Підбори відбивали її повільні кроки по парковій алеї. Навколо не було нікого, лиш вона і власні думки. Стиха накрапав теплий літній дощик, краплини приємно стікали по шкірі, дівчина підняла руки їм назустріч і закружляла в такт мелодії своєї душі. Сьогодні вона існувала для себе, нарешті так чудово було усвідомлювати всередині легкі егоїстичні нотки. Не хотілося більше нічого, тільки щирих посмішок і ніжних обійм. Просто гуляти ось так одній, не чуючи сторонніх голосів, відчуваючи власний настрій, дозволивши бурхливій річці продовжити свій шлях.

Спогади нагадували про себе поодинокими картинками в голові, час від часу перед очима пропливали знайомі обличчя, чулися фрази, у відповідь на які вона легенько розтягувала губи в посмішці. Уповільнила темп, озирнулася навколо,  зупинилась.Тихий спокій, такий омріяний і жаданий оповив її, наче матір маленьке дитя.

Сіла на лавку. Дістала пачку «Парламенту», покрутила в пальцях. Як солодко було сидіти тут, без зайвих поглядів, без  чиїхось оцінок, зняти маску і закинути  її якнайдалі! Віра обережно пустила корінчики у її серце, яке зараз походило ні на що інше, як на поле після бойових дій. Двері були зачинені, а ключ вона заховала так глибоко, що й сама забула куди.

Сонячні промінці робили спроби знайти у цей день місце і для себе, та все даремно. А вона більше не шукала своєї «тарілки», просто продовжувала жити, залишаючи позаду минуле і ні на мить не припиняючи мріяти…

Я кохаю тебе. Вже без надриву, без страху, без болю. Просто кохаю. Град припинився у моїй душі, накрапає тихий дощик, настільки легкий, що часом я змушую себе його не відчувати. Я все ще ховаюсь під твоєю парасолькою. Краплини стікають по її прозорим краям, як сльози на моєму обличчі: без зайвих слів, нічого не маючи на увазі, тихо, із ледь помітним здриганням вологих повік.

Я більше не тримаю зла, на відчуваю ненависті, але на ковдру байдужості досі не вистачає грошей. Я відпустила… Ти не мій, серце усвідомило набагато пізніше за мозок. Та не стирай пам’ять, бо це лише наївні спроби перефарбувати траву у синій колір, здійснити подорож на край світу, смакувати полиновими льодяниками.

Відчувай, благаю, не цурайся емоцій, не відмовляйся від себе, я знаю тебе, хоч ти заховався так далеко. Твоя дорога звернула в інший бік, а я полетіла у височінь, раз по раз схиляючи погляд до тебе. Коли піде дощ, знай, я тебе згадала…

Я буду поряд щораз як ти захочеш. І нехай це лише слова, вони переллються музикою мого життя, відбиваючи яскраві ноти на струнах твого теперішнього. Поверни моє крило, бо з одним я постійно падаю, відпусти, я тобі вжене належу… Люблю час, бо він змінюється, люблю зірки, бо вони не гаснуть, люблю квітку, бо вона відроджується.

Засинай, мій любий, місяць зайняв варту, змикай оченята, віддайся таємності, не бійся невідомості, тепер вона твоя берегиня. А я… Мене ти пам’ятай, але не згадуй більше, не повертайся у думках, не сердься, не прощай, крокуй далі. Просто знай, хтось завжди виглядатиме тебе у білих хмарах.

Китайці вважають число "4" нещасливим, тому що його вимова схожа за значенням до...?

Ось таке маленьке питаннячко. Цікаво, що ви виберете? Одразу скажу, що я відповіла неправильно, керувалася інтуїцією і логікою, але... не допомогло.  Можливо, хтось знає одразу, але чур не гуглити, втрачається весь азарт!

Шарль де Голь сказав: "Як можна керувати країною, у якій 246 сортів...(чого)?"

Вона стояла на балконі, тримаючи в руках чашку ранкової кави. Сонце вже почало свій шлях по блакитному небосхилу, але проміння лише злегка торкалося її очей. Місто оживало, а вона ніби з-за куліс спостерігала за метушнею акторської трупи. Пелена спокою із відтінком байдужості оповивала її в цей час. Думки більше не випереджали одна одну в голові, божевільно гарцюючи свої дикі танки.  Запалила цигарку. Спостерігала, як дим прозорою блакитною цівочкою піднімався вгору, малюючи на шляху хитромудрі візерунки. Підносила цигарку до губ та після недовгої паузи випускала залишки нікотину на волю.

Котик нагадав про себе, потершись об штанину господарки. Взяла його на руки, та тютюновий дим не припав йому до смаку, і він зістрибнув на землю, незадоволено махаючи хвостом, і відправився додивлятися вранішній сон. Вона проводжала поглядом карих очей обережні кроки його м’яких подушечок та тихе колихання хвостика, таке злагоджене, але в той же час вільне і невимушене.

Гудіння машин, цокотіння людських кроків, віддалений плач дитини, гавкіт собак… Усе оточувало її зараз, та вона не помічала. Невидиме скло відбивало усе, ніщо не могло пробитися всередину. Бачили очі, та не помічало серце, чули вуха, але глухим став розум, відчували руки, проте душа схолола. Їй було спокійно у цій самотворній розміреності, неквапливій буденності, без екстазу і відчаю, без горя і щастя, без нестримних веселощів і гарячих сліз.

Вечір після робочого дня зустрів її голодним улюбленцем і покійною мишкою у холодильнику. Але їсти все одно не хотілося, добродушний колега пригостив вечерею, та вона вже й забула…  Ниділася у кріслі перед німим телевізором із мигаючими картинками, дивлячись крізь них. Налила вина, відпила ковток, рідина без смаку і запаху полилася по горлу. Цей день не відрізнявся від попередніх, просто був нез’ясовно інакшим, ще вільнішим, але чужим. Вона грала мовчазну роль, ціну якій не склала досі.

Годинникова стрілка перевалила за північ, таймер повернувся на початкову позицію. Знову по колу… Як же набридло ходити по намальованим доріжкам, плести за течією без вітрил і весел! Але це пізніше, вона втомилась думати, постійно годуючи вулик людської цікавості і пліток. Зараз немає нікого і нічого, лише далекі силуети пам’яті, але їх поволі поглинає сон…

Вона сиділа на лавці у парку, тихий теплий вітерець колихав її каштанові локони, а сонечко ніжно торкалося своїм промінням рум’яних щічок. Вона спостерігала за повільним плином білосніжних хмаринок у блакитній далечині. Серце грало ласкаву мелодію на струнах її душі, а очі відблискували усіма барвами ранкової веселки.

 

Поблизу на майданчику бавилися дітлахи із доступним лише їм захопленням, весело сміючись, бігаючи туди-сюди, що навіть кролик-дюрасел позаздрив би їхній невпинній, такій щирій енергії. Непомітно для самої себе легка посмішка торкнулася її вуст. За довгий час вона вперше відчувала себе живою! Вдихала на повні груди весняне повітря, по-дитячому раділа кожній миттєвості, бо вона мала свій особливий колір, настільки яскравий, що неможливо було не мружити очі. Її душа співала разом із пташками, що вже встигли повернутись із заморських країв.

Вона помітила якесь метушіння поблизу, дітвора юрбилася біля рундучка із морозивом, раз по раз оголошуючи своїм мамам нове смакове рішення. Раптом нестримне бажання згадати той солодкий смак дитинства – і вона вже стоїть біля стенду, вагаючись між полуничною і ванільною кулькою. Роздуми були недовгими – взяла дві. Лимзнула трішки, обережно, ніби побоюючись, що зникне враз ця молочна насолода, бо звикла, що життя дарує їй задурно лише полин, за солодощі доводиться розплачуватись сповна. Але ріжок залишився на своєму місці, і вона вже безбоязно кусала шматочок за шматочком, відчуваючи приємне похрумування фруктових сніжинок на язиці.

Уже сутеніло, але тут було так добре, так вільно, ніби потрапив на сторінки дівочої казки. Просто затишно і спокійно, ніякої метушні, лише яскраві враження про теперішнє і різнобарвні надії на майбутнє, без поспіху, він був абсолютно зайвим. Вона зняла босоніжки, обертаючись чи ніхто її не бачить, і ступила на шовковисту зелену траву, кожен доторк якої приносив невідане задоволення. Вона ступала щораз впевненіше, відчуваючи себе тією, яку, здавалось, давно забула. Підняла ясні очі до неба – і полетіла, ген у височінь, не стримуючи крила, із давно загубленою посмішкою на обличчі, одна, просто щаслива…

Свічка горить довго, поволі, нікуди не поспішаючи, ніби отримує від цього відоме лише їй одній задоволення. Та врешті-решт віск закінчиться, вогню не залишиться живлення і він згасне… Чому ж вона так необачно продовжує палати, наближаючи свою загибель? Можливо, варто просто крапнути ранкової роси, трішки охолодити, а потім знову піднести сірника, відновити тепло, і так по колу, бо їй теж хочеться жити, а ми сліпі і нерозумні натискаємо на педалі по-максимуму…

Кудись женемось без упину, у судомних конвульсіях крутимо головою в різні боки, щось жадібно вишукуючи дикими очима. Наздоганяємо і знову відстаємо, опиняємось на першому місці, а потім в аутсайдерах. Вічна гонка, по замкненому колу, яка не має початку, не знає кінця, лише жадобу. Ми змагаємось у шаленому темпі, не помічаючи головного. Лише зрідка ми обертаємось подивитись, чи не обернувся він, та лиш на мить, таку незначну, здається непомітну, швидку…



Пізніше, коли вже ноги не здатні бігти так швидко, а руки відмовляються нести тягар, ми як Ізергіль, по уламках тих митей збираємо своє життя, обминаючи сірий змарнований час, що ми провели біжучи. І боїмось зустрітися із колись такими рідними, близькими, дорогими людьми, яких кохали, бо це нехороші зустрічі, все одно як з покійниками.


Чому ж не спинитись, не озирнутись на довше, не вимкнути шаленого режиму,віддатись чомусь іншому, справжньому, щирому, про що захочеться згадувати, перебирати в пам’яті, що неодмінно забажаєш повернути й пережити знову. Але ми йдемо вперед, удаючи із себе героїв-одинаків, із власним нікому незрозумілим і невідомим болем. І саме він нас робить схожими…

Не хочу так! Втомилась від блюзнірства! Просто хочеться натиснути заповітну кнопочку і вимкнути світло. Назавжди! Навколо лише темрява: м’яка, ніжна, безпечна. Ніщо більше не нагадує про колишнє: ні запальні слова друзів, ні розмірений тон мами, ні глузливий його погляд…

У цьому затишному закутку, в потемках, де більш нікого нема,ти одна,  нічого не зобов’язана ні їм, ні власному серцю. А воно хотіло просто кохати і бути коханим! Лише відчувати легкий бриз його посмішки, ледве помітне поколювання дотиків,солодкий аромат обіймів, небесного кольору очі. Просто мати змогу притиснутися до такого рідного плеча, охопити руками щосили і не відпускати, ніколи, нізащо,незважаючи ні на що! Та він стояв апатичний, відсутній, задуманий, але не про неї, тим більше не про них…


Десь далеко, за ванільним горизонтом, був ще хтось, кого вона боялася, намагалась не згадувати, та думки, мов мурахи, пролазили у всі щілини її свідомості, добираючись до найпотаємнішого, що вона відчайдушно берегла, за що молилась, чого прагнула, та з кожною хвилиною воно ставало все примарнішим, болючішим, туманним, та ні на йоту
не менш бажаним.

Летіти назустріч невідомому, не відати пригорне чи відштовхне, але не стишувати ходу! Не втрачати віри, просто
кохати, нехай це білет в один кінець, назад повертатись все одно немає сенсу. Я пройду через це разом із тобою, нехай і не по одну сторону паркану. Пронесу твій образ крізь примхливий час, ніколи наше щастя не перетвориться у попіл минулого, нікому непотрібного, усіма забутого. Я знаю, а ти мені повір, хоч ти і вагаєшся, боїшся,не хочеш. Скинь чорне пір’я своїх крил, нехай увесь світ мружить очі від їхнього білосніжного сяйва, а я просто буду поряд, дозволь...