"Вузир-козир" - книга буття українців (закінчення)

Десь у ІІІ тисячолітті до н.е. праукраїнці починають записувати тексти (розповіді зірок) на папиру (сувій з липового лика). Глеєм, що стікає влітку з листя липи, наносили на папиру карту скупчення Плеяди, і, поєднуючи лініями зірки, переносили таким чином існуючу інформативну систему. Виявилось, що лінії з’єднань складають певні малюнки і вся система теж являє собою не просто схему, а малярський витвір; Отримане зображення повної інформації (Головної книги буття), яку праукраїнці записали на папиру, зберігалося в таємниці і доступ до неї був обмежений. 

Цій схемі були дані назви, серед яких автор вибрала листи-козир та вузір-колозир, об’єднавши у вузір-козир. вузір-козир є одночасно і абеткою, і збірником всіх можливих малюнків. Сам вузір-козир і окремі малюнки

з нього, тобто тексти, писали на рушниках та писанках, однак сам вузір-козир брали з папири. Виколювання вузорів на рушниках та розписування писанок входило в обов’язки киви, що складали провідну духовну верству суспільства. Це вони створили систему писемності і книгу буття. 

“Вузир-козир" виконував ще й функцію Головної книги буття праукраїнців, яка навчала, пояснювала, розповідала, впорядковувала і звеселяла, торкаючись духовної, матеріальної, психологічної сторін життя людської спільноти і життя окремої людини в ній. Вона подає також опис чужих країв, небесних світил, рослин тощо. Можливо, спеціальні тексти (наприклад щодо лікування) слід шукати у вузорах (малюнках) рушників, писанок”. (Н. Денисюк. “Праукраїнська цивілізація”, с. 14-15) 

Слово “вузір” завжди вживалося вишивальницями, але вже давно вони не сприймають сам вузір, як інформацію, лише як прикрасу. Однак, праукраїнське виколювання вузору на одягу і на рушниках однозначно було викликано віруваннями та обрядами. 

Рушники тоді були, як святе письмо, і навіть прати їх мала право особа (віда) з провідної духовної верстви суспільства. 

Вишивання було життєвою необхідністю, бо кожна людина в суспільстві повинна була дотримуватись певних правил. Ці правила були розписані до дрібниць з урахуванням соціальної та особової психології, необхідних змін у довкіллі. Отже в кожній оселі мав бути як вузір-козир, так і окремі тексти, які мали відношення до цієї родини, або суспільної верстви. Особливо багато уваги приділено у вузорі-козирі козакам.

Ставлення до писанок, різьблення, гончарства, хорового співу (а капела), танців було таке ж саме як і до рушників.

Надія Денисюк встигла відтворити в сучасному вигляді не всі тексти вузіра-козира. Але вже те, що подано у книзі “Праукраїнська цивілізація”, дає уяву про життя того суспільства.

Цікаво, що праукраїнську цивілізацію в ІІІ тисячолітті до н.е. очолювали жінки. Киви (киві), кими, деми розподіляли між собою сфери накопичених знань. Кими відали водну стихію, деми – різні технології, киви – гуманітарні речі: медицину, астрономію, астрологію, філологію тощо. Проте їх об’єднували спільна царина – рідне суспільство та спільна мета – зробити своє суспільство, свою націю якомога досконалішою, тобто якнайкраще пристосованою жити в гармонії з довкіллям і між собою. Практично це здійснювали через життєво необхідні обряди і правила поведінки, від яких не міг відступити ніхто, бо це означало зраду вірі.

Український етнос глибоко всотав традиції матріархату, ревно зберігав їх всі ці тисячоліття, вони стали для українців природними. І завдяки цьому вдалося відкрити прадавнє Слово (вузір-козир), зміст якого пояснив причину незнищенності “українства”.

Людмила Огнєва

“Донеччина”  № 90 4 грудня 2007