Чому мовчала Тимошенко при Ющенко? Відповідь Мустафі Найєму

С.О.:Чому мовчала Тимошенко при Ющенко? Відповідь Мустафі Найєму





Для початку – НІХТО не помітив, що суддя жодного разу не звернувся до ЮВТ на ім’я та по батькові! 
Тільки – «Підсудна»
Прокурор Фролова – «Засуджена». (Треба перечитати Фрейда). 







1
. Мустафа Найєм пожалкував, що ЮВТ не допитала Ющенка, не створила дискусію з екс-президентом – бо він, Мустафа, не знатиме правди про газові угоди…
На наш погляд – вона цілком правильно зробила – бо уникла провокації. Не судової, не юридичної – а саме політичної. Так що нехай Мустафа харчується інформацією всухом’ятку. 
Адже він не взяв до уваги – що це – зовсім не суд, де розглядається певна кримінальна справа. Це – старий, як світ, політичний процес – де йде розправа під виглядом судового розгляду. 
Отже, якщо так – то не можна серйозно ставитися ні до суддів, ні до прокурорів. 
Якщо суд та прокурори мають на меті не пошук істини, а виголошення правдоподібного вироку – то навіщо напружуватися та допомагати їм створювати правдоподібну картину своїми суперечками?
Адже ЮВТ та захисники весь час доводять, що немає ні факту, ні події, ні складу злочину взагалі. Що предмет суперечки не має кримінальної складової взагалі!
На сьогодні покази свідків переважно це і підтверджували! 
Це не було переконливим для суду та політичних супротивників ЮВТ. 
Зі статей Найєма теж випливає, що є факт, подія та склад злочину. ЮВТ не хоче говорити – бо, робить натяк Найєм, є чого ЮВТ побоюватися. 
2. Люди в складних обставинах часто втрачають предмет та смисл суперечки. ЮВТ НЕ має мети виправдатися на цьому судовому процесі! Її мета – політична перемога над політичним ворогом - неототалітарною диктатурою Януковича. Задля цього вона навіть згодна відіграти роль Жанни д’Арк. Навіть з сумним кінцем французької Жанни, яку, як відомо спалила інквізиція. Знову ж не за єретичні дії чи думки – а за збройну боротьбу проти англійських загарбників під час Столітньої війни Франції та Англії.
Французька Жанна пожертвувала собою – тепер черга Жанни української. І там і там до їх Жанн народи виявляли втому та слабодухість. 
Хто знає історію – підтвердить.
Наостанок додамо, що страта Яна Гуса з Чехії теж призвела до кривавих гуситських війн. Чехи до цього теж не відзначалися винятковою відвагою. 
3. Якщо провина ЮВТ – уявна, то розмовляти про конкретні факти її провини – значить виправдовувати дії катів та фальсифікаторів з боку судді та прокурорів. 
Так що тут – не суд, а політична війна на знищення. Або вони її засудять – або вона скористається ящиком Пандори взаємної помсти сповна.
4. А що Ющенко?
А нічого. Він разом з Огризком, Єхануровим, Шлапаком та Азаровим дали мстиві покази – та відкрито звинувачували ЮВТ у тому, чого взагалі не було як кримінальний факт.
Тут не сторони процесу – тут окопи політичної холодної громадянської війни. Ющенко – на боці Януковича. Який, розпочавши політичні розправи без урахування своїх сил в Україні – фактично її розколов на дві частини. 
5. Якщо вдуматися – то у суду залишилося єдине звинувачення: «перевищення повноважень». Це дуже несолідно – тепер шукають в її особі замовника вбивства Кеннеді чи Сталіна…
На війні як на війні: вона не хоче приймати допомогу від цієї влади як ворожої. 
Цілком нормальна недовіра до ворожої сторони. 
Яка виявила свою ворожість саме забороною сімейному лікареві лікувати підсудну. Адже потрібно не вилікувати її – а знищити. Як лідера політичної опозиції. 
6. Звісно – фактична холодна війна має інформаційний супровід. Для цього дуже згодяться не одіозні Богословські чи Чечетови, а «об’єктивні» журналісти – без лайки та відкритого зло втішання – як Соня Кошкіна чи, фактично, той же Мустафа Найєм. 
Адже серйозне висвітлення судового процесу ВЖЕ є обманом! 
- Коли захисники не можуть мати час для підготовки захисту
- коли суддя вперто відхиляє УСІ клопотання та позови
- коли усі заперечення трактуються як «неповага до суду»
- коли суддя відмовляється долучати до справи докази на користь захисту. Навіть, якщо (необачно!) на користь підсудної свідчить міністр юстиції, генпрокурор чи навіть сам президент Янукович! 
7. Коли свідки вказують на смислову розмитість терміну «директиви» - прокурори вперто щодня допитують все нового та нового свідка – може той допоможе? 
Вже Європа та Америка давно зрозуміли штучність політичного процесу – наші деякі журналісти продовжують з серйозним виглядом наводити докази… власної об’єктивності…
8. Саме така невтомна праця «об’єктивних» журналістів не дозволяють громадськості, далекої від актуальної політики усвідомити – що цей процес відчиняє тюремні ворота кожному з українських громадян.
Цей процес – рубіжний, після якого, на думку друзів Януковича, можна розпочинати масові арешти будь-кого по вигаданим приводам. 
Зараз ЮВТ – такий самий символ руху опору та небезпеці Україні – як колись у будь-якій країні світу. 
9. Свято Дня Незалежності без гасла волі Юлії Тимошенко буде морально неповноцінним. 
10. Чому Юлія Тимошенко мовчала на допиті свідка Ющенка? 
А про що говорити з відкритим ворогом? Його знищують. 
Якщо у нас політична холодна війна – значить знищують політично. Мовчання для цього краще, ніж пуста суперечка з пустою та безчесною людиною.

С. Овчаренко

http://www.svetiteni.com.ua/4840-chomu-movchala-timoshenko-pri-yuschenko-vdpovd-mustaf-nayyemu.html

Азаров ллє воду на російський млин

Микола АзаровТерпець українських аграріїв, схоже, увірвався. Минулого четверга більше тисячі фермеріввідправили  звернення до прем`єр-міністра Миколи Азарова й голови Верховної Ради Володимира Литвина з вимогою негайно відмінити мита на експорт зернових і відновити відшкодування ПДВ.

У своєму  зверненні  аграрії вказують, що ціни на зерно в Україні з липня по вересень впали на чверть. «Відміна експортного ПДВ і введення вивізних мит на пшеницю, кукурудзу і ячмінь з 1 липня цього року привели до катастрофічної ситуації на зерновому ринку. А саме: ціни на зерно з липня по вересень знизилися в середньому на 550 грн./т - до 1550 грн.», - вказується в листі аграріїв, який підписали 1119 суб`єктів сільгоспвиробництва. При цьому собівартість аграрного виробництва, згідно з даними, які наводять фермери,  з розрахунку на 1 гектар зросла на 35%  за рахунок збільшення цін на паливно-мастильні матеріали,  надбавки на 45% в ціні міндобрив,  а також зростання зарплат в агросекторі на 32% за останній рік.   «Собівартість основних культур складає від 1400 до 1500 грн./т. залежно від регіону» - мовиться в листі.  Середня по країні рентабельність зернових культур складає 7%.

Проте, як відомо, недавно Азаров  висловився категорично проти відміни експортних мит на експорт зерна. За неофіційними даними, прем`єр відмовився навіть включати  до порядку денного проект зі скасування цього податку, запропонований Мінагропромом. Аграрії підрахували, що село втрачає зараз на кожній тонні зерна 300-400 грн. У масштабах усього урожаю збитки складуть близько 17 млрд. грн., якщо закупівельні ціни залишаться на рівні 1600 грн./т, як зараз, до кінця маркетингового року. У доларовому еквіваленті втрати складають мінімум $44 на тонні.

Неофіційно фермери заявляють, що якщо їх прохання не буде задоволено, вони перейдуть до акцій протесту. Причому, на думку експертів, ситуація в АПК ропалилася не тільки на ринку зерна. Якщо раніше утримання молочного стада підтримувалося виплатами ПДВ переробниками, то після відміни цього механізму і падіння рентабельності в рослинництві тваринники просто вимушені позбавлятися від худоби. Що, у свою чергу, збільшило дефіцит молока і спровокувало, відповідно, черговий виток цін на нього.

А тим часом російські експортери зерна, скориставшися ситуацією в Україні, почали швидко нарощувати темпи поставок своєї продукції.  Вони  захоплюють зараз традиційні українські ринки збуту зерна на Близькому Сході і в Північній Африці.

Фактично, український уряд зіграв на руку російським експортерам, вимушені визнати вітчизняні й російські експерти.

«У низці випадків росіяни йдуть навіть на зниження ціни, щоб закріпитися на ринках, які раніше вважалися умовно «українськими». Наприклад, у Єгипті, Туреччині. Росія стрімко наближається до заявленої раніше амбітної мети – зайняти друге місце в списку світових лідерів з експорту зерна. Внаслідок того, що світ вступив у епоху воєн за продовольство, це не просто торговий успіх, але й важлива геополітична перемога. Ми ж, Україна, із зайнятого в 2008-му бронзового місця в трійці світових лідерів можемо стрімко скотитися вниз», - стверджує представник однієї з галузевих асоціацій. «Уряд, підсилюючи фіскальний тиск, задавався метою збільшити надходження до бюджету. Натомість можемо чекати недонадходження мільярдів доларів валютної виручки від втрачених можливостей по експорту, банкрутства аграрних компаній, які через ситуацію, що склалася, можуть просто не осилити посівну кампанію наступного року», - прокоментував ситуацію, що склалася, аналітик Українського клубу аграрного бізнесу Роман Сластьон.  При цьому він назвав цю проблему соціально небезпечною, оскільки вона зачіпає інтереси понад 12 млн. сільських жителів.

А експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Олександр Жолудь проінформував, що зараз рекордний урожай лежить на елеваторах, не призначених для тривалого зберігання, а це породжує нові проблеми: зібрана пшениця може погнисти.

Таким чином, суперечності між українськими аграріями й урядом  Азарова загострюються.  Російські ж аграрії, як то кажуть, користуються моментом і прискорено експортують свою продукцію, завойовуючи при цьому українські ринки.

Прем`єр-міністр Азаров і Мінфін не погоджуються йти на поступки аграріям  цьому питанні, посилаючись на зобов`язання перед МВФ щодо наповнення бюджету. Крім того, така тактика уряду дозволяє йому стримувати інфляцію – адже якщо відмінити мита, то виросте ціна на зерно, а потім подорожчає хліб і хлібопродукти.

На вимогу АМК дніпропетровські хлібокомбінати повернули старі ціни на хліб. 10 хлібних підприємств будуть покарані за монопольну змовуПроте час невблаганно йде. За липень і серпень Україна експортувала зерна у декілька разів менше, ніж за ці ж місяці в минулі роки. І якщо потім уряд, все ж таки, «одумається» і піде на зустріч аграріям, то вивезти все зерно на експорт уже не вийде фізично, оскільки переробляючі потужності портів обмежені. У зв`язку з чим дійсно може настати час, коли невивезене своєчасно зерно почне гнити.

Треба сказати, що така ситуація не нова для прем`єр-міністра Азарова. Нагадаємо, саме через обмеження на експорт зерна і переповнені елеватори, аграрії вимушені були в 2010 році припинити збір кукурудзи. В результаті 1 млн. тонн з 12-мільйонного урожаю кукурудзи, за оцінкоюпрезидента Української аграрної конфедерації Леоніда Козаченка, залишилися в полі. При цьому, нинішня ситуація може пояснюватися ще й банальною корупцією. «Реально йдеться про недобросовісну конкуренцію і початок переділу ринку експорту зерна. Але цим не обмежується. Схоже, якісь впливові лобісти намагаються до ухвалення анонсованого рішення про продаж землі зробити банкрутами найбільш сильні сільгосппідприємства, що міцно стоять на ногах, щоб потім одержати чорноземи. Чиновники хотіли, можливо, як краще. А вийшло? До виборів можемо залишитися без хліба», - таку оцінку дав нинішнім подіям керівник українського Інституту публічної політики Віктор Чумак.

Аркадій Кашуба

20 років незалежності: aпологія чи деконструкція міфу?

Міф – тобто ілюзорне, утопічне сприйняття дійсності – невід’ємна складова суспільної свідомості. Зазвичай саме у міфі втілюються найсокровенніші надії та сподівання людей. Міфологізоване сприйняття дійсності виконує важливу компенсаторну дію, оскільки дозволяє абстрагуватися від труднощів та недоречностей буденного життя, поринути нехай у віртуальний, але такий солодкий світ мрій та сподівань. Помічено, що у періоди суспільних трансформацій та катаклізмів міфологічна складова масової суспільної свідомості стає домінуючою – у такий спосіб відбувається втеча від реальності.

Міф має потужний мобілізаційний вплив. Коли він оволодіває масами – стає цілком матеріальною, реальною силою. Можна з впевненістю сказати, що жодне вагоме суспільне явище не позбавлене міфічного забарвлення. І навпаки - жодне вагоме явище суспільного життя не утвердилося на практиці, не закріпившись спершу в суспільній свідомості як міф. З цієї точки зору можемо стверджувати - реальність починається з міфу! Проблема однак полягає у співвідношенні міфу та реальності. Якщо в суспільному житті домінують міфи та ще й збанкрутілі, такі, що не відповідають потребам суспільного прогресу – то це вже суспільна патологія, яку потрібно лікувати чи видаляти. Діалектичний шлях до одужання лежить через заперечення старого й пошук нового – через заперечення існуючого міфу до утвердження нового.

20 років незалежного існування породили та закріпили в суспільній свідомості українців чимало міфів, які завдяки зусиллям офіційної пропаганди стали незаперечними й навіть сакральними. Поставити їх під сумнів – означає поставити під сумнів існуючі та усталені суспільні порядки.(Останні, до речі, на рівні буденної свідомості давно вже втратили свою привабливість, а відтак і… легітимність). Ось, мабуть чому, День незалежності в США, на відміну від України, це не просто найбільше свято країни, а й найбільше особисте свято її громадян. У нас же відсутність особистої причетності до свята компенсується феєричними заходами, масовими дійствами, покликаними створити видимість загального торжества.

Попри усі зусилля влади, песимістичні настрої українців щодо оцінки свого незалежного буття зростають. Час романтичних сподівань і безроздільного панування українського міфу, сконструйованого в буремних 90-х, завершується.  А відтак перед кожним із українців постає серйозна світоглядна та морально-етична проблема – апології чи деструкції існуючого міфу.

Апологія чи деконструкція: ось в чім питання!

Незалежність України стала результатом не стільки національно-визвольних змагань, скільки компромісом між колишньою збанкрутілою партноменклатурою та націонал-демократами. Результатом цього компромісу (національної зради) став бартер – незалежність в обмін на владу, що різко контрастувало з подіями у Прибалтиці, де націонал-демократи повністю демонтували старий комуністичний режим і повністю перебрали владу у свої руки. Чи варто дивуватися з того, що більшість населення України не задоволена сьогодні існуючим життям - саме такий (олігархічний) варіант майбутнього суспільного розвитку став вислідом цього “історичного” компромісу. Яку ж іншу модель суспільного буття могла запропонувати народу учорашня збанкрутіла влада? Націонал-демократи 90-х рр.замість того, щоб остаточно повалити владу комуністичної партноменклатури своїми діями фактично сприяли її реанімації та відродженню у новій іпостасі. Українські націонал-демократи погодились із становищем, коли їхніми гаслами, програмами та символами задля збереження своєї влади скористалися ті, що ще вчора були їх ворогами та катами. У цьому контексті хіба не абсурдним виглядає готовність частини української націонал-демократії будувати нову (!) незалежну державу на чолі з колишнім секретарем ЦК КПУ. Чи не нагадує це запізнілі вияви патріотизму М. Грушевського та  нших націонал-соціалістів 20-х рр., які дозріли до визнання самостійності України лише тоді, коли побачили орди більшовиків на порозі власного будинку.А в 90-ті рр. Народна Рада, підтримана людьми, які прагнули змін, урочисто передала владу у руки тих…, хто готувався зайняти собі місце на смітнику історії.  проголошена у такий спосіб незалежність не лише не позбавила партноменклатуру тепленьких місць, але й легітимізувала їхнє владарювання. Швидко підлаштувавши під себе новий міф, вониусі разом проголосили – опозиція до влади – це опозиція до України. Виступати проти такої влади охочих виявилося небагато. І навіть непримиренний В. Чорновіл був звинувачений у недержавницькій позиції і зрештою усунутий. У владізапанувала органічна єдність та монолітність. Отримавши доступ до державних посад, націонал-демократи стали частиною цієї влади, ширмою, яка давала можливість прикривати від людей її справжню сутність.  Це згодом багатолітній борець за самостійну Україну Л. Лук'яненко з гіркотою зізнається, що не міг і уявити собі що реалії незалежного існування будуть такими гнітючими. Чи могли у тому часі націонал-демократи повести себе по-іншому? Очевидно, могли і тоді 20-річчя незалежності ми б, мабуть, святкували з іншими результатами та настроєм. Однак сьогодні, об’єктивно дивлячись на події тих часів, розумієш, що такий результат національно-визвольної боротьби був закономірним, запрограмованим, складом тодішньої національно-свідомої еліти. Чи могла бути іншою поведінка людей, які самі тривалий час були гвинтиками системи, проти якої боролися, а ще частина – її апологетами, які значну частину свого життя комфортно жили у компромісі з системою, покладаючи свої таланти на її оспівування, обіймаючи посади секретарів парткомів та голів лояльних до режиму спілок, отримуючи премії та звання й інші привілеї, які забезпечував  омуністичний режим за компроміс із власним сумлінням? Можливо, саме через те, що серед них не було В. Симоненка – націонал-демократія 90-х рр. виявилась лише знаряддям у чужих руках, а ніяк не справжнім провідником інтересів свого народу. Робити вигляд, що нічого не сталося, закривати очі на ”труднощі росту“ – виступати апологетом усталеного міфу чи конструювати новий – ось в чому справжній виклик для сучасної української еліти та суспільства! І тут надзвичайно важливо знову не збитись на манівці лжепровідників.

ZAXID.NET

Юрій Шведа, політолог

 

Азаров знайшов спосіб, як урізати пільги українцям

  Верховна рада прийняла за основу скандальний законопроект №7562, який надає право Кабінету міністрів самому визначати розмір пільг, залежно від наявності грошей у бюджеті. Як повідомив народний депутат Анатолій Гриценко, для того, щоб документ отримав підтримку депутатів, його модифікували в інший законопроект - №9127.

Після того, як комітети Ради висловилися проти внесення №7562 до порядку денного, вчора Кабінет міністрів подав новий законопроект №9127, текст якого повторює №7562 за винятком норми про можливість приватизації української ГТС. Після цього голова ВР Володимир Литвин сказав, що для внесення нового законопроекту буде досить візи одного Комітету з питань правосуддя Сергія Ківалова. Комітет сьогодні завізував законопроект, і його почали обговорювати за скороченою процедурою.На думку Гриценка подібні дії свідчать про те, що влада не готова відкрито здійснювати непопулярні кроки.Окрім того народний депутат вважає, що прийняття такого закону, відбирає частину конституційних положень самої Верховної ради.

Законопроект № 7562, "Про гарантії держави виконання рішень суду" не відповідає своїй назві і передбачає фактичне скасування більшості пільг для багатьох категорій громадян, дозволяє Кабміну приватизувати об'єкти, раніше заборонені до приватизації і багато іншого. Зокрема, законопроект передбачає внесення змін до 17 діючих законів. При цьому зміни лише до чотирьох законів мають відношення до предмету законопроекту - забезпечення виконання судових рішень. Згідно з текстом документа, соціальні виплати та пільги чорнобильців, афганців, ветеранів та інвалідів війни, міліціонерів, шахтарів, медиків і вчителів відтепер будуть регулюватися не законами, прийнятими Верховною радою, а Кабінетом міністрів у ручному режимі, що прямо суперечить Конституції. При цьому в законопроекті вказується, що порядок і розмір виплат щорічно встановлюється Кабміном з урахуванням реальних фінансових можливостей держави. Це означає, що уряд може відмовити пільговим категоріям громадян у соціальній допомозі, якщо вирішить, що в бюджеті на це немає грошей.

Российско-украинский конфликт на повышенных тонах

Конец главы

Фото: EPA/UPG

Российско-украинский конфликт на повышенных тонах разгорелся столь стремительно, что некоторые начинают подозревать, что являются зрителями хорошо срежисированного спектакля.

Но то, что мы наблюдаем, происходит на самом деле. В Москве четко поняли: время слов завершилось. Пора менять газ на собственность.

Те украинцы, которые верили, что с приходом к власти Виктора Януковича в российско-украинских отношениях настанет «медовый месяц» длиною в президентский срок нового главы государства, чувствуют себя обманутыми. Причем как те, кто восторженно рукоплескал большому другу России, построившему две предвыборные кампании на обещаниях улучшить отношения с соседней страной, так и те, кто видел в Януковича «запроданця», московского агента, единственной целью которого является сдача Украины.

Российско-украинский конфликт на повышенных тонах разгорелся столь стремительно, что некоторые начинают подозревать, что являются зрителями хорошо срежисированного спектакля, результатом которого станет какая-нибудь очередная сенсационная договоренность Москвы и Киева – вроде харьковских соглашений. Но то, что мы наблюдаем, происходит на самом деле. И этот нешуточный конфликт между Россией и Украиной был предопределен самим появлением Виктора Януковича в кресле президента Украины.

Фото: EPA/UPG

Как будто бы, ничего неожиданного не произошло – к власти вернулась команда, которая уже находилась у руля управления, в том числе и энергетического, в последний период правления Леонида Кучмы. Вернулась – и постаралась восстановить ту атмосферу в российско-украинских отношениях, которая существовала до прихода к власти «оранжевых». Но парадокс ситуации состоит как раз в том, что за это время энергетическая ситуация коренным образом изменилась под воздействием целого ряда факторов. Назовем хотя бы два: мировой экономический кризис, показавший российским лидерам, что все их сырьевое благополучие может в одночасье рухнуть, как карточный домик и нужно копить деньги для себя, а не делиться с другими – и ситуация с Беларусью, продемонстрировавшая, что «не в коня корм». Россия в течении почти двух десятилетий снабжала Минск дешевыми энергоносителями – что собственно, и позволило Александру Лукашенко сохранить полусоветскую экономику страны на плаву – в обмен на интеграционные лозунги. Но как только предоставилась возможность и ухудшилась экономическая ситуация, Лукашенко обратился за помощью к европейцам. И, если бы не очевидная неадекватность белорусского президента после последних выборов, уже сейчас Беларусь могла бы рассчитывать на европейскую помощь. В Москве четко поняли: время слов завершилось. Пора менять газ на собственность.

Виктор Янукович в это время находился в оппозиции и готовился к возвращению к власти. Когда он находился на посту премьер-министра в эпоху Виктора Ющенко, никаких особых проблем с газом не возникало, потому что продолжала действовать схема с участием РУЭ. Первой, кто столкнулся с нежеланием Москвы работать по посредническим схемам, сталаЮлия Тимошенко – возможно, после переговоров с Владимиром Путиным она поняла, что больше обещаниями и схемами откупиться от Москвы не удастся, что придется делиться чем-то куда более существенным – или воевать. Но Тимошенко президентом не стала, а Янукович пришел в кабинет президента в крайне беспечном настроении, убежденный, что россияне не оставят его беде.

Фото: EPA/UPG

Первый шаг навстречу Москве новый президент сделал сам, подписав с российским коллегой пресловутые Харьковские соглашения и заявив о внеблоковом статусе Украины. Украинскому руководству казалось, что этих вполне «лукашенковских» шагов, этой показной демонстрации лояльности – ради ратификации Харьковских соглашений, от которых, как оказалось, в Москве готовы в любой момент отказаться, избивали оппозицию, «националистов» – достаточно, чтобы сердца российских друзей растаяли.

А друзья, между тем, ожидали от Виктора Януковича конкретных шагов, связанных с поворотом украинской политики в российскую сторону. И не на словах, а на деле. Им не нужно было возвращение к кучмовской «многовекторности», раздражавшей Москву со времен второго украинского президента. Они считали Януковича куда более «своим», чем Кучму – и куда более зависимым от пророссийских настроений электората. Они ожидали от него вступления в Таможенный союз и Евразийское экономическое сообщество, возвращение за стол переговоров по созданию Единого экономического пространства. Они рассчитывали на понимание относительно контроля над украинской трубой. И, конечно, собственность, собственность, собственность...

Соответствующие публичные предложения – перемежаемые с соответствующими непубличными намеками – делались, как известно, с первых дней президентства Януковича. И когда в Москве поняли, что вместо согласия «все исправить» Янукович готовится подписывать соглашение с Евросоюзом – это там было воспринято как предательство.

У Януковича, между тем, будто и не замечали этого. И, увидев, что россияне ничем не поступаются, стали искать пути для пересмотра газовых соглашений. И нашли – судебный процесс над Тимошенко. Нельзя сказать, что в Москве кто-то был очень озабочен судьбой Тимошенко. Более того, с началом процесса в России даже сочли, что такой процесс на руку Кремлю, так как арест конкурентки может изолировать Януковича и сделать его персоной нон-грата на Западе. Но в России предпочли бы, чтобы Тимошенко судили по какому-нибудь другому поводу и уж никак не связывали бы ее дело с самой сутью энергетических соглашений – проще говоря, не ставили бы под сомнение репутацию Путина.

Но в Киеве так и не заметили, где находится грань, за которой появилась готовность российского премьера прибыть в украинскую столицу в качестве свидетеля на процессе против своей бывшей коллеги. Взаимное раздражение нарастало с каждым днем судебного процесса – в особенности после ареста Тимошенко. Россияне никак не могли понять, почему Янукович не осознает ситуации, в которой он оказался и не сдается, Янукович никак не мог уразуметь, почему он должен сдаваться. В конце концов, в голосе Медведева появились металлические нотки и заговорил о иждивенчестве украинцев – и пошло-поехало!

Владимир Путин на строительстве "Северного потока"
Фото: EPA/UPG
Владимир Путин на строительстве "Северного потока"

Реорганизация «Нафтогаза», отказ российского президента от встречи с украинским коллегой в Душанбе, жесткое интервью Януковича, в котором тот пообещал обратиться в суд и посоветовал Медведеву не навешивать ярлыков, заявление Путина о начале строительства следующей очереди «Северного потока», могущей избавить россиян от украинского транзита... И это только начало боевых действий – война началась и ее никто не остановит.

Суть этой войны – не в газовой цене, а в разрушенных корпоративных отношениях двух кланов, находящихся у власти в соседних странах. Завершилась целая глава в российско-украинских отношениях, глава длиною в 20 лет – когда отношения кланов завершились, а отношения государств еще не начались. Решать дела «полюбовно», как при Борисе Николаевиче и Леониде Даниловиче, эти люди уже больше не смогут. Договариваться политически они просто не умеют. Стороны и дальше будут действовать, шантажируя друг друга, пытаясь помочь соперникам и конкурентам друг друга, стараясь ударить побольнее...

В России уже поняли, что Янукович не отдаст им Украину, что он оставить ее себе и своим ребятам – и с этой самой секунды украинский президент перестал интересовать и Медведева, и Путина, стал в их сознании самым настоящим врагом, похуже любого Ющенко, потому что предал надежды. И в этом нет ничего нового, потому что всегда было известно, что два самых ненавидимых президента в Кремле – это Саакашвили и Лукашенко. Один – за то, что демонстративно антироссийский. Другой – за то, что лживо пророссийский.

Янукович тоже уразумел, что Россия не пойдет ему ни на какие уступки, что теперь с ним будут бороться всерьез. Но что дальше? У украинского президента есть два пути – условно говоря, северокорейский и южнокорейский. Северокорейский – это изоляция, нищета и безысходность. Южнокорейский – это демонтаж авторитарных элементов системы, диалог с оппозицией, экономические реформы и выполнение требований Евросоюза. Для первого варианта у Януковича нет ресурсов. Для второго не хватает понимания, компетентности и чувства перспективы.

Виталий ПортниковВиталий Портников

главный редактор и телеведущий канала TBi

9 вересня, день народження Івана Котляревського

ФОТО ДАР’Ї РОЗУМНЯК

9 вересня, у день народження Івана Котляревського, у музеї-садибі його імені чекають великого напливу гостей. Утім, як завждиНаписавши «Енеїду», «Наталку Полтавку» й «Москаля-чарівника», Іван Котляревський став не лише зачинателем нової української літератури, а й творцем історико-культурного міфу Полтави — «Полтави Котляревського». І, мабуть, чи не найважливішим її компонентом є музей-садиба письменника на Івановій горі, котру обов’язково відвідують майже всі гості міста, не кажучи вже про самих полтавців, адже звідти добре «видно шляхи полтавські і славну Полтаву». Традиція такого паломництва почалася ще за життя класика, і триває вона вже понад два століття.

«Музей відкрили 1969 року до 200-ліття з дня народження письменника, яке святкували за рішенням ЮНЕСКО у 26 країнах світу. Хата, у котрій жив Іван Петрович, існувала і в ХХ сторіччі, але була такою, що не підлягала реставрації, — розповідає науковий співробітник літературно-меморіального музею Івана Котляревського Лариса Лобінцева. — Тому садибу спочатку розібрали, потім заново забудували — за малюнком Тараса Шевченка, за спогадами сучасників письменника. Вони були такими детальними, що нам відомо, де стояли меблі, якого кольору і з якої тканини були фіранки на вікнах».

Оригінальних речей у музеї більше ста, в основному це документи — рукописи й листи митця. Частина предметів інтер’єру — картини, меблі, посуд, піч — відтворено майстрами, адже не всі експонати доби Котляревського «дожили» до наших днів. Напевно, саме тому справжньою гордістю полтавських музейників є автентичний сволок із родинного помешкання Котляревських, на якому вирізьблено дату його заснування: «Создася дом сей во имя отца и Святого Духа. Аминь. Року 1705 месяца Августа 1». Спочатку в тому будинку жили служителі Спаської церкви, а потім його викупив дід Івана Петровича. Згодом батьки письменника отримали дворянство і стали облаштовувати там свою садибу ще тоді, коли Полтава була маленьким полковим містечком.

Після того як Полтава отримала статус губернського центру, Котляревський не став будувати маєток за прикладом інших заможних людей. Натомість він здійснив великий ремонт садиби: стіни обшили дубом, зробили дерев’яну підлогу, установили білі фарбовані двері з різними прикрасами в стилі ампір.

Іван Петрович вільно володів французькою й німецькою мовою, знав польську, давньогрецьку й латину, любив малювати, грав на скрипці, мав велику бібліотеку. «На жаль, до нашого часу дуже мало книжок збереглося, проте нам відомо, що то були за видання, — говорить Лариса Лобінцева. — Ми добирали книги, які були в бібліотеці Котляревського: це твори російської літератури — Фонвізін, Крилов, Грибоєдов, Карамзін, Радищев, а також зарубіжної — Вальтер Скотт, Вольтер, Фенімор Купер».

Як стверджують краєзнавці, Котляревському надзвичайно пощастило з місцем розташування хати. ХVIII століття це був, як би нині сказали, елітний район проживання, до того ж не лише з мальовничими краєвидами, а й з гарною аурою святої землі, адже поруч височів собор, який де завгодно не будували б. І саме на тлі краси старої Полтави письменник написав простим гусячим пером поему-шедевр «Енеїда», що здійснила переворот в українській літературі, а також дві п’єси для місцевого театру — «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які не сходять зі сцени й дотепер.

Полтавський літературно-меморіальний музей Котляревського — один із найвідвідуваніших у місті, кажуть екскурсоводи. Завдяки тому, що творчість видатного письменника вивчають у школах і університетах, на Іванову гору повсякчас приходять учні та студенти. Проте, звісно, не бракує інших візитерів, які просто з цікавості йдуть подивитися на садибу. «Людей цікавлять старовинні речі, старовинна хата, екзотична в наш час і не подібна до тих, що є в Музеї під відкритим небом у Пирогові. Зовні це сільська хата, а всередині — дворянська, — зазначає основні переваги музею його науковий співробітник Лариса Лобінцева. — Садиба Котляревського дуже вдало розміщена, на відміну від будинку Панаса Мирного, хоча там більше трьох тисяч автентичних експонатів, але відвідувачів менше, ніж у нас».

Особливо активний наплив гостей відбувається під час різноманітних культурних і гастрономічних імпрез, адже саме поблизу Іванової гори стоїть славнозвісний пам’ятник галушці, і саме там улітку, упродовж кількох років, відбувається Свято полтавської галушки. Крім того, на подвір’ї садиби Котляревського — біля комори та криниці-журавля — фотографуються молодята, згадуючи заповіт Івана Петровича про «мир і злагоду в сімействі». А віднедавна там почали відбуватися справжні весілля новочасних Наталки й Петра в народному стилі.

До речі, садиба — це лише половина музею Котляревського, його меморіальна частина. Інша ж складова, власне літературна, котра провадить активну науково-просвітницьку діяльність, розміщена на протилежному пагорбі Полтави і теж охоче приймає гостей в одному з найстаріших будинків міста. Тому ті, хто мають час і натхнення, можуть здійснити нетривалий спуск і підйом, отримавши подвійну дозу естетичного задоволення. Чи принаймні відкласти цю насолоду до наступного разу — на десерт.

Сергій ШЕБЕЛІСТ, Полтава

http://www.day.kiev.ua/215193

Контр-револьЮшен-ко (Історія 2005 р., її варто пригадати)

Перед очима – календар: у п’ятницю, 23 вересня, вісім місяців з дня інавгурації Віктора Ющенка.

В правій руці – текст його меморандуму зі своїм головним ворогом тих часів Януковичем. Який, між іншим, вимагав від Кучми будь-якими методами навести порядок на Майдані.

У лівій руці – калькулятор. У голові – дурні думки: якщо у фракції "Регіони України" 50 депутатів, а Єхануров при затвердженні прем’єром набрав 289 голосів – то навіщо Ющенку угода з найгіршим, як тоді всі говорили, уособленням кучмізму? Якщо і без Януковича у Ющенка було б 239 "за" і він домагався своєї мети?

За прем’єрство Єханурова було заплачено черговою порцією розчарування, яке спіткало найщирішу і найбільш наївну частину революціонерів. Віктор Ющенко – людина, дії якої останнім часом буває складно коментувати. Це м’яко кажучи.

У четвер після затвердження Єханурова президент підійшов до преси в кулуарах парламенту. Виступив з монологом на дві хвилини. З якого зрозуміло лише, що після відставки Тимошенко у нього почалися 12 найтяжчих днів у житті. Цікаво, що відразу як зняли прем’єра, він казав інше – що "уже чотири дні зі спокійним сумлінням ходить на роботу". Коли журналісти почали питати в Ющенка про ціну домовленостей з Януковичем, він пішов. Питання летіли йому в спину, але він не зупинився. Обіцянка ж півмісячної давності дати прес-конференцію, де президент мав пояснити країні, що з нею і з ним відбувається, стала черговою забутою цяцянкою.Крім розчарування майданівців, за Єханурова Ющенко заплатив своїм часом. Кажуть, президент особисто спілкувався з депутатами, які в перший раз не захотіли підтримати нового прем’єра. Порівняйте дві таблиці – ви побачите: наприклад, спочатку позафракційний Карпов "не голосував", а тепер – "за". І так далі. Таких багато.

Більше того, президент навіть телефонував Томенку, який поїхав з країни – щоб той переконав голосувати за Єханурова "Реформи і порядок", які у цій ситуації рвалися на шматки. Крім того, якісь негідники поширюють чутки, що "за" Єханурова пропонували гроші. Один з керівників однієї з фракцій по секрету навіть назвав прізвище депутата на букву "С", який виступав касиром. Назвав і суму – 250 тисяч доларів за голос в середу і уже 300 тисяч у четвер. Цьому можна вірити – а можна й ні. Але є факт, що протягом двох діб два десятки депутатів змінили думку. Хоча так само були чутки стосовно Тимошенко, яка пропонувала гроші за провал Єханурова. Касиром називали Губського. Він на зустрічі Ющенка з лідерами фракцій назвав це "брехнею" і "брєдом". 50 голосів Партії регіонів за Єханурова Ющенко отримав у обмін на меморандум про взаємопорозуміння. Цікаво, чи Ющенко поцілувався з Януковичем після того, як вони скріпили документ? Адже при зустрічі з його колишньою довіреною особою Кравчуком Ющенко уже робить цю маніпуляцію з щоками першого президента України.Пресу на цей історичний момент примирення опонентів-2004 не покликали. Але загалом-то було б добре, якби Ющенко проводив подібні переговори в присутності свідків. Бо колись він багато спілкувався тет-а-тет з Тимошенко – і вона винесла від Ющенка таємний протокол. Який містив зобов’язання запропонувати її на посаду прем’єр-міністра. Те, що такий документ існує, свого часу стало сюрпризом навіть для найближчого оточення Ющенка. Чи існують якісь додатки й у випадку з Януковичем, ситуація проясниться швидко. Кажуть, наприклад, що Ринат Ахметов після багатомісячної "відпустки" раптом збирається повертатися до України...

Підписання такого меморандуму не з усіма політичними силами, а тільки з Януковичем, виглядає образливо. По-перше, для прихильників Ющенка. Міф не прожив і року від початку революції – як уже її герой заключає союз з її ворогом.

По-друге, виключне право Януковича домовитися з Ющенком образливе для інших політиків. У парламенті ж є так багато різних фракцій! Деякі з них навіть спеціально створилися під цей момент – щоб брати участь у переговорах по виходу з кризи і сподіватися на свою долю в поділі портфелів.

(Ідеться про "НДП-Трудову Україну", в якій зібралися 14 депутатів на два сесійних дні, щоб можна було зареєструвати фракцію. Зараз депутат Крук знову повернувся в БЮТ, а чисельність фракції Пустовойтенка-Коновалюка знизилася до 13. Однак аж до 7 жовтня їх не можна розпустити. А коли буде критичний термін, ніхто не заважає ще раз позичити депутата. Так переходити туди-сюди на один день, щоб фракцію не розі знали, можна до нескінченності.)

Крім того, надавши ексклюзив на меморандум Януковичу, Ющенко породжує небезпечну традицію. Тепер при будь-якому конфліктному питанні, коли не вистачає голосів, з президента можна щось вимагати. Наприклад, попереду бюджет, який має всі шанси бути проваленим. Щоб залучити голоси блоку Тимошенко, їм теж можна буде потім запропонувати якийсь документ на підпис. Законопроекти по СОТ – уже можна готувати меморандум для порозуміння з комуністами. І так далі. Якщо ж розібратися зі змістом обіцянок Ющенка, публічно взятих перед Януковичем – то, на перший погляд, нічого поганого там немає. Більшість пунктів в різний час були публічно виголошеними зобов’язаннями чинного президента.

Перше: впровадження політичної реформи. Якщо б Ющенко від цього відмовився, нинішня криза виглядала б лише розминкою перед справжньою бійкою.

Друге: недопущення політичних репресій проти опозиції. Звичайно!

П’яте: прискорення прийняття закону України "Про статус та права опозиції" (із закріпленням за опозицією керівництва у парламентських комітетах: зі свободи слова, з бюджету, по боротьбі з оргзлочинністю і корупцією, та контрольної комісії з питань приватизації). Питань немає! Про це ідеться ще з 2002 року. І коли "Наша Україна" була опозицією, у неї було навіть більше таких портфелів.

Шосте: прискорення прийняття законів України "Про Кабінет міністрів України", "Про президента України". Теж дуже потрібні речі.

Сьоме: прозоре формування уряду на принципах професіоналізму та відокремлення влади від бізнесу. Можна аплодувати!

Восьме: законодавче врегулювання гарантій прав власності. Так само.

Дев'яте: недопущення фактів чинення тиску на судові органи. Чудово!

Десяте: невтручання органів влади та посадових осіб в хід підготовки та проведення виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів 26 березня 2006 року, незастосування адмінресурсу. Супер!

Ми пропустили пункти три і чотири.

4) Невідкладне введення в дію закону про внесення змін до закону України "Про статус депутатів місцевих рад", яким передбачається законодавче врегулювання порядку притягнення депутатів місцевих рад до юридичної відповідальності.

Якщо хтось не зрозумів, пояснимо, про що йдеться. Всі пам’ятають вибори мера Мукачевого в квітні 2004 року та їх активних учасників – хлопців у чорних шкіряних куртках, з яких стирчали лисі голови та поламані вуха. Вони ще там трохи бешкетували – що в підсумку вибори було визнано найбруднішими у порівнянні з усіма, що відбувалися до того моменту в Україні.

Так от, як простодушно зізнався одного разу Нестор Шуфрич, всі ці підозрілі люди з кастетами та  бейсбольними бітами були "депутатами різних рівнів". І Чубірко, і Чалий – безпосередні організатори дебошу в Мукачевому – теж представляли закарпатських виборців. Але колись з депутатів місцевих рад було знято імунітет. Тепер його пропонується повернути. Дійсно, попереду ще багато виборчих кампаній, тому треба готувати нову бригаду – і так, щоб "депутати різних рівнів" не ризикували опинитися у в’язниці. Тепер підходимо до найнебезпечнішого, пункту номер три меморандуму Ющенка і Януковича.

3) Внесення проекту закону України "Про амністію" з визначенням у ньому ст.157 та ст.158 Кримінального Кодексу України. Простіше кажучи, цим Ющенко обіцяє пробачити фальсифікаторів на виборах.

В принципі, коментувати цей момент дуже важко. Щоб не вживати банальне словосполучення "зрада Майдану", краще відіслати читачів до архіву "Української правди" за осінь-зиму минулого року. Наприклад, за 22 листопада 2004, виступ Віктора Ющенка перед першим масовим мітингом, з якого почалася революція.

"Я вчитувався в рядки тих порушень, тотальних порушень, які відбулися в Луганській, Донецькій, Харківській, Полтавській області!... Ви знаєте, голова не хоче сприймати, розум відмовляється сприймати той рівень злочинності, фальсифікації, який допущений на цій території!". "У Донеччині на кожній третій дільниці явка була більше 100%. На Луганщині 7% фальсифікації по явці. При особистій участі міліції були вигнані всі спостерігачі з дільниць, представники преси, у бій пішли всілякі методи – залякування, викрадення, побиття, окрім того, у більшості активістів були відібрані диктофони, касети, матеріали, розбиті відеокамери із зафіксованими на них порушеннями...".

"Але скажіть мені, друзі, будь-ласка, як трапилося, що по Миколаївській області 35% усіх виборців, які прийняли участь, голосували вдома? Це не фальсифікація?  Практично в кожному випадку не були допущені спостерігачі від блоку наших політичних сил". "Ми стали свідками фальсифікацій за відкріпними талонами, яких було видруковано більше в десятки разів, аніж у першому турі. Коли десятки поїздів, сформовані Кірпою, ганяють по всій Україні, щоб кожний із так званих виборців по відкріпних талонах у тій чи іншій області міг проголосувати по 5-6 дільницях. Хіба це не ганьба цій владі, друзі?"

"Не важливо було у Донецьку, як проголосує народ, було важливо, при яких обставинах будуть рахувати голоси і фальшувати результати виборів!".

З таких фактів і з таких промов складалася помаранчева революція. Тепер це забуто в обмін на 50 голосів Януковича за Єханурова. Що отримав Ющенко у четвер? Свого прем’єра, принаймні, до червня 2006 року. Поки підрахують голоси після парламентських виборів, поки збереться нова Верховна Рада, поки оберуть спікера і почнуть творити коаліцію – уже почнеться літо. Цей час, очевидно, він по максимуму спробує присвятити реформуванню. Президентський тендер на постачання дефіцитних голосів при голосуванні виграли "Регіони України". Ще цим протоколом він хоче також обмежити простір Януковичу для домовленостей з Тимошенко. Крім того, Ющенко намагається надіслати сигнал Східній і Південній Україні, що він президент всієї держави. А що, не вийшло людей переконати економічними аргументами – прийшла черга політичних! Але, крім того, Ющенко отримує шквал критики з боку Тимошенко. Роман з Януковичем вилізе "Нашій Україні" боком під час виборів. Щоб пояснити революціонерам із Західної України, що такий меморандум – це зрада, достатньо кількох речень Тимошенко на мітингу. Таким чином, лише за рахунок галицько-подільського електорату екс-прем'єр набирає один-два десятки процентів на виборах-2006.

При цьому, звільнивши Тимошенко, Ющенко зняв з неї відповідальність за її ж невдачі. Які попереду вимальовуються все яскравіше – починаючи із зимового дефіциту газу в 7,5 мільярди кубометрів і закінчуючи двозначною інфляцією. Якщо довго думати, то є одне пояснення, чому Ющенко вирішив залучити 50 голосів Януковича в той момент, коли Єхануров міг пройти і без них. Тільки створивши такий запас, Ющенко отримує аргумент, що його прем’єр був затверджений без вирішального впливу з боку будь-якої фракції. Тобто ніхто не має золотої акції, за яку Ющенку треба було б платити посадами.

За те, що Єхануров набрав 289 голосів, він зобов’язаний всім фракціям, але нікому – критично: ні "Регіонам" (без них Єхануров набирав 239), ні Народній партії (без них – 242), ні навіть Соцпартії (без них Єхануров – 264). Таким чином, у Ющенка вільні руки, щоб сформувати новий Кабмін кризового менеджменту.

Але хіба це правильно – розчаруванням платити за те, щоб відкласти в часі наступне розчарування?

Сергій Морда

http://www.pravda.com.ua/articles/2005/09/23/3013742/

Кривий шлях до «Великого діалогу»

або Дещо про причини поразки українства у сучасних цивілізаційних змаганнях

Наявність такого явища, як змагання цивілізацій тепер вже майже ніхто не заперечує. Навіть у провінційних вишах ця теорія знайшла своїх гарячих і відданих послідовників. За ті десятиліття, що минули від «світової прем’єри» класичної праці Самюеля Гантінґтона «Конфлікт цивілізацій», розцяцькована планетарна мапа міжцивілізаційних конфліктів стала звичною окрасою лекцій з політології і культурології. Дехто вже навіть вважає цю схему науково банальною. Проте, визнаний у 2009 році європейськими лідерами крах ліберальної «політики мультикультурності» додав схемі Гантінґтона і певної пікантності і, воленс-ноленс, нового формату актуальності. При застосовуванні її до української історії останніх 20-ти років виявляються цікаві закономірності та відкриваються певні свіжі ракурси (і ресурси) бачення. З’являється можливість знов спробувати діагностувати ту загадкову «українську хворобу» яка так фатально спричинилася до більшості нашихгеополітичних поразок.

Територією України, як відомо знавцям згаданої схеми, проходить один із так званих «розломів Гантінґтона» історично обумовлений кордон між західноєвропейським (ЗЄ) і православним (П) цивілізаційними масивами, які поступово сформувалися на континенті після релігійних війн сімнадцятого та національних революцій дев’ятнадцятого і двадцятого століть. Умовно цей розлом можна провести уздовж старого кордону Австро-Угорщини. Підкреслюю – «умовно». Тому що, наприклад, Закарпаття і частина Буковини сьогодні відносяться радше до «П-масиву», аніж до тої України, яка сформувалася під впливом Римо-католицької церкви і класичного європейського права.

Розлом за радянських часів перебував у «придушеному» стані і, відповідно, вплив розлому не означався у публічних суспільних і культурних практиках. Він «активізувався» у 1988-1991 рр., і з того часу потужно впливав на всі політичні, культурні, соціальні, мистецькі і ментальні процеси, що відбувалися в країні. Помітна частина різноманітних українських «суспільних модераторів» (від професійних політиків до  популярних рок-співаків) активно паразитувала на «пробудженні» розлому і поглиблювала його, інша – не менш помітна – частина також активно паразитувала, але вже на «боротьбі з розломом» або ж на впертому заперечуванні самого факту його існування. 

Розлом за 20 років поступово набув ознак рамкової ситуації, обріс власною феноменологією, розгалузився,

[ Читати далі ]

Питання провини Юлії Тимошенко

Йорг Дрешер, проект Йовіалісм, Україна/Німеччина

Аналізуючи питання провини Юлії Тимошенко, не можна брати до уваги ані її особистість, ані її політичну позицію – цього вимагає принцип незалежності судочинства. І, відповідно, виникає питання: чи можна інкримінувати комусь іншому, скажімо, людині Х, те, в чому сьогодні звинувачують Юлію Тимошенко. На додаток можна гіпотетично проаналізувати, чи призвела б взагалі в іншій країні справа екс-прем’єра до обвинувачення. Зробимо припущення: Тимошенко – не прем’єр-міністр України, а федеральний канцлер Німеччини, яка підписує угоди з Росією. Чи постала б вона в такому випадку – і це через 2 роки після підписання угод –перед судом зі звинуваченням, що ці угоди нанесли збитків Німеччині та її народу?

На таке гіпотетичне припущення існує чітка відповідь: Ні!

У Німеччині, так само як і в Україні, президент, канцлер та міністри складають присягу. Вони зобов’язуються направляти свої зусилля на благо нації. Загальноприйняте тлумачення цієї клятви звучить так: Жодний федеральний президент (як зрештою і жоден канцлер або міністр) не буде настільки цинічним та одержимим владою, щоб на момент вступу на посаду думати виключно про владу, авторитет або особисту користь, пов’язані з відповідною посадою. Їм завжди буде йтися про "досягнення чогось", – тобто про втілення тих уявлень, які тісно пов’язані з їх основними політичними та етичними позиціями…". Згідно наведеного тлумачення, Тимошенко при підписанні газових угод "бажала чогось досягти". І тоді їй дійсно вдалося чогось досягти в Україні, а саме – розв’язати газовий конфлікт.

А тепер перенесімо цю справу в Гану. В цій країні посадовці теж складають присягу, яка – на відміну від німецької чи української – має наступне доповнення: "Далі я урочисто присягаю, що вразі порушення цієї клятви, я підкорюся законам Республіки Гана і понесу за це покарання". Тимошенко, якщо б вона була урядовцем у Республіці Гана, погодилася б понести усі покарання в разі доведення її дій проти інтересів народу. Але в Україні вона так не присягала.

В Німеччині ж визнали б, що Тимошенко, маючи повноваження на підписання газових контрактів, діяла виключно заради "досягнення чогось", а не жодним іншим чином. У разі якщо б вона своїми діями не порушувала жодних законів, усе було б добре. Далі виникає наступне питання: чи нанесли дії Тимошенко на момент підписання угод збитків Україні, українському народу? Чи все ж на той момент пріоритетним було саме врегулювання газової кризи? В інтерв’ю "Німецькій хвилі" політолог Андреас Умланд нагадує про умови підписання газових угод, які не допускали інших рішень. Сьогодні в Україні до влади прийшли інші гравці, які сповідують інакші "основні політичні та етичні позиції", аніж Юлія Тимошенко на момент підписання угод.

Чисто спекулятивним виглядають запитання: якими б були угоди в разі їх підписання сьогоднішніми  урядовцями? Як довго тривали б переговори з врегулювання газової кризи? Ймовірні характеристики – "краще", "скоріше" – не допомагають, адже зрозуміло, що не можна повернути час і перевірити дії у той момент на правильність.

Кримінальна справа проти Тимошенко розпочата за прийняте нею економічне рішення, яке, на думку обвинувачів, завдало збитків Україні. Відповідно, колишнього прем’єр-міністра судять також і за її "основні політичні та етичні позиції", що спонукали її саме до такого рішення, і які відрізняються від "основних політичних та етичних позицій" сьогоднішніх обвинувачів.Висновок: розглядати цей судовий процес як з’ясування питання провини не можна.

Наразі його слід розглядати як гіпотетичний іспит на те, які "основні політичні та етичні позиції" були на той момент вигідними для України та її народу. Але ж такі питання вирішуються не в суді. В суді в основному перевіряється відповідність законодавству – а правоможність підписаних угод очевидно не викликає сумнівів. Такі питання вирішуються насамперед шляхом відкритого політичного діалогу. А політичний діалог є невід’ємною ознакою демократії, при якій цілком зрозуміло можна обмінюватися "основними політичними та етичними позиціями". При цьому учасники діалогу прагнуть досягти саме тієї мети, що виражена у  клятвах посадовців у конституціях усіх держав, – дбати про благо свого народу. Останнє питання: яким чином цей судовий процес, а якщо ширше – політика нового уряду в цілому, – сприяють виконанню обіцянок, даних народними обранцями під час складання присяги, "усіма своїми справами боронити  суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу"?

Чергове фіаско печерсько-донецької влади. На цей раз-Лівійське.

Сергій Грабовський

На тлі численних нісенітниць, дурниць та безумств, учинених командою Віктора Януковича за часи її повновладдя, якось пройшло повз увагу як ЗМІ, так й опозиційних політиків зразково-показове фіаско політики офіційної України стосовно Лівії. І це фіаско має і матиме не тільки геостратегічний чи моральний виміри, а й суто економічний, який наочно доводить: кермують у Києві нині зовсім не "прагматики" чи "вмілі господарники", а інтелектуальні нікчеми та бездарні менеджери. 2010 року обсяг українського експорту до Лівії перевищив $200 мільйонів, в основному це було збіжжя. Йшлося про стабільний показник – 2009 року обсяг цього експорту був ледь-ледь меншим. Значний потенціал, у сотні мільйонів доларів, мав потенційний ринок поставок української авіаційної техніки та ремонту й модернізації зброї лівійської армії. В країні працювали тисячі вітчизняних спеціалістів. Але головне – Лівія має великі поклади нафти, газу й залізної руди – понад 3% світових запасів нафти, понад 1% газу та залізної руди. Для країни, населення якої становить лише 0,1% загального числа землян, видобуток й експорт копалин, передусім енергетичних вуглеводнів, становить основу економіки та передумову політичного впливу як в арабському світі, так і в цілому Середземномор’ї. Лівійський диктатор Муаммар Каддафі достатньо ефективно використовував нафтогазові важелі для тиску на європейські демократії, а десятки мільярдів доларів щорічних надходжень до контрольованої його сім’єю держскарбниці – для соціальних подачок лівійцям, закупівлі сучасної зброї та підтримки тих чи інших терористичних рухів по всьому світу. Здавалося, влада полковника Каддафі міцна як ніколи – адже в обмін на помітне послаблення підтримки терористичних і радикальних угруповань Захід зняв економічні й політичні санкції проти лівійського режиму, що дозволило виділяти ще більші кошти на купівлю народної підтримки за випробуваним у ХХ столітті тоталітарними режимами принципом "добробут в обмін на свободу".

І ось у лютому цього року, вслід за Тунісом та Єгиптом, у Лівії несподівано для всіх зовнішніх спостерігачів почалися масові антиурядові виступи, які швидко переросли в народну революцію і збройне повстання проти режиму. Слід сказати, що західні демократії накоїли чимало дурниць, реагуючи на цю революції: спершу тривалий час вони ніяк не могли вирішити, а що ж їм робити у такій нестандартній ситуації – фактом є масовий народний рух, значна частина учасників якого проголошує демократичні цілі, але ж Каддафі – хоч і тоталітарний диктатор з повадками напівбожевільного претендента на світове панування, та все ж визнаний у світі глава Лівійської держави... Втім, коли регулярні війська та найманці режиму почали вбивати маніфестантів та нищити цивільне населення, а революціонери виявили готовність вести боротьбу до кінця, частина західних лідерів наважилася на збройну допомогу повстанцям.

Не буду описувати подальші події – вони загальновідомі. Звісно, якби не військова допомога Заходу, Каддафі або придушив би повстання, що означало б сотні тисяч жертв, або Лівія розкололася б навпіл і громадянська війна перейшла б у стадію перманентних сутичок рейдових загонів у пустелі та авіанальотів на міста, що перебувають під контролем противника.

Але сталося так, як сталося, – і ті держави Європи, які рішуче підтримали Національну перехідну раду та сформований нею уряд, які ще кілька місяців тому "заморозили" грошові активи Лівії та клану Каддафі, а зараз передають їх новій владі, сьогодні мають статус "друзів Лівії". З усіма відповідними преференціями – як моральними, так й економічними.

Україна ж опинилася серед тих, кого офіційно не звуть "ворогами Лівії", але трактують саме так. Численні повідомлення про українських та білоруських військових льотчиків, які начебто бомбардували не тільки позиції повстанців, а й цивільні об’єкти, та про українських та білоруських снайперів-найманців не є випадковістю чи підступами зловмисників. Як і відсутність України серед тих держав, що закликані брати участь у відновленні Лівійської республіки після піврічної громадянської війни. Це – прямий наслідок політики офіційного Києва та вакханалій на телебаченні, радіо й у пресі, що їх постійно влаштовували "золоті голоси" і "найкращі пера" нинішньої влади.  І відносини тут зіпсовані не тільки з Лівією. Якої тільки гидоти не наговорили на адресу західних демократій й арабських революціонерів деякі знакові персонажі вітчизняного політикуму! Які тільки нісенітниці не злітали з вуст офіційних речників влади! Що тільки не писали деякі видання про "реформаторський потенціал" близькосхідних диктаторів, "заможне життя" їхніх підданих та"американсько-сіоністські підступи" у середземноморському регіоні!  Часом  видавалося, що атеїстична пропаганда таки геть знищила християнські підвалини української культури: бо ж забути істину, що не хлібом самим живе людина, може тільки невіглас або дурень...

На жаль, ідея свободи як однієї з основ людського єства і сьогодні, як і в 2004 році, незрозуміла тим, хто кермує Україною. От і маємо те, що маємо...А що ж маємо? Покірне і бездумне слідування у фарватері Кремля, який мав чимало спільного з режимом Каддафі й серйозні геополітичні імперські інтереси на Близькому Сході. Причому це слідування було фактом і раніше, коли влада України не виявляла енергії у відстоюванні перспективних проектів у Лівії та й узагалі – в арабському світі, пов’язаних із експортом туди продукції машинобудування чи інших високотехнологічних галузей, з наданням послуг в будівництві масштабних об’єктів, у створенні спільних підприємств тощо.

2011 року всі ці вади стали ще більш очевидними. Вдумайтесь: 22 серпня лівійське посольство у Києві підняло прапор Лівійської республіки, заявивши про перехід на бік нової влади і спустивши стяг "джамахірії", а уряд України тільки 1 вересня визнав цювладу, тоді як ціла низка європейських держав зробила це ще кілька місяців тому! Як мають сприймати такий жест лівійці? Правильно, як образу, як ляпас, як демонстрацію ворожості до власне Лівійської республіки. Невже в МЗС та в адміністрації Януковича відсутні більш-менш кваліфіковані експерти, здатні на пальцях пояснити своїм патронам, куди заводить така політика? Утім, можливо, експерти такі є; але ж Росія, Росія, Росія... Остання визнала нову владу Лівії також 1 вересня, давши тим самим очевидну "відмашку" й уряду України. Що ж, Росії вже нічого не світить, їй можна не перейматися своєю репутацією, зрештою, у неї, як й у Каддафі, чимало газу та нафти, і це їй успішно замінює репутацію, але чому Україна разом із Білоруссю має бути в такій компанії? Чи якийсь "слов’янський союз" уже створений, і про це забули сповістити? То що ж дивуватися, що коли того самого 1 вересня у Парижі розпочалася міжнародна конференція на високому рівні з питання допомоги Лівії й участі у відбудові лівійської економіки, України середучасників не було... Ні, звичайно, когось потішить, що Росія втратила вже мільярди доларів на своїх контрактах з режимом Каддафі – і втратить не менше у разі успішного завершення революційних виступів у Сирії, де режим Асада-молодшого вже вбив тисячі людей у спробі втримати владу, та хіба ж Україні від того краще? Тим більше, що Росія, схоже, вже знайшла нову вигідну експортну нішу на Близькому Сході – постачання засобів для придушення народних виступів. Чи Україна рушить вслід за Кремлем? Можливо, і фахівці відповідні в МВС та СБУ на експорт знайдуться? А загалом, якщо підбити підсумок, то Україна мала черговий гарний шанс – і в економічному, і в політичному лані.

Але панічний страх чинної влади перед народною революцією, бездумність високопоставлених чиновників і загальна налаштованість на слідування у фарватері кремлівської політики не просто знівелювали цей шанс, а ще й виставили державу в очах сотень мільйонів люду арабського світу як поплічника диктатора та співучасника вбивств цивільного населення.

І неважливо були вони насправді чи ні – громадська думка сформована!