Продовження до продовження до замальовки

За ці чотири роки змінилась моя  Польша. Ні, не я її змінив. Якраз те що мріяв змінити  залишилось, а то й посилилось.
Суспільсто, все більше розділялось на шпальти. Ті шпальти формувались за статками, а не подуху. Суспільні надбання такі як залізниця школи, занехаювались. Хоча, треба віддати належне, зі встипом до Євросоюзу, відновлювались старі будови, я ще раз подивився на блискучу дорогу. (Дорога просто усіх компліментів).
Нарешті я вирулив із міста, при виїзді помітив двох досить мокрих на вигляд дівчат що голосували. Студентки, видно давно стоять, раз зібрали всенький дощик. Пригальмував. Це вже звичка підбирати усіх хіппі. У студенстві сам визнавав лише такий спосіб мандрів. Особливо цікаво кого ж на цей раз Бог посдав, адже це одні з перших зустрічей у Польші. Дівчатам треба до Торуня, тоді як я їду в Хелмно (тобто їм іще, кілометрів так на тридцять далі). Пропоную підвести, до Хелмно та вивести на виїзд. Вони радо погоджуються та сідають до машини. Іще б! у голові крутиться  недоречний жарт: змерзли мавпочки, це вам не Африка! (В голос я звісно нічого такого не кажу.) Розмова починається невимушено, хоча побачивши мій білий комірець дівчата перезирнулись. Починаєм знайомитись: трохи старша та бойкіша Ренатка, сідає напереднє сидіння коло мене. Іншу звати Таня. Вона з України, приїхала погостити до Ренати у Торунь. Оце вибрались подивитись сусідні з Торунем містечка, пороздивлятись "кшижацькі замки", ну з Грудьонцем (це ми якраз звідти виїздимо) їм пощастило. :) Видно і в тому був якийсь вищій умисл, бо дівчата наче втілювали дві мої батьківщини: Україну та Польшу. Коли мені виповнилось п"ятнадцять, мати вийшла заміж другий раз за поляка, ми переїхали до Польші, тут я закінчив школу, поступив до семінарії...
Почали  знайомитись. Таня здебільшо мовчала. Зато Ренатка почувши що я брат-францисканець різко випалила: -- Не погана машинка як для бідного францисканця!
Таких вигуків в Африці чути не доводилось. Але така відкритість скоріш притягувала ніж відштовхувало.
Я відковів що це дарунок. Ренатка довго не мовчала:
попросила вклюіити опалення в машині і  змінила тему сповістивши, що вона правдива католичка, а її кузен теж закінчує семінарію і має їхати до Бразилії. Дивно але якось замість відволікти мене від мої власних думок вона
наче озвучувала мої запитання: Ну і що далі братчику?  Хто ти тепер, до чого дослужився? Вона говорили м"якіш ніж я тут наводжу. Та оцінюючий погляд питав:  Якщо мужчина, то чий ти муж і де твій чин?-- Так, видно прийшов час дати відповідь. Відповісти, тільки  не цій випадковій дівчинці, а собі.
В цей момент я неохоче одягав маску пастира, відповідав канонічно, хто зна що їй треба почути в цю хвилину? 

Та от ми і приїхали, а  розмова наче все ще тільки починалась. Було ще не пізно. Дівчата в машині не сильно відігрілись. Кажу, давайте заїдемо до мене, це якраз коло центрального костьолу. У мене я вас напою гарячим чаєм. Здається їм це звучало на пригоду, двічи припрошувать не доводиться. Так і робимо. Паркуюсь на звичайному місці, ритуальний "спацер" навколо собору (під супровід цокоту зубів).

(тут  вид згори)

Заходимо до моєї келії-кімнати. Тут теж не те що б сильно тепло.  Видаю Іду на кухню ставити чай.