трішечки осені в краплях дощу....

ДОЩ...

Сьогодні знову Дощ… півпрозорі бульбашки ніжно лоскочуть каламутні калюжі, відбиваються від мутної води і зникають у невідомості… я бачила його твоїми очима, і все було, як ти казав.
Ледь чутна мелодія води лунає у моєму серці , а дощ гірко плаче, як я за тобою…
Знаєш, мабуть я не схожа на інших. Я ж так люблю дощ…люблю торкатися свіжим тілом до його сумних, але таких вільних крапель, люблю тікати з його приємного полону, розмахуючи парасолькою, носити за плечима твоє тінь або гріти єдиний спогад про тебе у маленьких долоньках.
Холодний дощ…теплі думки..гарячий чай…зелений або чорний…без цукру…тиша і спокій….без тебе тут так тісно: крила ламаються об стіни, думки сягають стелі, зовсім мало місця…все минуло, а я далі шукаю ще одні двері, або просто не можу відчинити тих, що бачу перед собою, не вистачає сил…повільно опускаюсь на брудну підлогу і плачу…у всьому винен цей проклятий дощ, але ж, стій…я люблю його. Більше, ніж цей світ, більше за життя, більше, ніж тебе…
Мрії наскрізь промокли, розчинились у потоках стічної води і, роздавлені на асфальті моїми невпевненими кроками, бавляться витонченими пальцями білих дорожніх смуг.
Заплутані краплі відскакували від парасольки і гладили обличчя того, що був поряд. Наївний, він чомусь був впевнений, що ці дивовижні ласки від мене, єдиної і коханої, тої, що здатна відчувати хіба тільки Дощ…мокрий, м’який, легкий і свіжий…
Я переплітала з ним свої слова, цілувала його прохолоду, ловила губами його смішні послання, втішала його буденну красу, малювала його на вікнах своєї свідомості, питала в нього про тебе…а він лунав..лунав гірким відблиском хвилин, а потім стих, примовк, зупинився, і врешті - решт зовсім зник…
Блукаю сонячними вулицями, рахую плитки вологої бруківки, шукаю дощ…справжній весняний теплий дощик,…мій батько...мій брат…мій знедолений невидимий романтик…вже зовсім скоро він прийде знову. Прийде, щоб доторкнутись до мого чола, щоб стиха причаїтись в тіні моїх думок, щоб забрати мене у тебе, забрати назавжди…
…і я піду за ним..а потім грозою проллюся над твоїм будинком, дозволю ще раз відчути свій блаженний квітковий аромат і…зникну…як зникає легенький весняний дощ…мокрий…холодний…жорстокий…але назавжди мій, рідний, єдиний, що розуміє, вірить, мріє разом зі мною…
Він віддався коханню… я віддалась в коханні… просто ми…просто дощ… просто так… холодно…сумно… без тебе…