Агресія СРСР проти Фінляндії до початку російської ВОВ.

  • 01.05.11, 11:19
30 листопада 2009, 09:16
Розмір шрифта: А А А
Міфи ганебної війни
Міфи ганебної війни, війна, Фінляндія, СРСР
Міфи ганебної війни

30 листопада 1939 року вранці, о 8 годині 30 хвилин, кількасоттисячна Червона армія перейшла радянсько-фінський кордон по всій його довжині. Почалася одна з найганебніших війн в історії ХХ століття. Війна, яка в радянській і пострадянській історіографії дістала назву Радянсько-фінської, а в працях західних істориків — Зимової, оскільки бойові дії проходили взимку: мир було укладено 13 березня 1940 року. Сталінська пропаганда нагромадила навколо цієї війни просто-таки гори брехні — і щодо її причин, і щодо інциденту, який став безпосереднім приводом для неї, і щодо ходу бойових дій, і щодо втрат сторін та обставин укладення миру. Після 1940 року і аж до розпаду СРСР в офіційній радянській історіографії воліли взагалі не згадувати про цю, за висловом поета Олександра Твардовського, «незнамениту» війну. А якщо й згадували, то робили це «скоромовкою», не вдаючись до подробиць. Принципово нічого не змінилося й після розпаду СРСР. Попри те що в 90-ті роки минулого століття з’явилася низка більшою чи меншою мірою об’єктивних досліджень, присвячених цій темі, загальний тон та оцінки Зимової війни залишилися в основному незмінними. І далі нав’язується думка, що рішення Сталіна розпочати війну проти Фінляндії було зумовлене «об’єктивною необхідністю». «На північно-західних кордонах СРСР стояло завдання забезпечити безпеку Ленінграда» — пояснює російським абітурієнтам основну причину радянсько-фінської війни посібник для вступників до вишів «История России с древнейших времен до конца ХХ столетия» під редакцією В.Керова 2008 року видання. Нині, після виданого у травні цього року указу Дмитра Медведєва «Про Комісію при президенті Російської Федерації з питань протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії», об’єктивне дослідження однієї з найганебніших сторінок історії СРСР стає для наших північно-східних сусідів дедалі проблематичнішим. Спроби виправдати агресію проти маленької Фінляндії перетворилися на складову ідеологічного обґрунтування імперсько-націоналістичної істерії, яку старанно (і не безуспішно) роздмухує нинішнє кремлівське керівництво. Воно проголосило себе спадкоємцем СРСР, але не бажає нести будь-якої, навіть моральної, відповідальності за злочинні дії цієї держави на міжнародній арені. Минулорічна «операція з примушування Грузії до миру» наочно продемонструвала: Москва заради «поліпшення геополітичної ситуації» знову не зупиняється перед застосуванням збройної сили проти сусідніх суверенних держав. Сьогодні вже загальновідомо, що згідно із секретними протоколами до підписаного 23 серпня 1939 року Радянсько-німецького пакту про ненапад (пакт Ріббентропа—Молотова) два тоталітарні режими поділили між собою сфери впливу у Східній Європі. Договір від 28 вересня 1939 року про дружбу і кордон оформив фактичний союз між Гітлером і Сталіним, а також дозволив останньому «обміняти» належні СРСР відповідно до серпневих домовленостей Люблінське та частину Варшавського воєводств Польщі на Литву. Сучасна російська історіографія воліє розглядати Радянсько-фінську війну як «окремий епізод», не пов’язаний безпосередньо з подіями Другої світової. Проте саме на виконання союзницьких зобов’язань перед Гітлером радянські війська вдарили 17 вересня 1939 року в спину Польщі, яка ще чинила опір нацистській Німеччині. Одночасно Радянський Союз в ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії укласти «договори про дружбу та взаємну допомогу». Згідно з ними в названі країни передбачалося ввести «обмежені» контингенти радянських військ, аби покласти край «антирадянській політиці», а фактично — перетворити ці держави на радянських сателітів. Було зрозуміло, що це лише перший крок до їх повної анексії Радянським Союзом. Керівники балтійських держав кинулися шукати допомоги й підтримки як у Німеччини, так і Британії та Франції, котрі на той час уже були в стані війни між собою, але не вели активних бойових дій. Нацисти грубо відповіли, що балтійці повинні пристати на «пропозицію» Сталіна, а французи і британці висловили протести на підтримку скаржників. Проте Москва не зважила на них. Відтак 28 вересня Естонія, 5 жовтня Латвія і 10 жовтня 1939 року Литва капітулювали перед Сталіним, підписавши кабальні договори. Лідери цих країн заспокоювали себе: «все одно іншого виходу немає», протистояти радянській військовій машині немає жодної можливості. Вони були жорстоко покарані за свою слабкість і бажання «якось домовитися» — практично вся довоєнна політична еліта балтійських держав загинула в сибірських таборах, а народи за 50 років радянської окупації зазнали нелюдських страждань. Уже влітку 1940 року країни Балтії були позбавлені державності і анексовані Радянським Союзом. Капітулянтська позиція їхнього керівництва породила міф про «добровільне возз’єднання» з СРСР. І лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати договір, який перетворив би її фактично на радянську колонію. Це було 5 жовтня 1939 року — в той самий день, коли капітулювала Латвія. Сталін не очікував такої незгідливості від країни, яка в 55 разів (!) поступалася Радянському Союзу за кількістю населення. Проте вже 14 жовтня Кремль запропонував Гельсінкі «компромісний» варіант: здати на 30 років в оренду фінський порт Ханко для облаштування там радянської військово-морської бази; передати СРСР кілька островів у східній частині Фінської затоки, більшу частину Карельського перешийку та півострів Рибачий — всього 2761 кв.км в обмін на 5529 кв.км радянської території в Карелії. За найгустіше заселені райони країни пропонувалися безлюдні ліси і болота в Карелії. Але найнеприйнятнішим було те, що Сталін хотів без бою отримати лінію Маннергейма на Карельському перешийку. Тоді і так невисокі шанси фінської армії чинити успішний опір у випадку радянської агресії, зводилися практично до нуля. Сталін намагався використати досвід свого союзника Гітлера, який рік тому змусив Чехословаччину «добровільно» відмовитися спершу від Судетської області разом з її надпотужними оборонними спорудами, а через півроку захопив усю безборонну країну. 19 листопада 1939 року фіни відхилили і другу радянську пропозицію. Але ще задовго до цього в умовах надзвичайної секретності розпочалося формування «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірсько-стрілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об’єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко… Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії». Боєздатність її «вояків» була вкрай низькою. За весь період війни участі в бойових діях вони практично не брали. Їх берегли для параду «визволителів» в окупованому Гельсінкі. Отже, твердження сучасних російських істориків про те, що причиною виникнення Радянсько-фінської війни стала непоступлива позиція Гельсінкі щодо згаданих «територіальних пропозицій» радянської сторони абсолютно не відповідають дійсності. Сталінський план «обмінятися територіями заради відсунення кордону від Ленінграда» був усього лише димовою завісою — іще в жовтні він вирішив захопити всю Фінляндію. У 20-х числах листопада в радянських газетах з’явилися повідомлення про «постійні провокації білофінської вояччини на радянському кордоні», про «повстання фінських трудящих проти буржуазного режиму». А 26 листопада НКВС організував провокацію поблизу радянського селища Майніла на кордоні з Фінляндією — з мінометів було обстріляно місце розташування радянського 68-го полку. Згідно з брехливими радянськими заявами було вбито чотирьох і поранено дев’ятьох червоноармійців. Проте насправді втрат не було — в 90-ті роки російський історик Аптекар знайшов в архівах зведення і донесення 70-ї стрілецької дивізії, до складу якої входив 68-й полк. Повідомлення про обстріл з фінської сторони там немає, і будь-яких втрат 25—28 листопада у складі дивізії не зафіксовано. 28 листопада Радянський Союз в односторонньому порядку розірвав пакт про ненапад з Фінляндією і 30 листопада почав війну. 1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Уже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ним «договір про дружбу». Цікаво, що всю викладену вище інформацію взято з відкритих джерел — радянських центральних газет листопада-грудня 1939 року. Але відтоді в жодному радянському джерелі ніколи не згадувалося про «народний уряд», на «допомогу» якому рушили радянські «визволителі». Героїчний всенародний опір, який вчинила самозваним «визволителям» малесенька нація, зробив цю пропагандистську версію абсолютно неприйнятною. Сталін наказав військам Ленінградського військового округу протягом двох тижнів зламати опір фінської армії і окупувати країну. Радянське угруповання, зосереджене перед початком війни на кордоні Фінляндії, переважало її збройні сили за особовим складом в 1,6 разу, за кількістю гармат і мінометів — у 5,4, літаків — у 9,1, танків — у 88 (!) разів! Фінам вдалося виставити проти агресора 265 тисяч ополченців. Лише 38 тисяч із них були кадровими військовими. Багато мобілізованих не мали навіть військової форми — лише військова пряжка на «домашньому» ремені та кокарда на цивільній шапці. Радянські «визволителі», взявши в полон такого ополченця, розстрілювали його як «бандита». Погано озброєна фінська армія відчувала брак боєприпасів: запас патронів — лише на два з половиною місяці боїв, артилерійських снарядів і мін — на один місяць. І попри це, війська маршала Маннергейма три з половиною місяці чинили героїчний опір. Лише в битві поблизу Суомуссалве в грудні 1939—січні 1940 року було оточено і практично повністю знищено 163-тю і 44-ту піхотні радянські дивізії. В результаті радянські війська втратили понад 27 тисяч убитими, замерзлими і полоненими, а втрати фінів склали лише 900 осіб. Сталін, який перебував у стані певної ейфорії після переможної прогулянки радянських військ Західною Україною і Білоруссю за кілька місяців перед тим і після нищівної поразки, завданої японцям на Халхін-Голі, потрапив ніби під холодний душ. 7 січня 1940 року було створено Північний фронт, на Карельський перешийок безконечним потоком гнали війська і техніку. Врешті величезна чисельна й технічна перевага радянських військ принесла свої результати — через три з половиною місяці запеклих боїв усі смуги лінії Маннергейма в західній її частині було прорвано, і 13 березня радянські війська взяли місто Вііпурі (яке перетворилося на «русский город Выборг») — далі прямий шлях на Гельсінкі. Проте Сталін зважив на прохання фінського уряду про припинення бойових дій, і ще 12 березня (за день до взяття Вііпурі) було підписано, фактично без обговорення, «не читаючи», радянсько-фінський мирний договір. За ним Фінляндія втрачала весь Карельський перешийок та узбережжя Ладозького озера, деякі райони в Карелії і на Півночі, віддавала СРСР в оренду півострів Ханко. Здавалося б, Сталін переміг у війні, отримавши більше, ніж вимагав у листопаді 1939-го. Тоді чому він відмовився від повного завоювання Фінляндії? Насправді війна закінчилася ганебною поразкою СРСР. Фінські війська втратили загиблими 26 600 осіб (дуже істотні втрати для такої маленької країни — майже 1% населення). Сталін наприкінці війни заявив про 48?475 загиблих з боку СРСР. Згідно ж із поіменними списками, складеними у 1949—1951 роках Головним управлінням кадрів Міністерства оборони СРСР, радянські втрати в цій війні склали 126?875 осіб убитими, померлими від ран, хвороб і зниклими безвісти. Тим часом більшість західних істориків вважають й ці цифри заниженими і оцінюють кількість загиблих радянських військовослужбовців у 150— 200 тисяч. Іще сотні тисяч поранених і обморожених. Версія про добровільне входження «Фінляндської Радянської Соціалістичної Республіки» до складу СРСР, про робітників і селян, які зі сльозами радості на очах зустрічали радянських воїнів-визволителів, вже не проходила. Радянізацію Фінляндії було відкладено. На щастя, назавжди. Зимова війна 1939—1940 років, у якій Фінляндія відстояла свою незалежність, мала для СРСР доволі відчутні наслідки: як агресора його було виключено з Ліги Націй. Розлючений величезними втратами та неспроможністю швидко подолати слабшого противника, Сталін вигнав з посади наркома оборони Климента Ворошилова. А Гітлер, який уважно стежив за «успіхами» свого нового союзника на Карельському перешийку, за підсумками Зимової війни прорік: «Радянський Союз — колос на глиняних ногах без голови». Якщо вже, мовляв, маленька і погано озброєна фінська армія змогла так довго й успішно чинити опір Червоній армії, то вермахт рознесе її на шматки за кілька тижнів. Саме за підсумками Зимової війни Гітлер вилікувався від панічної боязні воювати на два фронти — на Заході і Сході одночасно. Можна припустити: якби не «мудре» сталінське рішення про напад на Фінляндію і ганьба, якою вкрила себе на Карельському перешийку «непереможна і легендарна» Червона армія, Гітлер не зважився б напасти на СРСР до остаточної перемоги над Британією. Безпосереднім наслідком Зимової війни стала і війна-продовження — в 1941—1944 роках фіни воювали проти СРСР уже в союзі з Німеччиною, намагаючись повернути свої землі. Сьогодні вже доведено, що напередодні і на початку Другої світової найбільшим бажанням фінської еліти, зокрема Маннергейма, було зберегти нейтралітет, «відсидітися», подібно до того, як це вдалося зробити шведам. Ці сподівання фінів були розтоптані Сталіним. Без війни 1939—1940 років проти Фінляндії не було б і блокади Ленінграда (фіни замкнули кільце навколо цього міста з півночі), а відтак і смерті від голоду сотень тисяч жителів цього міста…

Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ

СРСР,такий самий агресор,як і Німеччина.

  • 01.05.11, 11:05
23 вересня, 2009 13:15
Сейм Польщі одностайно засудив агресію СРСР проти країни у 1939 році
Заяву формулювали три тижні
Сейм Польщі у середу одностайно схвалив спеціальну заяву у зв’язку із 70-ою річницею нападу Радянського союзу на поляків 17 вересня 1939 року, в якій засудив цю агресію.
Як передає кореспондент УНІАН, в заяві Польщу названо «жертвою двох тоталітаризмів: нацизму та комунізму», а розстріл польських офіцерів радянським НКВС навесні 1940 року «військовим злочином з ознаками геноциду». 
 
«17 вересня 1939 року війська СРСР без оголошення війни напали на Польщу, порушуючи її суверенність та ламаючи основи міжнародного права. Підставою для агресії Червоної Армії став пакт Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 року між СРСР та гітлерівською Німеччиною. Таким чином учетверте поділено Польщу», - відзначено в ухваленій заяві.
Польські депутати відзначили, що агресія СРСР «відкрила черговий трагічний розділ історії Польщі та цілої Центрально-Східної Європи».
 
«Довгий список злочинів та нещасть, котрі мали місце на східних теренах Другої Речпосолитої та польських громадян, котрі там знаходились», - написано в заяві.
 
Депутати також нагадали, що від тодішніх дій радянської армії постраждали не лише поляки, а й прибалтійські держави, Фінляндія та Румунія.
 
«Архіпелаг Гулаг поглинув мільйони людських життів народів цього регіону, в тому числі багато громадян СРСР. Організація системи, тривалість та масштаби цього явища надали тим злочинам, у тому числі, катинському, ознак геноциду», - підкреслено в заяві.
 
Польські депутати закликали “до польсько-російського поєднання на основі історичної правди” й відмовитися від замовчування чи фальшування історичних фактів.
 
Як повідомляв УНІАН, текст цієї заяви викликав у Польщі бурхливі дискусії серед політиків, які майже три тижні не могли досягти компромісного варіанту.
 
Найбільша опозиційна партія «Право та справедливість» домагалася назвати Катинський злочин «геноцидом», а правляча «Громадянська платформа» намагалась злагодити формулювання, аби не ускладнювати і без того не прості відносини з Росією.
 
Довідка УНІАН. У Польщі та РФ по різному оцінюють пакт Ріббентропа-Молотова та введення радянських військ на тодішню польську територію.
  
Польські власті та поляки вважають цей документ «змовою» німців з СРСР для поділу країни в той час як росіяни намагаються «відбілити» згаданий пакт, звинувачуючи в початку Другої світової війні західні держави, а самих поляків у активній співпраці з Гітлером.
  
Майже 80% поляків заявило, що прем’єр РФ Володимир ПУТІН, котрий брав участь у відзначенні 70 річниці початку Другої світової війни 1 вересня у Гданську, мав би вибачитися за введення радянських військ до Польщі 17 вересня 1939 року.

Поздоровлення від Юлії Тимошенко з Днем Рідної мови!!!

  • 24.04.11, 22:43
Юлія Тимошенко привітала українців з Міжнародним днем рідної мовиЛідер партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко у своєму зверненні з нагоди Міжнародного дня рідної мови побажала кожному українцеві «зберегти та передати наступним поколінням цей безцінний дар – рідну мову. Хай кожен з нас любить свою рідну мову, хай кожен поважає, вивчає і плекає українську – рідну мову нашої Держави».

Про це ЗІК повідомила прес-служба ВО «Батьківщина».

Подаємо звернення в повному обсязі:

Шановні співвітчизники!

Мова – це унікальна душа кожного народу, його неповторний генетичний код. Це подарунок від Господа, який кожна нація має берегти і розвивати.

День рідної мови – це насамперед свято. Але, на жаль, нинішня влада часто робить із свят привід не для радощів, а для смутку.

При формально державному статусі української режим Януковича розгорнув справжню війну проти мови Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Влада закриває україномовні школи, скорочує присутність нашої мови у вузах та інформаційному просторі. Сотні працівників адміністрації Януковича, Кабміну, обласних та місцевих адміністрацій, більшість депутатів-регіоналів не розмовляють українською, або взагалі її не знають і не поважають.

Дії Януковича та його оточення, навіть тих із них, хто вимушено цідить з себе українські слова, чітко свідчать, що наша мова для них не є цінністю, яку слід берегти, примножувати та передавати нащадкам.

За таких умов кожен громадянин України мимоволі стає опозицією до новітніх валуєвих – гонителів української мови. І підтримувати рідну мову нам доводиться щодня. Звичайно, ми готові вийти на Майдан, якщо пазурі Януковича потягнуться до закону про мови або конституційного статусу української. Але є й прості дієві речі, які не вимагають жертв чи подвигів: просто купити в кіоску україномовну газету чи україномовну книгу у крамниці. Замовити на радіостанції україномовну пісню. Письмово вимагати від керівництва телеканалів збільшення частки україномовних програм. Не шкодувати грошей на кіно з україномовним дубляжем. Заходячи в крамницю з дисками, питати фільм з українською звуковою доріжкою. Нести українське слово в соціальні мережі. Інсталювати та використовувати україномовне програмне забезпечення. Зміцнювати україномовний сегмент у «Вікіпедії». Гуглити українською. Не піддаючись мовному тиску оточення, розмовляти українською мовою. Навчати рідній мові дітей та спілкуватися з ними українською. Тільки так ми збережемо нашу рідну мову. Відповідальність за неї – на кожному з нас.

Жоден закон не зруйнує мову, якщо кожен, хто володіє українською, просто здолає буденну звичку користатися іншою мовою.

В Україні статус української мови як державної законодавчо гарантований статтею 10 Конституції. Партія «Батьківщина» послідовно дотримується принципу існування однієї державної мови – української.

Робимо це не для того, щоб принизити інші мови. Просто зрозуміймо всі, україномовні, російськомовні, іншомовні: державна підтримка українській потрібна лише для того, щоб подолати наслідки кількасотлітньої колоніальної мовної політики, внаслідок якої комунікативна потужність української мови опинилася під загрозою.

Ми шануємо право всіх громадян України на свою рідну мову. Я сама народилась у здебільшого російськомовному регіоні, сама як слід опанувала українську лише у зрілому віці. Звертаюсь до своїх російськомовних співвітчизників з проханням зробити свідомий крок назустріч українській мові: кожен, хто це зробить, стане багатшим на одну мову, милозвучну, красиву і неповторну. Щиро бажаю, щоб російська мова ніколи не опинилася у такому критичному становищі, як зараз українська.

Бажаю кожному з нас зберегти та передати наступним поколінням цей безцінний дар – рідну мову. Хай кожен з нас любить свою рідну мову, хай кожен поважає, вивчає і плекає українську – рідну мову нашої Держави.

Така"культура"йде до нас.

  • 24.04.11, 22:32

Сектор газа - Частушки » Лучшие песни под гитару

Трохи з історії Києва.

  • 24.04.11, 22:08
Лук'янівське кладовище у Києві

 

Адреса: вул. Дорогожицька, 7

Як дістатися: найближча ст. метро Дорогожичі.

 

Лук'янівське кладовище є одним із найстаріших у Києві. На його нинішній території поховання почалися з 1871 року, на той момент тут ховали померлих з Кирилівської лікарні. А ось офіційного статусу кладовища Лук'янівське набуло в 1878 році, після прийняття міською управою відповідного наказу. Спочатку тут ховали в основному людей із незнатних родин. Зробив кладовищі престижним тодішній голова міста професор Київської Духовної Академії Степан Сольський, який заповідав поховати себе саме на Лук'янівці. Після його смерті в газетах писали: "Помер у боротьбі за Лук'янівське кладовище".

З кінця 19 століття на Лук'янівському кладовищі функціонував дерев'яний храм Святої Катерини. Пізніше був побудований склеп-каплиця над могилою міського голови Стефана Сольського. У 1913 році в Катерининському храмі сталася пожежа й, на час відновлювальних робіт літургія відбувалася в склепі-каплиці. У 1962 році храм Святої Катерини на території кладовища було закрито. Через 11 років напередодні святкування 30-річчя Перемоги храм знесли, а на його місці поставили символічний військовий меморіал, під обеліском якого 4 поховання.

Територія кладовища значно розширилася до революції 1917 року, а от у радянський період її урізали. Протягом 10 років (1920-1930 рр.) Тут здійснювалися таємні поховання розстріляних у Лук'янівській в'язниці НКВС. Скільки їх на Лук'янівському кладовищі - невідомо, оскільки репресованих ховали в глибоких ямах, поверх яких робили потім звичайні поховання.

Після присвоєння Лук'янівському кладовищу статусу Центрального тут стали ховати не тільки простих киян, а й видатних особистостей. Серед тих, хто знайшов останній притулок на Лук'янівському кладовищі в Києві - відомі математики Д.А. Граве, Г.В. Пфейфер, вчені-медики Н.Д. Стражеско, А.Ю. Лур'є, А.М. Марзєєв, В.Ю. Чаговець, історик, другий президент АН УРСР Н.П. Василенко, ботаніки Н.Г. Холодний, Н.Ф. Кащенко, А.В. Фомін, чиє ім'я носить ботанічний сад університету ім. Шевченка, митрополит Київський та всієї України Костянтин. Поховані тут й червоні командири, й білогвардійці, й солдати армії УНР, могили яких майже всі були знищені при будівництві телевежі в 1968 році.

Крім того, на Лук'янівське кладовище переносили поховання після ліквідації могил на Аскольдовій могилі, Щекавиці, у Покровському монастирі, на погостах Феодорівської Лук'янівської, Вознесенської церков. Слід зазначити, що на території Лук'янівського кладовища є й могили представників різних країн: Болгарії, Німеччини, Польщі, Франції, Бельгії. Тому, можна з упевненістю сказати, що Лук'янівське кладовище має міжнародне значення.

З самого моменту заснування на території Лук'янівського кладовища діяли певні правила. Кожен сектор має свою назву, за якою можна зрозуміти, хто тут покоїться: знамениті вчені, духовенство, військові. Кожне поховання має свою документальну адресу: номер ділянки та ряду. Окремі скульптурні пам'ятники та склепи кладовища досить непогано збереглися. Є пам'ятники роботи скульпторів І. Кавалерідзе та С. Коненкова. Архітектурні споруди на кладовищі виготовлялися за планами архітекторів Брадтмана, Миколаєва, Геккера.

На початку 80-х років 20 століття Лук'янівський цвинтар планували знести, а на його місці розбити парк. Проти виступили Комітет захисту пам'ятників історії і культури, а також керівництво Шевченківського району Києва. До боротьби за збереження некрополя підключилися міжнародні організації, зокрема ЮНЕСКО, учасники міжнародного симпозіуму некрополеведов, який проходив у 1983-му році у Вроцлаві. Існує така думка, що врятував Лук'янівський цвинтар той факт, що воно було не дворянським, а різночинної-інтелігентським. Тут покояться в основному професори і доктори, офіцери невисоких рангів і зовсім пересічний київський освічений люд. Якщо високих чинів ховали на Байковому цвинтарі, то стара київська інтелігенція заповнювала чомусь саме Лук'янівське.

У 1993 році на Лук'янівському кладовищі зареєструвалася громада свв. новомчч. й ісп. Російських. Храм, який розмістився у склепі-каплиці Стефана Сольського, названий на честь Новомучеників та Сповідників Російських, багато з яких навколо цього храму й спочили.

З 1994 року Лук'янівське кладовище є Державним історико-меморіальним заповідником. Подібний статус не лише захищає його від знищення, дає можливість збереження в недоторканності пам'яток історії та культури, але й дозволяє проводити науково-дослідну роботу, пов'язану з похованнями. В Україні існує ще два кладовища, яким надано статус державного заповідника: львівський Личаків та кладовище на вулиці Зеленій у Чернівцях. Останнім нововведенням керівництва кладовища є екскурсії, які проводять співробітники музею на Лук'янівському кладовищі. Туристи можуть вибрати як оглядову екскурсію Лук'янівським кладовищем, так й зупинитися на тематичних екскурсіях. Наприклад, пропонується "медична" екскурсія, яка включає в себе відвідування могил великих "світил", академіків у сфері медицини. Є маршрут могилами архітекторів та художників Києва, або похованнями священнослужителів. Слід відзначити, що подібних Лук'янівському музею одного кладовища, в Україні більше немає. Тому, співробітники Лук'янівського музею переймають досвід у польських колег.

Будівля музею розміщується в старому будинку з червоної цегли й ще до цих пір опалюється за допомогою дров. Якщо зайти всередину, то в очі впадає план цвинтаря зразка 1886 року, розміщений на стіні. На стендах - фото, біографії та особисті речі, подаровані музею родичами відомих киян, похованих на Лук'янівському кладовищі. В архівах музею є інформація про сорок одну тисячу могил, але насправді на Лук'янівському кладовищі їх набагато більше, адже в одній могилі може бути два, а то й три поховання. На державний облік та під охорону взято 137 могил та художніх надгробків. Співробітники музею Лук'янівського кладовища докладають максимум зусиль для збереження київського некрополя: тут регулярно проводяться Дні вшанування пам'яті видатних діячів, знято документальний фільм про Лук'янівське кладовище, видано путівник, на основі проведеної в 1992 році інвентаризації поховань на Лук'янівському кладовищі, створено комп'ютерну базу даних.

NB:Всі доріжки на Лук янівському цвинтарі можна,а то й треба називати Братською могилою.У жовтні 1918 року,у Києві було розстріляно 5000 киян.Це були письменники,вчителі,діячі культури,......................,коротко сказати - еліта Києва. 

Всі,хто межує з Росією,мають до неї територіальні претензії.

  • 24.04.11, 21:16
Территориальные претензии. Реальность и вымысел
время публикации: 15 апреля 2005 г., 16:47  последнее обновление: 15 апреля 2005 г., 20:49
блогпечатьсохранитьпочтафото

Территориальные претензии. Реальность и вымысел
У России и США самая длинная морская граница в мире. Единственной проблемой долгое время был вопрос о разграничении вод Берингова пролива. В 1990 г. между двумя СССР и США был подписан договор о разграничении морских пространств
Договора о границе у России и Японии нет. Нет и мирного договора. Японцы увязывают его заключение с решением проблемы Южных Курил
Россия - Северная Корея
все фото

Территориальные претензии испокон веков оказывали существенное влияние на государственную политику, хотя чем дальше мы уходим от времен Средневековья, тем менее разумными кажутся споры о мелких островах, заливах и клочках земли, и все больше государств сегодня понимают, что большая территория - вовсе не повод для гордости.

Однако время от времени вопрос территориальных претензий привлекает к себе внимание.

Вдоль границ РФ

Сегодня практически все знают о том, что некоторые острова Курильской гряды являются предметом территориальных претензий Японии. Вопрос о нынешних границах периодически поднимали или поднимают и другие соседи, не говоря уже о бывших республиках СССР. Корни этих проблем уходят глубоко в века, когда к Российской империи было присоединено очень много различных земель. В состав Российской империи входили и нынешняя Финляндия, и значительная часть Польши, Кавказа, и знаменитая Аляска.

После передела карты мира в результате войн в XX веке многие спорные вопросы если и не остались нерешенными, то оставили значительный след в "коллективном бессознательном" наций-соседей. После распада СССР проблем еще несколько прибавилось. По протяженности границ Россия и занимает первое место в мире - 60 тысяч километров.

Двигаясь вдоль границы, прокомментируем проблемы в отношениях с соседними государствами, связанные с территориальным вопросом.

Россия - США

У России и США самая длинная морская граница в мире. Единственной проблемой долгое время был вопрос о разграничении вод Берингова пролива. В 1990 г. между двумя СССР и США был подписан договор о разграничении морских пространств (разграничены территориальные воды, экономическая зона и шельф). Это около пяти тысяч километров.

Россия - Япония

Договора о границе у России и Японии нет. Нет и мирного договора. Японцы увязывают его заключение с решением проблемы Южных Курил.

Россия - Северная Корея

Действует соглашение о демаркации (обозначении на местности) границ и разграничении морского пространства, границы четко обозначены не только на карте, но и на местности. И надежно охраняются. В Китай, Японию и Южную Корею северные корейцы нелегальным образом проникают гораздо чаще, а большая часть северокорейских нелегалов, о которых писали СМИ в 1990-х годах, - рабочие, бежавшие с принадлежащих КНДР леспромхозов в России.

Россия - Китай

Пограничные споры омрачали отношения СССР и КНР, начиная с 1960-х годов. Кульминацией пограничных споров считаются события 1969 года, когда Китай положил году не одну тысячу своих солдат в битве за остров Даманский (в те времена этот клочок земли размером полтора на полкилометра, покрытый илом и поросший камышом, еще не был полуостровом).

В 1991 г. подписано соглашение о демаркации восточной части границы ротяженностью около 4200 км. Демаркация завершена. Однако стороны долгое время не могли договориться относительно двух ее участков: на реке Аргунь (остров Большой) и на Амуре (острова Большой Уссурийский и Тарабаров). Окончательное решение было найдено только в 2004 г., когда состоялась делимитация и демаркация границы на этих участках.

Россия - Монголия

Действуют договор о границе и соглашения по демаркации.

Россия - Казахстан

Вопрос о границе пока не поднимается ни одной из сторон. Сейчас существует весьма условная "межреспубликанская граница".

Каспийское море

Пока действуют российско-иранские соглашения о разделе Каспийского моря. Однако новые независимые прикаспийские государства - Азербайджан, Туркмения и Казахстан - требуют раздела Каспия (прежде всего его дна). Азербайджан, не дожидаясь определения статуса Каспийского моря, уже приступил к разработке его недр.

Россия - Азербайджан

Создана двусторонняя комиссия по делимитации границы. Ее деятельность осложняется тем, что на некоторых участках по обе стороны границы проживают лезгины - народ оказывается разделенным.

Россия - Грузия

С 1993 года работает комиссия по делимитации границы. Ее деятельность затрудняется наличием непризнанных образований - Абхазии, Южной Осетии (Грузия) и Чечни (Россия). Не решены проблемы черноморской границы: предстоит разграничить территориальные воды, экономическую зону и шельф.

Россия - Турция

Все пограничные проблемы были решены еще в советский период.

Россия - Украина

Россия считает, что Азовское море с Керченским проливом должно считаться внутренним морем России и Украины. Киев же настаивает на его разделе. Проблемы сухопутной границы обсуждаются вместе со всем комплексом двусторонних российско-украинских проблем и решаются так же трудно, как и все остальные.

Россия - Белоруссия

Вопрос о границе между двумя государствами пока не ставится.

Россия - Латвия

Латвия после обретения независимости в 1991 году ставила вопрос о признании договора с РСФСР 1920 года и о незаконности передачи в состав России Абренского (Пыталовского) района Латвии в конце 1940-х годов. Собственно возвращения территорий Латвия не требовала, а в 1997 году вообще сняла все претензии к России, выполняя условия, необходимые для вступления в ЕС.

Россия - Эстония

Несмотря на распространяемые рядом СМИ утверждения, Эстония официально не предъявляет никаких территориальных претензий к России. Еще в середине 1990-х годов Эстония ясно дала понять, что готова отказаться от границ, установленных Тартуским договором 1920 года, и согласиться на реально существующие. Ведется разработка договора о границе. При этом представители народности сету, проживающей по обе стороны границы, требуют заморозить планируемый эстонско-российский договор о границе, они требуют также, чтобы к обсуждению договора о границе были привлечены и их представители. Их позиция состоит в том, что российский город Печоры - территория сету и, таким образом, является частью Эстонии.

Калининградская область

Этот российский полу-анклав имеет общие границы с Польшей и Литвой. Пограничных проблем здесь нет, хотя, по утверждению ряда российских СМИ, в ФРГ и в Литве растет популярность идеи аннексии области.

Россия - Литва

Подписан договор о демаркации границы. Однако Россией этот договор пока не ратифицирован.

Россия - Финляндия

Действует договор о госгранице, подписаны документы о ее демаркации. Хотя общественная организация Pro Karelia выступает за возвращение Финляндии земель, отошедших к СССР (России) после Второй мировой войны, на официальном уровне подобные требования ни кем не поддерживаются.

Россия - Норвегия

Сухопутная граница и территориальные воды оформлены соответствующими документами и демаркированы. Главная проблема двусторонних отношений - разграничение морской экономической зоны и шельфа. Переговоры об этом безуспешно идут с 1970 г. Норвежцы считают, что российская "граница полярных владений" должна быть пересмотрена, и настаивают на принципе равного отстояния границы от островных владений обеих стран.

Граница полярных владений России была установлена постановлением ВЦИК в 1926 г. В этот сектор, вершиной упирающийся в Северный полюс, вошли все острова восточной части Северного Ледовитого океана. Многие страны все чаще делают заявления о его неправомерности.

Внутри России Кроме того, по подсчетам журналистов, в самой России в последние 10 лет проявилось порядка 30 территориальных претензий субъектов Федерации друг к другу.

Москва спорит с Московской областью о принадлежности аэропортов Шереметьево и Внуково, Тверская область спорит с Ярославской об островах на реке Молога. Шадринский и Долматовский районы Курганской области тяготеют к Свердловской области. Из-за спорных территорий враждуют Калмыкия и Астраханская область. И это далеко не полный список.

Особую опасность представляют такие регионы, как Кабардино-Балкария и Карачаево-Черкесия, в которых уже давно звучат призывы к разделению.

Плач "профессиональных патриотов"

Маловероятно, что кто-либо из нынешних соседей России способен ввязаться в войну, чтобы реализовать свои территориальные притязания. Однако в современном мире существует много других способов добиваться своих целей. Российские эксперты и журналисты очень любят заниматься построением сценариев типа:

- "Возможны пограничные конфликты, возня из-за демаркации границы, как это было в ситуации с пограничным пунктом Верхний Ларс на границе с Грузией"

- "Нельзя не брать в расчет возможное провоцирование этнических и межэтнических конфликтов на территории России извне. Как это происходит сейчас на Кавказе в связи с Чечней, на границе с Дагестаном, с Абхазией и Грузией."

- "Возможно постепенное изменение не в пользу российских граждан этнического баланса на прилегающих дальневосточных территориях в связи с проникновением и расселением там граждан Китая".

- "Своего рода "экономический шантаж" как реакция на внутренний катаклизм в России. Если у нас что-нибудь случится, некоторые из наших соседей могут предъявить России, как векселя к оплате, свои отложенные территориальные претензии".

Историческая подоплека

Ученые-историки обычно делят территориальные споры на несколько категорий. Это споры из-за районов, имеющих военно-стратегическое значение, экономическое значение и политическое значение.

Деление это достаточно условное, поскольку в каждом спорном случае есть свои особенности и нюансы.

Военное значение имеют территории, которые могут стать "перевалочными пунктами" для нападения в случае войны. Особенно дороги государствам районы, которые могут быть использованы для разведывательной деятельности, сегодня например, для размещения радиолокационных станций. К экономически важным регионам относятся проливы, каналы, а также территории, богатые природными ресурсами или имеющие большой потенциал для развития туристического бизнеса. Чаще всего споры между государствами возникают при разделе водных территорий, богатых рыбой, а также при определении границ нефтяных шельфов. Политическое значение имеют территории, являющиеся спорными исторически, причем обычно они не играют важной роли в географическом или в экономическом плане. Зато территориальные претензии могут стать способом набирания политических очков в предвыборной борьбе.

ЖЖ
facebook

Каталог NEWSru.com: Информационные интернет-ресурсы

Досье NEWSru.com: История вопроса // Внешняя политика // Пограничные споры

Проти народу України сила силенна приїжджого бандитизму від ПР.

  • 22.04.11, 02:29
Луценко: нардеп Ельбрус Тедеєв у 90-ті був членом банди
Київ, 23 вересня, 15:21Друкувативідео

За даними міліції, "регіонал" Ельбрус Тедеєв був членом злочинного угрупування і тепер його використовують авторитети з Росії.

Ельбрус Тедеєв
ЛІГА.net
Ельбрус Тедеєв
Народний депутат від Партії регіонів Ельбрус Тедєєв протягом 1990-х років і на початку 2000-х був членом організованого злочинного угрупування. З такою заявою виступив міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, посилаючись на дані оперативно-довідкової бази МВС.

За словами Луценка, в контексті останніх "кавказьких розборок" у Києві міліція дійшла висновку, що кримінальні авторитети Росії та Кавказу, не маючи можливості постійно перебувати в Україні через активні дії УБОЗу, все одно намагаються тиснути і впливати на оперативну обстановку в Україні, зокрема в столиці.

Для цього, повідомив міністр, вони використовую "зв'язки з членами колишнього злочинного угрупування, зокрема з народним депутатом України Тедєєвим Ельбрусом, який впродовж 90-х, - почала 2000 років вважався, за даними оперативно-довідкової бази МВС України, членом організованого злочинного угрупування".

Двоюрідного брата Тедеєва на ім'я Роберт (громадянина Росії) українська міліція затримала ввечері 22 вересня за участь у стрілянині в Голосіївському парку Києва. Тоді трьох людей було поранено, один чоловік помер у лікарні. Перестрілка сталася між двома групами кавказців.

ЗМІ поширили інформацію, що участь у стрілянині брав участь брат депутата Ельбруса Тадеєва, але той заявив, що в нього немає родича з ім'ям Роберт.

За словами Луценка, затриманий представився під прізвищем Іванов, а пізніше назвав себе двоюрідним братом депутата. Він також зізнався, що використовував автомобіль Ельбруса Merсedes S500, щоб виїхати з місця інциденту.

Відомі люди про Юлію Тимощенко.Левко Лук яненко.

  • 22.04.11, 02:17
пятница, 21 января 2011 г.
Левко Лук’яненко: Тимошенко не виїде з країни. Вона поводиться мов капітан, який не може лишити корабель, що тоне.


 Безгрішний лише Ісус Христос – колишній депутат БЮТ Левко Лук’яненко не ручається за чесність Тимошенко, однак упевнений, що нинішня атака проти неї має суто політичний характер. Свою думку про нещодавні арешти опозиційних діячів Лук’яненко виклав в інтерв’ю польській Rzeczpospolita. 
«Юлія Тимошенко не втече з країни», – каже Rzeczpospolita колишній радянський дисидент і активіст із захисту прав людини Левко Лук’яненко.

В Україні заарештовано кільканадцять представників уряду колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Лідеру найбільшої опозиційної партії в парламенті забороняється виїжджати з країни, і вона повинна щодня з’являтися в прокуратурі. Учора Тимошенко пробула там більш ніж 10 годин. Її соратник часів Помаранчевої революції Юрій Луценко чекає на судовий процес у в’язниці разом зі злочинцями, які засуджені на довічне ув’язнення й очікують результатів апеляції. Дії української влади проти опозиції засудив уряд США.

Rzeczpospolita: Представники української інтелігенції, зокрема і Ви, закликали Віктора Януковича припинити переслідування Юлії Тимошенко та її людей. Ситуація настільки серйозна?

Левко Лук’яненко: Арешт соратників Тимошенко з приводу зловживання службовим становищем має політичний характер. Це недопустимо. Президент Янукович каже, що має дотримуватися закону, але якби так було, заарештувати потрібно було б також і чиновників з його оточення. А цього немає. Партія регіонів очевидно прагне позбутися політичних противників і встановити в парламенті однопартійну диктатуру.

- Тимошенко загрожує позиціям Януковича, який має стабільну більшість у парламенті і контролює уряд?

- Тимошенко – сильний політик і сильна особистість. Вона лідер реальної опозиції в парламенті, а також за його стінами. «Регіони» сформували більшість у парламенті та уряд, але знають, що українці можуть змінити погляди. Це погана новина для олігархів з оточення Януковича, які нечесно заробили свої статки і хочуть якнайдовше залишитися при владі. Це їхній пріоритет.

- Олігархи з оточення Януковича також добре почувалися за президента Віктора Ющенка, коли Тимошенко була прем’єр-міністром. Нічого з ними не сталося.

- Ющенко не виконав передвиборчих обіцянок. Однією з них було гасло: «Бандити мають сидіти в тюрмах». Колишній президент сидів з олігархами за одним столом і дискутував з ними. Він також зробив дуже багато, аби Партія регіонів знову здобула владу.

- Деякі експерти стверджують, що Янукович хоче змусити Тимошенко виїхати з країни.

-  Таку можливість мав Юрій Луценко, але не скористався нею, і за це я його шаную. Тимошенко не виїде з країни. Вона поводиться мов капітан, який не може лишити корабель, що тоне.

- Прокуратура звинувачує Тимошенко в незаконному використанні 300 млн дол., отриманих від Токіо на охорону довкілля. Ви були депутатом її партії. Ви впевнені, що Тимошенко була чесною?

- Безгрішний лише Христос. Тож я не можу сказати про інших те саме. Однак я стверджую, що сьогодні атака проти колишнього прем’єр-міністра має політичний характер. Влада хоче послабити її, налякати й відвернути її увагу від політичної діяльності.

- Чи міг би Захід допомогти українській опозиції?

- Захід має можливість вплинути на ситуацію в Києві. Українські олігархи тримають гроші в європейських банках. Можна було б заморозити їхні рахунки. Проте я сумніваюся, що країни ЄС зважилися б найближчим часом на такий крок. Вони далекі від цього, бо воліють дбати про власні інтереси.

- Чи можуть репресії проти опозиційних політиків збільшити їхню популярність?

- Збільшили б, якби люди були відкритішими, мали почуття національної гідності й хотіли боротися. Однак наразі вони до цього не готові, тому ми опинилися у складній ситуації.

***
Левко Лук’яненко – колишній радянський дисидент, захисник прав людини за часів СРСР, а нині лідер Української республіканської партії.

Страницы:
1
3
4
5
6
предыдущая
следующая