Джанго вільний

Дивимося фільми. Іноді з захопленням, а іноді так. Чи дає нам це щось? Мабуть, малувато.

Переглянув "Джанго вільний". Приємний фільм. Не епохальний, ні, але приємний. Та й Тарантіно цього й не прагнув мабуть. Фільм- етюд. А що? Коротко і ясно.
Що впало в очі,  Якась безжалісність і якась найвинятковіша зосередженність у вирішенні основного завдання. Розгорнуте пояснення анатомічної причини рабської душі, мовляв, а вам вже й на роду написано.
А ще тваринна самоприреченість народних мас на забій. Розгубленість і ступор перед дарованою свободою.
У Тарантіно  перш ніж хтось когось уб`є "я и моих сорок слонов" пісню не співають. Смерть часто непередбачувана, моментальна майже без пауз і без поясненнь і без співчуття. Без толерантності. Персонажі іноді як шахматні фігури просто знімаються а може й змітаються з шахівниці. Іноді задаєшся питанням, "за що він їх?" (чи то Джанго чи то Тарантіно), але відповідь не приходить, а приходить якесь відчуття, що не так вже й важливо. Зате красиво ж як.
Помітно добротно вималювано бризки крові, хоча точніше це не бризки а якісь згустки чи потоки схожі на нашу рекламу на каналі М1 (коли фарбу розливають на обличчя). Це мабуть такий мистецький задум.
Ну звичайно Тарантіно і сам в кадрі відмітився (всьогодекілька хвилин), як підпис майстра в куточку картини. Ще й смерть для свого героя пристосував примітнішу. Ну щоб помітили.
Дивився українською. Класна озвучка.