***
Я переплутала і дощ, і сльози...

Якось підвечір, коли день,

Мене спинити вже не в змозі...

Ні сила вітру, ні пісень...

Тоді в очах моїх назавжди,

З твоїх безликих голосів,

Від мого болю запах зради,

Щоб тишу слухать і горіти...

Я не просила, тільки сльози,

Солоні краплі.. – дощ?.. Брехня!..

А він прийшов і солод зваби

Всього тебе за мить пройняв...

... А що лишилось.. – просто жити...

З тих пір сама я в забутті,

В своїй інерції... Ми квити –

Я тіло бачила,а душу – ні...



Можливо все сказати варто,

Хай час мене і обійшов,

Усе минулося, з фальш-стартом,

Я зрозуміла, що несла любов...



Ти добре знаєш, що з чужими,

Я наче глина і в піску

мов незворушна - є причини,

І я тебе в собі несу...



... Я там де ніч, де наш світанок...

Де все ще душі наші є...

Пітьма розтане, прийде ранок,

Ми там лишили щось своє...

Вслухайся в тишу.. – чуєш, милий?..

Десь там шепочуть голоси...

Це ми з тобою. Наші крила

Хтось обрубав серед весни.

***
Він тихо, послідовно добиває свою плоть,

Пояснює все просто й лаконічно,

Спростовує поверхні, нівелює іншу суть,

Обмежує вчорашнім свою вічність.

У коренях його немає поступу, - діра,

Не чорна, але світла там немає,

Потреби не з бажання, та бажання із єства,

Не сонце в небесах, а лампа сяє.

Пригноблені емоції, безмрійні відчуття,

Боятися себе, - найкращий захист,

Розради в задоволення та користі нема,

Від того, що хтось може співчувати...

Самотність компенсована екранами. Слова

До нього долітають мертво-штучні,

Агресія стабільна. Не нервує висота,

Коли ти потрапляєш в інших влучно.


(... він мовчки проводжає хитрим поглядом дороги

і часто помічає те, що ми в собі не бачим....

.... він може прирівнятися до чорта чи до бога

то що для нього ти чи інші значать...)


Яскраві декорації, актори входять в роль,

Він знищує себе, щоб стати іншим.

На сцені гасне світло, у пітьми своя любов

До тих, хто на загал здається ліпшим...


Він тихо, послідовно добиває свою суть,

Питання совісті відкладене на завтра

Він знову проти тебе й проти всіх,

У нього як і в тебе – власна правда...

***
Проходим поруч стін бетонних,
Навколо пустка і пітьма.
Сміття за вітром монотонно
Танцює в вихорі, а я ...
Загальні фрази відкидаю,
Тамую свій ж ажіотаж,
Тут є усе, але немає
Нової стежки, клітка та ж...

Про що нагадують ці фото?..
Вогонь емоцій, сміху жар?..
Старим затертим анекдотом,
Смішила світ, як він кричав...

... Ми грілись двоє на морозі,
багаттям з глянцевих листків,
з старих журналів, їх історій,
нам линув запах теплих днів...

Ти ще питаєш – що тут сталось?..
Чому так пусто?.. Ми... одні?..
Занадто швидко... чи відстали?..
Чи просто не туди пішли?..
Цей прикрий смак в твоєму горлі,
Цей вічний сніг вже до кінця,
Ці зорі в небі світять доти,
Допоки тут є ти і я...
Ти щось почув?.. Це лише тіні,
Цей світ навіки опустів,
І не питай мене – де винні?..
Уся вина в тобі й мені.

Якщо ви чули вічну тишу,
Її боялися як я ...
А втім... це хто кого залишив –
Життя мене, чи я ... життя?..
Ми будем йти і руки наші,
В одне сплетуться назавжди,
Я б написала що я бачу,
Та сніг ховає всі сліди...

***
Блаженна мить - мій погляд в краще "завтра"
Без страху, болю, без жалю, без сцен комічних, без лукавства
Тобі ж останнє віддаю...чим ще живу, чим ще хворію...чим мучусь знову,
В чім надію свою останню я знайду.

Як витвір неба досконалий - цей найвеличніший з дарів!
Хіба ж ти знав? Хіба ти вірив? І в небі цім хіба світив?!Ти не зумів...
Я ж не любила - я горіла, ти ж не любив - ти лише тлів...
Листком зів"ялим впали сльози на море сонячних зінниць,
Не уберіг,а лише звабив на вічність цілу, чи на мить...

І все по колу, все спочатку - отримав те, що заслужив,
До чого прагнув...Переміг!
Брехня в фоворі - все впорядку
Такий як всі, - від всіх відбився - й вогонь у серці не остиг?!
...Складаеш зброю - для любові... забракло знов душевних крил...

Ти покорився! В сірій масі розчиниш довгі й ситі дні.
Та тільки в серці біль озветься колись давно в осінні дні
Ті дні весни були тепліші, пожовкле листя - цвіту рай...Мій світе!
На усіх шляхах, при всіх дорогах - мою любов ти пам"ятай...

***
Ми довго намагались зрозуміти власну справжність,

пила холодний чай, ти грався бісером думок,

Сполохані обличчя не сховають вашу заздрість.

Лякатися майбутнього, коли до нього крок ...


Можливо нам ніколи вже не стати цільним пазлом,

І Джолі з юним Піттом ідеал на всі часи.

пила холодний чай я, а ти - .. повільно гас лиш,

Як солодко стає від передсмертної краси ....


Самі на цілий світ, на весь забутий космос,

Заховані під ковдру почуттів....

Боятися так ніжно... це твій таємний фокус,
Ти тільки так .. зі мною... трохи ... вмів.




А ти мене спитай, не бійся, не кусаюсь...

Обійми мої й досі ще для тебе як стіна...

На жаль скороминущість моя мене вбиває,

Це швидше станеться, ніж станусь в світі я ....


Буває так незручно, так важко пояснити,

Де спокій мій береться, а де сховався твій ...

Закрий за мною двері, і спробуй час спинити,

Вдивляйся в мої очі, схопись за погляд мій

І хай цей світ відкриє... всі вікна нам відкриє!..

Я так втомилася від безцільності цих стін...

Від долі на краю, від прірви і безсилля,

Моя скороминущість ... З твоїх тонких обійм ...


І там де в інших цукор, у мене просто сіль ....

Це смішно, але вкотре ... приємний нам цей біль .

***

***

Чому на вас граблі, на мене завжди вила?..

І там де в інших вступ, у мене - епілог?..

Посткриптуми в листах, на стеллах надмогильних,

На мові не тутешній, для зморених ляльок...

Чому у тиші цій так мало місця щастю,

Невже ціна життя в щоденній метушні?..

Відкинь смішні думки, що іншим завжди краще,


Відкинь і після себе слова ці прибери.


Чому у двадцять три думок як на сто тридцять?..

Збираєш себе зранку з краплинок мокрих тіл...

А хочеш покажу?.. За краще подивитись,

В моїх старих книжках... листків кленових пил...

Хіба ти не такий?.. Хіба.. невже ти інший?..

Невже гербарій твій і досі ще живий?..

Моє гаряче листя для цих сторінок лишнє,

Мені занадто боляче, візьми і сам закрий...


Чому весна моя так схожа на примару?..

Чому сліди твої загублені в мені?..

Смієшся як завжди, ні пари з вуст на пару

Таких як ми дурних, у ці невдячні дні.


Жалітися собі, паперу й римам зримим,

Ховатися в тобі, на ніч і назавжди,

Як добре що ти є; як добре, що не з ними,

Як добре відірватись.. закривши все, піти.

Мені б терпіння трохи і недоспаних ночей,
На рани сіль, на тебе вікна й двері...
Мені б каміння, у пітьмі з твоїх очей
Щось невагоме забирає тебе в мене ...

Мені б без музики прожити день один,
Тобі в провінції з дорогами не злитись,
Тобі в мені... на вічність розчинитись,
А я і далі дні плету з хвилин.

Мені б життя, де "миші" не в фаворі,
Де чорний колір лише чорний колір дна,
Де є вірші, де серенади й зорі
В одне сплітаються, де ти й з тобою я....

Мені б без слів прожити хоч до завтра,
У неба синього є все, що маєш ти,
На все про все лишилось допливти,
Без віри в те, що десь є НАША правда...

Тобі б терпіння зрозуміти ці рядки
У мить коли вони позбавлені польоту,
Мені б тебе, торкнутися руки...
Але не вистачить невидимого дроту ....



.