все проходить...

Ще зовсім недавно я вірила в казку про кохання… Казку, яку склала сама. Я була її оповідачем і головним героєм. Ні, ти не читав мені її на ніч, не шепотів в тиші , не клявся, не обіцяв… Я сама винна у всьому, бо ненароком схопила тебе за руку і потягла за собою, не спитавши чи потрібно тобі це. Я справді не хотіла втягувати тебе в свою історію. Ти увійшов добровільно, знаючи наперед, що скоро підеш… Підеш назавжди… І вже нічого не зміниш, не перепишеш цей сюжет, не викреслиш невдалі рядки, не вирвеш сторінки. Сама винна… Сама все почала, сама й зруйнувала все… Навіщо було просити в Бога любові, щоб потім так бездарно то жорстоко все розбити? А, може, ми обоє розбивали моє серце, може, це я винна в тому, що так і не змогла навчити тебе любити, мріяти, вірити? А, може, це мої сльози зробили тебе таким жорстоким? Може, я сама змусила тебе відпустити? Ти прощався назавжди і навіть не заглянув мені в очі, не глянув на мене. Ти просто відкинув, жбурнув, як непотріб, як сміття. Сама винна…а ти ж не знаєш в чому проявлялась моя любов… Ти ж не знаєш і третини того, що відбувалось і відбувається в моєму житті… житті, яке так хочеться комусь присвятити, подарувати, віддати. Так хочеться подарувати любов тому, хто не відштовхне її, а прийме, тому, хто буде вдячний, тому, хто не брехатиме щодня, тому, хто зараз наважиться врятувати моє вщент розбите серце, тому, хто, прочитавши ці банальні рядки, скаже « я тебе не покину», тому, хто зрозумів, тому, хто відчув, тому, хто вміє кохати, не чекаючи нічого у відповідь….