Казка з янтарними очима

Десь за горизонтом мріяли зорі. Місяць освітлював море, і по його доріжці бродили мрії. Дерева навівали прохолоду весняної ночі, перешіптуючись відомою лише їм мовою. Казка була тут, усе дихало нею, усе нею пахло. Вона гойдалась на вербовому гіллі і струмок співав їй колискову, обережно перебираючи краплі на своїй арфі. Небесне світило відображалося у її янтарних очах, тонучи, не здатне витримати тієї недосяжної глибини. Біла накидка на тендітному тілі була ніби подарована ангелами, а можливо вона була їм сестрою. Ніжна шкіра, тонкі вуста, тендітні риси, варті пензля Всевишнього...

Вона любила розмовляти з травами, щиро посміхалася сонцю, наспівувала чаруючі мелодії разом із пташками. Боса ступала по живій землі, зливаючись з нею у єдиному танці. Мрійливий спокій, цвірінькання коників, веселі хороводи світлячків, перехлюпування русалок були її світом, до якого ключ лежав у доступному лише їй місці, десь поза межами всього і в той же час саме тут.

Вона літала, не маючи крил, бо в серці жило щастя, спогад, ніколи не забутий, нікому не дозволений, завжди коханий. Невідомо було як і коли, та напевне знано, що судилася ще одна зустріч очей, ще один доторк рук, ще одне злиття губ... Нехай колись, віра була живіша за неї саму. А зараз... Гарна галявина, строкате різноманіття квітів кличе до своєї колиски, загойдує у мареві снів, де зустріч неодмінно станеться, сповнена любові та ніжності.