На плантації чайній,
На вологій горі,
Ходить дух життєдайний
У ранковій порі.
Там немає докуки,
Щось шепочуть казки,
І спрацьовані руки
Обривають листки,
Тане хмара кудлата,
І голосять струмки,
І палітра багата,
І багаті думки.
Агов, льянеро, де мої корови?!
Куди вони поділись, бісів син?!
Чом у коня не стерлися підкови?
Чом сам не загубився між рівнин?
Чого ще й досі пончо не в пилюці?
Чого твоє обличчя не сумне?
Чи може ти продавсь якійсь падлюці,
І розорити вирішив мене?
То й що, що дівка, гарна та цицьката,
В гущавину зманила лісову?
Скачи давай! Шукай свою зарплату,
Інакше місяць їстимеш траву!
Льянеро - південноамериканський ковбой
Ідуть дощі. Збирає речі літо,
Кладе до торби світло і тепло,
Аби узимку спогадом трусити
І променями сипати у скло.
Пташиний спів злітається докупи,
Дає смаку останнім голосам,
І я з душі знімаю шкаралупу
Та серце підставляю небесам.
Відбився світ у винограднім гроні.
Той самий колір. Звичний старий грим.
Осінній вірш вплітається у скроні,
І ріже душу гострим лезом рим.
Жевріє небо, тихе та цнотливе,
Куйовдить вітер пишних хмар руно,
Моя лоза плететься несміливо,
Але яким буде колись вино!
Як ніч накриє все своїм покровом,
Чи день напустить сірі сльози злив,
Приходьте, люди, пригощу вас словом,
Яке роками, мов лозу, ростив.
Забутий король номер нуль
Сховався у хроніках давніх,
Не здійснює подвигів славних,
Вовків не полює й косуль.
Не кличе васалів своїх
На довгі, мов осінь, гулянки,
Де ходять пажі та панянки,
І котиться залою сміх.
Не стогне в походах земля,
Не падають коні від втоми,
Й нікому тому невідомо
Про справи того короля.
Ховали світлого поета,
День схожий був на негатив,
Тремтіли у руках кашкети
Й вінками вітер шарудів.
Хтось із рідні тримав промову
Про дзенькіт рваної струни,
Та вислизало з пальців слово,
Ходило навколо труни.
Куди подітись сиротині?
Господар був – нема тепер,
Бо він на хмарній бригантині
Пливе в морях небесних сфер.
Тяжіння скинуті тенета,
Останні спалені мости…
Ховали світлого поета
І недописані світи.
Купіть квіточок лотерейний,
Зіграйте з випадком в азарт,
Пориньте в аромат єлейний,
Відчуйте, як смакує фарт.
Залиште на хвилинку смуток,
Забудьте клопіт, слів сміття,
Пригоди – вам, мені – прибуток
Від тих, хто вірить як дитя.
Під самовдоволений регіт іронії,
Під скрегіт загострених люттю мечей,
Я наче пливу, бо я чую симфонії
Розсипаних поспіхом днів і ночей.
І сам розкидаю і зойки, і враження,
Дратую примар ненароджених книг,
І ходить землею моє відображення,
Та прихистку просить у душах чужих.
Тільки зірка зійшла,
Тільки час спати звик,
І доба мов дитя у колисці,
А уже на пергаменті
Пишеться вік
Древнім, наче цей світ,
Літописцем.
Все у ньому буде,
Що раніше було,
Неприхована радість
З бентегою,
І тендітне добро,
І подолане зло,
І молитви
До Альфи з Омегою.
А що новини?
Так новини…
Немає людям що робить,
Біжать кудись,
Згинають спини,
Щоб місце у Раю купить.
Грішать і пишуть заповіти,
Своїм безумством сіють гнів,
Й за тим усім не бачать світу,
Що краще будь яких раїв.
