Те, що ми бачимо, залежить від того, як ми дивимось (с)

                ***

Синій, тихий, вечірній,
падай, падай, сніжок!
У журбі неймовірній
я іду без стежок.

Розстилається килим
снігом, іскрами, сном...
Білим дубом похилим
стане ніч під вікном.

Буде ніч, буде стужа
поборати вогні,
буде люба недужа
кликать любого в сні.

Буде в комині вити,
згаснуть іскри в золі,
процвітатимуть квіти
на віконному шклі.

Наче зарослі дивні
у казковім краю,
де у серпні зустрів я
наречену свою.

Наче в праліс таємний
крізь нестоптаний мох,
по дорозі буремній
ідемо ми удвох.

Наче зоряні хащі,
вікова мурава,
де знайду я найкращі
незабутні слова.

Наче смерть, наче згуба
всі забрала жалі –
тільки я, тільки люба
на прадавній землі.

Я одними губами,
звівши очі до зір,
без надії, без тями
шепочу наговір:

«Тихий сон хай присниться
оченятам моїм,
хай лиха пропасниця
обминає твій дім.

Ми попросимо хугу
од моєї краси
взяти й знести недугу
за холодні ліси,

на пустелі безводні,
на лихі береги,
у пекельні безодні,
в непроходні сніги!»

Падай, падай, вечірній,
тихий, синій сніжок,
у журбі неймовірній
я іду без стежок.

1942 р.      Леонід Первомайський

Тільки Google міг на запит "Ьн щтдн дщму изкгтп акщь ьн щтдн рфеу" видати: "Можливо, ви мали на увазі : Ьн щт дщму изкгтп акщь ьн щт ьу" (с)

Чоловік готує яєчню на сніданок. На кухню забігає дружина:

Виходжу в сад, він чорний і худий,
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...
                                                      Ліна Костенко

Не верю в терпеливую любовь
И в дозировку нежностей не верю!
Пусть субъективно и сужу, и мерю,
Но кровь людская - не сазанья кровь!

Тут речь не про безумства или буйства,
Ну кто всерьез их станет принимать?!
Нет, мне иное хочется сказать:

Не верю я, что подлинные чувства
Способны деловито рассуждать.

Знать, как избегнуть спора или скуки,
Когда прийти, когда не приходить,
Когда по телефону позвонить
И сколько писем написать в разлуке.

Что говорить, высокое искусство,
Чтобы схитрить, прийти не в пять, а в шесть,
Бояться словом надоесть.
Да что это действительно за чувства?!

И как это: скучать и не звонить?
Расчетливою сдержанностью мучить,
То приласкать, то снова отстранить,
Как будто бы страшась продешевить

Или стараясь мудро не наскучить?!
Ну как же это в чувствах притворяться?!

Любовь сродни веселому огню.
В ней только бы душой воспламеняться
И, не страшась, звонить или встречаться
Хоть десять раз, хоть сорок раз на дню!

А если ложь вдруг грянет снегопадом - 
Тогда - конец! Зови иль не зови...
Считай, что просто не было любви,
А о таком и сожалеть не надо!

  Эдуард Асадов

Там, де виховують рятуватись, не перемагають. 

Олександр ДОВЖЕНКО   Письменник, кінорежисер; 1894 – 1956 

Усний іспит - це коли ти викладачу розказуєш його лекції в перекладі Гобліна (с)

так звучить мій настрій вже два дні! і попередня замітка неактуальна, на щастя;) постає логічне запитання, чому я пишу цю замітку?