Ходжу. Сиджу. Лежу. І скнію....

Нещодавно знайшла в інеті вірш Симоненко, зовсім на перший погляд, на його творчість і не схожий. чи може то я погано її знаю? хоча втім, вірш від цього не вирачає своєї художньої цінності. Дуже сильний вірш, неначе німий крик, щемливий і щирий. 

Ходжу. Сиджу. Лежу. І скнію.

Мовчу. І часом шаленію Від власних гадок і гидот. Не задавлю у серці змія — Він ссе і ссе собі помиї З моїх бездонних нечистот. О чому я такий порожній, Такий дурний і «невозможний», Що сам себе убити рад?! Чи не тому, що мускул кожний Із тиші рветься в світ тривожний Під вітровій і зорепад? Де ж ті одні-єдині руки, Що в час досади і розпуки Мене сховають в свій овал? Нема їх! Лише вітер грюка Та смуток мій, Нудьга і Мука Ведуть свій звичний карнавал.                                       Василь Симоненко