хочу сюда!
 

Марина

29 лет, скорпион, познакомится с парнем в возрасте 29-35 лет

Арешт

   Юнак збирався сісти на потяг. Він повертався у Стрий, на роботу зі свого рідного села. Одягнений у робочу форму залізничника, в кашкеті з кокардою у вигляді пятикутної зірки – зразок пролетарського класу, який з юнацьких років будує соціалізм.

   Однак крім всього того, у юнака була ще одна, куди менш помітна(для тих же, хто не працював у НКВС – взагалі непомітна) риса. Юнак був членом ОУН.

Ця дрібненька абревіатурка не одному коштувала свободи, життя, благополуччя родини. Хай сто разів робітник, хай сто разів будь-хто, хоч би й сам Господь Бог – абревіатурка була вироком. Юнак, сам із не дуже благонадійної і лояльної до партії родини, син інтелектуала та сільського інтелігента, який, маючи за плечима три класи школи досконало знав німецьку, ба навіть умів писати готичним шрифтом, просто не міг обрати іншу дорогу. І саме так, передчуваючи вирок, він повертався на роботу у Стрий. Йому було сімнадцять.

   Дорогу до потяга заступила темінь мішка. Юнака збили з ніг, вкинули в машину і кудись повезли. Після того, як машина трохи погасала сільською дорогою, обабіч почулися постріли. Скидалось на повстанський рейд. Хто ж іще міг осмілитися напасти на авто НКВС? Лише повстанці. Або… НКВС.

   Минуло кілька хвилин, постріли стихли. Для юнака, який гадки не мав де він, і хто в кого стріляє не було ні радістю, ні розчаруванням, коли його вхопили за комір, і, не знімаючи мішка, щоб той нічого не розгледів крикнули в спину:

-         Давай, пішов вперед!

Кілька хвилин ходьби, і відчуття трави під ногами змінилося на хруст гілок. Ще кілька – і юнака завели в криївку. Темінь відступила.

В криївці панував напівморок, тож хлопець відразу розгледів повстанця, що сидів супроти нього, відділений хистким дощаним столиком.

 - Слава Україні! – привітався повстанець, кивнувши двом, які, видно, завели юнака до криївки.

 - Героям слава! – відгукнулися ті. Юнак промовчав. Він гадав, краще взагалі не казати нічого посутнього, хай вони і повстанці. Від проводу йому траплялося чути про так звані «бочки», влаштовані НКВС, і про те, що не одного так розговорили.

 - Ну що, відбили ми тебе, хлопче. – Звернувся повстанець тепер уже до юнака. – Як звати тебе?

 - Михайло, – байдуже відповідав той.

 - Прізвище?

 - Стадник.

 - Добре. А тепер скажи мені, Михайле, де ж ти так нагрішив, що за твоєю душею аж люди Глєбова з Бережан приїхали?

 - А хто його зна, де нагрішив. Я на роботу їхати збирався.

 - Ну на роботу то на роботу,  - продовжував доймати його партизан – Лише скажи мені ще таку річ – що це в тебе та звізда на кашкеті робить? Чи ти комуняка, що повстанську криївку не шануєш? Дарма відбивали тебе, чи що? – повстанець скосив очі у бік портрета Бандери на стіні.

 - Я на залізниці працюю, в Стрию – то це форма така, робоча – відповів юнак.

 - Добре… Оце зараз скажу хлопцям, та нехай перевірять, чи працює в Стрию на залізниці такий Михайло Стадник. А поки що погостюєш у нас… Не бійся, ми люди добрі, не бандити. – На останній фразі повстанець посміхнувся.

   Юнака відвели і замкнули в сусідній кімнаті. Більше до нього ніхто не заходив і ніхто ні про що не розпитував. Давали раз на день їсти – та й по всьому. Через три дні його вивели назад у кімнатку до повстанця, на лиці якого читалося явне полегшення – наче якась доручена йому марудна робота добігає кінця.

 - Перевірили ми тебе, хлопче, - вищирився повстанець до Михайла – і ти таки справді працюєш в Стрию на залізниці, так що тримати тебе більше не будемо. Зараз маєш аусвайс – хлопці тебе проведуть. Тільки ще хвильку постій, бо очі тобі маємо знову зав’язати.

   Юнака вивели. Кілька хвилин прогулянки сліпцем через ліс – і під ногами знову трава. А звідкись збоку – постріли. Ця перестрілка була коротшою за попередню, проте Михайло встиг іще подумати про абсурд того що сталося – чому за неповнолітнім іще шкетом так активно полюють повстанці і енкавеесівці, що вбивають одне одного просто в білий день?

На подальші роздуми часу не вистачило – його знову вкинули в машину і поїхали – цього разу не петляючи – у Бережани.

 

Людину, перед якою він опинився, Михайло знав дуже добре. «Товарища Глебова» знали усі. Єврей, начальник райвідділу НКВС – завдяки йому Бережанська тюрма не перший рік була притчею во язицех. І зараз цей Глєбов стояв перед ним. Чи то, дотримуючись субординації, він сидів перед Глєбовим.

 

Кімнатка була невисока, позбавлена будь-якого умеблювання і занурена в напівморок. Вона здавалася апофеозом щуроловки, у яку Країна Рад заганяла своїх громадян. Бо чому ж іще символізувати наглухо закриту коробку, як не камері для допитів? Лампочка, яка без жодного абажура, чи бодай прикриття, сиротливо висіла під стелею, ретельно виконувала свою звичну функцію – постійно напружувати зір і нерви допитуваного, година за годиною вганяючи його у хворобливий стан кататонії, не даючи вимкнутися тому єдиному відчуттю, яке здатне приглушити й решту, відгородивши людину від радянської влади. Якщо ж сон зрештою брав гору(а це ставалося рано чи пізно), засоби допиту доповнювалися жорсткими кулаками охорони, а у випадках коли допит був допитом, а не профілактикою націоналізму, до танцю йшли різнокаліберні голки та клинці, які заганяли між пальці, дроблячи кістки. Втім, все перелічене, разом з крижаними ваннами, голодом і побиттям, було лише вершиною вечорниць, які своєю бучністю щовечора тривожили мирних сусідів.

Профілактичні допити тривали довго, і без особливого натхнення – випадок Михайла вийнятком не став. По колу: безсоння, час від часу удари, завдаванні кимось із слідчих (а може і самим Глєбовим – ролі це не грало), чергові запитання і невиразне напівсвідоме белькотіння, зазвичай малозмістовне. Така «профілактика» тривала два тижні, коли нарешті Михайла визнали безнадійно хворим націоналізмом і перевели на подальше лікування до Тернополя – у МДБ.

 

Міністерство Державної Безпеки був знаний і за кордоном. Недобра слава про нього проникала повсюди, а що ж до Радянського Союзу, то його громадяни боялися цього страшного слова із трьох букв чи не сильніше, ніж кілька років тому боялися загонів СС. Більшість із чуток були правдиві – комітет тримав свій імідж ката на високому рівні. Його руки сягали всюди, і він був практично всесильний, але цілий комітет – це не кожен окремий відділ. Траплялося, що і в МДБ працювали люди, які ще зберегли свою загальну подобу. Траплялося, що в’язням щастило. Михайлові пощастило.

Головним у тернопільській частині був безіменний товариш Сойкін. Він був корінним росіянином, жертвою радянської кадрової системи та повоєнної нестачі чоловіків. Не маючи можливості закінчити школу, практично неосвічений чоловік став найважливішою особою у тернопільському комітеті. Він не вирізнявся жорстокістю, на відміну від Глєбова, а у повсякденному житті узагалі був непоганою людиною. Але – робота є робота, і політв’язень є політв’язень. Сойкін повернувся до Михайла:

-         Можешь не представлятся, Миша, у меня здесь все написано. Причем написано действительно все – тебе уже никто не поможет. Вынесут приговор на 25 лет, и – в Сибирь. Пока здесь – не переживай особо, я из тебя никаких признаний выбивать не собираюсь – все ровно приговор будет тот же, а так хоть поберегу свои силы и твое здоровье. Оно тебе там, Миша, ой как понадобится. А пока у нас есть время, ты мне вот такое дело скажи – алгебру ты знаешь?

-         Знаю….вчив… - вкрай подивовано сказав Михайло, геть не розуміючи, чому розмова повернула на це.

-         Так вот…ситуация у меня, понимаешь…война…да и после войны другие дела…короче, не до того мне было… Вот сейчас как раз заканчиваю вечернюю школу – потому как везде требуют образование. Так вот к делу – обьясни мне алгебру, а то для меня она – темный лес. Я тебе пока здесь попридержу…

Так почався доволі дивний період Михайлового ув’язнення – «допити» можна було назвати чимось середнім між репетиторством і напрочуд вдалою імпровізацією обох лицедіїв. День за днем Сойкін опановував алгебру, знання якої від нього вимагало начальство, Михайло ж відпочивав після попередньої в’язниці. Зрідка хтось обережно відчиняв двері кабінету, заносячи документи до якоїсь нової справи із тих, що їх ледве чи не конвеєром «шили» тоді у всіх установах такими темпами, наче от-от треба було здавати план п’ятирічного вилову націоналістів. Тоді, коли до величезного стосу папок на столі Сойкіна додавалися нові або зникали уже непотрібні, «допит» на кілька секунд перетворювався на допит, супроводжуючись незмінним ударом кулака по столу і незмінно роздратованими репліками Сойкіна:

-         Вперед, сучка бандеровская, сознавайся! Как будто твое молчание что-то изменит. Хоть душу облегчи напоследок, сволочь западенская!

Підозр не виникало. Проте все хороше має свій кінець – поволі закінчувався курс алгебри, а разом з ним і термін михайлового ув’язнення. Через три місяці після переводу із бережанської тюрми, у Тернополі відбувався суд над політичними в’язнями. Михайлову справу мали заслухати уже під вечір. На центральній вулиці міста тоді, як і в безліч інших вечорів, розгорталося видовище, до якого усі мешканці давно звикли, проте мало хто навчився ставитися до нього спокійно – надто великим був ризик самому стати учасником урочистого походу в суд.

Іти цю стацію йому випало із незнайомою дівчиною. Незнайомою, а проте близькою. У щільному колі з шести охоронців, які складали озброєний конвой, залишитися чужими було важко. Він дізнався її ім’я – Марічка. Дізнався, що її рідне місто Збараж. Дізнався її вік – 20 – старша. Цього було досить, щоб відчути до неї приязнь. приязнь до людини, до дівчини, до однодумця, яка розділить з ним останні хвилини українського повітря. І він сказав Марічці:

-         Дивися – парк, довкола юрба… втічемо!

-          Дурний… застрелять відразу.Думаєш ця сволота подивиться на юрбу?

-          А що з того? Все одно вивезуть. А багато звідти верталося? Яка вже різниця?

-          Хлопче, ти то почім знаєш? Дасть Бог, і повернемось… Може, ще й прислужимо чим Україні.

Вона не дала йому втекти, довела його до кінця дев’ятої стації для тисяч українців. Їх спільна дорога була недовгою – лише до дверей суду. Вони розійшлися практично незнайомими, і вже ніколи протягом всього напророкованого Сойкіним терміну Михайлові не вдалося знайти ту, котра, можливо, врятувала його тоді, на центральній вулиці Тернополя – Марічку зі Збаража.


0%, 0 голосов

100%, 2 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
0

Комментарии

Гость: БЕ3ГМO

113.03.12, 23:54

Вы в своем уме,стока иероглифов?я пока долистала до голосовалки,чуть мышку не сломала