Він помирав ....

Він помирав.
Один.
Стражденний.
Збитий.
Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч.
Йому б ще жити, жити, й жити!
Йому б ще ряст топтати босоніж.
Йому б нести ще факели надії:
Он скільки ще зболілих та калік.
Ще у скількох душа без світла скніє.
Який же Він був добрий чоловік!
Та Він вмирав.
Один.
Один на світі.
Пекельно-чорна падала вуаль.
А серце билось в грудях, наче в кліті:
Воно вже чує списа гостру сталь.
Але не спис підпер Йому легені,
І не вінок вразливо так пече,
Ні вигуки жорстоко-навіженні,
Ні ненадійне другове плече.
Йому болять майбутні всі століття,
Що розіпнуть уже не просто плоть:
Плювати в душу будуть і щомиті
На нову смерть без жалю поведуть.
Вмирати буде у серцях жорстоких,
В байдужості, упертості людській,
Коли гріхи колоти будуть в боки,
Як знов Голгофа — й Він вмира на ній.
Коли забудуть істинні дороги,
Коли зневажать жертвенну любов,
Коли у Ньому світ відкине Бога,
Він помирати буде знов і знов,
В серцях байдужих вкотре розіп’ятий,
Розміняний на грішні бариші...
Не так жахливо на хресті вмирати:
Найбільш болюче вмерти у душі...

Юрій Вавринюк.

Francisk02

Він помирав ....

Останні статті

Коментарі