Розмова далі.

Рената запрошує до себе.
Ми у неї. Маленька двокімнатна квартирка, (подарунок батьків Куби на весілля).  Квартирка дуже охайна, багато квітів, книг. При вході нас зустрічають дві кішки та собака. Тварини підібрані на вулиці. З кімнати виходить Куба. Дійсно, таке враження що він тільки но прокинувся (а вже година четверта дня). Дві кімнатки вони поділили: більша їй, менша йому. Подружнім життям видно тут не пахне давно. Про мене він вже в курсі. Іще б!, якщо наші телефонні розмови вдбувались з оцього коридору. Рената іде порпатись на кухню. Куба запрошує до своєї кімнати, обстановка схожа як у моїй келії. Нічого зайвого: ліжко, стіл, книжкові полиці, на столі комп"ютер. Ну хіба безлад у кутку, що складається з усякого комп"ютерного причандалля, (у якому я не сильно розбираюсь) і величезні стероколонки, що зовсім не пасують до розмірів невеличкої кімнатки. На полицях впадає в око велиа гарна книжка "Кубусь Пухатка"  (Вінні-Пух). Смішно, вайлуватий ведмедик зображений на малюнку -- от тваринка найбільш схожа до господаря кімнати, і він ніяк не нагадуває те підступне чудовисько, змальоване Ренаткою.

Кубу не дивує моя поява, не цікавлять мої стосунки з Ренатою, він не шукає поради божої людини. Він приймає мене, так наче я  -- то його гість і прийшов на його запрошення. Він розказує про Узбекистан, куди їздив автостопом цього літа, показує фотографії. Трохи говоримо про Таню (вона якраз поїхала після трьох тижнів у Польші). Може він і не поганий хлопець, я починав вічувати до нього симпатію, але один момент її перекреслив. Лист  з почтової скриньки, виявився нагадуванням про не спалачений рахунок.  
На швидке питання Ренатки, коли він (Куба) сходить та сплатись. Послідувала відповідь, "може завтра", а чому не сьогодні? (Телефон можуть відключити.)
-- "бо тераз нє хце!" (а зараз не хочу) ...-- Оте "тераз не хце",сонно вайлуватим тоном, якось вмить придушило, усі паростки симпатії.  Таке враження що Куба зумисне ігнорує житейські негаразди, а-ля: зроблю вигляд що їх нема, може вони не помітять мене?... Може це вироблена реакція на Ренатине "тюкання", яке не приємне будь-кому? (що не кажіть Ренатка особа домінантна),та таке дитяче поводження, дорослої людини нічим не виправдовується.

Ми п"ємо чай, собака Чапа не відрізняєтья гречністю, нахабно вимагає ласощів зі столу. Ренатка пригощає її шоколадом. Не треба питати, щоб здогадатись: троє розбещених тварин -- це все її, Ренатки власність. Свою потребу в теплоті вона втілює отак, підбираючи на вулиці бездомних тварин. 
Тишком я спостерігаю Ренату та Кубуса разом:  війна алої та білої троянд, затяжне протистояння. Перспектива опинитись посередині між воюючими фортецями -- мені не посміхається. Але встати та піти... теж не вихід.  Повторюю про себе слова: Господи, зроби мене знаряддям твого миру, дай в ненависті сіять любов...
А про Кубу... що ж тут сказати, не суди і тебе не судитимуть.

Прощаємось. Рената проводить мене до машини. Питає про враження.
-- картина сумна, що ж тут скажеш.  Стосунки свідомо псувались протягом шести років. Я не виправлю цієї ситуації. Можливо варто відійти на якийсь час, ну не знаю, пожити у матері. Пробачити образи, віднайти любов...
-- Ти знову за своє?,-- перебиває вона, -- якщо я піду хоч на трошки він поміняє в квартирі ключи, і допобачення!
-- Якщо все так погано, може дійсно краще забрати котів та Чапу та піти, для чого знущатись над собою? Квартиру подарували його батьки, власне ж йому.
-- Так це подарунок, але подарунок нам обом. Я з третього курсу працювала, щоб за ту квартиру платити, а він за своє життя, на жодній роботі не протримався і місяця! це і моя квартира!
-- Слухай, тобі потрібна консультація психолога, а може експерта з розлучень (кажуть, зараз і такі є). Боюсь лише ти спричинеш більше шкоди собі, ніж варті ті примарні квадратні метри. Прости і відпусти, іди якщо хочеш іти.
-- Ти радиш, просто отак здатись? Він тільки цього і чекає... Що я не витримаю заберу котів,  подарую йому квартиру в придачу до семи років життя!   
(далі буде)