Хтось називає мене шаленою, хтось – божевільною. Одні вважають мене найкращою подругою, а інші – найзапеклішим ворогом. Але я точно та беззаперечно знаю, що я така, яка я є… Я не вирізьблена зі слонової кості міфічним Пігмаліоном. Я з крові та плоті, тобто далеко не ідеал і ідеалом ніколи не стану. Я не взірець для наслідування, в мене нема великих досягнень, я ще не зробила якогось визначного відкриття,  не побувала за кордоном, відомі особистості – не мої знайомі і в космос я ще не злітала…

В мене немає улюбленого кольору, улюбленої книги, улюбленого співака, пісні, страви. Я не знаю який шоколад я люблю: чорний чи молочний, з горіхами чи родзинками. В мене нема улюблених цукерок та кави. Я не маю особливого таланту до чогось, не намагаюсь змушувати когось щось робити, а особливо – любити мене…

Я з дитинства ненавиджу червоні троянди, не люблю банальні історії про кохання, хеппі енди, безлад та запаковані квіти.

Обожнюю  рвані джинси та великі, довгі та широкі чоловічі сорочки. Я люблю чорну мереживну білизну та прогулянки на самоті. Не можу жити без сумної музики та вечірнього споглядання на зорі. Обожнюю пожовкле осіннє листя, сніг, що переливається на сонці, квітучі сади та серпневі зорепади; люблю пісні під гітару, вогонь, свічки, хороше вино, відверті розмови та стукіт серця коханої людини…

Я вірю в дива і на сто відсотків впевнена, що навіть зараз біля мене мій янгол-охоронець і завжди загадую бажання, коли бачу падаючу зірку. Я ненавиджу соціальні мережі, рекламу та телевізійні новини…

 Ненавиджу, коли хтось запізнюється, виправдовується чи намагається довести мені щось.

Багато хто намагався мене переробити, приборкати, але я незмінна. Я була, є і буду такою завжди. Нехай на мене скоса дивляться, коли я жартую над собою, коли сміюсь в очі своїм фобіям та недолікам. Багато хто вважає мене дивною, хоча ні зовнішньо, ні внутрішньо я не відрізняюсь від інших. Просто кожен з нас – окремий світ. І я буду продовжувати сміятись, жартувати, любити чи ненавидіти, бо я – це Я…

... а Він ходив ногами по землі...

7:00 – дзвонить будильник, пора б вже підняти свій зад з ліжка, але ж так не хочеться. Натискаю кнопку «вимкнути», а він… продовжує дзвонити. Мелодія жахлива. Всі вже прокинулись, починають нервуватись. Натискаю кнопку ще раз – безрезультатно, ще, ще і ще… будильник вдається вимкнути тільки після того, як другий раз кидаю його об підлогу.

Пролуплюю очі, ставлю ногу на килим і…. «чвак»… килим мокрий. Виявляється, що вночі вимкнули світло, холодильник розмерзся, вода розтеклась по всій кімнаті. Всі четверо дружно встаємо, згрібаємо килим і несемо його викрутити… Перечіпляюсь через сходинку, і падаю… падаю на собаку, яка мирно спить перед вхідними дверима. Собака підривається і кусає вахтера, який якраз проходив поряд. Одним словом, чудовий початок дня… Злі та перелякані ми повертаємось  в кімнату. Починаємо збиратись… Як завжди хтось засів в туалеті  і просидів там десь півгодини. Жах!! Прийшла й моя черга. Замок  зламаний, двері не зачиняються. Заходжу, вдаряюсь головою об  двері, вони відчиняються і всі, хто стояв за ними невільно стали свідками невеличкого стриптизу….)))) хочеться кави, треба нагріти води. кухня ще зачинена, чайник зламався, залишився старенький кип’ятильник  часів СРСР, який Віра знайшла в себе вдома, думаючи, що то « якесь модернізоване чудо техніки». Наливаю  в чашку води, запихаю туди кип’ятильний і тут БАХ!!!! Він вибухнув, по всій кімнаті – чорний дим і запах паленої гуми. Коротше, залишились без чаю. Настрій бойовий, як завжди, треба йти на пари. Виходжу… Як завжди одягнулась не по погоді, замерзла, як собака, потрапила під дощ. Заходжу в аудиторію, ловлячи на собі здивовані та перелякані погляди. виявилось, що туш розтеклась по всьому обличчю, волосся на вигляд, як стара пошарпана мітла. Ну, відьма, що ще скажеш!? Приводжу себе в порядок.

…. Пережила пари, повертаюсь назад. Якраз на місці з надписом «Обережно, можливе падіння!» лечу. Гепнула так, що аж зірочки перед очима засвітились…. « я умею летать!!!»))))

Александр Блок 

 АНГЕЛ-ХРАНИТЕЛЬ 

Люблю Тебя, Ангел-Хранитель во мгле.
Во мгле, что со мною всегда на земле.

За то, что ты светлой невестой была,
За то, что ты тайну мою отняла.

За то, что связала нас тайна и ночь,
Что ты мне сестра, и невеста, и дочь.

За то, что нам долгая жизнь суждена,
О, даже за то, что мы - муж и жена!

За цепи мои и заклятья твои.
За то, что над нами проклятье семьи.

За то, что не любишь того, что люблю.
За то, что о нищих и бедных скорблю.

За то, что не можем согласно мы жить.
За то, что хочу и смею убить -

Отмстить малодушным, кто жил без огня,
Кто так унижал мой народ и меня!

Кто запер свободных и сильных в тюрьму,
Кто долго не верил огню моему.

Кто хочет за деньги лишить меня дня,
Собачью покорность купить у меня...

За то, что я слаб и смириться готов,
Что предки мои - поколенье рабов,

И нежности ядом убита душа,
И эта рука не поднимет ножа...

Но люблю я тебя и за слабость мою,
За горькую долю и силу твою.

Что огнем сожжено и свинцом залито -
Того разорвать не посмеет никто!

С тобою смотрел я на эту зарю -
С тобой в эту черную бездну смотрю.

И двойственно нам приказанье судьбы:
Мы вольные души! Мы злые рабы!

Покорствуй! Дерзай! Не покинь! Отойди!
Огонь или тьма - впереди?

Кто кличет? Кто плачет? Куда мы идем?
Вдвоем - неразрывно - навеки вдвоем!

Воскреснем? Погибнем? Умрем?

Я ненавижу недопониманий, Я не люблю обманывать себя, Я не люблю иметь пустые знанья, И говорить напрасные слова, Я не люблю быть теплым и холодным, Я не люблю быть бедным и больным, И ненавижу быть я несвободным, И поступаться принципом своим... Я не люблю вопросов без ответов, Я не люблю банальные слова, Я не люблю давать пустых советов, И не люблю самое слово "я"... Я не люблю играть на чьих-то чувствах, И не люблю кого-то соблазнять, Я не люблю, порою, то, что вкусно, И ни во что я не люблю играть. Я ненавижу разочарований, Очарований тоже не люблю, Я не люблю поспешных начинаний И долгих колебаний не терплю, Я не люблю когда бывает пусто, Я не люблю червонец по рублю, Я очень не люблю когда мне грустно И напускную радость не люблю, Я не люблю начал без продолжений, А поражений просто не терплю, Я не люблю менять своих решений, И ошибаться очень не люблю, И не терплю я долгие прощанья, И очень не люблю я быть в долгу, Я не люблю пустые обещанья, И вовсе обещаний не люблю, И не люблю я очень слово "надо", Я не терплю ни "должен", ни "нельзя", Я не люблю обманчивого взгляда, И половинок ненавижу я, И не люблю я делать одолжений, И не люблю такое принимать, Я не люблю дурацких извинений, Оправдываться или объяснять, Я не люблю дотошных уговоров, И не люблю кого-то заставлять, Я очень ненавижу глупых споров, И не люблю я недопонимать, Я не люблю творить себе кумира, И не люблю я, также, не любить, И не люблю я жить в душе без мира, И просто не люблю порою жить... Я не люблю себя за все плохое, Я не люблю других... из-за себя... Я не люблю, и в этом только злое!

Дай, Боже, силы жить всегда любя!!!

                           КАМ

Чи задумувались ви колись над тим, наскільки ви любите себе, чи здатні ви йти на поступки, чи готові жертвувати чимось заради інших?

Для чого чи для кого ми живемо? Хто наші друзі і як зберегти дружні та хороші стосунки з тими, хто нам дорогий?

На перший погляд здається, що все елементарно, але це не зовсім так.

А на що ми самі готові, заради інших? Чи готові ми поступитись, віддати щось, не чекаючи отримати те саме, чи навіть більше у відповідь?!

Дехто здатен пожертвувати всім, заради когось, здатен терпіти знущання, біль, здатен на самопожертву, може вибачити зраду, обман та несправедливість. Але це, на жаль, мало хто здатен оцінити. А хтось не може просто вибачити, просто поступитись, просто промовчати, бо це - «приниження». Це і є егоїзм, самолюбство, яке недопустиме у будь-яких стосунках. Банально, але чиста правда.

Потрібно навчитись знаходити своє щастя у щасті інших. Хіба не приємно, коли рідні та дорогі тобі люди щиро посміхаються, мають гарний настрій, коли вони щасливі і вдячні тобі за те, що ти просто даруєш їм себе кожного дня.

Просто йти вулицею і посміхнутись незнайомцеві, що йде напроти. нехай це буде дитина, старенька бабуся чи дідусь, юна дівчина чи хлопець. Це не важливо, адже одна посмішка, один ласкавий погляд, одне ласкаве слово може витягнути з безодні суму, врятувати, допомогти.

Люди створені один для одного. Хтось може погодитись, хтось може заперечити, але неможливо жити інакше.

Любити – ось головне. Любити і бути закоханим у свою любов… А ще – крапелька віри, віри в людину, якій належить твоя душа та серце.

 

Холодно… Так важко йти осінньою вулицею в повній самоті, чуючи шелест сухого листя під втомленими ногами…  Я знаю, що ти далеко, далеко від мене,  моїх почуттів, моїх бажань, але ти близько до мого серця…

Виходжу з свого забутого світу лише для того, щоб побачити тебе, твої очі, щоб взяти тебе за руку і, доторкнувшись до грудей, відчути стукіт твого серця. Мовчати, мовчати, мовчати…. Так хочеться бути з тобою і зараз, і завтра, і завжди. Хочеться йти вулицею під осіннім дощем до тебе та з тобою, не чуючи холоду, не помічаючи перехожих і просто тримати твою руку. Хочеться холодними пальцями торкнутись твого обличчя і ніжно провести по устах, твоїх рідних, солодких устах і більше нічого… І байдуже, що далі. Головне, що зараз ти зі мною, що Бог дав мені можливість бути з тобою, належати тобі, відчувати тебе. І просто хочеться впасти на коліна, благаючи, щоб ти залишився, щоб ти нікуди не йшов, щоб дозволив мені заснути  в тебе на колінах…. Без гордощів, без егоїзму.

І так хочеться сказати те заповітне, хоч і банальне «кохаю». Жаль, що ти так боїшся цих слів. Так боляче тримати в собі це почуття, не маючи можливості сказати тобі про це…

Ще зовсім недавно я не розуміла навіщо все це, а тепер дійшла до висновку, що не можу без тебе, без твоїх очей, твоїх рук. Моє життя – це ти. Хочеться кожного разу про це говорити.

Якби ти знав, що я відчуваю… Йдучи вулицею, намагаюсь знайти в кожному перехожому тебе, навіть знаючи, що ти зараз за сотні кілометрів від мене. Та я чекаю, надіюсь та мрію.

Так хочеться пестити твоє обличчя так, як колись в дитинстві пестила мене мама. Я кохаю тебе!!!! Хочеться кричати про це на весь світ, та я не можу…