Влучний постріл

Голова безпомічно падає на розкриті долоні. Мішки під очима заважають бачити, світ як у тумані, ніби сіренький шалик зав’язали мені на очі. Вже далеко за північ, а я постійно оновлюю сторінку контакту з надією побачити напроти рядка «мої повідомлення» омріяну циферку! Та місце залишається пустувати, а я вже доходжу до ручки у безглуздому чеканні. Стіл неприбраний: якісь папери, ручки, що вже давно не пишуть, та не дочекалися своєї черги на сміттєвий бак, сточені олівці і кілька пустих чашок з-під кави. М'яка свіжа постіль виглядає так спокусливо, що я мимоволі тяжію до неї і залишаюсь наодинці з ясним місяцем, Великою Медведицею і власними думками, що як черви, роз’їдають мій розум.

                                                                                                                                                                                       

                                                                                                                                                                                       

Надворі пахне осінньою прохолодою і озоном, що ще так добре відчувається після дощу. Листя тривожно тріпоче, ніби передчуваючи своє  скоре прощання з гілочками, які вже встигли стати такими рідними. Мій погляд лине у сіре небо, збурюючи в уяві якісь спогади і тіні з минулого, і хмари, ніби за велінням чарівної палички стають все густішими і загрозливішими.

Біль у нозі потьмарює розум. Здається, якийсь невпинний дриль просвердлює кожен нерв, дістаючись до самої серцевини та все одно не зупиняючись.

Зайшла до церкви…без хустинки. Я і так походжу на монашку: ненафарбована, у чорному жакеті і такого ж кольору довгих штанях. Погляд постійно когось шукає. А може просто висловлює молитву, що рветься з мого серця, та ніяк не наважиться зазвучати у тиші цього храму. Я не знала як себе поводити, бо востаннє приходила до церкви у років 8, а може 9. Душа вже розправила крила і готувалася до злету, а розум волав навіженим криком забиратися звідси, доки ще не пізно.

Навіщо жити в світі, де тебе всі забули? Коли найвірнішим другом залишився собака, що радісно виляє хвостом, щойно ти повертаєш ключ у замковій шпарині. Мудрі люди жили колись, від султана до простого холопа. «Чим більше я пізнаю людей, тим більше мені подобаються коні.» Чого варта людина? Жмут в’язів, відро крові і мішечок кісток. То скільки, 20 гривень за кіло? На більшу ціну все одно ніхто не наважиться!

Світло з монітора б’є мені в обличчя зухвалими променями.Нова піжама тішить м'якістю і теплотою, а Джим вже зручно умостився на коврику біля ліжка. Не збагну своїх почуттів зараз, та і взагалі чи я щось відчуваю. Інколи боюсь усвідомити, що не відчувала по-справжньому, а лише здобувала досвід…Не думала, що врешті-решт він виявиться безсилим, ще неспроможнішим за мене повернути його назад!

Волошкове поле і маленька дівчинка в жовтенькій суконці, що грається з метеликом, потроху витісняють реальність з голови. Пробуджується підсвідоме і одним влучним вистрілом відправляє свідомість у довготривалий нок-аут. Завтра знову повернеться це відчуття нездатності, але воно буде завтра…а зараз існує тільки я і ця вереснева ніч, знадлива своєю пахучою тишею і довгоочікуваним спокоєм.