Корюківка - моя мала Батьківщина

Існує інша версія, яка має цілком реальне підґрунтя, але не заперечує, що саме О. Карука заснував поселення. Російській державі, яка постійно з кимось воювала і утримувала велику армію, більшу частину якої складала кіннота, потрібна була значна кількість шкіри для обладунку коней упряжжю. Щоб дубити шкіри, необхідно багато дубової кори. Значну частину лісів Корюківщини становили могутні дуби. Заготівельників дубової кори звали каруками, бо їх виробничим знаряддям був карук — гострий залізний гак, яким обдирали кору дубів.

Гетьманська Україна в другій половині ХVІІ ст. знаходилася під владою Москви. За адміністративним поділом Корюківка належала до Киселівської сотні Чернігівського полку. Леонтій Полуботок з 1689 року заволодів Корюківщиною. У 1706 році новим хазяїном села став Іван Мазепа, а після його "зради" 1708 року, Петро І віддав Корюківку у вічне володіння полковнику Павлу Полуботку. З другої половини ХVІІ ст. постійно посилювалося соціально-економічне гноблення селянства.

З утворенням Малоросійської (1796), а згодом Чернігівської (1802) губерній село входило до складу Олександрівської волості Сосницького повіту. Його жителі брали активну участь у Вітчизняній війні 1812 року. Чимало їх пішло до ополчення, надавали для потреб російської армії продовольство, гроші, теплі речі.

Після Вітчизняної війни ще більше посилилася експлуатація селян. За офіційною статистикою, у 1840 році лише 106 сімей могли забезпечити себе хлібом до майбутнього врожаю, 402 — голодували. 

У 1858 році іноземний підприємець Карл Раух побудував на східній околиці села цукровий завод, де працювало 350 чоловік (майже все доросле населення). Робітники працювали весь сезон (3-5 місяців) без вихідних по 12 годин на добу.Виснажені фізично, цукровики часто хворіли, а за кожен день хвороби вираховувався дводенний заробіток. 

Не поліпшилося економічне становище селян Корюківки і після реформи 1861 року. У 1866 році в Корюківці було 156 дворів, 1572 жителі. 

Незважаючи на те, що тут здавна поширювалися різні ремесла, у селі нараховувалися лише 4 дрібні кузні та 2столярні-майстерні. Проте швидкими темпами зростав цукровий завод. У 1871 році на ньому вже працювало 600 робітників. Через п’ять років був збудований рафінадний завод, 1892 року — цегельний. Цукрова продукція Корюківки за високу якість одержала золоті медалі на Всеросійській виставці в Москві (1882 р.), а 1900 року — на всесвітній у Парижі.

У 1882 році в Корюківці зведена дерев’яна Вознесенська церква. 1884 року побудована залізниця. У 1880 р. відкрито однокласне училище, 1886 р.- церковнопарафіяльну школу, 1896 р. — земську школу. У 1904 р. збудована лікарня.

Проте складні умови життя і праці, низькі заробітки налаштовували робітників на революційну боротьбу, ставалипопулярними ідеї соціал-демократії, спалахували повстання на заводах. 

12 січня 1918 року в місті було проголошено Радянську владу. Сотні робітників і селян взялися до зброї. Перший загін Червоної гвардії створив у Корюківці колишній балтійський матрос Олександр Гарнієр. Згодом він командував 1-м революційним полком, у 1919 році нагороджений орденом Червоного Прапора. У 1921 році загинув, похований в центрі Корюківки.

Уже в 1923 році Корюківка має статус селища, а в 1958 році — міста.  

Велика Вітчизняна війна і період німецько-фашистської окупації (05.09.1941-19.03.1943) стали для корюківчан суворим випробуванням. Корюківка була центром партизанського руху на Чернігівщині. Звідси почав свій шлях Чернігівський партизанський загін, партизанське з’єднання О.Ф. Федорова, постійно діяло партійне та комсомольське підпілля. Саме ці факти стали рушійною силою фашистської розправи в березні 1943 року. У результаті каральної акції в Корюківці було знищено близько 7 тисяч мирних жителів, спалено 1390 будівель. Корюківська трагедія за кількістю жертв майже в 45 разів перебільшує білоруську Хатинь, у 41 — чехословацьку Лідіце, у 12 — французький Орадур.

Післявоєнні роки стали для Корюківки періодом відродження з попелища та відбудови народного господарства. Заводи і фабрики, школи і культурно-освітні заклади, адміністративні і житлові будинки — усе це результат невтомної праці закоханих у свою землю людей.

На жаль чи на щастя, історію не можна змінити, бо вона — минуле, а час не має зворотного відліку. Але історію треба пам’ятати, щоб черпати з її сторінок не лише знання, а й наснагу працювати в ім’я майбутнього.