Профиль

Остап Франик

Остап Франик

Украина, Кременчуг

Рейтинг в разделе:

Важные заметки

Арешт

   Юнак збирався сісти на потяг. Він повертався у Стрий, на роботу зі свого рідного села. Одягнений у робочу форму залізничника, в кашкеті з кокардою у вигляді пятикутної зірки – зразок пролетарського класу, який з юнацьких років будує соціалізм.

   Однак крім всього того, у юнака була ще одна, куди менш помітна(для тих же, хто не працював у НКВС – взагалі непомітна) риса. Юнак був членом ОУН.

Ця дрібненька абревіатурка не одному коштувала свободи, життя, благополуччя родини. Хай сто разів робітник, хай сто разів будь-хто, хоч би й сам Господь Бог – абревіатурка була вироком. Юнак, сам із не дуже благонадійної і лояльної до партії родини, син інтелектуала та сільського інтелігента, який, маючи за плечима три класи школи досконало знав німецьку, ба навіть умів писати готичним шрифтом, просто не міг обрати іншу дорогу. І саме так, передчуваючи вирок, він повертався на роботу у Стрий. Йому було сімнадцять.

   Дорогу до потяга заступила темінь мішка. Юнака збили з ніг, вкинули в машину і кудись повезли. Після того, як машина трохи погасала сільською дорогою, обабіч почулися постріли. Скидалось на повстанський рейд. Хто ж іще міг осмілитися напасти на авто НКВС? Лише повстанці. Або… НКВС.

   Минуло кілька хвилин, постріли стихли. Для юнака, який гадки не мав де він, і хто в кого стріляє не було ні радістю, ні розчаруванням, коли його вхопили за комір, і, не знімаючи мішка, щоб той нічого не розгледів крикнули в спину:

-         Давай, пішов вперед!

Кілька хвилин ходьби, і відчуття трави під ногами змінилося на хруст гілок. Ще кілька – і юнака завели в криївку. Темінь відступила.

В криївці панував напівморок, тож хлопець відразу розгледів повстанця, що сидів супроти нього, відділений хистким дощаним столиком.

 - Слава Україні! – привітався повстанець, кивнувши двом, які, видно, завели юнака до криївки.

 - Героям слава! – відгукнулися ті. Юнак промовчав. Він гадав, краще взагалі не казати нічого посутнього, хай вони і повстанці. Від проводу йому траплялося чути про так звані «бочки», влаштовані НКВС, і про те, що не одного так розговорили.

 - Ну що, відбили ми тебе, хлопче. – Звернувся повстанець тепер уже до юнака. – Як звати тебе?

 - Михайло, – байдуже відповідав той.

 - Прізвище?

 - Стадник.

 - Добре. А тепер скажи мені, Михайле, де ж ти так нагрішив, що за твоєю душею аж люди Глєбова з Бережан приїхали?

 - А хто його зна, де нагрішив. Я на роботу їхати збирався.

 - Ну на роботу то на роботу,  - продовжував доймати його партизан – Лише скажи мені ще таку річ – що це в тебе та звізда на кашкеті робить? Чи ти комуняка, що повстанську криївку не шануєш? Дарма відбивали тебе, чи що? – повстанець скосив очі у бік портрета Бандери на стіні.

 - Я на залізниці працюю, в Стрию – то це форма така, робоча – відповів юнак.

 - Добре… Оце зараз скажу хлопцям, та нехай перевірять, чи працює в Стрию на залізниці такий Михайло Стадник. А поки що погостюєш у нас… Не бійся, ми люди добрі, не бандити. – На останній фразі повстанець посміхнувся.

   Юнака відвели і замкнули в сусідній кімнаті. Більше до нього ніхто не заходив і ніхто ні про що не розпитував. Давали раз на день їсти – та й по всьому. Через три дні його вивели назад у кімнатку до повстанця, на лиці якого читалося явне полегшення – наче якась доручена йому марудна робота добігає кінця.

 - Перевірили ми тебе, хлопче, - вищирився повстанець до Михайла – і ти таки справді працюєш в Стрию на залізниці, так що тримати тебе більше не будемо. Зараз маєш аусвайс – хлопці тебе проведуть. Тільки ще хвильку постій, бо очі тобі маємо знову зав’язати.

   Юнака вивели. Кілька хвилин прогулянки сліпцем через ліс – і під ногами знову трава. А звідкись збоку – постріли. Ця перестрілка була коротшою за попередню, проте Михайло встиг іще подумати про абсурд того що сталося – чому за неповнолітнім іще шкетом так активно полюють повстанці і енкавеесівці, що вбивають одне одного просто в білий день?

На подальші роздуми часу не вистачило – його знову вкинули в машину і поїхали – цього разу не петляючи – у Бережани.

 

Людину, перед якою він опинився, Михайло знав дуже добре. «Товарища Глебова» знали усі. Єврей, начальник райвідділу НКВС – завдяки йому Бережанська тюрма не перший рік була притчею во язицех. І зараз цей Глєбов стояв перед ним. Чи то, дотримуючись субординації, він сидів перед Глєбовим.

 

Кімнатка була невисока, позбавлена будь-якого умеблювання і занурена в напівморок. Вона здавалася апофеозом щуроловки, у яку Країна Рад заганяла своїх громадян. Бо чому ж іще символізувати наглухо закриту коробку, як не камері для допитів? Лампочка, яка без жодного абажура, чи бодай прикриття, сиротливо висіла під стелею, ретельно виконувала свою звичну функцію – постійно напружувати зір і нерви допитуваного, година за годиною вганяючи його у хворобливий стан кататонії, не даючи вимкнутися тому єдиному відчуттю, яке здатне приглушити й решту, відгородивши людину від радянської влади. Якщо ж сон зрештою брав гору(а це ставалося рано чи пізно), засоби допиту доповнювалися жорсткими кулаками охорони, а у випадках коли допит був допитом, а не профілактикою націоналізму, до танцю йшли різнокаліберні голки та клинці, які заганяли між пальці, дроблячи кістки. Втім, все перелічене, разом з крижаними ваннами, голодом і побиттям, було лише вершиною вечорниць, які своєю бучністю щовечора тривожили мирних сусідів.

Профілактичні допити тривали довго, і без особливого натхнення – випадок Михайла вийнятком не став. По колу: безсоння, час від часу удари, завдаванні кимось із слідчих (а може і самим Глєбовим – ролі це не грало), чергові запитання і невиразне напівсвідоме белькотіння, зазвичай малозмістовне. Така «профілактика» тривала два тижні, коли нарешті Михайла визнали безнадійно хворим націоналізмом і перевели на подальше лікування до Тернополя – у МДБ.

 

Міністерство Державної Безпеки був знаний і за кордоном. Недобра слава про нього проникала повсюди, а що ж до Радянського Союзу, то його громадяни боялися цього страшного слова із трьох букв чи не сильніше, ніж кілька років тому боялися загонів СС. Більшість із чуток були правдиві – комітет тримав свій імідж ката на високому рівні. Його руки сягали всюди, і він був практично всесильний, але цілий комітет – це не кожен окремий відділ. Траплялося, що і в МДБ працювали люди, які ще зберегли свою загальну подобу. Траплялося, що в’язням щастило. Михайлові пощастило.

Головним у тернопільській частині був безіменний товариш Сойкін. Він був корінним росіянином, жертвою радянської кадрової системи та повоєнної нестачі чоловіків. Не маючи можливості закінчити школу, практично неосвічений чоловік став найважливішою особою у тернопільському комітеті. Він не вирізнявся жорстокістю, на відміну від Глєбова, а у повсякденному житті узагалі був непоганою людиною. Але – робота є робота, і політв’язень є політв’язень. Сойкін повернувся до Михайла:

-         Можешь не представлятся, Миша, у меня здесь все написано. Причем написано действительно все – тебе уже никто не поможет. Вынесут приговор на 25 лет, и – в Сибирь. Пока здесь – не переживай особо, я из тебя никаких признаний выбивать не собираюсь – все ровно приговор будет тот же, а так хоть поберегу свои силы и твое здоровье. Оно тебе там, Миша, ой как понадобится. А пока у нас есть время, ты мне вот такое дело скажи – алгебру ты знаешь?

-         Знаю….вчив… - вкрай подивовано сказав Михайло, геть не розуміючи, чому розмова повернула на це.

-         Так вот…ситуация у меня, понимаешь…война…да и после войны другие дела…короче, не до того мне было… Вот сейчас как раз заканчиваю вечернюю школу – потому как везде требуют образование. Так вот к делу – обьясни мне алгебру, а то для меня она – темный лес. Я тебе пока здесь попридержу…

Так почався доволі дивний період Михайлового ув’язнення – «допити» можна було назвати чимось середнім між репетиторством і напрочуд вдалою імпровізацією обох лицедіїв. День за днем Сойкін опановував алгебру, знання якої від нього вимагало начальство, Михайло ж відпочивав після попередньої в’язниці. Зрідка хтось обережно відчиняв двері кабінету, заносячи документи до якоїсь нової справи із тих, що їх ледве чи не конвеєром «шили» тоді у всіх установах такими темпами, наче от-от треба було здавати план п’ятирічного вилову націоналістів. Тоді, коли до величезного стосу папок на столі Сойкіна додавалися нові або зникали уже непотрібні, «допит» на кілька секунд перетворювався на допит, супроводжуючись незмінним ударом кулака по столу і незмінно роздратованими репліками Сойкіна:

-         Вперед, сучка бандеровская, сознавайся! Как будто твое молчание что-то изменит. Хоть душу облегчи напоследок, сволочь западенская!

Підозр не виникало. Проте все хороше має свій кінець – поволі закінчувався курс алгебри, а разом з ним і термін михайлового ув’язнення. Через три місяці після переводу із бережанської тюрми, у Тернополі відбувався суд над політичними в’язнями. Михайлову справу мали заслухати уже під вечір. На центральній вулиці міста тоді, як і в безліч інших вечорів, розгорталося видовище, до якого усі мешканці давно звикли, проте мало хто навчився ставитися до нього спокійно – надто великим був ризик самому стати учасником урочистого походу в суд.

Іти цю стацію йому випало із незнайомою дівчиною. Незнайомою, а проте близькою. У щільному колі з шести охоронців, які складали озброєний конвой, залишитися чужими було важко. Він дізнався її ім’я – Марічка. Дізнався, що її рідне місто Збараж. Дізнався її вік – 20 – старша. Цього було досить, щоб відчути до неї приязнь. приязнь до людини, до дівчини, до однодумця, яка розділить з ним останні хвилини українського повітря. І він сказав Марічці:

-         Дивися – парк, довкола юрба… втічемо!

-          Дурний… застрелять відразу.Думаєш ця сволота подивиться на юрбу?

-          А що з того? Все одно вивезуть. А багато звідти верталося? Яка вже різниця?

-          Хлопче, ти то почім знаєш? Дасть Бог, і повернемось… Може, ще й прислужимо чим Україні.

Вона не дала йому втекти, довела його до кінця дев’ятої стації для тисяч українців. Їх спільна дорога була недовгою – лише до дверей суду. Вони розійшлися практично незнайомими, і вже ніколи протягом всього напророкованого Сойкіним терміну Михайлові не вдалося знайти ту, котра, можливо, врятувала його тоді, на центральній вулиці Тернополя – Марічку зі Збаража.


0%, 0 голосов

100%, 2 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

короткий довідник персонажів грецьких міфів

  • 10.03.10, 21:22
щось, наближене до адептів "Камеді Клаб"

1) геракл - найвідоміший перс з міфологі(ПЕС: тут і далі
"перс" - персонаж, а не національність). оскільки був сином вельможі, то
мав змогу начатися. досконало вивчивши теорію дипломатії взявся
вирішувати конфліктні ситуації взаємовигідним способом: геракл
залишається правий, а співрозмовник залишається з зубами. двома. в
глотці. решта по волі випадку застрягають у Геракла між пальцями. що
конкретно він забув у Греції, не знає ніхто. через це перехожі воліють
віддавати йому все чисто так на всякий випадок.
2) Сирена - ця істота
колись була людиною, але по волі Богів перетворилась на Сирену.
дізнавшись про своє нове призначення вона залізла на кузов пожежної
машини, звідки кричала "уіуіуіуіуіуіуіуіуіуіу!" щоразу, коли пожежні
їхали на виклик. пізніше виявилось, що Сирени насправді рідкісна група
істот з надприродними здібностями, які до того ж можуть спокушати
молодих моряків.
в надії знайти собі подібних(або молодих моряків)
Сирена прощається з пожежниками і вирушає в Грецію.
3) Тесей -
професійний мисливець на нечисть і фанат Гаррі Поттера. на відміну від
Сирени не володіє спокусливим голосом, тож компенсує його відсутність
підручними засобами. замість палички використовує меч, а замість сови -
сокола. прочитавши всі 7 книг Джоан Роулінг вивчив 3 закляття: смерть,
біль і підкорення(коли цілиться з лука), але йому цього вистачає.
4)
Цербер - перша жертва досліджень впливу ГМО. в особистому і всіх інших
життях нещасливий, бо дві зайві голови сильно заважали. зрештою, знайшов
собі роботу до душі, стоячи на воротах пекла і відгавкуючи душам
похоронний марш кожною головою по черзі. у дискусії співрозмовникові
ніколи не поступався, так що після того, як до пекла з дипломатичним
візитом завітав Геракл, про Цербера більше не чули.

гроші

  • 10.03.10, 21:14
хто сказав, що гроші неживі?
це лише на перший погляд
так
здається...
гроші нині в кожній голові,
гроші б"ються майже в
кожнім серці.
гроші в люди вибились давно,
їм ніщо не стало на
заваді...
гроші нині грають у кіно,
 і пісні співають на естраді.
гроші
в тюрмах зараз не сидять -
засідають десь по комітетах.
в
школах, офісах, лікарнях і садках,
 і в державних тихих кабінетах.
гроші
підмінили залюбки
всі дитячі віковічні мрії,
гроші грубо
вторглися в казки,
Попелюшок вигнавши в повії...
та колись
настане судний час
для людської грішної спільноти:
на землі
залишаться банкноти,
і ніколи вже не буде нас.

100%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Людина-Вовк

  • 10.03.10, 21:07
Франківчани - ці статті друкуються у газеті "Світ Молоді", і є безпосередньою рекламою кінотеатру "Люм"єр"

Не страшний нам сірий вовк…
Чоловік,
хай душею чистий,
Хай він молиться навіть вві сні
Звіром
є,
І надвечір, не вночі, але й не при дні
 Він полине у пошуках
крові
Наче лицар верхом на коні.  
Вознесімо
честь і хвалу студії Universal Pictures в цілому, а потім окремо кожній
людині, яка долучалася до створення цього фільму. Бо цього разу Голівуд
нарешті-таки створив якщо не шедевр містичної готики(скупа чоловіча
сльоза за «Сонною лощиною» Бартона), то у всякому разі кіно настільки і
настільки хороше, цікаве і рідкісне, що пропускати його – злочин, навіть
для тих, хто не надто любить містику. А тепер повільно і по порядку. 

 И только от жизни собачей…
«Біля
одного села був темний-темний ліс, в якому жили вовки. І ніхто туди не
ходив, бо вовки живим нікого не випускали. Але хлопчик і дівчинка не
послухались і пішли. І пропали. А уваги на це ніхто не звернув бо
батьків у них не було, а бабця мала склероз. І от через 20 років вони
вернулися, і були як люди а потім перетворилися на вовків і всіх-всіх
повбивали…» Страшно? Анітрохи. А між тим діти і досі розказують
один одному подібні історії в таборах і трясуться під ковдрою. З часом
такі історії здаються смішними, але залишаються незрозумілі страхи –
наприклад перед темною кімнатою. Багато цілком дорослих і статечних
людей не відважаться опівночі запалити сірник перед дзеркалом – раптом
це не просто гра тіней, і там справді ховається ЩОСЬ? І саме на
цих почуттях зіграла(і, треба сказати, блискуче зіграла) студія
«Юніверсал», випустивши «Людину-вовка». Це вам не «Пила» з його Тихим
океаном крові, не «Дзвінок» з суто психологічним напруженням, і навіть
не гротескно-містична «Сонна лощина» чи «Свінні Тодд» Тіма Бартона, але
це все одно самобутнє і за останній час єдине в своєму роді кіно. Тому
що воно таке… таке… ну, таке. Добре, Фортуна повернулася до мене
тим, що в неї нижче спини – в моєму словниковому запасі закінчилися
жарти і пафосні метафори(не чую оплесків), тож далі буду продовжувати
серйозно.(не спішіть розслаблятися, це я жартую.)  
Собака
б
ы вает кусачей…
Кіно
вийшло справді чудове. Частково в цьому винен акторський склад, частково
сценарій, і частково режисура. Але всього потрохи і по порядку. Я не
знаю кому саме сяйнула геніальна ідея написати сценарій на таку тему,
але я б йому лише за фабулу пам"ятник поставив. Якщо пам"ять не надто
зраджує мені зі склерозом і маразмом, то нічого подібного про
перевертнів ми не бачили ще з минулого століття(Ван Хелсінг не
рахується), і ця картина якраз те, від чого до мозку кісток трусилися
глядачі у не такому й далекому ХХ столітті. Сценаристи не
особливо морочилися з сюжетом, створюючи в кінцевому результаті рядовий
трешняк на тему «враги сожгли родную хату, убили всю мою родню», де
героєм рухає помста. Вони просто передали історію людини, яка не з
власної волі стала перевертнем, її історію, переживання і дитячі страхи.
І результат виявився набагато страшнішим, ніж якби почали лити ріки
крові в м"ясних берегах. Бо психологічної містики боялися навіть тоді,
коли ще не було таких спецефектів, як зараз. Сучасні ж можливості
дозволяють практично втілити в життя те ЩОСЬ, чого ми панічно боялися в
дитинстві, лежачи під ковдрою. Те, що ми не бачимо перевертня аж доки
ним не стає ГГ, але тим не менше розуміємо чим все закінчиться створює
певну атмосферу безвиході. І чудове виконання головних ролей –
Хопкінс-батько і дель Торо-син + слідчий у ролі вічно молодого агента
Елеронда Сміта aka Хюго Уівінг, і чудова якість зображення і
звуку(Люм"єр є Люм"єр) дають можливість насолоджуватися фільмом від
першого до передостаннього кадру. Нехай закінчується фільм сумбурно і
незрозуміло – спишемо це як натяк на продовження.  
Хто
до нас з чим за чим, той у нас від того і того.

Не
подумайте, я не зазіхаю на ваше право мати власну думку, але кіно вийшло
таке, якого ми не бачили вже дуже і дуже давно. Ви можете не любити
фільми такого жанру, але якщо слово «веревольф» для вас не просто
красивий іноземний зворот – дивіться кіно. Воно – чудова нагода оживити
монстрів у себе під ліжком. До наступного четверга, нехай
прибуде з вами фан, лак, сила і корінь женьшеня.

0%, 0 голосов

100%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.