Толерація злочинної зради
- 27.01.10, 13:15
Толерація злочинної зради
Мозок нинішнього “пересічного укрїнця” перенасичений інформацією про амурні походеньки й п'яні бешкети “телевізійних зірок” та посадовців всих щаблів і рангів. Чого-чого, а друкованих та інтернет видань (переважно російськомовних) котрі поширюючи цю інформацію чинять чорну справу морального, духовного та фізичного винародовлення українців, більше ніж достатньо. Тож зайве дивуватись що детально поінформовані про розмір, колір, й навіть виробника білизни якоїсь безталанної, проте розкрученої грошовитим й підстаркуватим коханцем „ведучої ток-шоу”, не спроможні зрозуміти суті суспільних процесів котрі відбуваються в Україні зокрема й світі вцілому. Саме цього й прагнуть воїни лукавого. Всебічно збоченими легше керувати.
Суттєвим недоліком нинішнього українського національного руху є брак принципової послідовності, відсутність чітких орієнтирів, усвідомлення причин змагу та його головної мети. Замилуючись окремими діячами, нерідко лукаво нав'язаними геть не прихильними до української національної ідеї зовнішніми потугами, активісти патріотичних, і навіть нібито націоналістичних середовищ заплющують очі на геть не патріотичні, більше того, аморальні й зрадницькі по відношенню до рідного народу вчинки незаслужено проголошених кумирами. Цей стан речей є притаманним для посттоталітарного суспільства де влада належить зграйці магнатів-перекупників (себто олігархам) а не верстві духовної еліти яка формувалась “внаслідок суворого добору найліпших” (термін Дм. Донцова). Дається взнаки період бездержавності, в часі якої окупанти цілеспрямовано руйнували природню суспільну ієрархію.
Чужинська тиранія на відмінно зробила свою чорну справу. Місце знищеної в часи поневолення еліти посіли посередні пристосуванці й безпринципні (на жаль нерідко наділені талантами) себелюбці. Прикро, проте нинішня тріумфальна хода споживацької культури (саме вона доречі й спричинила світову економічну кризу), примітивне прагматично-матеріалістичне світосприйняття (вряди-годи замасковане показовою, проте помітно нещирою побожністю), вивищення егоїстичних гріховних забаганок над здоровим глуздом й почуттям обов'язку супроти ближніх й Батьківщини, цинічне нівелювання основ нашої національної культури та духовної спадщини новітніми шукачами земної (а значить і швидкоплинно-дочасної) слави, для багатьох стає дурним і заразним прикладом. Нині, ми майже щодня стаємо свідками цинічної профанації дарованих Творцем й витворених нашими предками вартостей, цілеспрямованої люмпенізації українців й творення суспільства з позбавлених гідності проте ситих й зденаціоналізованих кріпаків. Прикладів в побуті більше ніж достатньо. Закохані у без перебільшення дійсно-таки чарівний голос Ніни Матвієнко “українолюби”, чомусь впродовж кількох років не “помічали” її виступи на захист колишнього міського голови м.Києва Олександра Омельченка, який уславився продажем київської землі гендлярам-забудовникам й грабіжницькою приватизацією київського комунального майна. Наприкінці 2009р. співачка ошелешила весь патріотичний загал участю в проплаченому Юлією Тимошенко театралізованому висуненні останньої кандидатом в президенти України. Без найменшого докору сумління, пані Матвієнко закликала забути всі злочини колишньої комсомольської апаратниці й повірити її черговим сатанинським побрехенькам. Не кращим чином поводить себе й лікар за фахом та співачка Ольга Богомолець. Віддаючи належне дарованому їй Творцем таланту, почуваюсь зобов'язаним засудити її більш ніж аморальні вчинки котрі пояснюються лише запопадливим пристосовництвом до кон'юктури. Чомусь непоміченим для патріотичного загалу залишилось оприлюднене кільома газетами ще минулого літа інтерв'ю, де вона обіцяє записати в супроводі акордеона альбом огидних москвомовних пісеньок часів Другої Світової. Неприроднє й ненормальне прагнення порадувати виродків-сталіністів які замордували і знищили мільйони українців, має конкретну оцінку. Це злочин проти нації і зрада. Не скрашує пані Ольгу й згода бути хрещенною матір'ю народжених від іноземця позашлюбних дітей українофобки за духом й заступниці огидного штукаря (формально київського міського голови) Леоніда Чернівецького за сумісництвом, Ірени Кільчицької. Перемога своєрідної, поза сумнівом що до певної міри навіть талановитої, проте як на мене геть не оригінальної, Руслани Лижичко на Стамбульському пісенному конкурсі Євробачення, примусило “українолюбів”заплющити очі на її геть не патріотичні вчинки й далеку від християнських чеснот поведінку. Справжнім шоком для них був факт її підспівування російською мовою в 2004 році на передвиборчо-агітаційній “зустрічі з молоддю” Віктору Януковичу. Нагадаю що одним з пунктів програми цього російсько-білоруського гібрида є прагнення надати мові вчорашніх окупантів статусу державної. Ця обставина зобов'язувала Руслану зацідити мікрофоном ворога рідного народу в лице й щосили копнути його ногою в пах. Проте відсутність гідності, очікувана (а можливо на час підспівування вже і отримана) грошова винагорода й матеріалістичне прагнення зайвий раз з'явитись перед загалом на екранах (а спільний спів з тогочасним позбавленим інтелекту прем'єром виявився непоганою для того нагодою) взяли гору над почуттям обов'язку супроти рідного народу. Тож зайве дивуватись її безініціативності й непомітності в часи володіння депутатським мандатом (нагадаю що крісло депутата вона отримала завдячуючи квоті “Нашої України”). І тим паче зайве дивуватись її долученню до агітаційного “Всеукраїнського туру” на підтримку вже згаданої Юлії Тимошенко. Зрозуміло що возвеличення особи котра продовжує труїти душі українців фальшивими, образливими для гідності й вбивчими для душі замаскованими під вартості збоченнями, для Ніни Матвієнко, Руслани Лижичко, легендарних гуртів “Кобза” й “ВВ” та десятку інших (переважно москвомовних) голосистих скигліїв насправді є лише формою незадекларованого заробітку. Названі по іменам не обтяжують себе роздумами над мораллю й почуттям обов'язку, а в неназваних учасників “Всеукраїнського туру” вони просто відсутні або атрофовані. Прагнення “непогано заробити” та в черговий раз потрапити на сторінки екранів й глянцевих бульварних журналів виявилось єдиним критерієм всих їхніх вчинків. Не викликає належного в “патріотичного загалу” обурення й не менш ганебна і злочинна поведінка актора Богдана Ступки. Дарований Творцем талант він витрачає не на служіння рідному народові (себто не на чинне впровадження в життя заповіді любити ближніх), а на участь у відверто антиукраїнських російських і польських “проектах”. Панове співаки й актори! Покайтесь і зупиніться. Невже пам'ять перед закатованими в часи поневолення українцями вас ні до чого не зобов'язує? Чому ви служите дітям та онукам вбивць і окупантів?
Громадські діячі з давніх-давен стикались з здавалось-би вкрай складною дилемою: як привабити загал до конкретної ідеї. Матеріалісти не зупинялись (і як свідчать трагічні нинішні реалії не зупиняються нині) перед підкупом, безпринципністю, оббріхуванням опонентів й підлаштовуванні під гріховні забаганки нічим не поєднаного з народом натовпу. На противагу їм, ідеалісти завжди кликали до щирого служіння ближнім, принциповості й непоступливості перед гріховною спокусою. Цей шлях складний і тернистий, проте як засвідчив досвід минулого — єдиноправильний. Вчинки Ніни Матвієнко, Руслани Лижичко, Ольги Богомолець й Богдана Ступки є астрономічно далекими від реальних потреб українського народу. Стверджую: їхнє служіння політичним антагоністам нинішнього українського національно-визвольного руху заслуговує на осуд і кару.
На щастя, хвороба матеріалізму ще не зруйнувала остаточно гідність українського народу. Брутальний і патлатий співак Андрій Кузьменко (гурт “Скрябін”) зізнався що він не може дивитися в очі голодним співвітчизникам, брати гроші за спів, й брехати що співає виключно з причини поваги до одного з кандидатів. Схиляю голову в пошані до вчинку колишнього дисидента, проректора Українського Католицького Університету Мирослава Мариновича. Відмовившись від найвищої державної нагороди “Герой України”, пан Мирослав засудив Віктора Ющенка за практику використання державних нагород “як інструмент для досягнення політичного компромісу”. Зі зрозумілих причин, вчинок пана Мирослава не набув належного розголосу серед широкого загалу. В данім випадку доречною буде згадка про вручення поки-що президентом Віктором Ющенко ордену “За заслуги” ІІ ступеню одному з чільників юдейської громади України, свого часу засудженому за шахрайство Вадиму Рабиновичу. Взявши нагороду, “політичний українець” проігнорував заклики Ющенка до “пошуку взаєморозуміння”. Нині, на сторінках приналежних йому газет (“ВЄК” й “Столічниє новості”) публікуються відверто антиукраїнські побрехеньки. Аналогічно “нецікавим” для українських ЗМІ виявився й факт відмови співаком Святославом Вакарчуком від депутатського мандату. Свідчу, що не належу до числа палких “фанатів” (себто бездумних й істеричних шанувальників) його пісенної й поетичної творчості, проте вчинок й оприлюднення причин дійсно-таки заслуговують на повагу. Належною оцінкою його громадянської позиції була й реакція загалу на пісню “Веселі брате часи настали”. Щоб там не було, а ці факти вселяють надію на віру в перемогу правди й принциповості над брехнею й пристосуванством. Ми не здеградували остаточно й набагато кращі, аніж нам намагаються подати це наші недоброзичливці. І це великий стимул для подальшої праці на Божій й національній нивах. Слава Україні!
Олесь Вахній
Мозок нинішнього “пересічного укрїнця” перенасичений інформацією про амурні походеньки й п'яні бешкети “телевізійних зірок” та посадовців всих щаблів і рангів. Чого-чого, а друкованих та інтернет видань (переважно російськомовних) котрі поширюючи цю інформацію чинять чорну справу морального, духовного та фізичного винародовлення українців, більше ніж достатньо. Тож зайве дивуватись що детально поінформовані про розмір, колір, й навіть виробника білизни якоїсь безталанної, проте розкрученої грошовитим й підстаркуватим коханцем „ведучої ток-шоу”, не спроможні зрозуміти суті суспільних процесів котрі відбуваються в Україні зокрема й світі вцілому. Саме цього й прагнуть воїни лукавого. Всебічно збоченими легше керувати.
Суттєвим недоліком нинішнього українського національного руху є брак принципової послідовності, відсутність чітких орієнтирів, усвідомлення причин змагу та його головної мети. Замилуючись окремими діячами, нерідко лукаво нав'язаними геть не прихильними до української національної ідеї зовнішніми потугами, активісти патріотичних, і навіть нібито націоналістичних середовищ заплющують очі на геть не патріотичні, більше того, аморальні й зрадницькі по відношенню до рідного народу вчинки незаслужено проголошених кумирами. Цей стан речей є притаманним для посттоталітарного суспільства де влада належить зграйці магнатів-перекупників (себто олігархам) а не верстві духовної еліти яка формувалась “внаслідок суворого добору найліпших” (термін Дм. Донцова). Дається взнаки період бездержавності, в часі якої окупанти цілеспрямовано руйнували природню суспільну ієрархію.
Чужинська тиранія на відмінно зробила свою чорну справу. Місце знищеної в часи поневолення еліти посіли посередні пристосуванці й безпринципні (на жаль нерідко наділені талантами) себелюбці. Прикро, проте нинішня тріумфальна хода споживацької культури (саме вона доречі й спричинила світову економічну кризу), примітивне прагматично-матеріалістичне світосприйняття (вряди-годи замасковане показовою, проте помітно нещирою побожністю), вивищення егоїстичних гріховних забаганок над здоровим глуздом й почуттям обов'язку супроти ближніх й Батьківщини, цинічне нівелювання основ нашої національної культури та духовної спадщини новітніми шукачами земної (а значить і швидкоплинно-дочасної) слави, для багатьох стає дурним і заразним прикладом. Нині, ми майже щодня стаємо свідками цинічної профанації дарованих Творцем й витворених нашими предками вартостей, цілеспрямованої люмпенізації українців й творення суспільства з позбавлених гідності проте ситих й зденаціоналізованих кріпаків. Прикладів в побуті більше ніж достатньо. Закохані у без перебільшення дійсно-таки чарівний голос Ніни Матвієнко “українолюби”, чомусь впродовж кількох років не “помічали” її виступи на захист колишнього міського голови м.Києва Олександра Омельченка, який уславився продажем київської землі гендлярам-забудовникам й грабіжницькою приватизацією київського комунального майна. Наприкінці 2009р. співачка ошелешила весь патріотичний загал участю в проплаченому Юлією Тимошенко театралізованому висуненні останньої кандидатом в президенти України. Без найменшого докору сумління, пані Матвієнко закликала забути всі злочини колишньої комсомольської апаратниці й повірити її черговим сатанинським побрехенькам. Не кращим чином поводить себе й лікар за фахом та співачка Ольга Богомолець. Віддаючи належне дарованому їй Творцем таланту, почуваюсь зобов'язаним засудити її більш ніж аморальні вчинки котрі пояснюються лише запопадливим пристосовництвом до кон'юктури. Чомусь непоміченим для патріотичного загалу залишилось оприлюднене кільома газетами ще минулого літа інтерв'ю, де вона обіцяє записати в супроводі акордеона альбом огидних москвомовних пісеньок часів Другої Світової. Неприроднє й ненормальне прагнення порадувати виродків-сталіністів які замордували і знищили мільйони українців, має конкретну оцінку. Це злочин проти нації і зрада. Не скрашує пані Ольгу й згода бути хрещенною матір'ю народжених від іноземця позашлюбних дітей українофобки за духом й заступниці огидного штукаря (формально київського міського голови) Леоніда Чернівецького за сумісництвом, Ірени Кільчицької. Перемога своєрідної, поза сумнівом що до певної міри навіть талановитої, проте як на мене геть не оригінальної, Руслани Лижичко на Стамбульському пісенному конкурсі Євробачення, примусило “українолюбів”заплющити очі на її геть не патріотичні вчинки й далеку від християнських чеснот поведінку. Справжнім шоком для них був факт її підспівування російською мовою в 2004 році на передвиборчо-агітаційній “зустрічі з молоддю” Віктору Януковичу. Нагадаю що одним з пунктів програми цього російсько-білоруського гібрида є прагнення надати мові вчорашніх окупантів статусу державної. Ця обставина зобов'язувала Руслану зацідити мікрофоном ворога рідного народу в лице й щосили копнути його ногою в пах. Проте відсутність гідності, очікувана (а можливо на час підспівування вже і отримана) грошова винагорода й матеріалістичне прагнення зайвий раз з'явитись перед загалом на екранах (а спільний спів з тогочасним позбавленим інтелекту прем'єром виявився непоганою для того нагодою) взяли гору над почуттям обов'язку супроти рідного народу. Тож зайве дивуватись її безініціативності й непомітності в часи володіння депутатським мандатом (нагадаю що крісло депутата вона отримала завдячуючи квоті “Нашої України”). І тим паче зайве дивуватись її долученню до агітаційного “Всеукраїнського туру” на підтримку вже згаданої Юлії Тимошенко. Зрозуміло що возвеличення особи котра продовжує труїти душі українців фальшивими, образливими для гідності й вбивчими для душі замаскованими під вартості збоченнями, для Ніни Матвієнко, Руслани Лижичко, легендарних гуртів “Кобза” й “ВВ” та десятку інших (переважно москвомовних) голосистих скигліїв насправді є лише формою незадекларованого заробітку. Названі по іменам не обтяжують себе роздумами над мораллю й почуттям обов'язку, а в неназваних учасників “Всеукраїнського туру” вони просто відсутні або атрофовані. Прагнення “непогано заробити” та в черговий раз потрапити на сторінки екранів й глянцевих бульварних журналів виявилось єдиним критерієм всих їхніх вчинків. Не викликає належного в “патріотичного загалу” обурення й не менш ганебна і злочинна поведінка актора Богдана Ступки. Дарований Творцем талант він витрачає не на служіння рідному народові (себто не на чинне впровадження в життя заповіді любити ближніх), а на участь у відверто антиукраїнських російських і польських “проектах”. Панове співаки й актори! Покайтесь і зупиніться. Невже пам'ять перед закатованими в часи поневолення українцями вас ні до чого не зобов'язує? Чому ви служите дітям та онукам вбивць і окупантів?
Громадські діячі з давніх-давен стикались з здавалось-би вкрай складною дилемою: як привабити загал до конкретної ідеї. Матеріалісти не зупинялись (і як свідчать трагічні нинішні реалії не зупиняються нині) перед підкупом, безпринципністю, оббріхуванням опонентів й підлаштовуванні під гріховні забаганки нічим не поєднаного з народом натовпу. На противагу їм, ідеалісти завжди кликали до щирого служіння ближнім, принциповості й непоступливості перед гріховною спокусою. Цей шлях складний і тернистий, проте як засвідчив досвід минулого — єдиноправильний. Вчинки Ніни Матвієнко, Руслани Лижичко, Ольги Богомолець й Богдана Ступки є астрономічно далекими від реальних потреб українського народу. Стверджую: їхнє служіння політичним антагоністам нинішнього українського національно-визвольного руху заслуговує на осуд і кару.
На щастя, хвороба матеріалізму ще не зруйнувала остаточно гідність українського народу. Брутальний і патлатий співак Андрій Кузьменко (гурт “Скрябін”) зізнався що він не може дивитися в очі голодним співвітчизникам, брати гроші за спів, й брехати що співає виключно з причини поваги до одного з кандидатів. Схиляю голову в пошані до вчинку колишнього дисидента, проректора Українського Католицького Університету Мирослава Мариновича. Відмовившись від найвищої державної нагороди “Герой України”, пан Мирослав засудив Віктора Ющенка за практику використання державних нагород “як інструмент для досягнення політичного компромісу”. Зі зрозумілих причин, вчинок пана Мирослава не набув належного розголосу серед широкого загалу. В данім випадку доречною буде згадка про вручення поки-що президентом Віктором Ющенко ордену “За заслуги” ІІ ступеню одному з чільників юдейської громади України, свого часу засудженому за шахрайство Вадиму Рабиновичу. Взявши нагороду, “політичний українець” проігнорував заклики Ющенка до “пошуку взаєморозуміння”. Нині, на сторінках приналежних йому газет (“ВЄК” й “Столічниє новості”) публікуються відверто антиукраїнські побрехеньки. Аналогічно “нецікавим” для українських ЗМІ виявився й факт відмови співаком Святославом Вакарчуком від депутатського мандату. Свідчу, що не належу до числа палких “фанатів” (себто бездумних й істеричних шанувальників) його пісенної й поетичної творчості, проте вчинок й оприлюднення причин дійсно-таки заслуговують на повагу. Належною оцінкою його громадянської позиції була й реакція загалу на пісню “Веселі брате часи настали”. Щоб там не було, а ці факти вселяють надію на віру в перемогу правди й принциповості над брехнею й пристосуванством. Ми не здеградували остаточно й набагато кращі, аніж нам намагаються подати це наші недоброзичливці. І це великий стимул для подальшої праці на Божій й національній нивах. Слава Україні!
Олесь Вахній
3
Коментарі