Пожалуйста, тише. Любовь умирает... Пожалуйста, тише. Нужна тишина. Никто не узнает, никто не услышит, Как сильно дрожит и боится она... Любовь умирает и плачет тихонько, Устала бороться и молча, сдалась. Ее поманили надеждой и только, Себе на погибель любовь родилась... Она натолкнулась на лживое тело,. Ее предала равнодушная плоть. Она безответною быть не хотела, И вот умирает. Прости ей, господь... Любовь умирает, ей так одиноко, Она заблудилась в пустой темноте, Любовь умирает до боли от срока, Она выбирала. Да, видно, не тех... Любовь умирает в тоске и обиде: Надежда на счастье, великий ли грех? Любовь ведь слепая. Любовь ведь не видит, Что счастья немного. Оно не для всех... Я всё это знала и всё это знаю: Но верила в чудо и робко ждала... Пожалуйста, тише... Любовь умирает...

Эй, что там случилось?....Любовь умерла...

не мой...

А чому не можна жити так, як раніше, коли були дітьми? Чому більше немає
тієї щирості, відвертості, на яку ніхто й ніколи не ображався? Чому ми більше
не говоримо «так буде не чесно», «брехати не можна»? Чому з часом все чисте, все справжнє кудись
зникло?



Чому не можна, як у дитинстві радіти простим речам? Чому ми більше з
нетерпінням не чекаємо ранку, щоб з посмішкою вибігти на вулицю і на повні
груди вдихнути свіже повітря, а разом з ним і життя? Чому ми так боїмось
пройтись босоніж по росі, чому нам тепер соромно будувати замки з піску, грати
в сніжки?



Адже раніше нам було потрібно так мало, щоб почувати себе по-справжньому
щасливими! Ми завжди говорили відверто, прагнули справедливості, ділились всім,
що в нас було, кожного вечора говорили батькам « я вас люблю», бажали солодких
снів, робили їм маленькі подарунки власними руками і з нетерпінням чекали їх з
роботи, щоб порадувати своїми маленькими перемогами чи поділитись невдачами… І
все було так….по-справжньому, без фальші, без брехні. Ми щиро вірили в дива,
загадували бажання, коли падала зірка і знали напевне, що воно рано чи пізно
збудеться. Ми проводили дні з сім'єю чи друзями і тоді, коли закінчувалась
гроза бігли дивитись на небо, чекаючи на веселку і, коли бачили її, щиро
раділи, запитуючи: «Мам, а де вона починається? А можна до неї доторкнутись?»



Тоді ми не соромились обіймати своїх дідусів і бабусь, говорити їм такі
прості, але водночас цінні слова «люблю», «сумую».



Раніше ми не боялись холоду, вітру, снігу, морозу – ми просто закутувались
тепліше й бігли на вулицю, до друзів.. І ми все встигали… Завжди…



І любов тоді була щирою, справжньою, чистою, вірною... Тоді можна було
любити хлопчика, який вчиться найгірше в класі, якого всі ображали і називали
хуліганом.. Любити просто за те, що насправді він хороший, що захищає тебе, за
те, що щирий. Банально? Ні! Просто згадайте. Впізнаєте себе в дитинстві?



А що тепер? Куди зникло це все? В нас зажди немає часу, кожного дня
надягаємо маску і ніколи не показуємо своїм рідним та близьким, як ми їх
любимо. Тепер ми боїмось сказати
«люблю», «пробач», «мені шкода», «не йди». Тепер ми занадто горді, щоб сказати
«повернись», «я не хочу тебе втрачати». Тепер ми завжди «зайняті», хоча й «в
активному пошуку», тепер ми не обіймаємо близьких, тепер свій вільний час ми
проводимо у компанії комп’ютера, за зачиненими дверима свого власного світу, де
кожен – гравець, де кожен – актор, де «все складно», де більше немає відкритих
сердець, де навіть сльози, й ті нещирі.. І серця в нас холодні та черстві, і ми
більше не гріємо один одному руки, коли холодно, і більше не радіємо чужим
перемогам, і не малюємо крейдою на
асфальті свої мрії, і не ділимось своїми сподіваннями, не йдемо великою дружньою компанією ліпити
сніговика, і там, під старою вишнею, не ми співаємо пісні, і польові ромашки
теж збираємо не ми… Ми більше не віримо в справжню дружбу та щире кохання, в
вірність та безкорисність.



А де все те, що було раніше? Чому не можна повернути хоч щось з дитинства?!

Це боляче, неймовірно боляче. Немов лезом по серцю, немов битим склом по венам, немов ножем – в спину, без попередження, неочікувано. А хіба такого можна чекати, коли в один момент, те, що так довго будувалось – вщент… І вже нічого не зміниш, не повернеш. А найболючіше те, що тебе так і не зрозуміли, не оцінили, не повірили, не помітили того, на що ти йшла заради свого кохання, просто випустили з виду те, чим ти жертвувала, переступаючи через себе. І все заради нього, того, хто розбив, відкинув, жбурнув твоє серце, яке ти сама ж вирвала з своїх грудей і подарувала йому, бо вірила. А він викинув… як сміття, як непотріб, думаючи лише про себе. А ти молилась   за нього, щоб Бог дозволив відповісти за його гріхи…

Це так боляче більше не дихати ним, не бачити його посмішки, не чути його голосу, не чекати його дзвінка, його приїзду, не бігти йому назустріч, не обіймати, не цілувати його руки і більше ніколи поглядом не проводжати його… Не писати для нього вірші…

Це так боляче, адже він забрав те, чим жила, чим дихала – любов, можливість любити його, віддавати йому життя, душу, серце. Тепер це у кожній клітині моєї хворої душі, у кожному міліметрі шкіри, це у мені, коли я засинаю і коли прокидаюсь, коли йду тими ж вулицями, вдихаю те ж повітря, коли у кожному перехожому шукаю риси його обличчя… рідного і водночас такого чужого…

А треба жити далі… Просто перебороти в собі злість, образи, перекреслити біль у серці, залікувати рани, заплющити очі і зробити перший крок на зустріч новому… несподіваному, чистому майбутньому. Це буде нелегко, будуть нові перешкоди, нові шрами на серці, знову будуть сльози, душа знову кричатиме й благатиме допомоги, але треба жити… Просто жити далі, мріяти, радіти, вірити, сподіватись,  забувши все, що було, адже все, що минуло, потрібно залишити позаду. Треба вчитись відпускати тих, кому було байдуже, тих, хто брехав, дивлячись в очі, тих, кому не боляче без тебе, тих, кому не буде бракувати тебе, твоїх очей, твоїх рук, твоїх мрій, твого тепла, твоєї любові, твого серця і.. твоїх сліз, нарешті… І, здавалося, не вистачало слів, щоб передати ту любов, яка була, не вистачало ночей на молитви, просто не вистачало того, кого так кохала… А його нема і вже не так боляче розуміти, що це все було такою гарною грою гарного актора, це було брехнею, яку неможливо нічим виправдати.

Неможливо звикнути до думки, що все закінчилось так само несподівано, як і почалось, не хочеться вірити в те, що більше не буде спільних мрій, що більше не буде прогулянок під дощем, що більше ніколи не доторкнусь такої рідної долоні, не проведу тремтячими пальцями по такому рідному обличчю, не поцілую солодкі та п’янкі уста… Не буде нічого того, про що мріяла, того, що бачила у снах.. І більше ніколи не розірве безмовну тишу його телефонний дзвінок, ніколи більше не постукає в двері…

 

 

Ще зовсім недавно я вірила в казку про кохання… Казку, яку склала сама. Я була її оповідачем і головним героєм. Ні, ти не читав мені її на ніч, не шепотів в тиші , не клявся, не обіцяв… Я сама винна у всьому, бо ненароком схопила тебе за руку і потягла за собою, не спитавши чи потрібно тобі це. Я справді не хотіла втягувати тебе в свою історію. Ти увійшов добровільно, знаючи наперед, що скоро підеш… Підеш назавжди… І вже нічого не зміниш, не перепишеш цей сюжет, не викреслиш невдалі рядки, не вирвеш сторінки. Сама винна… Сама все почала, сама й зруйнувала все… Навіщо було просити в Бога любові, щоб потім так бездарно то жорстоко все розбити? А, може, ми обоє розбивали моє серце, може, це я винна в тому, що так і не змогла навчити тебе любити, мріяти, вірити? А, може, це мої сльози зробили тебе таким жорстоким? Може, я сама змусила тебе відпустити? Ти прощався назавжди і навіть не заглянув мені в очі, не глянув на мене. Ти просто відкинув, жбурнув, як непотріб, як сміття. Сама винна…а ти ж не знаєш в чому проявлялась моя любов… Ти ж не знаєш і третини того, що відбувалось і відбувається в моєму житті… житті, яке так хочеться комусь присвятити, подарувати, віддати. Так хочеться подарувати любов тому, хто не відштовхне її, а прийме, тому, хто буде вдячний, тому, хто не брехатиме щодня, тому, хто зараз наважиться врятувати моє вщент розбите серце, тому, хто, прочитавши ці банальні рядки, скаже « я тебе не покину», тому, хто зрозумів, тому, хто відчув, тому, хто вміє кохати, не чекаючи нічого у відповідь….

Легко любить ее уложенные волосы и тщательно накрашенную красоту.

Легко любить ее, когда ее главные проблемы лишь делают тебя сильнее в своих глазах - ты ведь можешь починить наушники, купить шоколадку или сказать комплимент?
Легко любить ее, когда она всегда в хорошем настроении. Когда дарит его окружающим за даром.
Легко любить ее запах нежных духов.
Легко любить всегда тщательно подобранные фразы.
Легко любить ее, когда она помогает тебе незаметно и ненавязчиво.
Легко?
А теперь попробуй любить ее, когда она курит в открытое окно ночью, когда от нее пахнет дымом и слезами.
Легко?
Попробуй любить ее, когда она рыдает на полу в комнате, согнувшись оттяжести таких проблем, которые ты не то что поднять на свои плечи - сдвинуть не сможешь.
Попробуй любить ее с утра, когда она сонная смотрит в зеркало без улыбки, без маски.
Попробуй любить ее всю, без остатка, все ее минусы, проблемы и разочарования.
Попробуй влюбиться в нее, когда она кричит, истерит и злится... Когда онаругается с близкими, когда она чувствует себя непроходимо одиноко... Когда она чувствует себя неживой...
Легко?
Попробуй...

Ти можеш все… Покинути мене, забути, викреслити з свого життя, потоптатись по мені, витерти ноги. Ти можеш зробити вигляд, що я ніхто і ніколи не була частиною Тебе, Твоєї душі, Твого світу, Твого життя… Ти ніколи не впадеш в моїх очах, я не буду ненавидіти Тебе чи зневажати… Ти можеш зруйнувати все те, що так довго будували разом, те, що я так плекала, те, чому я так раділа, і те, що приносило мені щастя… Я ніколи не буду інакшою… Я ніколи не буду стримувати сльози. Мені байдуже, що Ти нервуєшся, коли я плачу. Зараз моє життя в Твоїх руках. Я дозволяю Тобі розпоряджатись ним… Ти можеш відібрати в мене все, а можеш дати набагато більше… Ти також можеш дістати кинджал і встромити в моє і без того скривавлене серце… Можеш взяти отруту гірких, болючих слів і отруїти мою кров… Ти можеш взяти кригу та сніг та змусити моє серце охолонути. Ти можеш принизити мене, вдарити, але я ніколи не зроблю того ж самого у відповідь.

Ти можеш відібрати все, але ніколи не забереш в мене любов та віру. Ти ніколи не змусиш мене забути Твоє обличчя, Твої очі, Твої уста, Твою посмішку, Твої руки. Я не зможу перекреслити все, що було. І ніколи не забуду те, як плакала в Тебе на руках та молила Бога про те, щоб дав Тобі сили та відвернув від Тебе біль, зло, негаразди… Ніколи не забуду, як шепотіла:’’Якби Ти знав, як я Тебе люблю…’’ Як би я хотіла допомогти Тобі нести свій тягар, Взяти частину Твоїх гріхів на себе і понести за них відповідальність… Ти ніколи цього не зрозумієш…. Ти ніколи не зрозумієш мою любов…..

Як важко приходити додому, знаючи, що тебе ніхто не чекає. Як прикро проходити повз кіоск з квітами, знаючи, що тобі їх ніхто не подарує. Як прикро дивитися на небо, знаючи, що твій погляд ніхто не ловить. Як боляче дивитися на парочки, що тримаються за руки, знаючи, що у твоїй руці лише пакет. Як важко отримувати смс лише про стан свого балансу. Як важко слухати стуки свого серця, знаючи, що воно самотнє... ...

женщина произошла из ребра мужчины,

не из ноги, чтобы быть униженной,

не из головы, чтобы превосходить.

но из бока, чтобы быть

бок о бок с тобой,

чтобы быть равной с тобой.

... из под руки, чтобы быть защищенной

и со стороны сердца, чтобы быть любимой....

Маленький хлопчик запитує маму:
- Чому ти плачеш?
- Тому що я – жінка.
- Я не розумію!
Мама обійняла його і сказала: "Цього, ти не зрозумієш, ніколи ".
Тому хлопчик запитав у батька:
- Тату! Мама іноді плаче, без причин?
- Всі жінки іноді плачуть без причин. - все, що зміг відповісти батько.
Потім хлопчик виріс, став мужчиною, але не переставав дивуватись: «Чому ж жінки плачуть?»
Нарешті, він запитав у Бога. І Бог відповів:
-Створив я жінку. Я хотів, щоб вона була досконалою.
Я дав їй плечі – такі сильні, щоб тримати весь світ і такі ніжні, щоб підтримувати дитячу голіку.
Я дав їй дух – настільки сильний, щоб винести пологи та іншу біль.
Я дав їй волю – настільки сильну, що вона йде вперед, коли інші падають,
І вона турбується про тих, хто впав, хворих, втомлених, не жаліючись.
Я дав їй доброту – щоб любити дітей, при будь-яких обставинах, навіть якщо вони ображають її.
Я дав їй силу – щоб підтримувати чоловіка, незважаючи на його недоліки.
Я зробив її з його ребра, щоб вона захищала його серце.
Я дав їй мудрість – щоб зрозуміти, що хороший чоловік ніколи не завдасть дружині болю навмисне, але інколи випробовує її силу і рішучість стати поряд з ним, без коливань.
І нарешті, я дав їй сльози. І право проливати їх, де і коли це необхідно.
І тобі, сину мій, треба зрозуміти, що краса жінки не в її одязі, зачісці чи манікюрі.
Її краса в очах, які відкривають двері до її серця. Тому місцю, де перебуває любов.