Мої вірші-діти мого серця,

В них печаль із радістю зійшлись.

В них любов і біль переплелися,

Вони душу піднімають ввись.

Мої вірші-то життя сходинки,

Райдуга емоцій-почуттів.

То похмурі,як в осінній день хмаринки,

То ясніють від яскравих кольорів.

Мої вірші-то душі відкриті двері,

То архів прожитих днів і літ.

Мов птахи,які летять у вирій,

Із душі летять вірші у світ.

Мої вірші-мого серця квіти,

Може,відгук в серці чийомусь знайдуть…

Із думок і почуттів,неначе діти,

Знову римами віночки заплетуть.

Доторкнися спраглими вустами…

Розпали нестримане бажання.

Огорнувшись ніжними словами,

Будем пристрастю впиватись до світання.

Пий до дна нектар хмільної ночі…

Знову келих переповниться коханням.

Хай жадають мого тіла твої очі,

Кожна крапля наче перша і остання.

Напій пристрасті із присмаком ванілі

Я до ранку смакуватиму з тобою.

І в черговий раз від ніжності сп’янілі

Келих вірності розділимо надвоє.

Твоя історія кров’ю написана.

Життя твоє-вічна війна.

Неначе пухлина, від світу відрізана,

І друзів у тебе нема.

Народ твій, як стадо, залякане й дике,

Брехливі у тебе вожді.

Обличчя своє на очах всього світу

Жахливо спотворила ти.

Ти маєш усе…Та цього тобі мало.

Ти наче безжальний упир.

Від люті і зла одержимою стала,

Як оскаженілий звір.

Немає для тебе нічого святого,

Руйнуєш ти спокій і мир.

І не боїшся ти вже навіть Бога,

Для тебе весь світ,наче тир.

Пізнаєш ти все,що сама породила.

Небесна розплата прийде.

Не знаєш,що яму для себе ж ти рила,

І скоро вже в неї впадеш.

За кров, споконвіку тобою пролиту,

Заплатиш,росіє,сповна.

Імперіє зла,вже твій келих налитий,

І вип’єш його ти сповна!

Чому так швидко свічка догоріла?

Чому так рано обірвалося життя?

Напевно, твоя доля так хотіла…

Утрати біль наповнює серця.

Твоя душа уже прощається з землею,

Свою частинку залишаючи в піснях.

Над Україною світитимеш зорею,

Хоч згасли зорі назавжди в твоїх очах.

Ти крокував життям з відкритим серцем,

Щиру усмішку людям дарував.

Так важко знати, що це серце більш не б’ється

І так багато ти ще нам не розказав.

Ти відлетів у вічність птахом світлим

В такий страшний для України час.

Напевно, зараз в небесах ти більш потрібний,

Не згубиться ім’я твоє в роках.

Ти відійшов, залишившись назавжди

У наших душах, в музиці своїй.

Пішов з життя, та не з дороги правди,

Ти навіть в вічності залишишся на ній.

Чорно-біле життя в чорно-білих серцях,

Чорно-білий мотив у віршах і піснях.

Розгубила веселка свої кольори,

Чорно-біло всміхається місяць згори.

Візерунки холодні малює зима,

Це сумний вернісаж в чорно-білих тонах.

І злітають увись чорно-білі птахи,

Україну сповили скорботні шляхи.

Чорний смуток застиг в материнських очах,

Білий Ангел приходить до неї у снах.

Душі-зорі синів її кличуть з небес,

Чорно-білим для неї став всесвіт увесь.

Білий промінь молитви у небо злетить,

Чорні хмари тривоги розвіє умить.

Помолися, народе, за свій рідний край

І проміння надії в серцях зберігай!

Сонце золотом правди над тобою зійде,

Цвітом вишні й калини земля зацвіте.

Гірких сліз більш не буде в материнських очах

І засяє веселка в українських серцях.

Він так мріяв на світ весь прославитися,

Скоро ж славою тією задавиться.

Він в історії бидлом залишиться,

Бо занадто вже бидляцтвом своїм пишиться.

”Руский мир” йому усюди мариться ,

То у мізках хворий розум вариться.

Його націю у всьому світі знатимуть,

Хуйлоросами тепер їх називатимуть.

Стоїш на вершині Голгофи…

Та з свого шляхУ не звернеш.

Чому ж,Україно,так довго

Ти хрест цей болючий несеш?

Сльозами кривавими плачеш

Над душами вбитих синів.

У вірному серці ти бачиш

Сплетіння із двох кольорів.

Не вмерла ні слава,ні воля,

А тільки міцніє щораз.

Над духом вкраїнських Героїв

Не владні ні доля, ні час.

Вовки у овечих шкурах,

Що звались колись”братами”,

Ненавистю захлинулись,

Зробивши нас ворогами.

Тебе на шматки роздирає

Іудине покоління.

Та скоро відплата чекає

На те нерозумне творіння.

Ще сонце зійде над Тобою

І райдуга в небі засяє.

Обмиються рани росою,

Ще з нами весь світ заспіває.

Де ріками кров пролилася,

Розквітнуть на пам”ять квіти.

Твої, Україно, Герої

У вічності зорями світять.

А поки стоїш на Голгофі…

І крається серце від болю.

І ллються потоки крові,

І небо ридає з тобою.

Воно як сонця промінь навесні,

У нього сльози радості в очах.

Воно приходитиме часто уві сні,

Воно назавжди оселяється в серцях.

Наче підсніжник перший, ніжне і просте,

Це найпрекрасніше у світі почуття.

Через роки воно у пам'ять проросте

Й залишить спогади у ній на все життя.

Воно серцям дарує мрії і надії,

На крилах щастя зносить в небеса.

Навіть у смутку воно душу обігріє,

Хоча й впаде від нього не одна сльоза.

Перше кохання сильне й незабутнє,

Безмежне й чисте, радісне й сумне.

Це міст Любові із минулого в майбутнє,

Щасливий той,хто його в серці розгорне.

Так мало потрібно для щастя…

Щоб були здоровими діти,

Щоб рідні та друзі всміхались,

Щоб ніколи було хворіти.

Щоб сонце щоранку здіймалось

В блакитному мирному небі,

Щоб вдома завжди нас чекали…

Так мало для щастя нам треба.

Щоб спати спокійно лягати

У вільній і сильній країні.

Щоб діток своїх не ховати

Й не бути рабом на чужині.

Щоб істинне щастя пізнати,

Лиш совість свою треба чути,

Законами Божими жити

І просто Людиною бути.