Сон

Вона сиділа у кріслі-качалці із гарячою кружкою білого чаю в обох руках. Міф про те, що зелений заспокоює в неї давно розвіявся. Щоденним коктейлем була вода з валеріанкою, а наніч просто тиха музика, приглушене світло, чай і її власні думки, що крутилися у водовороті її свідомості із неймовірною швидкістю. Дощ крапав по віконній шибці, а вона спостерігала, як один патьок наздоганяв інший, вони перетворювалися у все більшу водну лавину. І зі своєю вагою все швидше котилися донизу...

До чорта все, досить, не хочу, втомилася... Але куди іти, де заховатися? Тут наче затишно, у цьому не своєму, не рідному, але домі, бо поряд був він. Який уже далекий, ніби інший, але всередині все той же, якого кохала. Кохала до відчаю, до знемоги, до колючого болю в серці, до нестямного голосіння! І що з того, що вона рвала саморуч себе не частини, на все дрібніші шматочки, які вже не мали здатності до відновлення? Який сенс у щохвилинному мозахізмі, який, здавалося, приносив своє, особливе, нікому не відане, комусь принизливе задоволення?

 

Яким гнітючим здавався той факт, що люди досі не винайшли маленького чіпа для свого мозку замість цього бездонного підступного резервуару пам’яті! Черв’яком у душу в’їдаються обривки, що пронесла крізь усе і зберегла досьогодні, щоб зараз сидіти перед заплаканим вікном і лити сльози в унісом із дощем…

Чим тихіше кричала, тим сильніше билось серце, протестуючи проти здорового глузду, проти примарного розуму, проти забутого досвіду, вимагаючи останнього слова перед тим, як кат опустить тесака...

Ніжні руки огортають крихітне тільце, яке зжавшись, тулиться все ближче, муркочучи щось під носик, розпливаючись у посмішці задоволення. Повертається до нього, ледве піднімає повіки і бачить такі рідні, сповнені любов’ю очі, які пестливо ковзають по її рум’яних щоках. Губи злегка торкають її, а по тілу біжать мурашки. Рука запускається у волосся, пестить його, а вона просто міцно притискається до нього, боячись відпустити, знову віднайденого, коханого, дорогого…

Навколо темрява, за вікном все ще ллє дощ. Вона одна посеред ліжка із широко розплющеними шукаючими очима. Даремно… Немає… Це сон, свідомість знову взяла гору над мрією. Згорнувшись клубочком, вжавшись у стінку, вона закрила обважнілі повіки і повантажилася у сон, але вже полишений сенсу, тривожний, пустий…