Прогулянка

За вікном хазяйнує осінь, остаточно вступивши в свої права одягає дерев’яних велетів у різнобарвні шати. Люблю я осінь. Бродиш одинокими вуличками, тікаючи подалі від шуму проспектів і площ, шурхаючи листя під ногами споглядаєш як малеча мостить собі м'яке багряне сідельце, весело копирсаючись довкола. Спокій оповиває невловимим коконом, просто гойдаєшся над усім, злегка примружуючи очі, і згадуєш минулі часи, а може когось у них, що давно пройшов, безслідно, та подекуди встиг на своєму шляху полоснути лезом і зник за поворотом. Доторкаєшся і відчуваєш колишні шрами, про які не згадував вчора і не згадаєш завтра, але сьогодні, в унісон із осіннім шелестом пожовклого вбрання і потріскуванням гілок на напівголих деревах, мимоволі виринають спогади, що вже не здаються такими болючими, а просто зливаються із сірим промерзлим асфальтом.

Присіла на лавці, закурила, дим повіявся відомою лише йому стежкою та невдовзі і геть розчинився у  привечірньому тумані. Я підняла стомлені очі до хмурого неба. Вдивлялась у повільний плин повітряних подушечок, що здавалося от-от розплачуться. Мої ж сльози вже давно вигоріли… Як і твій образ у глибинних пластах підсвідомості. Ти не приходиш більше до мене уночі, я сама роблю це, коли у вихідні по телевізору немає улюбленого серіалу. Приходжу, знімаю свого промоклого плаща, ти вішаєш його до шафи, а мені пропонуєш випити чаю. Як і колись заварюєш зелений із трьома кубиками цукру. Та зараз він уже нічим не відрізняється від того, що продають у рундуках швидкого харчування, а може там таки смакує краще. Обводжу поглядом знайому кімнату, у якій здавалось провела життя. Насправді ж, банально не вистачає фізичного, як би трагікомічно це не звучало.

Відчуваю себе жуйкою, що прилипла до обридливої поверхні, та незважаючи на всі зусилля, не може її покинути. Де той, хто здатен від’єднати мене від твоїх зогнилих решток, що лещатами вчепились у мою і без того спотворену тінь? Кажуть, головне бажання. А я скажу просто – не знаю. Це і є моя відповідь на ваші зауваження, питання, поради, що тільки встигай ловити,усі комірки вже забиті ними вщент. Я хочу просто ходити цими осінніми вуличками і вдихати чисту прохолоду свіжості, пропускати її через легені і розчиняти всередині, щоб підсолодити свій червоний чай, бо від його солоності вже тріскає мозок.