На ім'я одного з сільських голів Заліщицьког району прийшов лист

На
ім'я одного з сільських голів Заліщицького району прийшов зі Східної України
лист такого змісту:

«Я —
колишній солдат спецгрупи НКВД,  яка під маркою бандерівців у 1944–1945 рр.
організовувала вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила
життя не один десяток людей нібито за симпатії до совєтської влади. І нині, на
схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти,  хто ж насправді
організовував ці криваві акції. Мені й досі привиджуються нещасні, що просили у
нас пощади, та пощади їм не було…

Часто чую в снах крик чотирирічного
хлопчика: «Не бий мого татка!». Він вирвався з рук нашого старшини, при тім
укусив його за палець. Старшина вхопив хлопчика за ніжки ї з усього маху вдарив
об стінку головою… Я за той час розстріляв двох сестричок 10–12 років.  Вони
заціпеніли з жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на
колінах благали нас пощадити хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара.
Просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні» (вони думали, що ми
бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що два їхні старші сини пішли на
фронт. Хоча добре знали, що людей призивного віку забрали силоміць.

Таких
випадків було багато, але мені особливо запам'ятався голос того хлопчика: «Не
бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок і їхніх батьків переслідують мене
останнім часом вдень і вночі. Пішов я до церкви й висповідався. Старенький
священник прошепотів: «Сину, великі гріхи твої, та оскільки ти каєшся, можу дати
тобі розгрішення. І дам, але тоді, коли ти напишеш у ті села, в яких ви
проливали невинну кров».

Я знаю, що люди не простять мені, надія лише на
Бога. Адже йшов я вбивати не сам від себе, командири-чекісти змушували. Коли ми,
солдати, відмовлялися когось убивати, вони погрожували: «Хатітє бить
чістєнькімі? Саміх расстрєляєм как сабак!». Ми боялись один одного і ніколи
поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть за чаркою. Та коли якось наш
старшина з необережності вистрелив у себе з автомата й помер у муках, ми лише
переглянулись…

Розкажіть, пане голово, всім у селі про мого листа. Нехай
знають люди, хто знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!»
.
Дмитро
Карп'як

P.S. Головою цієї сільської ради, за дивним збігом обставин,
виявився якраз син одного з братів, що пішли 1944 року на фронт. Кажуть, він теж
пішов до церкви й покаявся за свій гріх, за те, що багато років він і його
родина проклинали невинних повстанців, які полягли в боротьбі за волю
України.

Чернівці,
газета «Час» 

3 березня 2006 року