Геноцид проти українського народу, організований російськими більшовиками в 30-х роках ХХ століття, є не лише національною трагедією, а й нашою ганьбою. І ганьба ця не тільки в дебільній усмішці телеведучого ще в донедавна типових підводках до сюжетів на кшталт «А Віктор Ющенко сьогодні знову займався Голодомором», і навіть не в тому, що українці досі вперто заперечують власний геноцид. За дослідженням соціологічної групи «Рейтинг», у квітні 2011 року лише 58% наших співвітчизників погодилися з твердженням, що Голодомор був геноцидом українського народу. Мовляв, якщо не було в рішенні ЦК ВКП (б) написано «винищити українців», отже, не було геноциду. Наша ганьба почалася тоді, коли ми вимирали цілими сім’ями, родинами, селами, але не спромоглися на масовий опір окупантам.

ТРАГЕДІЯ І ГАНЬБА

Сьогодні хотілося б прочитати в радянських джерелах про «звірства петлюрівських недобитків» щодо представників радянської влади, про те, що в селі N на Полтавщині (Київщині, Черкащині, Харківщині…) розіп’яли між двома березами комуніста Л. чи комсомольця В., який здійснював «хлібозаготівлі», а в іншому «куркульські підголоски» закатували секретаря парторганізації – нагодували його землею, а голову колгоспу взяли на вила, а ще десь безвісти зник «буксир» К. Бо тільки «звірства» і «катування», сокири, коси й вила могли бути єдиною відповіддю українців на штучний мор, смерті немовлят, божевілля матерів. На жаль, сьогодні ми читаємо лише про жертви у кілька мільйонів і про позитивну динаміку експорту зерна з України в голодні 1930-ті…

Звісно, можна сказати, що перед тим селянські повстання в Україні вирували до 1930-х, що люди просто знесилилися, втомилися воювати і найбільш активні загинули… Що Голодомор був відповіддю на існування селянських повстанських республік, які наводили жах на радянську владу. Однак навіть у цих умовах можна було би сподіватися бодай на спробу спротиву.

Наша ганьба тривала й після Голодомору. За майже 80 років з часу масового винищення українці жодного разу реально не притягли до відповідальності його організаторів і виконавців. Не рахуючи хіба що одного невдалого теракту проти радянського консула у Львові. Тоді бойовик ОУН Микола Лемик розстріляв працівника консульства, помилково прийнявши його за консула. Пізніше він загине від руки гітлерівського окупанта, а відкритого ним рахунку помсти ніхто не продовжить.

Що казати про український рахунок, якщо наші виборці, родичі яких мерли під час Голодомору, сьогодні садять під купол Верховної Ради комуністів, що пишаються «славетною історією» своєї партії. Якщо парламент держави ухвалює рішення про вивішування поряд із державним прапором на офіційних установах червоної ганчірки, під якою здійснювалося масове людиновбивство в Україні, й реакцією є лише мляві заяви «опозиції», складені так, щоби «нікого не образити». Якщо глава держави й очільник законодавчого органу на кожному кроці заперечують характер Голодомору як геноциду, хоча це заборонено законом.  

БЕЗ СТРОКУ ДАВНОСТІ

Неприродність і неадекватність реакції українців на наймасштабнішу світову національну трагедію ХХ століття – Голодомор – не має аналогів у новітній історії. Безпрецедентну діяльність з помсти винуватцям Голокосту розгорнули єврейські націоналісти. Опис лише в загальних рисах єврейської світової кампанії щодо притягнення до відповідальності військових злочинців, винних у його організації, може бути предметом кількох дисертацій. Спектр цих дій дуже ши­рокий – від формування міжнародно-правової бази переслідування причетних до геноциду євреїв у роки війни до індивідуального терору і викрадень винуватців (приклад – відоме викрадення Ейхмана в Аргентині 1960 року).

Масова загибель вірменів унаслідок дій Турецької держави у 1915-му також не підпадає під ООНівське визначення геноциду. Немає жодного документа, який би містив пряму вказівку винищувати вірменів. Разом із тим це не заважає їм майже 100 останніх років мститися за геноцид. У 1919 році вірменська політсила «Дашнакцутюн» ухвалила рішення про здійснення актів помсти турецьким діячам із партії младотурків «Єдність і прогрес», винним у геноциді 1915-го, та діячам Азербайджанської Республіки, причетним до різанини в 1918-му. План було втілено у відомій терористичній операції дашнаків «Немезис». Було визначено 41 головного винуватця трагедії і виголошено низку смертних вироків.

Новий виток помсти за геноцид пов’язаний із діяльністю кількох діаспорних вірменських терористичних організацій у 70–80-х роках минулого століття. Зокрема, тільки на рахунку Вірменської секретної армії понад 80 терактів, майже півсотні загиблих і три сотні поранених. 7 серпня 1982-го вона вчинила чи не найгучніший теракт у своїй історії – напад на аеропорт «Есенбога», де було вбито 9 осіб, більше ніж 70 поранено. Основний мотив – вимога до Туреччини визнати і засудити геноцид вірменів, незалежність деяких територій етнічної Вірменії, за вірменським формулюванням, «окупованих Туреччиною».

БАЛТІЙСЬКИЙ ШЛЯХ

Якщо терор – відповідь на геноцид, яку світова спільнота засуджує, то є й цілком прийнятний у сучасному світі шлях – використання закону. І цей інструмент часто не менш дієвий. Приміром, правові форми покарання винних у такому злочині досить добре апробовані нашими балтійськими сусідами. Кримінальний кодекс Латвійської Республіки містить ст. 71, що визначає відповідальність за геноцид у формі довічного ув’язнення або позбавлення волі від 3 до 20 років. І згадана норма діє, винні піддаються кримінальному переслідуванню. При цьому депортація 10 тис. латвійців у віддалені райони СРСР також визнається в цій країні геноцидом. Так, у 1995 році за участь у депортаціях був засуджений до довічного ув’язнення (пізніше помер у тюрмі) Альфонс Новікс, колишній нарком НКВС Латвії, що стало початком нових арештів і переслідування винних у геноциді латиського народу – на сьогодні понад десяток його учасників з-поміж колишніх радянських чекістів отримали судові вироки або не дожили до суду, перебуваючи під арештом.

Диспозиція ст. 61.1 Кримінального кодексу Естонії визначає «злочини проти людяності», поміж яких є геноцид, як умисні дії, метою котрих є повне або часткове знищення національної, етнічної, расової, релігійної, такої, що чинить опір окупаційному режиму, або іншої соціальної групи, вбивство члена цієї групи чи заподіяння йому тяжкого або особливо тяжкого тілесного ушкодження чи психічного розладу, його катування, насильницьке відбирання дітей, збройний напад, депортація, висилка корінного населення у разі окупації чи анексії, позбавлення або обмеження економічних, політичних і соціальних прав. Такий злочин карається довічним ув’язненням або позбавленням волі на строк від 8 до 15 років. Як наслідок – у 2003-му за цією статтею в Естонії засудили кількох колишніх працівників радянських спецслужб за участь у депортації мешканців острова Сааремаа 1949-го (операція «Прибой»). Пізніше за геноцид у формі депортацій на острові Хійумаа був переслідуваний навіть Герой Радянського Союзу Арнольд Мері.

У Литві також активно судять тих, хто брав участь в таких акціях. Зокрема, у 2008-му було винесено вирок бійцям підрозділу МДБ за участь у «геноциді стосовно учасників антирадянського опору, тобто фізичній ліквідації литовських партизанів». Замість спокійного життя на пенсії вісім років тюрми.

В Україні теж є всі підстави притягувати до кримінальної відповідальності за вчинення Голодомору. Відповідно до ст. 442 КК, такий злочин карається позбавленням волі від 10 до 15 років або довічним ув’язненням, а публічні заклики до геноциду – арештом на строк до 6 місяців або позбавленням волі до 5 років. Водночас, відповідно до ст. 1 Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», «Голодомор 1932–1933 років є геноцидом українського народу». Щоправда, досі в нашій державі немає практики застосування цієї норми (за винятком хіба що порушення наливайченківською СБУ кримінальної справи за фактом геноциду в 1932–1933-му, яка після приходу до влади «професорської команди» спочила в бозі). Скептиків, які скажуть, що до відповідальності притягувати нікого, бо ті організатори і виконавці Голодомору, які сьогодні живі, – літні люди, відсилаємо до балтійської практики або до процесу Івана Дем’янюка. У цих прецедентах обвинувачені також, м’яко кажучи, не юнаки…

УВ’ЯЗНЕНІ «ГІПОТЕЗИ»

Новим етапом «історичного переслідування» за національні трагедії є боротьба із запереченням фактів різних форм геноциду. Ухвалення відповідних законів призвело до жорсткого пресингу всіх тих, хто міг би собі дозволити навіть словом не визнати геноцид.

В 11 країнах світу передбачена кримінальна відповідальність за заперечення Голокосту. Це Франція, Швейцарія, Бельгія, Польща, Словаччина тощо. Зокрема, в Австрії, Румунії, Чехії – від 6 до 10 років, у Німеччині та Ізраїлі – до 5 років позбавлення волі. Як приклад – у лютому 2007-го суд Майнхайма (Німеччина) засудив 67-річного Ернста Цюнделя. Підставою для притягнення до відповідальності стало написання останнім наукової роботи «Чи насправді померли шість мільйонів євреїв?».

Передбачений судовий пресинг у цивільному законодавстві й за заперечення геноциду інших народів. Приміром, у 1995 році суд Франції оштрафував історика Бернарда Льюїса за заперечення геноциду вірменів на один франк і зобов’язав його здійснити платну публікацію цього вироку в газеті Le Mond.

Окружний суд міста Вінтертур кантону Цюрих у Швейцарії 21 жовтня 2007-го визнав вин­ними у расовій дискримінації трьох турків за визначення геноциду вірменів як «міжнародної брехні». На представника Робітничої партії Туреччини Алі Мерджана було накладено штраф у розмірі 4,5 тис. швейцарських франків ($3,9 тис.), на двох інших організаторів мітингу, на якому пролунала ця заява, – у 3,6 тис. швейцарських франків. 2010 року туркеню, громадянку Франції Сірму Оран, доньку публіциста Баскіна Орана, суд Ліона оштрафував на €1,5 тис. за заперечення геноциду вірменів, що коштувало їй кар’єри – вона не змогла стати депутатом муніципалітету.

У квітні 2005 року Нижня палата парламенту Бельгії (а 24 квітня – сенат) ухвалила закон про кримінальну відповідальність за заперечення геноциду вірменів (ув’язнення від восьми днів до року і штраф у розмірі від €26 до €5 тис.).

12 жовтня 2006-го Національна асамблея, Нижня палата французького парламенту, схвалила законопроект, відповідно до якого заперечення геноциду вірменського народу в Османській імперії у 1915–1917 роках визнається злочином. До речі, запропонували цей документ представники Соціалістичної та Комуністичної партій (на замітку нашим «лівим»). За це передбачено кримінальну відповідальність у формі позбавлення волі на один рік і штраф до €45 тис.

Для порівняння: кілька років тому у Верховній Раді було зареєстровано законопроект про внесення змін до законодавства щодо запровадження кримінальної відповідальності за заперечення факту Голодомору. Зайве нагадувати, що досі парламент не спромігся цей документ розглянути.