чому не можна, як колись...?

А чому не можна жити так, як раніше, коли були дітьми? Чому більше немає
тієї щирості, відвертості, на яку ніхто й ніколи не ображався? Чому ми більше
не говоримо «так буде не чесно», «брехати не можна»? Чому з часом все чисте, все справжнє кудись
зникло?



Чому не можна, як у дитинстві радіти простим речам? Чому ми більше з
нетерпінням не чекаємо ранку, щоб з посмішкою вибігти на вулицю і на повні
груди вдихнути свіже повітря, а разом з ним і життя? Чому ми так боїмось
пройтись босоніж по росі, чому нам тепер соромно будувати замки з піску, грати
в сніжки?



Адже раніше нам було потрібно так мало, щоб почувати себе по-справжньому
щасливими! Ми завжди говорили відверто, прагнули справедливості, ділились всім,
що в нас було, кожного вечора говорили батькам « я вас люблю», бажали солодких
снів, робили їм маленькі подарунки власними руками і з нетерпінням чекали їх з
роботи, щоб порадувати своїми маленькими перемогами чи поділитись невдачами… І
все було так….по-справжньому, без фальші, без брехні. Ми щиро вірили в дива,
загадували бажання, коли падала зірка і знали напевне, що воно рано чи пізно
збудеться. Ми проводили дні з сім'єю чи друзями і тоді, коли закінчувалась
гроза бігли дивитись на небо, чекаючи на веселку і, коли бачили її, щиро
раділи, запитуючи: «Мам, а де вона починається? А можна до неї доторкнутись?»



Тоді ми не соромились обіймати своїх дідусів і бабусь, говорити їм такі
прості, але водночас цінні слова «люблю», «сумую».



Раніше ми не боялись холоду, вітру, снігу, морозу – ми просто закутувались
тепліше й бігли на вулицю, до друзів.. І ми все встигали… Завжди…



І любов тоді була щирою, справжньою, чистою, вірною... Тоді можна було
любити хлопчика, який вчиться найгірше в класі, якого всі ображали і називали
хуліганом.. Любити просто за те, що насправді він хороший, що захищає тебе, за
те, що щирий. Банально? Ні! Просто згадайте. Впізнаєте себе в дитинстві?



А що тепер? Куди зникло це все? В нас зажди немає часу, кожного дня
надягаємо маску і ніколи не показуємо своїм рідним та близьким, як ми їх
любимо. Тепер ми боїмось сказати
«люблю», «пробач», «мені шкода», «не йди». Тепер ми занадто горді, щоб сказати
«повернись», «я не хочу тебе втрачати». Тепер ми завжди «зайняті», хоча й «в
активному пошуку», тепер ми не обіймаємо близьких, тепер свій вільний час ми
проводимо у компанії комп’ютера, за зачиненими дверима свого власного світу, де
кожен – гравець, де кожен – актор, де «все складно», де більше немає відкритих
сердець, де навіть сльози, й ті нещирі.. І серця в нас холодні та черстві, і ми
більше не гріємо один одному руки, коли холодно, і більше не радіємо чужим
перемогам, і не малюємо крейдою на
асфальті свої мрії, і не ділимось своїми сподіваннями, не йдемо великою дружньою компанією ліпити
сніговика, і там, під старою вишнею, не ми співаємо пісні, і польові ромашки
теж збираємо не ми… Ми більше не віримо в справжню дружбу та щире кохання, в
вірність та безкорисність.



А де все те, що було раніше? Чому не можна повернути хоч щось з дитинства?!