Посмішка

Все почалося з посмішки… У цей час тиждень тому я сиділа у своєму улюбленому кафе неподалік Площі Ринок, попивала чай, смакувала «зеленою» пастою і безтурботно відповідала на його флірт. Саме цей момент був одним з найкращих у моєму житті, коли я не могла (та й не хотіла) стримувати посмішку, коли все зайве в голові витіснилося його приємним голосом. Варто затримувати в пам’яті кожну окрему мить, щоб мати змогу повернутись до неї, бо вже за десять хвилин все може відчутно помінятись. За десять хвилин я помітила на його пальці обручку…

- Ірочка, а Вам подобається, коли мужчини стоять біля Вас на колінах? – я повернулась на голос і мимоволі посміхнулась. Він стояв на одному коліні біля мого стільчика і тримав у руках лампу, яку мався замінити у наземному ліхтарику.

- Як з якого боку подивитися. Хоча мене, мабуть, все-таки приваблюють вищі чоловіки, а не ті, що досягають поясу. – на веселій ноті відповіла я.

Він відійшов до іншого столику, за яким щойно сіли нові відвідувачі. Наші погляди зустрілися, і знову солодкий повітряний поцілунок зірвався з його долоні у мій бік. Щось дивне коїться у голові. Треба просити рахунок і йти звідси. Але куди? Ще тільки по третій, знайомі підтягнуться в центр лише на вечір. Та й тут не найгірша компанія. Ще один погляд. Цікаво, доречно буде написати на чеці, що його голубим очам геть не пасує золото? Посміхнулась. Вже рефлекторно. Тільки згадавши ці очі…

- Вам не сподобалась паста? – вкотре підійшов до мене.

- Чому ж, дуже смачна. У вас тут взагалі хороша кухня.

- Судячи з того, як «багато» Ви з’їли, щось таки не в порядку. – буденні фрази сказані ним вже переставали такими бути. Його голос заспокоював. Думаю, підручник по квантовій механіці у його виконанні я б з легкістю слухала як казочку на ніч.

- Хаха. Ну, часом я не проти, аби мій шлунок інколи перетворювався на чорну діру, але… Тому треба ще залишити місце для штруделя.

- Вже несу. А Ви знаєте що не забудьте? - Мм? – я поставилась до запитання серйозно, хоча мене мав би насторожити його грайливий тон. - Посміхнутися. – що я відразу ж і зробила. А куди мені було діватися?

Дивно це все. Що я роблю… Знову заходжу у ліфт, який, знаю, неодмінно застрягне. А він. Теж своєю поведінкою заводить мене у глухий кут. Мені сумно розглядати найбільш вірогідний, але не надто привабливий варіант у цій ситуації, тому включаю «дурненьку» і зупиняюсь на відповіді «не знаю». Йде сюди. Вже свідомо чіпляю посмішку.

- Ірочка, а Ви любите вино? - Обожнюю. – навіщо я це сказала, от дурна, пішла на поводу, вкотре. - Ну дайте я Вас обніму. – так щиро це було сказано. І такий приємний доторк.

- Запрошую Вас увечері. Якщо Ви й справді любите вино, то Вам має сподобатись. - Із задоволенням! – ні, тільки не знову, та щоб йому, шо ти мелеш, жінко… І тут в мою голову прийшла найнещасніша з усіх можливих ідей, проте тоді здалась мені дуже навіть вдалою. – Можна рахунок будь ласка? – Він нахилився до мене так близько, що я мимоволі затримала подих. – Рахунок. - Я почув Вас, просто захотілось нахилитись. – шовкові нотки в голосі не дали змоги мені будь-що відповісти. – Як я зможу з Вами зв’язатись? - Хм… А воно Вам не тисне? – і я поглядом вказала на безіменний палець правої руки. - Добре підібраний розмір, тому не жаліюся. А Вас це бентежить? – з легкою іронією ця фраза залишила мене німою. Раптово прокинулось і з наростаючою силою впевнювалось бажання пошвидше піти, бо грайливий флірт почав все ясніше перетворюватись на безглузді теревені. - Записуйте. Нуль шістдесят три, вісімсот двадцять п’ять сорок чотири тридцять п’ять. – я дала номер, щоб не затримувати час пустими роз’ясненнями непотрібних речей. - Ваш рахунок. Всього найкращого. До вечора. – так спокійно і впевнено звучали ці слова, що на мить я злякалась гіпнозу.

Я вирішила прогулятись. Звільнити трохи голову від нав’язливих думок, які не мали змістовних підстав її заповнювати. Та незважаючи на всі мої старання, я як по колу поверталась до його голубих очей, тихого голосу і тих по-дитячому милих повітрульок. Безглуздішої ситуації не пригадаю. На ньому як на ялинці гірляндою світився знак 6.8.2, а я все одно брела по тій вуличці…

Так, увечері ми пішли пити вино. І тоді воно здавалось мені найсмачнішим нектаром у світі. Ми нікуди не спішили, а час летів. Потім дорога додому, боса, шпильки залишились висіти у мої лівій руці. Щось невловимо втрачене відчувається у тій ночі, щось наївне, але від того не менш отруйне. І поцілунок на прощання. Яскравішим за нього був хіба що перший дзвоник, коли я сама калатала його, сидячи на шиї у старшокласника.

Все почалося з посмішки. І зараз я відчуваю, як вона знову займає своє звичне місце на моєму обличчі.