Позже стало известно, что сотрудники прокуратуры вынесли пятьдесят один компьютер.

ВИДЕО: http://www.youtube.com/watch?v=R1M1PejL1G0

Верите ли вы что при этой власти завтра может произойти что нибудь подобное с вами:

• Верю: 100%, 18 голосов
• Не верю: 0%, 0 голосов

Прелестных фей сбивают с ног,

И бабочки в ночных рубашках

Уже летят «на огонек»,

А мне уже не скучно с тенью.

И тень моя поет о том,

Как бабочки колени

Расцеловали алчным ртом.

И бабочки, дверями стукнув,

И руки вытянув вперед,

Ушли, как куколки, как куклы,

Уже бескрылые  - в народ…

Виданню Телекритика в Держкомстаті надали офіційну інформацію про засновників ТОВ "Студія "Квартал-95".

Виявилося, що в лютому 2009 року їхній склад радикально змінився.

Головним засновником у ТОВ "Студія "Квартал-95" (за даними, отриманими неофіційно, більш 99% статутного фонду) став кіпрський офшор Art fox studios limited, зареєстрований за адресою Аджіоу Павлоу, д. 15, Ледра хауз, м. Ажіос Андреаз.

За цією же адресою прописаний інший офшор - Mindon holdihgs limited. У рішенні Нацради по радіо і ТБ від 2007 року, яким групі "Інтер" Хорошковського дозволили купити телеканал у "регіонала" Едуарда Прутніка, кіпрський Mindon значиться одним з нових власників НТН.

До речі, той же офшор Art fox studios limited є і єдиним засновником  кіновиробничої компанії ТОВ "Кіноквартал", зареєстрованої в 2008-му році.

"Наблизив "Квартал-95" до персони Хорошковського й інший новий співвласник ТОВ "Студія "Квартал-95" Ярослав Порохняк. Він відомий і як начальник юридичного відділу "Укрсоцбанку" (коли банком володів Хорошковський), і як співзасновник "Союз-Віктану" (коли його контролював Хорошковський) і нарешті як співзасновник меблевої компанії "Меркс". Разом з Валерієм Хорошковським особисто", пише Телекритика.

Зараз Порохняк є  віце-президентом U.A. Inter Media Group.  

Як відомо, власниками  "Кварталу" були сценаристи брати Шефири і Володимир Зеленський.  Тепер брати Шефири вичищені зі складу власників ТОВ "Студія "Квартал-95". Володимир Зеленський залишився, але з мізерним відсотком - 0,01%.

"Влітку Зеленський обіцяв, що зйомки "Вечірнього кварталу" продовжаться приблизно в жовтні. Тобто під кінець року українці самі зможуть оцінити, який екзистенційний шлях вибрали для себе "кварталівці": як і раніше кусати всіх підряд чи  піти  дорогою КВВ, що знищив у собі політичний гумор як клас після приходу до влади Володимира Путіна", відзначає Телекритика.

У прес-службі "Кварталу", відповідаючи на запит про причини зміни власника в 2009-му року, пішли від відповіді й обмежитися формулюванням: "Змін, що впливають на діяльність "Кварталу - 95",  не відбувалося. Керівний склад компанії не мінявся з моменту її заснування". 

Хоча видання цікавилося не зміною керівників, а зміною власника.

Хочу заздалегідь попередити: у цій статті буде чимало цифр, що характеризують певні українські економічні реалії.

Але стаття зовсім не про економіку.

Вона - про політику, про ту брутальну політику, яка останні півроку реалізується в Україні і про тенденції цієї політики, що якраз і виміряються цифрами.

Хоча й не тільки ними.

Але без цифр, бодай приблизних, дещо округлених, не обійтись - бо вони наочно вказують, що на нас усіх чекає (чи, принаймні, з дуже великою вірогідністю може чекати) після 2012 року.

В українській економічній статистиці заплутатися неважко. Навіть тим, хто вважає себе професіоналами. Бо ж дуже багато залежить від того, за якою методикою розраховувати ВВП і державний борг, у цінах якого року, у реальних доларах чи за паритетом купівельної спроможності тощо.

От, скажімо, нещодавно віце-прем'єр Сергій Тігіпко стверджує, що зовнішній борг України становить 36% ВВП, а заступник директора європейського департаменту МВФ Пол Томсен практично одночасно заявив, що цей уже борг сягнув 40% ВВП.

А яким же є цей сакраментальний ВВП?

Наприкінці минулого року фахівці Нацбанку порахували, що номінальний ВВП України 2010 року сягне $51,9 мільярдів, а нещодавно оптиміст Тигіпко заявив, що він перевищить $125 мільярдів. От і розберись із ними...

Утім, візьмімо ще цифри. Станом на 31 березня 2010 року державний і гарантований державою борг України становив $41,3 мільярд, із цієї суми зовнішній борг становив $25,8 мільярдів, внутрішній борг - $15,5 мільярдів. І це ще без першого траншу від МВФ і без інших значних зовнішніх та внутрішніх запозичень, зроблених з того часу урядом Азарова.

А ці запозичення будуть немалими. Заплановано до кінця року випустити облігацій зовнішньої державної позики на $1,3 мільярди та одержати від Міжнародного банку реконструкції та розвитку кредит на $0,5 мільярду, і, головне, за рахунок внутрішніх запозичень "зрубати" ще $8,3 мільярдів (останні - під дуже симпатичні відсотки, десь так 15% річних).

Якими ж будуть обсяги гарантованих державою боргів "своїх" олігархів, спрогнозувати важко. Принаймні, рахунок ітиме на мільярди і, цілком імовірно, число цих мільярдів (попри грізні ліміти, встановлені президентом та урядом) цілком може виявитися двозначним...

Іншими словами, до кінця поточного року загальна сума державного і гарантованого державою боргу України (враховуючи поточні виплати) точно перетне рубіж у $50 мільярдів і може сягнути десь так $60 мільярдів.

При цьому вся сума державних доходів 2009 року дорівнювала $26,3 мільярдів. На цей рік, згідно із законом про Держбюджет-2010, ці доходи мають становити $33,3 мільярди (як на мене, досить-таки фантастичний стрибок, але повторю ще раз: багато чого залежить від того, як рахують, що рахують і хто саме рахує).

Тобто наприкінці 2010-го річні доходи Української держави будуть приблизно вдвічі меншими, ніж її поточні борги.

Ну, а що далі? Кредит МВФ виділив у розмірі $15,15 мільярдів "на допомогу владі при проведенні реформ і на економічне врегулювання". Кредит розрахований на 29 місяців. Тобто фактично - до кінця 2012 року.

При цьому впродовж найближчих трьох років Україна виплачуватиме лише відсотки за кредитом, а після закінчення цього терміну почне виплачувати тіло кредиту.

Сергій Тігіпко не так давно чесно сказав: співпраця з МВФ гарантує нам стабільність фінансів до кінця 2012 року.

А далі? Яке далі має статися диво? Економіка України критично залежна від світового ринку металу, хімії та зерна.

А тут - невідомість, помножена на глобальні кліматичні зміни.

Отож чи буде зростання української економіки значним, ба більше - чи буде воно взагалі фактом, залежить передусім від зовнішніх чинників.

Внутрішнє споживання вітчизняної продукції не рятує ситуацію - надто хирляві на внутрішньому ринку вітчизняні виробники; от якби у нас був свій автопром, свої пасажирські літаки всіх основних модифікацій, свої меблі на будь-які смаки, взагалі - якби вітчизняний виробник міг насичувати більшістю потрібних товарів внутрішній ринок, а масовий покупець мав на це гроші на рівні середнього поляка, - тоді б можна було щось говорити.

А так... Експорт продукції низького рівня обробки плюс експорт робочої сили (заробітчан) - оце і є основа української економічної системи.

Інакше кажучи, борг України буде зростати. Навіть за істотного зменшення обсягів внутрішніх та зовнішніх запозичень із тим, щоб використовувати в основному кредит МВФ, наприкінці 2012 року цей борг коливатиметься в діапазоні від $75 до $90 мільярдів.

А державні доходи на тоді навряд чи істотно перевищать $40-42 мільярди (це в оптимальному варіанті, якщо економіка потужно і стабільно зростатиме, а Євро-2012 дасть неабиякі прибутки).

Ну, а якщо події розвиватимуться за принципом "маємо те, що маємо", - і доходи держбюджету становитимуть $35, а державний та гарантований державою борг - $100, і якраз настане час повернення зразу декількох кредитів та виплати доходів по облігаціях?

Ні, я розумію, що існує чимало країн із значно гіршим співвідношенням державного боргу й державних доходів, ба більше: у разі, якщо ВВП України сягне $150 мільярдів, то ми ненабагато перевищимо гранично допустиму для країн - претендентів на місце в Євросоюзі позначку - 60% від річного ВВП.

Але ж то Фінляндія, Австрія чи Швейцарія можуть дозволити собі великі обсяги державного боргу, в тім числі зовнішнього, у них стабільна репутація.

У нас же, правда, репутація теж стабільна. Але дуже своєрідна вона, ця репутація, чи не так?

А ще ж, між іншим, крім державного й гарантованого державою, існує й зовнішній приватний борг, і всі ці зовнішні борги сумарно станом на 2009 рік для України (дані довідника ЦРУ) становили 90% ВВП. Наприкінці 2012 року вони однозначно перевищать 100% ВВП, і дай Боже, щоб ненабагато...

Між іншим, державний борг 2001 ріку Аргентини, коли вона оголосила сумнозвісний дефолт, становив лише 70-75% ВВП. Але тенденції економіки та ефективність урядування були такі, що країна, образно кажучи, накрилася мідним тазом. А в Аргентині-бо загалом дещо тепліший клімат, і там легше пережити кількатижневий параліч усієї інфраструктури сучасної країни.

Звичайно, усі ці небезпечні тенденції можна було б переламати, змінити чимало векторів економічного розвитку України, започаткувати, нарешті, її справжню модернізацію, провести оті самі реформи, які підпирає своїми коштами МВФ (правда, не всі вони потрібні, але це окрема розмова).

Але для цього вся країна має діяти на засадах національної солідарності, коли жодна гривня не йде на забаганки влади чи на пільги новітнім "любим друзям".

А що ми бачимо і чуємо?

Бачимо демонстративно розкішне святкування 60-ліття президента Януковича та позачергове оновлення шляху до його маєтку ціною у 100 мільйонів гривень (плюс різке зростання витрат на владний апарат, плюс спецвиплати нардепам на оздоровлення, плюс ще казна-що), а чуємо розмови урядовців про те, що настав, нарешті, час компенсувати (ясна річ, з державних коштів) деяким промисловцям фінансові втрати, спричинені їхньому бізнесу антинародним режимом Тимошенко.

І компенсують!

Іншими словами, паски затягуватимуть десятки мільйонів українців. А ті, хто ними керує, свої витрати не урізатимуть і реальних податків на розкіш не платитимуть. За такої "національної солідарності" важко сподіватися на злагоджену і ефективну роботу суспільства задля виходу з кризи й уникнення фінансового зашморгу для країни.

Утім, складається враження, що влада й не збирається тяжко працювати, щоб країна уникла цього зашморгу. Навпаки, його цілеспрямовано готують, дбайливо вив'язують мотузку і намилюють її.

Адже що таке дефолт для нинішньої влади?

Це чудова можливість спробувати витратити десятки мільярдів державних коштів на свої власні потреби (і, ясна річ, нинішніх "любих друзів"), покласти величезні суми на рахунки в офшорах, засунути кінці в воду, змусити платити за державні борги України когось іншого, а в підсумку самим закріпитися на керівних посадах ще на пару десятиліть.

Скажете, такого бути не може? Ні, може. І шалені позички, які беруться сьогодні без реальних шансів їх віддати за чинної політики, свідчать про це.

Державу цілеспрямовано і свідомо банкротують на наших очах. Для того, щоб її продати і мати на цьому зиск.

Згадайте угоду "Севастополь-газ". Що можна продати головному другу та стратегічному партнерові в обмін на погашення нахапаних позичок ?

Вірно, повноцінний державний суверенітет України. Та ще й, використовуючи ледь не всі ЗМІ, можна втовкмачити народові, що йдеться про величезне благо, про порятунок від національної катастрофи.

Вже зараз, за даними соціологів, до 25% громадян не проти об'єднання з Росією в одній державі, якщо це буде вигідно, а ви уявляєте, як можна - з використанням відпрацьованих Кремлем і Луб'янкою технологій - переконати "болото" і заткнути роти незгідним?

Що, у Стабілізаційному фонді РФ не знайдеться якихось $100 мільярдів, щоб купити Україну - від Луганська до Чопа?

Та запросто!

Тим більше, що процеси уніфікації двох держав уже запущені.

Система середньої освіти перебудована з європейської під російську, деукраїнізація культурної сфери триває, армія знову скорочується, військова техніка не модернізується, новий директор Інституту національної пам'яті розказує, що Голодомор - це взагалі неправильна назва, міліцію поліцією ми негайно назвемо вслід за ними...

Ну, а про патріарха Кирила з проповіддю єдиного народу та про "Русский мир" я просто мовчу. І т. д., і т. ін.

Ні,звичайно, повної ліквідації суверенітету України не буде. Утворять якийсь новітній СССР (Союз суверенних слов'янських республік), куди, крім України, запхнуть ще й позбавлену непрогнозованого Лукашенка Білорусь і постназарбаєвський Казахстан, і лади.

Бо ж хіба нинішнім владоможцям потрібен суверенітет більший, ніж у Шаймієва та Рахімова?

Нагадаю, Мінтимер Шаймієв пробув президентом Татарстану аж 19 років, Муртаза Рахімов на посаді президента Башкортостану відбув трохи менше - 17 років.

У внутрішні справи цих російських автономій Москва аж до останніх років не надто влазила, головним було ділитися з нею прибутками та забезпечувати "правильне" голосування та не давати розгулятися опозиції. Мрія, а не життя!

Мрія - на відміну від нинішніх українських реалій, які потенційно здатні несподівано народити новий потужний політичний сплеск, який поставить під загрозу владу Партії регіонів.

А тут - жодних проблем: проведемо Євро-2012 і підемо возз'єднуватися з братами, які порятують нас від зловісного імперіалістичного МВФ і в обмін на свободу українців (о щастя!) на кілька відсотків скинуть ціни на газ. Для олігархів, звісно.

От такі думки навіває і такі припущення змушує висловити діяльність нової влади, яка надто нагадує ліквідаційну комісію у справі Української держави.

Гетьман Богдан Хмельницький в офіційних документах і в дипломатичній переписці називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".

У XVIII столітті в Україні з'являється геніальний історико-політичний твір - "Історія русів", який стверджує однозначний український характер Русі. Українські козаки в XVI-XVII століттях вважали свої походи на Стамбул продовженням походів Київських князів на Константинополь.

Українські козаки вважали, що назва Русь походить від сарматського племені роксолан. Це плем'я розселилося в Центральній Україні на південь від Києва починаючи з І століття до н.е. У тому регіоні є назви річок Рось, Росава, Роставиця, Рутець тощо.

Тарас Шевченко у своїх творах не застосовує щодо Росії слів "Русь" і навіть "Росія", а завжди писав про "Московщину".

В українській мові є слово "росіяни", у той час як прикметник "руський" залишено для всього, пов'язаного з Київською середньовічної державою.

Тобто в Україні еліті від початку було зрозуміло, що з боку влади Московії мала місце проста маніпуляція назвою.

Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?

З іншого боку, справді в дипломатичній переписці з іноземцями у Смоленська і Новгорода в 13 столітті є кілька згадок про їхні території як про "руські землі".

Причина цього, вочевидь, в тому, що нащадки старшого сина Володимира Мономаха - Мстислава Великого (1125-1132) княжили переважно в Україні, та в залежних від Києва Смоленську та Новгороді.

Смоленськ і Новгород у відносинах з іноземцями цими згадками, вочевидь, намагався пояснити своє міжнародне становище в традиціях своїх династичних відносин з Києвом.

Водночас,у самій Русі ані Новгород, ані Смоленськ Руссю не звали. Під 1154 рокомКиївський князь Юрій Довгорукий посилає по свого племінника Ростислава у Смоленськ, кажучи: "Сину? Мені з ким Руську землю удержати? З тобою. Поїдь-но сюди".

1173 року, коли Ростиславичам було запропоновано залишити Київ і навколишні міста Білгород і Вишгород та піти до Смоленська, літопис повідомляє, що "І заремствували вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Руської землі".

Коли 1148 року Великий Київський князь Ізяслав Мстиславич прийшов у Новгород, щоб разом із новгородцями, очолюваними його сином Ярославом, йти на Юрія Довгорукого, київський князь каже новгородцям: "Осе, браття, син мій, і ви прислали до мене, що вас ображає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, залишивши Руську землю".

Коли того ж року київське і новгородське військо пішло війною на Суздальщину, літопис чітко розділює новгородців і Русь:

"І звідтіля послали вони новгородців і Русь пустошити до Ярославля", "І в той час прийшли новгородці і Русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли".

У літописі за 1141 рік читаємо: "А коли Святослав (Ольгович) утікав із Новгорода йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому".

Сучасна російська мова є ближчою до болгарської, ніж до мов сусідніх слов‘янських народів - української, польської, білоруської. Мовна дистанція між українською і російською досить значна, і часто росіяни з Росії взагалі не розуміють української.

Причина цього в тому, що російська мова була створена не на базі стародавніх слов'янських діалектів, а натомість за рахунок засвоєння місцевим, переважно фіно-угорським населенням церковнослов'янської мови, насаджуваної церквою та владою.

Церковнослов‘янська, як відомо, була штучно створена слов'янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм для християнського просвітництва на основі солунського діалекту болгарської мови.

Київський князь Володимир Мономах добре володів церковнослов'янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути українських слів, яких немає в церковнослов‘янській: дивуватися, ірій, сторожа, парубок, ворожбит, гребля, лінощі, сором, вдовицю та інше.

"Слово о полку Ігоревім" написане в рік першої згадки слова "Україна", на території України місцевим мешканцем про події, що мали місце в Україні. Цей твір написано церковнослов'янською мовою - слов‘янським аналогом латини.

Водночас, у ньому присутні численні українські слова, які відсутні в церковнослов'янській: яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, вельми, дівиця, вергати, звичаї, могутній, порох (в значенні "пил"), смага, хула, чи тощо.

Приміром:

"Комони ржуть за Сулою, -звенить слава въ КыєвЂ; трубы трубять въ НовЂградЂ,-стоять стязи въ ПутивлЂ!" "Ни хытру,ни горазду,ниптицю горазду,суда Божіа не минути".

Російський літературний критик ХІХ століття Віссаріон Бєлінський писав про "Слово": "Є в мові його ("Слова о полку Ігореві") щось м'яке, що нагадує нинішнє малоросійське наріччя особливий надлишок гортанних звуків і закінчення на букву "ь" у дієсловах теперішнього часу третьої особи множини.

Але найбільше говорить про південноросійське походження "Слова" побут народу, який описується в ньому...

Цей твір явно сучасний оспіваній у ньому події й носить на собі відбиток поетичного й людяного духу Південної Русі, що ще не знала варварського ярма татарщини, далекої від брутальності й дикості Північної Русі".

Слово "Україна" вперше з'явилося в літописах у 1187 року - того ж року, коли було написано "Слово о полку Ігоревім". Вживання назви Україна в літературі 12-15 століть свідчить, що в той період термін "Україна" вживався як синонім "князівства", "землі".

Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". І нині по-українськи слово "країна" означає власне країну.

Слово "українянин", яке зустрічається вже в ХІІІ столітті, а пізніше "українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Слід відзначити, що назва "Україна" застосовувалася й щодо російських та білоруських земель - Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна.

Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися "в свою Україну", тобто у власне князівство.

Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України.

У такій подвійній назві Україна типова. Це швидше правило, ніж виняток.

Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія - Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.

Китай змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Так само й Росія нещодавно звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим - Суздалю й Заліссям.

Сьогодні ми можемо сказати, що Київське князівство, разом із Переяславським та Чернігівським, одні лише називалися Руссю й становили ядро Київської держави в часи, коли до цієї держави належали сучасні російські й білоруські землі.

Пізніші спроби привласнити назву Русі - це просто спроби колишніх околиць підняти свій престиж.

Так, Німеччина в Х столітті назвала себе на честь Риму, а Румунія - навіть в ХІХ столітті.

Московія почала претендувати на спадок Русі щонайменше через п‘ятсот років після князя Володимира з появою ідеї "Третього Риму", через кілька століть після того, як були припинені державні зв‘язки з Києвом.

Якщо українців це зможе втішити, то Московія з не меншим ентузіазмом аж до ХІХ століття претендувала на спадок другої Римської імперії, тобто Візантії.

Насправді Росія має таке ж відношення до "Кыєва" і князя "Володымера", як, приміром, Індія до англійського короля Георга. Між тим, у Росії є своя справді велика історія, особливо починаючи з XVIII століття. Але чомусь Росії її здається мало.

Нещодавно російський прем'єр Володимир Путін порівняв тяжкі пожежі в Росії з нападами печенігів і половців. Навряд чи в ці драматичні дні він думав про історію, а, швидше, підбирав аналоги біді. Однак, варто відзначити, що напади печенігів на території Росії в історії не зафіксовані.

Половці, щоправда, кілька разів були присутні - переважно в ролі союзників суздальських князів Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського під час їхніх воєн проти Києва.

Цінуймо це - історія України настільки престижна, що викликає бажання запозичити навіть її супротивників.

Щоправда, на жаль, це стосується переважно давньої історії. З найбільш актуальною новітньою у нас поки складається не так добре. Але це вже інша тема.

Остаться незамеченным в торрентах можно различными способами. Если рассматривать самые простые, то первым делом стоит упомянуть сервис Furk.net, выполняющий роль онлайнового BitTorrent-клиента, скачивающего данные из файлообменных сетей через посреднический прокси-сервер и обеспечивающий тем самым анонимность при работе с последними. Для работы с Furk.net достаточно открыть браузер, зарегистрироваться на сайте, указать месторасположение файла и щелкнуть по клавише Add Torrent. После этого веб-система самостоятельно загрузит данные и по завершении копирования вышлет по электронной почте пользователю ссылку для их скачивания посредством HTTP-протокола. Все предельно просто. Единственное, что может оттолкнуть законопослушных и чтущих копирайт любителей торрентов - коммерческая составляющая сервиса, предполагающая оплату за пользование Furk.net. Расценки варьируются от 7 евро в месяц до 55 евро в год. Оплатить услуги можно посредством платежной системы PayPal либо при помощи банковских карт MasterCard, Visa и др.

Схема работы VPN-сетей (источник)

Если желания тратить деньги нет, то с задачей анонимизации torrent-подключений может справиться сеть Tor. С ее помощью все запросы и данные передаются в зашифрованном виде через цепочку посредников, которые ничего не знают об источнике и содержании запроса, обеспечивая приватность передаваемой по интернету информации в любой точке маршрута. Для подключения к Tor необходимо установить на компьютер клиентскую программу с локальным прокси-сервером и откорректировать соответствующим образом настройки установленного на компьютере BitTorrent-приложения. В силу внушительного трафика, генерируемого P2P-клиентами, кураторы проекта рекомендуют воздерживаться от использования Tor для файлообменных ресурсов и не нагружать лишний раз сеть. Это во-первых. Во-вторых, из-за невозможности прямого соединения все подключения в торрент-клиенте будут носить статус LowID, и, как следствие, обмен данными может затянуться на неопределенное время.