розповідь воїна з АТО
- 03.02.15, 22:15
Вдома хотілося б побачити, що в тилу – все для фронту і все для перемоги. А воно, як я бачу, все далеко не так. Я від мобілізації не ховався, але є такі, що ховалися. На жаль, є й такі, що їм усе байдуже, і такі, кому наша війна всього лише кіно по телевізору. Навіть плакатів типу «Україна-мати кличе!» ніде не видно.
У перший день моєї відпустки друзі повідомили по мобільному, що в цей день загинули троє бійців із нашого батальйону. І це тільки зранку.
Гірко усвідомлювати, що деякі високопоставлені «туристи в зону АТО» вже отримали статус учасника АТО. Не просто треба з них знімати цей статус, а направляти їх в окопи на передову. Щоб власною кров’ю заслужили цей статус!
А ось поруч мене хоробро воює у званні рядового високопосадовець із району, що по сусідству із Лебединським.
Місцеві на Донбасі до нас ставляться п’ятдесят на п’ятдесят, але для отих других п’ятдесяти ми є лютими ворогами.
Молоді, здорові донеччани поховалися тут зі своїми жінками та ще й мають якісь претензії. А нехай їх теж мобілізовують! Нехай вони теж беруть у руки зброю і йдуть захищати свої хати, свою землю, якщо їм люба Україна. А не люба – нехай шмарують із неї куди очі бачать!
Я воював під Щастям, та воно для мене Нещастя. Я крові там набачився по горло. Я стільки оцими руками переносив убитих і поранених! На моїх очах недавно моєму другові відірвало міною ногу. Та я за нього тим гадам готовий горло перегризти!
Наш батальйон «Укроп» для ворогів є там найбільш ненависним. Є в нашому взводі солдат із зором 0, 8 і 0, 5 відсотка, а воює по-укропському – на всі 100.
Як тільки ми почнемо агресорів боятися, вони нас переможуть. У цьому разі українців знову чекає 33-й, 37-й, теплушки, концтабори та депортація як і кримських татар на Колиму.
А знаєте казочку про солом’яного бичка? Унадився страшний ведмідь на пасіку. От дід і зробив тому для принади солом’яного бичка та осмолив його. Ненажера-ведмідь хапнув бичка – і зав’яз у смолі. Довго-предовго він ревів та грозився дідові. Кінець кінців ведмідь охляв, а дід зняв шкуру з ведмедя. Дай нам усім, Боже, семижильного терпіння і віри в те, що ця казочка про нас.
Бувало так, що до Щастя – як шапкою докинути. А доводилося добиратися до нього на БеТееРі години півтори під залізним дощем і градом смерті.
На війнах завжди гинули найкращі з генофонду нації. Хитріші і пристосуванці залишаються на розвід.
Я постійно ношу на правій руці хрестик. Це для того, що хочу завдяки заступництву Христа повернутися звідти додому живим. І колись хочу розповісти у своїй рідній школі учням, що війна, на якій я побував, дуже страшна і підла, що історія про Авеля і Каїна не застаріває. Якщо мене запросять до школи, звісно…
Бувало таке, що між нами і противником – метрів триста. Вони мені кричали «Прівєт!», махали рукою і за тим посилали мені гранату з гранатомета. Я теж, як людина культурна, кричав їм у відповідь «Привіт!», махав рукою і за тим теж посилав їм гранату з гранатомета. Ось таке було майже щоденне братнє привітання.
Я добре знаю, як це воно, коли підривається на фугасі БТР, а ти сидиш на броні.
Наш комбриг - «Майстер». Між моєю хатою і хатою його діда й баби – два двори. Мій комбат - «Афганець». Мій ротний - «Швець» – найкращий ротний у всій Українській Армії.
Що армія забезпечується лише волонтерами – це брехня. У нас, принаймні, нині нормальне забезпечення. І воюємо ми аж ніяк не з рогатками, як це брешуть ворожі телеканали. І зброя наша – не гірша за російську. І дух наш на переважаючій висоті. Волонтери, звичайно, роблять велику справу. Коли нам на передову приходять посилки з домашнім харчем і домашніми речами, то, отримуючи їх, мене мої хлопці обнімають і радіють, як маленькі діти. Це посилки з домашнім теплом.
У нас, на передовій, спиртне – табу. Солдат напідпитку – півпроцента солдата.
Після того, як я не раз дивився смерті в очі, я би всіх україноненависників та доморощених зрадників, які ллють воду на ворожі млини, не вмовляв би, не переконував би, а за законами воєнного часу просто б знищував. Жорстоко? А чи могло таке бути, щоб в СРСР у 1941-1945 роках діяли агітатори за фашистську Німеччину та видавалися профашистські газети?
У мене за чотири місяці на війні, на передовій, не було й хвилини відпочинку. Я зараз почуваю себе клубком нервів. Я навіть там умивався тільки раз у тиждень, і то, якщо випадала така можливість.
Це добре, якщо жінка чекає солдата з фронту. Але серед жінок трапляються й дешеві та підступні пройдисвітки, які солдатів не ждуть. Це ніби по тобі з тилу вдарили ворожі «Гради» та «Урагани»…
Думка більшості солдатів, що «мінське перемир’я» в так званому АТО, було якоюсь грою владної верхівки з Путіним. Хоча, звичайно, побачити з окопів усе те, що бачать з високої висоти, неможливо. Щоб побороти наглого і хитрого ворога, звісно, потрібні теж певні тактичні прийоми і стратегічні ходи, можливо, нам і не зрозумілі.
Вдома я побачив по телевізору, як хлопцям-добровольцям, що отримали каліцтва на війні, не дають довідок про участь в АТО, як їм усім миром збирають гроші на нормальні протези і лікування. Або ось таке: загинув солдат, а пишуть – це самогубство, щоб сім’ї не платити грошей. Не платіть, але хоч не оббріхуйте! Показують, що для олігархів війна – мати рідна, яка їх іще більше збагачує. Аякже, мовляв, війна все спише! Абсурд на абсурді! А мобілізація? Вона повинна стосуватися всіх і кожного!
Як усе буде гаразд, хотілося б після війни залишитися в армії – там справжнє фронтове братство.
Політологи кажуть, що нині рейтинг нашого Президента серед українців – низький, а Путіна серед росіян – дуже високий, бо якому ж народові неприємно чути від свого вождя, що він, народ, особливий та ще й має особливу духовність. Але ж і в Гітлера серед тодішніх, «особливих», німців до самого травня 1945-го був дуже високий рейтинг! У німців (і це в культурних та високоосвічених!) було навіть повір’я: якщо почепити портрет вождя на стіну будинку, він його захистить від снарядів і бомб. Дурнохміль для кожного народу – страшенно п’янкий, але похмілля від нього – завжди гірке і неминуче!
Знову йдучи на фронт, хочу подякувати Спілці жінок Лебединщини, яка передала гостинець для мого взводу. Шкода лишень, що в нашого сільського голови не знайшлося навіть хвилини вільного часу, щоб сказати мені хоча б добре слово. Чи, може, він був страшенно зайнятий «непосильною» працею, що аж з ніг падав, чи думає, що я приїхав з курорту і поїду на курорт? Образливо, але біс із ним. Головне – перемогти підступного ворога!
http://www.lebedinpress.com.ua/kategorii/novosti/1084-spovid-vojina-frontovika-oleksandra-zajiki