А треба жити далі...

Це боляче, неймовірно боляче. Немов лезом по серцю, немов битим склом по венам, немов ножем – в спину, без попередження, неочікувано. А хіба такого можна чекати, коли в один момент, те, що так довго будувалось – вщент… І вже нічого не зміниш, не повернеш. А найболючіше те, що тебе так і не зрозуміли, не оцінили, не повірили, не помітили того, на що ти йшла заради свого кохання, просто випустили з виду те, чим ти жертвувала, переступаючи через себе. І все заради нього, того, хто розбив, відкинув, жбурнув твоє серце, яке ти сама ж вирвала з своїх грудей і подарувала йому, бо вірила. А він викинув… як сміття, як непотріб, думаючи лише про себе. А ти молилась   за нього, щоб Бог дозволив відповісти за його гріхи…

Це так боляче більше не дихати ним, не бачити його посмішки, не чути його голосу, не чекати його дзвінка, його приїзду, не бігти йому назустріч, не обіймати, не цілувати його руки і більше ніколи поглядом не проводжати його… Не писати для нього вірші…

Це так боляче, адже він забрав те, чим жила, чим дихала – любов, можливість любити його, віддавати йому життя, душу, серце. Тепер це у кожній клітині моєї хворої душі, у кожному міліметрі шкіри, це у мені, коли я засинаю і коли прокидаюсь, коли йду тими ж вулицями, вдихаю те ж повітря, коли у кожному перехожому шукаю риси його обличчя… рідного і водночас такого чужого…

А треба жити далі… Просто перебороти в собі злість, образи, перекреслити біль у серці, залікувати рани, заплющити очі і зробити перший крок на зустріч новому… несподіваному, чистому майбутньому. Це буде нелегко, будуть нові перешкоди, нові шрами на серці, знову будуть сльози, душа знову кричатиме й благатиме допомоги, але треба жити… Просто жити далі, мріяти, радіти, вірити, сподіватись,  забувши все, що було, адже все, що минуло, потрібно залишити позаду. Треба вчитись відпускати тих, кому було байдуже, тих, хто брехав, дивлячись в очі, тих, кому не боляче без тебе, тих, кому не буде бракувати тебе, твоїх очей, твоїх рук, твоїх мрій, твого тепла, твоєї любові, твого серця і.. твоїх сліз, нарешті… І, здавалося, не вистачало слів, щоб передати ту любов, яка була, не вистачало ночей на молитви, просто не вистачало того, кого так кохала… А його нема і вже не так боляче розуміти, що це все було такою гарною грою гарного актора, це було брехнею, яку неможливо нічим виправдати.

Неможливо звикнути до думки, що все закінчилось так само несподівано, як і почалось, не хочеться вірити в те, що більше не буде спільних мрій, що більше не буде прогулянок під дощем, що більше ніколи не доторкнусь такої рідної долоні, не проведу тремтячими пальцями по такому рідному обличчю, не поцілую солодкі та п’янкі уста… Не буде нічого того, про що мріяла, того, що бачила у снах.. І більше ніколи не розірве безмовну тишу його телефонний дзвінок, ніколи більше не постукає в двері…