Михайлу Нечаю було 82 роки. Називав себе останнім карпатським мольфаром, білим магом, сексологом, екстрасенсом і цілителем. Був відомий в Україні та за її межами. До нього щодня приїжджало багато людей, які шукали зцілення та вирішення життєвих проблем. Син Михайла Нечая Іван служив у ракетних військах. Опромінився і помер від раку 8 років тому.

 

01.05.2011

«Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй». Олександр Радищев, «Путешествие из Петербурга в Москву» 1992 року газета «Вечірній Київ» передрукувала «Сповідь надлюдини» – одкровення одного з комуністичних можновладців: «Я говоритиму з вами відкритим текстом не тому, що я нахабний, а тому, що не відаю страху. За мною гігантська непереможна сила КПРС. КДБ, МВС, Мінфін, Мінторг, уряд, прокуратура і всілякі Верховні Ради – це лише просто важелі в наших руках. Під нашу дудку танцюють президенти і виконують нашу волю, роблять те, що ми хочемо. Нам глибоко наплювати на думку народу, вона для нас пустий звук. Для нас раз плюнути – принести вам голод, саботаж, злидні, хвороби. Це ми зробили норму вашого життя кримінальною. Ми зараз спокійно грабуємо вас і перетворили на тварин. Це ми усунули молодь від політики, кинувши їй кістку року і порнухи. Ми не хочемо виробляти. Але ми хочемо споживати. Хочемо розкошів, привілеїв, бо ми – носії ідей… Ви думаєте, що ми піклуємось про вас, щоб ви були ситі, одягнуті, взуті? Та плювати нам на вас! Мені 82 роки, і я йду з відчуттям спокою і задоволення. Ми залишаємо після себе наступників наших справ. Один з ваших повелителів – Гордєєв Євген, Москва – Кремль. 7 січня 1991 року». Якщо це неправда, то добре придумано, стверджує італійська приказка. Судячи з нинішніх реалій, такі розмірковування високопоставленої людини СИСТЕМИ не були вигадкою газетярів. СИСТЕМА, породжена більшовицьким заколотом у далекому 1917 році, досі успішно функціонує, пустивши глибокі метастази в тіло суспільства, деформувавши культуру, мораль, екологію тощо. «Ні, не Сталін кат, не Берія навіть, не Суслов – один кивав і хмурився, другий катував особисто, третій гноїв великі книги і керував нашою духовною дієтою, а яка різниця? Що вони без СИСТЕМИ? СИСТЕМА – кат, СИСТЕМУ прощати немає у нас права, інакше ми й справді діти її, і тоді ГОРЕ нам». У цих пророчих словах всесвітньо відомого кінорежисера Сергія Параджанова напрочуд точно схоплена суть драми української нації, яка простодушно вибачила зловорожій СИСТЕМІ. І в результаті СИСТЕМА залишилась, по суті, не тільки неушкодженою, а навпаки – стала ще мстивішою і підступнішою. Не було враховане золоте організаційне правило відомого праксеолога Тадеуша Котарбінського: кожна добра справа, що задумується в межах порочної СИСТЕМИ, рано чи пізно нейтралізується цією СИСТЕМОЮ. Але визначимося з дефініціями. Що ж воно за творіння таке – СИСТЕМА, про яку згадував Сергій Параджанов? Що криється під цим всеохопним поняттям? Образну, напрочуд точну відповідь, знаходимо у російського письменника Віктора Суворова: «У той момент, коли перші краплі робітничої крові впали на бруківку Литейного проспекту (в Санкт-Петербургу), СИСТЕМА, яку ми знаємо упродовж ось вже 80 років, склалась повністю і остаточно». Нинішня політико-економічна СИСТЕМА в Україні – це не просто уособлення потворної авторитарно-бюрократичної кланової структури, а щось значно більше й жорстокіше. У реальному українському контексті поняття СИСТЕМА, на наш погляд, – це не просто розгалужена організація для ухвалення важливих, доленосних державних рішень, а й спосіб мислення, стиль життя тих, хто має в своїх руках важелі влади, механізми розподілу й перерозподілу життєвих благ і матеріальних цінностей. СИСТЕМА в українському варіанті – це значно більше, ніж просто структура влади, ніж просто політичний режим, який панував у Радянському Союзі і який з кінця 80-х років минулого століття поступово був змушений модифіковуватися, «пєрєстраіваться», пристосовуючись до реалій ХХI століття. Можемо говорити про те, що в Україні СИСТЕМА трансформувалась у своєрідне кланове товариство з обмеженою відповідальністю (корпорацію) з красивою вивіскою «Україна». Учені знають, що якщо в систему (фізичну, хімічну, соціальну, політичну тощо) ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіанти: змінюється вся система; система адаптує цей елемент. У політичному житті України з моменту проголошення незалежності сталося друге: номенклатурна комуністична система, колишня колоніальна адміністрація фактично адаптувала для своїх потреб демократичні елементи, нав’язавши їм свої правила гри. Юрій Шухевич, син головного командира УПА, багаторічний політв’язень комуністичних таборів, засвідчує: «Я… написав статтю, де як епіграф навів слова полковника Коваленка, який очолював спецвідділ МДБ з боротьби з нашим підпіллям у західних областях України. І він у 1949 році сказав мені такі слова: «Юрку, незалежна Україна буде. Але зовсім не така, як уявляєте собі ви, націоналісти. Вона буде, але поки що це не на часі». Високі посадовці відкрито демонструють своє бажання творити Україну не для українців.«Є гостре невдоволення тих, хто не хотів і не хоче незалежної України, ненавидітиме і ненавидить її і злобствуватиме проти неї тим більше, чим вона міцнішатиме», – переконаний академік Іван Дзюба. Він цілком слушно пише: «Якась держава під назвою «Україна» існуватиме. Але це не буде держава українського народу». Нині дедалі виразніше вимальовується саме така «політична модель» – антиукраїнська. І саме через радянський елемент управління, який продовжує функціонувати в Україні. Своєрідний Нюрнберзький процес над комуністичною СИСТЕМОЮ не відбувся. У Росії Борис Єльцин так і не наважився його організувати одразу після заколоту «ҐКЧП». Відтак будівництво демократії в Росії не стало незворотним процесом. Думка російських експертів: «Ця система ефективно реформи проводити не буде. Назвуть тому різні причини: неефективну і злодійкувату бюрократію, недосконалість судів, непрофесіоналізм кадрів, «рабські» вікові традиції і т. д. і т. п. Наприкінці переліку прийдуть в той же глухий кут, куди впирались практично всі російські, радянські і, як тепер уже зрозуміло, і пострадянські реформи згори: СИСТЕМА не може реформувати себе сама, бо рано чи пізно логіка реформ вступає у суперечність з інтересами як СИСТЕМИ в цілому, так і окремих її представників та інституцій»[Світлана Бабаєва, Георгій Бовт]. 2005 року відомий радянський дисидент Володимир Букловський в інтерв’ю кореспондентові газети «Жечпосполіта» («Rzeczpospolita», 20.08.2005) був змушений констатувати, що в Росії «взагалі прийшов КДБ, і країна, замість розвиватися, регресує». «Треба було ще тоді (йдеться про серпневий заколот 1991 року. – О. Р.) оприлюднити всі злочини СИСТЕМИ й бодай символічно, та все ж засудити. Я не прагну крові… Але тільки таким чином можна було осудити СИСТЕМУ, заявити, що то була злочинна СИСТЕМА і злочинна ідеологія»… Оскільки цього не сталося, то сучасна українська держава була створена, по суті, незмінною номенклатурно-мафійною системою влади в політичній, економічній, військовій сферах. На це звернув увагу видатний український історик Ярослав Дашкевич ще 1994 року: «Якщо протягом перших кількох місяців незалежності така система влади могла захитатися, то цього не використали українські демократичні сили, які в основному номенклатурно-мафійна система зуміла розкласти та всмоктати. Цього періоду не використали також українські націоналістичні сили, які розпочали дивну гру в підпілля. Фактори несподіванки і сприятливого моменту було втрачено, а демократичні й націоналістичні сили виявилися надто слабкими і безпомічними. В середовищах обох напрямів відбулися безпринципні перегони за лідерство, що проявили себе безконечними розколами у час, коли виступати треба єдиним фронтом. Україна далі блукає між трьома соснами: комунізмом, демократією і націоналізмом. Необхідно остаточно усвідомити, що українського комунізму в Україні перед розвалом СРСР не було, і тим більше немає його сьогодні. Був і є лише російський комунізм з його геноцидною, різко антиукраїнською практикою. <…> Сьогодні Україна зникає, гине, руйнується тому, що – під захистом ідей власного націоналізму – не було знищено дощенту реліктів російської комуністичної тоталітарної системи і спеціально не було опрацьовано схеми поступового переходу і взагалі будь-якого переходу від однієї суспільно-політичної системи до іншої (відомо чому: в мутній воді ловити рибу краще). Сьогодні в Україні відбувається боротьба російського націоналізму та його колаборантів за Україну. Ставкою в боротьбі є життя української нації і справжня незалежність України. Становище може спасти лише прихід до влади сильної, розумної і чистої української руки, що дотримуватиметься лінії безумовного захисту незалежності, служіння українській національній ідеї. Така сильна, розумна і чиста рука отримає повну підтримку нації так, як підтримку нації отримала ідея незалежності від того нібито національно несвідомого народу. Іншого порятунку для нації та держави немає». В Україні була проголошена демократія, запроваджено зовнішні її атрибути. Але цього виявилось замало. Суспільство не спроможне у стислі строки позбутися тоталітарної свідомості. Загроза авторитарного популізму чи номенклатурної олігархії не щезла. СИСТЕМА продовжує успішно перетворювати людей на патерналістів. Самої незалежності виявилося недостатньо, щоб радикально поліпшити життя пересічного українця. В Україні продовжує функціонувати дещо видозмінена СИСТЕМА радянського штибу, яка спромоглася знайти внутрішні резерви, щоб перейти в наступ на демократію. СИСТЕМА зробила все можливе, щоб не дати викинути себе з історії України (йдеться про період з 1920 року по 1991-й). Були пущені в хід усі можливі засоби, аби змусити українців забути про існування IV Універсалу, проголошеного 22 січня 1918 року. Застосувавши найрізноманітніші важелі впливу (досить лише згадати перманентну інформаційну агресію з боку Росії), СИСТЕМІ вдалося перешкодити відновленню національного державного будівництва, розпочатого в добу УНР. Зрештою, цього й слід було чекати: Україна – надто велика ставка в геополітичній грі. Для прибалтів мить історії зупинилась між 1940 і 1991 роком – естонці, латиші й литовці надто добре усвідомлювали тяглість такого поняття, як незалежність (хай і тривалістю лише в два десятиліття). Естонці, латиші й литовці найшвидше зрозуміли, що «пєрєстройка сістєми» не для них. І вчасно, 1990 року, зістрибнули з горбачовського потяга. Для прибалтів шляхи розійшлися у той день, коли Михайло Горбачов проголосив імперську політику «пєрєстройкі». «Пєрєстройка», якою диригують з метрополії, для естонців, латишів і литовців закінчилася. Вони вийшли на шлях своєї перебудови. Прибалти СИСТЕМУ не простили. Не вибачили їй незчисленні злодіяння. Естонці, латиші й литовці швидко зрозуміли, що «пєрєстройка сістєми» не для них. Українці вкотре дозволили одурити себе. СИСТЕМА в Україні так і не була знищена, коли для цього був винятково сприятливий момент на початку 90-х минулого століття. У той час, коли наївно-романтичні націонал-демократи в ейфорії проголошеного суверенітету тішилися появою синьо-жовтого прапора над Верховною Радою і умлівали при перших звуках Гімну «Ще не вмерла…», досвідчена КПРС оперативно призначала бізнесменів, банкірів, дипломатів, відповідальних працівників державних установ з числа партійно-комсомольської номенклатури. СИСТЕМА продумано (часом приховано, а іноді цілком відкрито) почала (і продовжує це успішно робити) розчищати дорогу черні у владні структури. Сумні для української націонал-демократії висліди не примусили чекати надто довго: майже суцільні програші в політиці, економіці, науці, культурі не забарилися… Демократично налаштованій частині українського суспільства так і не вдалося висунути зі своїх лав загальнонаціонального лідера. Тих же, хто так чи інакше міг претендувати на роль провідника або ж просто заважав, СИСТЕМА різними способами і в різний час усувала – Вадима Гетьмана, Михайла Бойчишина, В’ячеслава Чорновола, Вадима Бойка, генерала Василя Саніна, Анатолія Єрмака (активного учасника депутатського об’єднання «Антимафія»), Романа Рапія (народного депутата першого та другого скликань), Олександра Веселовського (голову українського державного «Ощадного банку» – людину «команди Гетьмана»), Юрія Оробця (народного депутата від фракції «Наша Україна»), Михайла Сироту (лідера Трудової партії України), Василя Червонія (народного депутата України чотирьох скликань)… Досі непроясненою є автокатастрофа на обухівському шосе, в яку потрапив Євген Марчук. Трагічно закінчилися автоаварії для Романа Ліщинського – професійного дипломата, канадського громадянина, директора Центру інформації та документації НАТО в Україні, для народного депутата Сергія Драгомирецького, який з трибуни Верховної Ради вимагав з’ясувати правдивість відомостей щодо матеріальної підтримки урядовими структурами і підприємствами Російської Федерації окремих заходів передвиборчої кампанії претендента на посаду Президента України Леоніда Кучми, для Валерія Малева, який відав експортом зброї, для журналіста Олександра Кривенка… СИСТЕМА зробила все можливе, щоб перешкодити генералові Костянтину Морозову стати популярним політиком. Її не на жарт лякав авторитет екс-міністра оборони. А вбивство Георгія Гонгадзе... Один за одним несподівано йдуть з життя сповнені небуденних задумів уже загальновизнані лідери, громадські діячі, відомі не лише у Львові, а й в Україні – міський голова Богдан Котик, поет Ростислав Братунь, професори Георгій Бачинський і Володимир Лебединець… Цю драму українського проводу влучно відтворив Юрій Рибчинський на сторінках «Літературної України» 9 січня 2003 року в поемі «Поїзд»: В голові, як цвях, питання: Хто замовник полювання? Хто вбиває поодинці Всіх найкращих українців? З аморальних «орлів» без честі й совісті були сформовані силові структури, які безкарно демонстрували патологічну антиукраїнськість під час похорону патріарха Володимира, під час березневих подій у Києві 2000 року, в Донецьку і Мукачеві 2004-го… Про стосунки представників так званих силових структур і пересічних громадян, про взаємини між судовою системою і народом написано й сказано предостатньо. Критичного і викривального. Однак СИСТЕМА залишається непорушною… Ще одним підтвердженням сказаного є свідчення професора Степана Трохимчука: «За підрахунками українського «Меморіалу», за роки незалежності підступно було знищено майже 3000 українських патріотів та бізнесменів з переважно українськими прізвищами». В Україні «створена СИСТЕМА кругової поруки, яка працює за принципом «не здавати своїх». В цій СИСТЕМІ – всі заложники!», констатує народний депутат України Григорій Омельченко. СИСТЕМА усіма можливими методами й засобами заважає процесові перетворення населення в народ, всіляко перешкоджає процесові самоідентифікації, робить все можливе, аби українці не відчули себе політичною спільнотою. Заважає будівництву власне УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, перешкоджає налагодженню питомо українського державного механізму. СИСТЕМА не лише панічно боїться відчуження, сепарації України від Росії, а просто скаженіє від усвідомлення реальності перспективи цілковитого суверенітету України. Саме через це СИСТЕМА (читай: Кремль) так ненавиділа і ненавидить Віктора Ющенка навіть за його несміливі, вкрай суперечливі спроби відтяти васально-рабську, колоніальну пуповину, що все ще єднає колишню метрополію з екс-колонією. Володимир Путін не втомлюється повторювати: «Ми розвалили велику державу», «Ми були слабкими, а слабкості не прощають», «Ми закрутимо гайки так, що полетять голови»… Слова російського президента не розходяться з ділом. У державі, яка вперто набивається Україні в друзі, офіційно проголошено курс на кардинальну перебудову системи державної влади – на ще більше згортання демократії, зміну виборчої системи, перехід від федералізму до унітарності, збільшення військового бюджету, право завдавати превентивні удари по терористичних угрупованнях у будь-якій точці планети… Повним ходом формується модернізована СИСТЕМА-2, яка прагне поглинути Україну. «Російський капітал майже повністю поглинає алюмінієву галузь України. Миколаївський глиноземний завод та Запорізький алюмінієвий комбінат контролюються фірмою «Русал». Вона вважається близькою до влади Росії, що створює не лише економічні, але й політичні ризики. Російський бізнес також закріплюється у гірничовидобувній промисловості. Він приватизує найбільше підприємство України з виробництва залізорудного концентрату – Інгулецький ГЗК, – а також встановлює контроль над компаніями з видобутку флюсодоломітної та вогнетривкої продукції. Крім того, саме російський капітал через українських представників контролює видобуток і виробництво титану. Російський бізнес проникає на найбільші об’єкти українського транспортного машинобудування. Він встановлює контроль над виробником автобусів – Львівським автобусним заводом, над єдиним підприємством з випуску вантажних машин – КрАЗом, а також над найбільшим виробником шин – компанією «Росава» [Андрій Калиновський]. У грудні 2003 року, в третю річницю акції «України без Кучми», думками про СИСТЕМУ, що порядкує в Україні, поділився громадський діяч, правозахисник Володимир Чемерис. На наш погляд, ці міркування досі залишаються актуальними: «Соціальні Системи народжуються й помирають. Це – такий самий закон природи, як і закон ентропії. Коли суспільні відносини потребують змін, не існує жодної сили, яка б ці зміни могла зупинити. Ці зміни стануться якщо не через вибори, то через «оксамитову» революцію. Зрештою, через збройне повстання або будь-яким іншим шляхом, але вони стануться. Зміни можна затримати, сфальсифікувавши вибори, розігнавши демонстрацію чи потопивши повстання в крові. Можна затримати, але неможливо зупинити. <…> Після ймовірного приходу до влади у 2004-му політична опозиція не змінить Системи. Тим паче марно сподіватися змін, якщо переможе провладний кандидат. Буду радий, якщо помилюся, але немає жодних підстав сподіватися на інше. В обох випадках зміною влади скористаються лише деякі фінансово-політичні групи. Громадянський рух, рух за зміну Системи сьогодні надто слабий, щоб добитися свого. У той же час сильне й активне громадянське суспільство – це єдине, що може запобігти повторенню найбільш одіозних рецидивів кучмізму у майбутньому. <…> Громадянське суспільство потребує згуртування й дії. Дії більш значущої для України та її громадян, ніж участь у передвиборчій кампанії одного з кандидатів, скільки б ця участь не приносила дивідендів фінансових, кар’єрних та організаційних. Участь в іграх Системи всмоктує в Систему, робить тебе її рабом». 11 березня 2011 року, в ефірі телеканалу «ТВі» під час програми «Вечір з Миколою Княжицьким», заступник глави Адміністрації Президента України Ганна Герман визнала, що україномовні громадяни не мають фінансового впливу в країні, без якого важко впливати на політику: «Багаті люди – в основному російськомовні, й велика частина громадян України, українців за ментальністю, – небагаті люди. Це спадщина політики перших українських лідерів. У той час як В’ячеслав Чорновіл водив нас на мітинги, де ми співали «Ой у лузі червона калина», комсомольські функціонери захоплювали банки, приватизували заводи. Тепер вони багаті люди, вони впливові, вони можуть диктувати моду». Помовчимо? Перефразовуючи всесвітньо відомого кібернетика Вільяма Ешбі, можна сформулювати питання: хто несе відповідальність за те, чому в Україні нормально не функціонують механізми стабілізації і адаптації, не діє канал зворотного зв’язку? Хто має ввімкнути ці механізми: президент, уряд, парламент чи народ, на класичну мудрість якого дуже люблять посилатися «ліві» і «праві»? Позитивне розв’язання проблеми – нагальна, цілковита ліквідація СИСТЕМИ. Образно кажучи, карфаген авторитаризму українського зразка має бути зруйнований остаточно і безповоротно. Не знищивши дракона-чудища, приречемо себе на забуття. Олег К. Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»