Облога химер (Частина 5)

- Туз! Пішли з нами! – покликав Рош. Лицарі й Сінгі спустилися до фехтувального залу, що був поряд зі зброярнею.
- Ну давай, Сінгі – раз ти вирішила стати до бою з Золотоволоскою… Точно вирішила? – Рош не покладав надії її відмовити.
- Так, - спокійно відповіла Сінгі.
- Рош, ти ж розумієш, що у нас не має іншого вибору! – наполягав Червонний, - по-перше ми, а значить і Король, відразу станемо тиранами й нелюдами, що вбили через ненажерне прагнення влади безневинну Леді – єдину надію на порятунок! – Червонний скривився, - по-друге наші герби будуть вивернуті назовні і з кожної башти королівства ми будемо оголошені жалюгідними боягузами, які не можуть нічого кращого ніж воювати з жінками! Про менестрелів я вже мовчу. На кожному базарі…
- Ну добре, добре… Я з усім згоден…Сінгі стверджує, що вона вміє володіти мечем! Зараз ми це й перевіримо! А заодно й навчимо її дечому…
Весь день лицарі й Сінгі фехтували мечами. За цей час вони впевнилися, що вона, в принципі, казала правду, але звісно володіла вона мечем не на їхньому рівні... Лицарі були відомі всьому Королівству як неперевершені митці бою! Рош, звісно враховуючи лише ті прийоми, які могли витримати дівочі руки, тим паче, що битися їй з Золотоволоскою, показав їй такі речі, які були відкриттям навіть для Червонного. Проте Червонний теж вразив Роша своїми секретами, і в результаті кожен з них, а особливо Сінгі, значно покращили свої вміння.

Ніч оповила столицю. Небо затягли хмари, древні химери на королівському палацу таємниче вимальовувалися на фоні темного неба. Столичні пагорби вкривали заколотники. Одинока фігура в світлому плащі гвардії Золотоволоски вже покинула межі їх табору і прямувала до високих пагорбів, один з них був відомий як Поросла Гора. Це місце жителі Королівства намагалися уникати, про нього ходили різні легенди і чутки. Говорили, що там збираються шамани та відьми. Що там проходять різні таємничі події. Що те місце – місце чар. Дівчина в світлому плащі не без страху почала підійматися на Порослу гору. Вона йшла вузенькою стежкою поміж чудернацьких дерев, майже в повній темноті. То там то тут дорога плутала між непрохідними чагарниками. Дівчина йшла, відшукуючи дорогу на дотик. Нарешті вона знайшла, що хотіла – перед нею стояла важка кам’яна будівля, через вікна якої пробивалося ледь помітне світло. Дівчина постукала в двері.
- Заходь. – почулося зсередини.
Дівчина несміло відчинила двері і опинилася в просторій кімнаті. Перед нею сиділа молода жінка, одягнена в дивний одяг, схожий на одяг античних богинь полювання, її прикрашали масивні і якісь таємничі прикраси. У жінки було довге, воронова крила волосся і такі ж самі темні великі очі.
- Сідай, - пролунало з її вуст запрошення-наказ, - розповідай!
Гостя, це була Сінгі, обережно підійшла до жінки:
- Доброї ночі! Дозволь просити тебе про допомогу, Всезнаюча Росава! – Сінгі протягнула жінці калитку з дорогоцінними прикрасами, - і прийми ці скромні дари в знак нашої безмежної поваги до твоїх знань і твоєї сили. Я прийшла до тебе, благати допомогти нашому Королю і нашій Державі, Велика Росава!
- Король… Я знаю – йому зараз не легко… Тяжкі хмари зібралися над ним, темні сили обступили… Що саме ти хочеш? Ти просиш не лише від себе – за твоєю спиною я бачу могутні постаті.
- Всевидяча Росава, ти права. Разом зі мною тебе благають їх світлості Непереможний герцог Рош і граф Червонний Туз. Саме його світлість граф Червонний Туз зрозумів, що тут не лише сила меча – тут задіяні сильніші сили!
- Розповідай!
- Король в непомірній тузі. Він втратив свою колишню силу. Він зараз не здатний протистояти нікому. Його світлість граф побачив на його спині рану. Його світлість стверджує, що ця рана від отруєної стріли, яка й паралізувала волю Короля.
Росава присунула до себе кришталеву кулю, що стояла на столі, прошепотіла якісь слова і вражена Сінгі побачила королівську спальню. Король спав в своєму ліжку. Росава ще щось сказала і картинка збільшилася – щезла ковдра, що закривала від них Короля і вони побачили той самий шрам, про який говорив Черовнний. Росава напружено вдивлялася в нього:
- Не може бути! Але ж ні – це саме він – той слід від отрути, яку ми називаємо отрутою серця. Отрути, яка впивається в людину і робить її немічною душею. Вона вбиває силу волі і людина стає покірна й безсила. Вона нездатна протистояти нічому. Вона повністю перетворює навіть найсильнішого й наймужнішого воїна на безсилого раба. Вона перетворює чоловіка на ніщо. Якщо цією отрутою отруїти навіть самого Непереможного герцога Роша, через деякий час з безстрашного і могутнього воїна стане безсилий раб. Ця отрута діє не відразу – спершу людина просто втрачає всяку агресію, потім людині стає все одно, потім вона починає скорятися. Якщо це чоловік – він втрачає свою силу. Якщо це жінка – вона втрачає вроджений інстинкт оберігати своє гніздо. Вона може сама знищити своїх дітей. Чоловік же перестає бути воїном. Якщо це лицар – для нього втрачає всякий сенс поняття «слава», «честь» - він може покірно схилитися перед ворогом, не зробивший бодай спроби боронитися. Він може віддати свою владу, свою жінку, своїх близьких… Це страшна отрута. Я навіть не знаю, хто може знати її таємницю. Я пам’ятаю, в мене була одна учениця, і вона якось таємниче щезла, і через деякий час я помітила, що пропала пляшечка з цією отрутою. Я досі намагаюся знайти й повернути її. Але марно… І боюсь, що це саме вона…
- Велика Росаво! Але ж має бути від цього якесь спасіння!
- Так, воно є! Але… але його треба вміло використати… Я тобі дам ліки, - Росава підійшла до шафи, що повністю була з маленьких ящичків, відкрила один і дістала коробочку з прозорим порошком, - відкрий перстень звеліла вона Сінгі, хоча з першого погляду зрозуміти, що під каменем подвійне дно було неможливо. Сінгі не запитуючи підкорилася. Росава насипала їй порошку.
- Розводиш це зілля з вином. Даєш випити Королю. Але це ще не все. Після цього, чим раніше тим краще – він має зробити, щось, що властиве справжньому чоловіку, володарю, воїну… Це може бути що завгодно – він може вступити в бій, може перемогти в боротьбі, може просто поцілувати жінку. Але поцілувати пристрасно і владно, щоб він сам себе відчув володарем. Після цього чари зникнуть.
- Дякую, о Велика Росава! Ти єдина можеш врятувати Короля! Дякую, - Сінгі зняла з себе коштовні сережки і намисто, не зважаючи на протест Росави поклала на стіл, - дякую Всезнаюча Росава, дякую, дякую…
- Вперед! І пам’ятай – між зіллям і дією має пройти якнайменше часу! Стій! Візьми це, - Росава протягнула їй флакон з якимись таємничими парфумами, - його світлості має сподобатись…
І Сінгі чимдуж поспішила до палацу, повернувшись поки лицарі і Король ще не спали…

В покоях Червонного тьмяно горіли свічки:
- Ну ж бо! Сінгі! Давай, дівчинко!
- Я не можу, Ваша світлосте…
- Сінгі!
- Я не можу…
- Сінгі…
- Я не можу. Я кохаю Роша.
- Сінгі, зроби це!
- Ваша світлосте…
- Сінгі, невже це так неприємно? – підморгнув Червонний.
- Чому ж? Навпаки… - почервоніла Сінгі.
В покої зайшов герцог Рош:
- Сінгі! Ну заради Короля – зроби це! – і обійняв її за плечі.
- Рош, ти цього хочеш?
- Так, - коротко відповів герцог, приховуючи ревнощі.

- Ваша Величносте! Бажаєте чаю? – Сінгі зайшла в покої Короля з тацею, на якій стояла чашка запашного чаю і солодощі. Перед цим вона довго й прискіпливо приводила себе до ладу й не забула нанести на тіло декілька крапель подарунка Росави…
Король всміхнувся:
- Дякую, Сінгі, ти така турботлива! Не йди так швидко – побудь з старим королем…
Останні два слова вдарили ножем Сінгі в серце, але в ньому горіла надія, що уже сьогодні все зміниться… Вона повільно поставила тацю на кам’яну стільницю й ніжно подивилася на Короля. Король підійшов до шафи, дістав два келихи з гірського кришталю, срібний графин:
- Вип’ємо вина?
- Це висока честь для мене.
- Сінгі, я дуже радий, що Рош привів тебе сюди, - король розлив вино, Сінгі подала йому келих і одночасно прозорі кристали посипалися в рубіновий напій.
- Сінгі, я щасливий, що не весь народ відвернувся від мене…
- Ваша Величносте! Ви занадто скромний. У Вас залишилося багато вірних людей! Вперше в історії Королівства люди відчули свободу! Вперше Ви примусили інших поважати нашу Державу! Я щаслива, що Ви мій Король! – Сінгі дивилася на Короля великими ніжними очима. Він захоплював її ще до часів повстання. Її завжди вражали його сила й могутність. В нього було щось, що змушувало її тремтіти від захоплення. І зараз, знаходячись біля нього вона була й вражена й боязлива одночасно.
- За мій народ! – король виголосив тост.
- За мого Короля! – відповіла Сінгі.
Він осушив келих, відчуваючи як неймовірне тепло й енергія розливаються по його тілу. Сінгі сиділа поруч і милувалася королем з під опущених вій. Її обличчя розшарілося і вона намагалася приховати сором’язливість.
- Ваше Величносте, я вражена Вашим палацом! Він такий незвичайний! Ці статуї, що оздоблюють дах!
- Це дуже древні статуї. Вони існують стільки, скільки існує палац.
- А як вони зроблені? Це ж не камінь?
- Ні, Сінгі, вони відлиті. Але не з металу. Є така речовина, що спершу ніжна й пластична, але потім твердне…
- Чудеса!
- Ні, чому ж чудеса? Звичайне природне явище…, - король провів рукою по волоссю Сінгі, - м’яке стає твердим – приймає форму й перетворюється на камінь. Така природа речей і це треба враховувати…
Раптом очі Короля спалахнули, він рвучко поставив келих, густе червоне вино розлилося по білосніжній скатертині. В повітрі стояв запах її парфумів, Сінгі відверто милувалася Королем. Король провів рукою по її обличчю:
- Ти така гарна, Сінгі… - і через якусь мить владно повалив її на ліжко.
В цю коротку і одночасно довгу мить Сінгі пережила феєрверк емоцій – перед нею знову був Король – в усій своїй красі й могутності! Обличчя, яке було посічене глибокими рубцями – наслідком отруйної стріли, все одно було прекрасним – це було обличчя володаря – сильне, рішуче. Єдине бажання, яке виникало – це підкоритися йому. Перед нею був Король, який так захопив її багато років тому… Король нависав над нею своїм сильним і могутнім тілом. Король, якому в цю мить не змогла б відмовити жодна жінка… І якщо відверто, то бажання відмовляти й не виникало… Але ж Рош! Вона пристрасно кохала Роша… Король своєю могутньою фігурою притиснув її до ліжка і пристрасно впився в губи, кусаючи їх до крові. Не було сумнівів – перед нею був володар! Раптом він рвучко залишив її губи, зусиллям волі змусив себе випустити її з рук, ще раз глянув на Сінгі і рішуче сказав:
- Ні. Повертайся до Роша. Ще мить – і я втрачу найближчого друга.
Король піднявся, поправив її сукню, подивився на неї довгим поглядом:
- Ти ж його кохаєш?
Сінгі чесно кивнула:
- Дуже, Ваша Величносте!
- Я не можу так вчинити з ним. На жаль він був перший. Вибач.
- Це Ви мене пробачте, Ваша Величносте! Я поряд з Вами відчула справжнє божевілля. Я дійсно ледь не зрадила його!
Король витер кров, що капнула з її губи, поцілував в щічку:
- Повертайся до нього, Сінгі!
Сінгі вклонилася і вийшла, в дверях знову почула його голос:
- Хоча – ні! Поклич його сюди! Разом з Червонним! – Король відчув неймовірне бажання діяти.
- Слухаюсь, мій Король!

Сінгі поспішила виконувати наказ Короля і відразу налетіла на Роша, який встиг відійти від двері:
- Чари зникли!!! – прошепотіла вона.
- Бачив, - відгукнувся він.
- Рош! Зрозумій…
Перед ними з’явився Червонний:
- Ну що?!!!
- Вас кличе Король!
- Подіяло?!!!
- Так!!!
Щасливий Червонний енергійно відчинив двері королівських покоїв:
- Кликали, мій Король?

В залі ж стояли Сінгі і Рош:
- Коханий… Я б все одно не змогла… Пробач, Рош… Рош, лише ти…
- Я все чув. Вірю. І потім – наш Король таки дійсно не з тих, перед ким можна встояти…
- Рош!
- Сінгі, я все розумію. Це було потрібно. І сподіваюсь приємно тобі.
- Рош! – розчервонілася Сінгі.
- А що - ні?
- Рош, ну… - Сінгі червоніла і ховала обличчя в нього на плечі.
В герцога боролися емоції – з одного боку нічого не сталося – і його друг і кохана вчасно спинилися, з іншого таки ж щось було – хоча він прекрасно знав, навіщо це робила Сінгі. Проте не скажеш, що через силу… Одним словом – до біса все це! Кохана й друг залишилися йому вірні, з друга спали чари – що ще можна бажати в такій ситуації?
- Ну, Сінгі! Все нормально – я ж бачив. Проте тепер я впевнений, що ні кохана ні друг мене не зрадили! І Король знову став сам собою! Дякую, Сінгі! – і він пристрасно впився в її губи й пішов до Короля.
- І все ж – тобі сподобалося? – обернувшись запитав він і не чекаючи відповіді вже зовсім червоної Сінгі, розсміявся…

В залі, оздобленій червоним деревом, з важкими шторами за дубовим столом сиділи лицарі, Король і Сінгі.
- В нас є півтисячі моїх гвардійців, - говорив Рош, - якщо все як я й планував, віконт Клич уже з ними недалеко від твого палацу, мій Королю!
Король, як і колись енергійний і сповнений рішучості, в той же час залишався благородним і чесним:
- Друже мій, і що ти плануєш з їх допомогою робити?
- Мій Королю! Ми вдаримо по заколотниках, приберемо Дона й Золотоволоску й в Державу повернеться спокій.
- Що ти розумієш під «заколотниками» - народ?
Червонний Туз в цей час мовчки встав, підійшов до бюро на різних ніжках, інкрустованого золотом, вмокнув перо і почав щось писати.
- По-перше, там в переважній більшості не народ, а їх армії, - заперечив Рош, - по-друге, мій Корою, ти ж не збираєшся вести з ними переговори?
- Роше, друже мій! Все має відбутися згідно Законів нашого Королівства. Ніякої сили проти своїх людей!
- Мій королю, ти ж розумієш, що Дон і Золотоволоска розуміють лише силу!
- Звісно, Рош! Але там наш народ. Тому зробимо так… Черовнний! Що ти там робиш, - король помітив, чим зайнятий Туз.
- Підсилюю наші ряди, мій Королю! – озвався Червонний, не перестаючи писати. Король підвівся, підійшов до нього, поклав руки йому на плечі:
- Яким чином, Туз?
- Пишу листа магістру мого Ордена. Я в Ордені не остання людина, тому він миттєво пришле нам на допомогу десь вісімсот - дев’ясот наших лицарів. В мене, як завжди, при собі пара поштових голубів – за дві години магістр отримає листа. До вечора хлопці будуть тут.
- Туз! З якого переляку лицарі твого Ордену будуть приймати в цьому участь?!!!
- Мій Королю! Нам потрібне військо.
- Туз! – очі Короля недобре звузилися, - скажи, а тебе не непокоїть те, що Орден, якому ти служиш, давав обітницю боронити наше Королівство від ворогів і не підіймати меча на своїх людей?
- Мій Королю! Наша гвардія лежить під порогами! В нас не має людей!
- Як це в нас не має людей? – озвався Рош.
- В нас не має багато людей, - відразу виправився Червонний.
- Туз! Я вдячний тобі за відданість і, дійсно, ти практично, перша людина в своєму ордені, але твої люди не порушать обітницю. Друзі мої! Нам не треба багато людей. Ми розрубаємо цей вузол по-іншому: я вийду і викличу Дона на бій.
- Мій Королю! – підскочив Червонний, - а тебе не тривожить те, що за Уставом Королівства, монарх не може нікого викликати на бій, оскільки його життя належить не йому самому, а Королівству?!!!
- Туз, я думаю, в даному випадку це не має значення…
- Ага! А як ти потім плануєш переконувати народ жити за Законами і Уставом Королівства, якщо сам його порушиш? – знайшовся Рош.
- Мда… мій Королю, Рош говорить слушно, - підтримав Червонний.
- Мій Королю, давай вдаримо по заколотниках! – наполягав Рош.
- Рош! Все має відбутися згідно Уставу Королівства. Жорстко, але законно!
- Тоді давай вдаримо по гвардії Дона й Золотоволоски, а їх самих викличемо на бій ми! – запропонував Червонний.
…До глибокої ночі в королівській залі горіло світло і Король з соратниками шукали вихід…

(продовження буде)