Профіль

immortal

immortal

Україна, Одеса

Рейтинг в розділі:

Автостоп в Малайзії


Сиджу я на автобусній станції і в мене залишається ще майже 5 годин до автобусу на Куала Лумпур. Квиток мені купував чоловік, який повинен був підвезти мене до розвилки на Куала Лумпур, але він вирішив що мені мабуть буде краще купити квитка. До речі, це вже другий раз мені покупають квиток на автобус, замість того, що просто мене підвезти. Можливо, це особистість автостопу по Малайзії. До речі, що це за місто, де я чекаю на автобус, не знаю. Але приблизно десь кілометрів за 60 від Кучуана.

Так ось, гроші мають таку дурну звичку, як зменшуватися в кількості. Після відвідання національного парку Тамана Негара я вирішив ці самі гроші заощаджувати і пересуватися між містами тільки автостопом, бо міжміський транспорт в цій країні як на мене, то достатньо дорогий. В мене був короткий досвід автостопу в Малайзії, коли я проїхався десь з півсотні кілометрів після перетину кордону з Тайландом. Тому я вирішив цей самий досвід розширити, взяв квиток на потяг з Джерантуту до Куала Ліпіс (це година в дорозі та 4 MYR вартість квитка). До речі, з цієї короткої поїздки в потязі, в мене здалося що варіант, купувати квиток до найближчої станції та їхати до кінцевої в Малайзії не пройде, бо кондуктор після того, як перевірив мій квиток, щось довго записував у своєму нотатнику. Ще не сказав, що після джунглів мені страшно захотілося спокою, і тому я вирішив поїхати на море, на остров Палау Капас.

Зараз, коли пишу ці строки виливає страшна злива — тут майже кожен день їде дощ. А в грудні, січні їде без перерву. Ще прикол, жінка каже що я повинен платити за те, що підключив ноутбука 4 MYR за годину. Я відповів що мене про це не попереджували, тому я платити нічого не буду. Я був змушений перервати друкування, тому що злива стала така сильна, що скрізь в повітрі були зважені частинки води - якось стремно було за свій ноутбук.

Обмовлюсь, що все це дійство проходило на відкритому повітрі, біля кафешек на автостанції. Над кафешкам та столами влаштовані навіси від дощу, добре зроблені та достатньо високо встановленні. Але злива буда така сильна, що з цих навісів буквально як з відра текло по бокам, тому скрізь розлітались бризки води. Я подумав про свій намет — не впевнений, що він витримає таку зливу. Але, далі буде видно.

 

Так ось, я доїхав до Куала Ліпісу, і пішов у напрямі, котрий вважав цілком вірним. Десь через півгодини ходу, в мене закралися сумніви, бо покажчиків я ніде не бачив. Я запитав у якогось чоловіка, де дорога на Гуа Мусанг , він довго малював і показував, як мені туди дістатися, але нарешті запропонував мене підвезти в тому ж самому напрямку. Ясно, що я погодився, і за кілька хвилин вже я голосував на дорозі в потрібному напрямку. Десь хвилин через 10-15 розвертається авто, і водій питає, куди мені їхати. Я звісно подумав що то таксі і хоче грошей. Їхати до Гуа Мусанг але грошей, кажу, не має. Але то був не таксист, то був капітан малайзійської армії, хлопець 27 років і він їхав до своєї хворої тещі. Досить не погано розмовляв на англійській, розповів що англійська мова обов'язково вивчається у середній школі, тому майже всі в Малайзії якщо не говорять, то розуміють англійську.

Ще розповів, що капітан отримує разом зі всіма надбавками 2000 USD на місяць, що орендувати квартиру в Куала Лумпурі можно за 100 USD на місяць (але, думаю що він мав на увазі кімнату). Ще розповів, що в армії, після навчання, є такий фінальний тест на придатність : солдат в одних підштаниках, з ножем та сіллю висаджується в джунглях з однією метою — протриматись там місяць.

До речі, в Малайзії дороги дуже в доброму стані, тому їздити по них можна досить швидко. Також, є декілька платних автобанів.

Капітан пригостив мене вечерею, і близько 9 години вечора висадив мене біля автостанції.

Я прогулявся хвилин на 30 до виїзду з містечка і почав стопити, ну дуже вірячи, що щось з цього вийде — було вже давно темно, а зловити машину в темінь для мене було завжди складно. Але на цей раз, хвилин через 10 зупинилось авто, вийшов молодий хлопець, мовляв, тобі куди їхати? Я розповів і він, переговоривши з водієм, дав згоду мене підвезти. Але раптово, водій запропонував мені купувати квитка на автобус. Я погодився.

 

Так от, доїхав я на автобусі до Куала Теренганну десь на початку 12 години. Ночувати вирішив на автовокзалі, бо платити за готель була шкода. Пішов прогулятися містом. Несподівано вийшов на набережну, точніше, спочатку перейшов річку по мосту, а за річкою вже була набережна. Що мене здивувало, о пів на першу, на набережній повно народу -молодь, підлітки, сім'ї з дітьми! Я усівся на рюкзака та спостерігав, як чоловік навчав свою доньку рибалити. Донці років 12 від сили. І це майже в першій годні ночі!

Може такий двіжняк бо була п'ятниця, але все одно, у нас такого не має, щоб з дітьми тусити на вулиці до глибокою ночі.

Позаду мене тусуються якісь хлопці, подивляються в мою сторону, першими заговорити не наважуються. А я не дуже і хочу спілкуватися, тому, посидів ще трохи та забираюся геть на автовокзал. Що добре — в Малайзії вокзали працюють всю ніч, тобто там можно і поїсти, і поспати, якщо дуже треба. Але спати мені якось стремно, ще обчистять кишені, а в них грошики, жалко.

Отже, підходжу я до автовокзалу, і бачу що моя траєкторія пересікається з якоюсь європейкою, яка плететься, та колупається в носі. Я не дуже хотів спілкуватися, тому зробив вигляд що її не бачу. Але не тут то було - вона сама мене окликнула. Розповіла історію, що її подруга закрилась в кімнаті зі своїм бойфрендом, а її випровадила на вулицю, тому її робити нічого, і вона запропонувала тусити до ранку разом. Ну, я не відмовився, і ми пішли базікати на автовокзал.

Її звали Клер і вона було з Ірландії. Два роки тусила в Австралії, а зараз їздить по Азії. До речі, вона якраз провела 11 днів на острові Палау Капас, куди я збирався.

Ох і балакуча вона була. Щось розповідала, рот не закривався. Десь через годину мій мозок перестав переводити з англійської, тому я розумів половини того, що вона говорила, і то, тільки після того, я зосереджувався на її монолозі.

Я давно помітив, що цікаві речі трапляються тоді, коли перестаєш діяти шаблонно. Ось поїхав автостопом і натрапив на Клер. Зараз трудно сказати, що вона там балакала, але слухаючі росказні, час минав швидше. Підійшов якійсь полу-бомж. Молодий, товстий, заглядає в обличчя, либиться та протягує руку здоровкатися. Я здоровкаюсь, щоб відчепився, він щось бормоче на своєму, я йому теж на українській відповідаю - хай послухає. Потім підійшов ще один, по старше. Ми з Клер дивимось друг на друга, і вирішуєм пересісти в друге місце, поближче до нормальних людей. Коли рядом інші люди, такі декласовані елементи перестають вести себе нахабно, вони бояться так себе поводити, бо їх поставлять на місце місцеві.

Ми пересіли ближче до місця руху автобусів — третя година ранку, а народ тусить, автобуси їздять, кафе працює, життя триває. Полу-бомж приплентався знов, але побачивши місцевих рядом, зробив вид що ліг спати, а потім кудись зник. Я купив Клер жерстяну баночку кофе з молоком, Нескафе, продається холодним у кожному магазині. Вона після цього трохи ожила - бо була замовкла, очі закриваються і бачу, що ось-ось відрубиться.

Потім ми пішли прогулятися знову на набережну, шарились по китайському кварталу, вона мені плела про малайську архітектуру, морських черепах та ще щось. Вже світало, а світло настає в Малайзії тільки о 7 годині, і ми підкріпившись печенігами, направились знову на автовокзал, бо мій автобус, відходив о восьмій, а її у дев'ятий годині. Обмінялись контактами, і роззіхались, точніше я уїхав, а вона пішла в номер будити подругу, та забирати свої речі.

Це була перша тривала подорож автостопом по Малайзії.

 

Другого разу я повертався обратно з острову Капас до Куала Лумпур. Цього разу я досить швидко застопов два авто і проїхав десь 30% відстані, а потім застряг в одному місці надовго. Після години невдалого стопу, пройшов далі, перейшов міст, дійшов до автозаправки ( це при тому, що тіні по путі не було, ось в яких випадках сонцезахисний крем просто доконечно потрібний. Була четверта година і сонце жарило будь здоров. Весь цей перехід зайняв хвилин сорок.

На заправці звернувся до чоловіка, якій сідав в машину, чи не їдуть вони в потрібному мені напрямку. Вони їхали та я напросився до них, щоб підкинули мене до повороту на Куала Лумпур — це десь кілометрів за 60 їзди. Вони погодились мене підвезти, пригостили їжею та знову запропонували квитка на автобус, на цей раз до Куала Лумпура. Я не став відмовлятися. Вони потратили деякій час на пошук автостанції, таки знайшли її і купували квитка. Я подякував їм і ось сиджу на зупинці, пишу цей звіт. Злива вже закінчилася, але дощик трішки накрапає.

Захотілося кави з молоком, у жадної тітки, котра намагалася здерти з мене гроші за електроенергію, коли я підключив ноута, купувати знову не хотілося, тому став проходжуватися біля сусідніх прилавок з їжею. Мене запросив хазяїн однієї з них. Розговорилися, він запропонував мені кави, я звісно, був тільки рад. Потім ще пригостив тістечком. З його ламаного англійського я зрозумів, що хоча він і мусульманин, але ще симпатизує християнству. Він казав, що Jesus in his heart. Ще говорив, що не любить американців, на що я відповів, що їх ніхто не любить. Казав, що Штати то плохо, а Росія добре, але я заперечив, що в світі останніх подій між ними вже немає ніякої різниці.

Отже, об 11-тої вечора він зі своєю сім'єю уїхав, а я пішов чекати а свого автобуса, якій врешті спізнився на 1 годину, тобто усього я провів на зупинці 6 годин. Насправді, було навіть цікавіше, аніж екскурсія по музею.

 

P.s. Я дописую ці строки вже на залізничному вокзалі Джохор Бахру. Моя третя подорож автостопом з Мелаки до Джохор Бахру закінчилася опівночі, хоча я почав її о півдні. А їхати було приблизно 250 км.

З Мелаки купував квиток на автобус до найближчого селища — 2,5 MYR, звіти застопив машину до Маура. Там просидів що годину, бо водій висадив мене на автостанції, і в мене не було особливо вибору, крім того, що чекати на автобус до ближайшого селища. Бо місто було занадто велике, для того, щоб проходити його пішки.


Квиток до ближайшого селища коштував 2,2 MYR, і погаласувавши там хвилин 15 я застопив грузовика, як наша газелька, який їхав прямо до пункту мого призначення. Чоловік назвався Семом, він працював на себе, займаючись доставкою вантажу. Цього разу він віз пляшки з соєвим молоком. До речі, я ніколи раніше не пив соєве молоко, а ось у цю подорож я його розкуштував. Воно відносно дешеве, бо звичайне молоко тут у двічі дорожче за наше.

Так ось, швидкість пересування була не більш 60 км/г., але ми їхали майже 6 годин.

Він двічі зупинявся помолитися, потім відвіз частку пляшок одному чоловіку на одруження -

ми там ще чай пили потім. Потім він пригостив мене вечерею. Тобто о півночі ми доїхали до центру. Як мені розповіли в готелі, гестхаузів тут не має, а є тільки “бюджетні” готелі за 60 MYR. Звісно, я ще не зійшов з глузду платити такі кошти, тому зараз сиджу на вокзалі — тут все цивільно, охорона, є що поїсти, вокзал здоровенний. На жаль, вай-фаю тут на має, шкода.

Завтра транзитом в Сінгапур, а звідти через 4 дні в Індонезію. В Сінгапурі планую затасуватися на кемпінгу, якщо зможу, бо дуже дороге житло — ліжко коштує від 12 USD.

Оригінал статті http://welltravelling.com/malayziya/transport/avtostop-v-malayziyi

Про цивільних бекпекерів



В мене є не аби якій досвід в самостійних бюджетних подорожах і я не перестаю дивуватися стилю подорожування у західних “бюджетних” бекпекерів. Всі ці молоді і не молоді люди, котрі колесують тисячами по всьому світові, місяцями, роками вважають себе бюджетними мандрівниками, причому в якомусь сенсі екстремалами навіть. Ну, для них воно так і є, думаю я і згадую книжку, яку бачив кілька тижнів тому у магазині в Куала Лумпурі. Назва у неї в перекладі з англійської була така : “Як подорожувати на 50 доларів в день”... Думаю, тепер усім розуміло, чому всі бекпекери, по дефолту, бюджетні.

Зараз, ціла індустрія туризму розрахована на таких бюджетників. Коли я бачу гестхаус, у якому фігурує слово backpacker, я розумію, що ціни там значно вищі, аніж у гестхаузів без нього.

Зараз намалюю типову картину євро-бекпекера, якого можно зустріти скрізь на південно східній Азії та не тільки. Молода людина, 20-25 років, з рюкзаком 50-65 літрів, в шортиках, футболці та тапцях. У жінок обов'язкова наявність педикюру. Завжди чистенькі, як тільки з душу. Їдять звичайно не дешеву вуличну їжу в місцях харчування місцевих, а їжу ближчу, до звичної для них, але тільки в цивільних місцях і тому разі в 2-3 дорожче. Всі емоційні та позитивні, дуже люблять розповідати про свої подорожі та свій єкспіріенс. При пересуванні країнами користуються або услугами турфірм, або купують квітки на транспорт “вищого класу”. Читають путівники “Lonely Planet”, а деякі люблять тягати з собою товстенні книжки.

А зараз, після того, як я змалював типовий портрет, я хочу озвучити кілька питань, які виникають у мене, коли я дивлюся на їхні подорожі і на них.

По перше, що вони пихають у ті здоровенні рюкзаки, якщо все одно ночують в хостелах та гестхаусах? У мене в 65 літрів ховається спальний мішок, намет зі всім одягом, потрібними речами і ноутбуком в маленькому рюкзаку. І ще е місце на продукти на кілька днів і на воду. А що можно напхати в 65 рюкзак, та так, що спереду носять ще й маленького рюкзака? Це для мене загадка.

По друге. Вони завжди такі чистенькі, я не розумію. Якщо я вдягаю капці на бусу ногу то кілька годин хожу по місту, то ноги в мене будуть як мінімум в пилюці. А у євро бекпекера ніжки як у людини після ванни, вони що, по повітрю літають? Це для мене теж загадка.

По трете. Поясніть мені, якого біса їхати бог знає куди, і їсти там теж самі омлети з ковбасою чи піцу як і вдома? Невже не цікаво відвідати те, що споживають місцеві люди? Ці для цього обов'язково треба відвідувати дорогого ресторанна? Цього я просто не розумію.

Як і не розумію того, чого всі ці західні туристи так бояться дешевого міжміського транспорту? Вони що, думають що там одні бомжі їздять чи їх тм вб'ють? З власного досвіду скажу, що тільки самий бюджетний транспорт надає можливості побачити реальність країни та отримати навіть деяка задоволення від поїздки. На відміну від “високо класних транспортних засобів”, до можно побачити тільки пістні європейські пики з змореним виглядом.

Ну і останнє. Всі ці бекпекери обожнюють хостели і гестхауси. Це для них просто особливий світ, де всі такі самі як вони спілкуються та вихваляються один перед іншім. І вони будуть платити за це більші гроші: будуть знімати койко-місце за ціною окремого номеру в місцевому готелі. Я цього теж не розумію: їхати за три чорти для того, що б знову спілкуватися зі своїми співвітчизниками. Що, вдома на них не надивилися?

Але, може то я просто якійсь дикар без грошей, котрий не розуміє переваг комфортного подорожування. І навіть не являє собі, як так можно подорожувати на 50 доларів на добу?

P.s. Кілька років тому, я хостив в Київі кілька дівчинок — автостоперш : одна з Австралії, друга з Болгарії. Так ось що сказала мені австралійська дівчина : “Добре тим людям, у котрих англійська мова не рідна. Вони знають ще одну мову”. Що вона мала цим на увазі? А ви уявіть, що куди би ви поїхали, скрізь всі спілкуються з вами на українській мові. Ви не можете вирватись з під влади вашої рідної мови. І скрізь, в кожній країні все буде називатись для вас однаково. Чи будете ви відчувати себе у такому разі за кордоном, якщо всі там знають українську? Я уявляю, як це було би скучно...

P.s. Зараз подорожуючи по Азії в мене виходить в середньому 12 USD на добу, але це означає сама дешева їжа, бюджетні гестхаузи та при можливості пересування автостопом. І то, для мене це все одно дорого - коли подорож на місяці, то кожен долар має цінність.
Я читав звіти супер бюджетників, котрі їздять за 3-5 USD на добу, але це тількі автостопом, хостел 1 раз на тиждень і я так думаю ніякіх музеїв та пам'ятків, бо вони теж не мало коштують. Але знову питання, якщо нічого не дивитись - то навіщо їхати?

Оригінал статті

Як знайти дешеве житло в країнах Азії. Практичні поради.


По перше, ніколи не замовляйте через інтернет, це вам не Європа. Через інтернет все буде процентів на 30 дорожче, як мінімум.

Прибувши в нове місто, прямуйте в місця скупчення готелів, хостелів та гестхаусів. Зазвичай, всі вони находяться в туристичному центрі міста. Ще, можливий варіант подивитися розташування готелів на карті онлайн. Наприклад, на booking.com є режим перегляду апартаментів прямо на карті міста. Подивіться, запамятайте та рушайте туди.

Проходячись вздовж готелів та хостелі навіть не заходьте в ті, на яких красуються надписи провідних туристичних ресурсів, таких як Lonely Planet, Trip Advisor, Booking та всяких інших, тому що ціни в них будуть значно віще тих, які будуть без цих страшних надписів.

Також, остерігайтесь назв, в яких присутнє слово backpacker в тій чи іншій формі. У таких місцях ціни будуть зав більш того, що нас влаштовує.

Звертайте увагу на зовнішній вигляд будівлі - якщо все пафосно, з рестораном і паркінгом, то не треба туди ходити, це не для вашої кишені. В основному, дешевше всього житло в гестхаусах (guesthouse), але насправді, трапляється що заклад, якій зветься готель, пропоную ціну нижче, аніж гестхаус. Але знову, звертайте увагу на зовнішній вигляд -все повинно бути скромно.

Також, якщо на всіх перехрестях ви бачите вказівки, про те, що є такій чудовий гестхаус і вас туди запрошують — не витрачайте час на це, бо воно однозначно дорого.

Запитуйте про знижки. Якщо будуте більше однієї доби, то торгуйтесь. Це допомагає. Іноді, можно домовитись про 20% діскаунт.

Отже, що треба шукати?

Шукайте скромно виглядаючий готель або гестхаус, без зайвої реклами та пафосу, розташований не на самій центральній вулиці, а трохи далі, наприклад, в сусідньому провулку. Таким чином ви зможете заощадити 30-50% вартості та проведете спокійно ніч. Бо тусовки звичай є тільки в розпіарених в інтернеті та в книжках закладах.

Вдачі в подорожах.