Холодно...
- 08.04.11, 23:32
Холодно… Заритися під ковдру з головою і не потикатися звідти ніколи. Бігти… Бігти збиваючи ноги в кров, але не озиратися, бо боляче…
Кровоточива рана, де мало б бути серце. У темряві сховатися від всіх, замкнутися від світу, заплющити очі і бачити обривки пам’яті на двох.Не буде колишнього, воно в минулому, а Док не залишив свої машини часу для мене.
Якщо ми прагнемо щось змінити, значить маємо про що шкодувати. Але не варто, не можна, хтозна, що стане після нашого скальпеля. Як чудово бути вампіром… Просто всадити кілок собі у серце і забутися навік.
Чиєсь життя проходить повз, ми не помічаємо його за своїм щастям і радістю. Нам все одно, бо ми літаємо високо у білосніжних хмарах, ген під лагідним сонячним промінням, ніжимося в теплих ласках коханого. Та невпинно біжить час, і ось уже закрили хмари сонечко, не пробитись йому крізь цупкий шар сірої вати. Крила віджили своє і ти стрімко летиш униз,
все ж роблячи жалюгідні спроби втриматися…
Десь далеко, де ніхто не знайде, у своєму власному маленькому світі, там за горизонтом, де земля зустрічається з небом. В обідраному одязі, із порваною душею лякатись власного відображення у дзеркалі. Все бігти, не збавляючи темпу, туди, де закінчується надія і починається реальність: сіра, брудна, колюча…
Я все ще бачу тебе, але вже розпливчасто, вже не поряд, вже по той бік…
Торкаюсь подушки, і вона враз стає мокрою, такою ніжно-солоною від гарячих сліз. Поряд мій ведмедик. Обіймаю його, вдихаю залишки твого запаху і потихеньку, так обережно і невпевнено засинаю, віддаючись на поруки своїй підсвідомості все ще у надії, що вона тебе пам’ятає...
Кровоточива рана, де мало б бути серце. У темряві сховатися від всіх, замкнутися від світу, заплющити очі і бачити обривки пам’яті на двох.Не буде колишнього, воно в минулому, а Док не залишив свої машини часу для мене.
Якщо ми прагнемо щось змінити, значить маємо про що шкодувати. Але не варто, не можна, хтозна, що стане після нашого скальпеля. Як чудово бути вампіром… Просто всадити кілок собі у серце і забутися навік.
Чиєсь життя проходить повз, ми не помічаємо його за своїм щастям і радістю. Нам все одно, бо ми літаємо високо у білосніжних хмарах, ген під лагідним сонячним промінням, ніжимося в теплих ласках коханого. Та невпинно біжить час, і ось уже закрили хмари сонечко, не пробитись йому крізь цупкий шар сірої вати. Крила віджили своє і ти стрімко летиш униз,
все ж роблячи жалюгідні спроби втриматися…
Десь далеко, де ніхто не знайде, у своєму власному маленькому світі, там за горизонтом, де земля зустрічається з небом. В обідраному одязі, із порваною душею лякатись власного відображення у дзеркалі. Все бігти, не збавляючи темпу, туди, де закінчується надія і починається реальність: сіра, брудна, колюча…
Я все ще бачу тебе, але вже розпливчасто, вже не поряд, вже по той бік…
Торкаюсь подушки, і вона враз стає мокрою, такою ніжно-солоною від гарячих сліз. Поряд мій ведмедик. Обіймаю його, вдихаю залишки твого запаху і потихеньку, так обережно і невпевнено засинаю, віддаючись на поруки своїй підсвідомості все ще у надії, що вона тебе пам’ятає...
17
Коментарі
анонім
18.04.11, 23:42
Гість: Moren@
28.04.11, 23:43
Час обрізає нам крила,та натомість дає міцні ноги-і ставить на землю.
Tustusya
38.04.11, 23:44Відповідь на 2 від Гість: Moren@
Рожденный ползать летать не сможет?
Гість: Лютый Гриня
48.04.11, 23:46
Гість: Moren@
58.04.11, 23:52Відповідь на 3 від Tustusya
Не зовсім так .Ми протягом життя випробовуєм усі способи існування,люди- біотрансформери.Вибирай сам ким бути завтра,але не забувай,що саме на Землі-ЖИТТЯ,а в небі-мрія,на жаль,не завжди реальна...та все ж в ній можна віднайти стимул для того,щоб встати на ноги.
_pavlentiyss_
68.04.11, 23:52
Саничок
79.04.11, 00:53
Біля серця тепліше!
Francisk02
89.04.11, 01:14
що за упадництво, красуне? На дворі весна!!! Скоро Великдень!!! Ми на СВОЇЙ ЗЕМЛІ!!! Ми боремось за неї!!! Ми ЖИВЕМО!!!
Hudson Hawk
99.04.11, 08:15
печально
Brainless
109.04.11, 08:28
+ гарно написано...)