Я хочу в гості до Богдана.

В святкову чи у будню днину,

Зайду до нього в домовину і скажу:
" Вже пора вставати, бо стогне й плаче твоя мати.
Закута знов в кайдани злості, пече в душі і ломить кості,
Нам зради не порахувати.
Проснись Гетьмане, плаче мати".
Уже не в силі їй терпіти, голодні й босі її діти,
Наругу терплять і знущання,
А ти, надія їх остання, проснись Богдане, бо пора.....

Тебе я хочу розбудити, бо вже не можна так нам жити,
На коней сядемо й айда,
Туди поїдемо де орда, засіла правити в палати, знай, Україна їм не мати.
Не ненька, навіть не сестра.

Вони Країни не сини, а пасинки і лиходії, живуть в добрі і при надії.
Що будуть жити так завжди.
Вони на шматки поділили її ліси, поля сади, джерела чистої води,
Як ті пани звели палати і животіють супостати, а весь народ живе в ярмі,

Візьмемо пістолі і шаблюку і підіймемо весь народ,
і проведемо їм науку - Україна наоборот