Озирнись

Свічка горить довго, поволі, нікуди не поспішаючи, ніби отримує від цього відоме лише їй одній задоволення. Та врешті-решт віск закінчиться, вогню не залишиться живлення і він згасне… Чому ж вона так необачно продовжує палати, наближаючи свою загибель? Можливо, варто просто крапнути ранкової роси, трішки охолодити, а потім знову піднести сірника, відновити тепло, і так по колу, бо їй теж хочеться жити, а ми сліпі і нерозумні натискаємо на педалі по-максимуму…

Кудись женемось без упину, у судомних конвульсіях крутимо головою в різні боки, щось жадібно вишукуючи дикими очима. Наздоганяємо і знову відстаємо, опиняємось на першому місці, а потім в аутсайдерах. Вічна гонка, по замкненому колу, яка не має початку, не знає кінця, лише жадобу. Ми змагаємось у шаленому темпі, не помічаючи головного. Лише зрідка ми обертаємось подивитись, чи не обернувся він, та лиш на мить, таку незначну, здається непомітну, швидку…



Пізніше, коли вже ноги не здатні бігти так швидко, а руки відмовляються нести тягар, ми як Ізергіль, по уламках тих митей збираємо своє життя, обминаючи сірий змарнований час, що ми провели біжучи. І боїмось зустрітися із колись такими рідними, близькими, дорогими людьми, яких кохали, бо це нехороші зустрічі, все одно як з покійниками.


Чому ж не спинитись, не озирнутись на довше, не вимкнути шаленого режиму,віддатись чомусь іншому, справжньому, щирому, про що захочеться згадувати, перебирати в пам’яті, що неодмінно забажаєш повернути й пережити знову. Але ми йдемо вперед, удаючи із себе героїв-одинаків, із власним нікому незрозумілим і невідомим болем. І саме він нас робить схожими…