Матадор. Нотатки авантюриста
- 20.03.17, 23:05
Одного дня я зрозумів, що мені ніхто не потрібен, крім Марії, і нічого не потрібне, крім життя з нею, але...Так-так, завжи є це "але". Словом, мої механізми в голові заклинило, і я вирішив назбирати капітал для подальшого спільного щасливого життя.Цю логіку з нас двох розумів лиш я, за що одразу ж і поплатився. Надавши своїй новій меті великого значення, я став на шлях "заробляння собі на майбутнє", а тим самим автоматично перестав бути "загадковим" у всіх можливих значеннях цього слова. Але ж усі знають, що загадковість у коханні-фундамент.
Можна сказати, що це або основа основ, а бо дах кохання, бо в коханні все догори дригом. Я зістрібнув з моста нашої надії на вічне, незаймане соціумом і буденністю спільне кохання. Щодня я пропадав у місті, працюючи по п'ятнадцять -двадцять годин на добу, і як виявилося, відходив від Марії все далі й далі. Моє кохання мене й погубило.
Воно тримало мене на ланцюзі з шипами на ошийнику. Будь-який психолог сказав би мені, що я захворів любов'ю до Марії й самою Марією. Наступні кілька місяців ми сварилися, точніше, ми почали сваритися. Це стало першим дзвоником. Згодом, вона почала пускати сльози, причиною яких знову ж таки був я. Вона не завжди хотіла мене бачити, жартома кажучи, що я її не люблю або що вона мене не любить. Я ніколи не розумів, не розумію і,мабуть, ніколи не зрозумію цієї жіночої логіки, але факт лишається фактом.Не бачишся з коханою людиною - не кохаєш її.
І ось одного сірого дня Марія розвернулась і пішла. А я зробив те, що мені тільки й лишалося - крикнув услід хриплим голосом її ім'я, яке підхопив вітер і поніс у вічність. Саме туди, де колись тліли надії нашого незайманого кохання, нашого спільного щасливого життя.
Можна сказати, що це або основа основ, а бо дах кохання, бо в коханні все догори дригом. Я зістрібнув з моста нашої надії на вічне, незаймане соціумом і буденністю спільне кохання. Щодня я пропадав у місті, працюючи по п'ятнадцять -двадцять годин на добу, і як виявилося, відходив від Марії все далі й далі. Моє кохання мене й погубило.
Воно тримало мене на ланцюзі з шипами на ошийнику. Будь-який психолог сказав би мені, що я захворів любов'ю до Марії й самою Марією. Наступні кілька місяців ми сварилися, точніше, ми почали сваритися. Це стало першим дзвоником. Згодом, вона почала пускати сльози, причиною яких знову ж таки був я. Вона не завжди хотіла мене бачити, жартома кажучи, що я її не люблю або що вона мене не любить. Я ніколи не розумів, не розумію і,мабуть, ніколи не зрозумію цієї жіночої логіки, але факт лишається фактом.Не бачишся з коханою людиною - не кохаєш її.
І ось одного сірого дня Марія розвернулась і пішла. А я зробив те, що мені тільки й лишалося - крикнув услід хриплим голосом її ім'я, яке підхопив вітер і поніс у вічність. Саме туди, де колись тліли надії нашого незайманого кохання, нашого спільного щасливого життя.
1
Коментарі