Резолюція Європарламенту щодо поточної ситуації в Україні

Резолюція ухвалена членами асамблеї на пленарному засіданні в четвер в Страсбурзі.

Фото: EPA/UPG

Європейський Парламент:

  • беручи до уваги свої попередні резолюції по Україні;
  • беручи до уваги регулярний Звіт про прогрес України в 2010 році та Огляд ЄПС від 25 травня 2011 року;
  • беручи до уваги заяву свого президента щодо засудження колишнього Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко 11 жовтня 2011 року;
  • беручи до уваги заяви Верховного представника Кетрін Ештон від 11 жовтня та 5 серпня 2011 року від імені Європейського Союзу стосовно вироку у справі Юлії Тимошенко;
  • беручи до уваги Спільну декларацію Саміту Східного партнерства, який відбувся у Варшаві 29-30 вересня 2011 року;
  • беручи до уваги Угоду про партнерство і співробітництво (УПС) між Європейським Союзом та Україною, яка вступила в силу 1 березня 1998 року, а також поточні переговори щодо Угоди про асоціацію (УА), яка включає в себе Угоду про глибоку всеохоплюючу зону вільної торгівлі, що має замінити УПС;
  • беручи до уваги Національну індикативну програму на 2011-2013 роки для України,
  • беручи до уваги Правило 110(4) свого Регламенту,

a. оскільки ЄС виступає за стабільну та демократичну Україну, яка поважає принципи соціальної ринкової економіки, верховенство права та права людини, захищає меншини та гарантує фундаментальні права; оскільки внутрішня політична стабільність України, в тому числі фокус на внутрішніх реформах та повагу до верховенства права, яке передбачає справедливі, неупереджені та незалежні судові процеси, є передумовою для подальшого розвитку відносин між ЄС та Україною;

b. оскільки однією з основних зовнішньополітичних цілей Європейського Парламенту є покращення та сприяння відносинам з Україною та зміцнення Європейської політики сусідства, яка має на меті заохочення політичних, економічних та культурних відносин між країнами, яких вона стосується, та ЄС і його державами-членами;

c. оскільки рішення Печерського районного суду в Україні від 11 жовтня 2011, яким колишнього Прем’єр-міністра Юлію Тимошенко було засуджено до семи років ув’язнення, було заборонено їй ще протягом трьох років займатись політичною діяльністю, стягнуто штраф у розмірі 200 мільйонів доларів та конфісковано все її майно, широко вважається актом помсти, або спробою за допомогою кримінальної судимості та ув’язнення членів опозиції завадити їхній участі у парламентських виборах наступного року та президентських виборах 2015 року;

d. оскільки 12 жовтня Служба безпеки України порушила нову кримінальну справу проти Юлії Тимошенко та колишнього прем’єр-міністра Павла Лазаренка, яких звинувачують у змові, будучи президентом та реальним власником компанії «Єдині енергетичні системи України», з метою розтрати державних коштів України в особливо великих розмірах;

e. оскільки до кримінальної відповідальності притягається все більша кількість посадовців, включаючи міністрів колишнього уряду, але переважно (заступників) голів державних департаментів та інспекцій, голів підрозділів правоохоронних органів, суддів районних судів та голів органів місцевої влади;

f. оскільки уряд України зобов’язався запровадити низку правових реформ, які б привели цивільне та державне право України у відповідність до європейських та міжнародних стандартів;

g. оскільки ЄС продовжує наголошувати на необхідності поважати верховенство права, включаючи справедливі, неупереджені та незалежні судові процеси, тим самим уникаючи небезпеки спровокувати враження про вибіркове застосування судових заходів; оскільки ЄС вважає ці принципи особливо важливими для країни, яка прагне вступити у глибші договірні відносини та створити політичну асоціацію з Союзом;

1. Вважає, що поглиблення відносин між ЄС та Україною та пропонування Україні європейської перспективи мають велике значення та є в інтересах обох сторін; визнає прагнення України згідно зі статтею 49 Договору про Європейський Союз, за умови, що будуть дотримані всі критерії, включаючи повагу до принципів демократії, прав людини, фундаментальних свобод та верховенства права;

2. Засуджує обвинувальний вирок колишньому Прем’єр-міністру Юлії Тимошенко як порушення прав людини та зловживання судовою системою для політичного переслідування провідних опозиційних політиків України; наголошує на тому, що закон, який був вибірково застосований до Тимошенко, походить з радянських часів та передбачає кримінальне переслідування за політичні рішення; у той час як Статті 364 та 365, які наразі розглядаються Верховною Радою, не відповідають стандартам ЄС та ООН;

3. Закликає українську владу забезпечити справедливий, прозорий та неупереджений судовий розгляд апеляції Юлії Тимошенко, якщо вона її подаватиме, та інших судових процесів проти членів колишнього уряду; наполягає на тому, що Юлії Тимошенко необхідно дати змогу скористатись своїм правом на повноцінну участь у політичних процесах вже зараз та на майбутніх виборах в Україні;

4. Занепокоєний тим, що судовий процес проти Тимошенко повністю суперечить проголошеній українським урядом відданості демократії та європейським цінностям;

5. Висловлює свою щиру стурбованість триваючим перебуванням під вартою колишнього Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, якому поки що не був винесений вирок, та іншими аналогічними справами;

6. Наполягає на тому, що всі судові процеси проти колишніх та чинних високопосадовців уряду повинні проводитись у відповідності до європейських стандартів справедливості, неупередженості, прозорості та незалежності;

7. Вважає, що якщо не буде переглянуто вирок Юлії Тимошенко, це поставить під загрозу підписання Угоди про асоціацію та її ратифікацію, ще більше віддаляючи країну від реалізації її європейської перспективи; висловлює занепокоєння певними ознаками згортання демократичних свобод, а також можливим перетворенням державних інституцій на інструменти здійснення партійних цілей та політичної помсти;

8. Наголошує, що зміцнення верховенства права та внутрішні реформи, включаючи достойну довіри боротьбу з корупцією, є важливими не тільки для підписання Угоди про асоціацію та поглиблення відносин між Україною та ЄС, але й для консолідації демократії в Україні;

9. Вітає згоду, досягнуту щодо Угоди про глибоку та всеохоплюючу зону вільної торгівлі; вважає цю угоду міцною основою для можливого завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною;

10. Висловлює стурбованість повідомленнями про погіршення свободи та плюралізму преси в Україні; закликає владу вжити всі необхідні заходи для захисту цих невід’ємних аспектів демократичного суспільства, а також утриматись від будь-яких спроб контролювати, прямим або непрямим чином, зміст повідомлень у національних ЗМІ;

11. Рішуче підтримує рекомендації, висловлені у спільних висновках Венеціанської Комісії та ОБСЄ/БДІПЛ щодо проекту закону про вибори народних депутатів; вважає необхідним ухвалення та запровадження цих рекомендацій належним, інклюзивним та всебічним шляхом із залученням опозиції та громадянського суспільства;

12. Закликає всі політичні сили в Україні провести чесні та прозорі дебати щодо процесів прийняття політичних рішень; наполягає на тому, що розслідування можливих невдач в процесі прийняття політичних рішень повинні проводитись парламентською слідчою комісією;

13. Вважає, що нещодавно перенесена зустріч з президентом Януковичем могла б стати чудовою можливістю вирішити серйозні проблеми, озвучені українській владі, а також відновити конструктивний діалог, який міг би привести до парафування Угоди про асоціацію за умови, що буде досягнуто значного прогресу щодо усунення існуючих технічних та політичних перешкод; закликає Раду та Комісію заново призначити перенесену зустріч з президентом Януковичем так, щоб вона відбулась до запланованого на грудень 2011 року Саміту Україна-ЄС;

14. Закликає Комісію допомогти судовій реформі в Україні, краще використовуючи Програму розбудови спроможностей ЄС, а також розглянути можливість створення Консультативної групи високого рівня для допомоги Україні в її зусиллях щодо гармонізації із законодавством ЄС, включаючи судову сферу;

15. Доручає своєму президенту передати дану Резолюцію Раді, Комісії, Віце-президенту Комісії/ Верховному представнику Союзу з питань зовнішньої та безпекової політики, урядам та парламентам держав-членів, уряду і парламенту України, а також Парламентській Асамблеї Ради Європи і ОБСЄ.

"...настанет очередь писателей и интеллектуалов"

Die Tageszeitung: Г-н Андрухович, бывший премьер-министр Украины и икона революции Юлия Тимошенко борется против приговора, по которому за превышение служебных полномочий она должна провести семь лет в тюрьме. Перед тем как прийти в политику, она была успешным олигархом. А в правовом государстве она сидела бы в тюрьме? Юрий Андрухович: Юлия Тимошенко в 90-е годы была предпринимателем, и в то время в Украине царил полный хаос. Конечно, она не все делала по закону, но других путей в то время вообще не было. Если вы говорите, что она на законном основании сидит в тюрьме, то тогда перед этим следовало бы посадить за решетку 150 других предпринимателей, которые в то же время сколотили свои состояния. Но где они сейчас? У большинства из них дела идут прекрасно. - Например? - Бывший президент Леонид Кучма в настоящее время полностью реабилитирован. Больше уже ничего не говорится об обвинениях в том, что во время его правления он дал указание убить критически настроенного журналиста. Мы вернулись в эпоху Кучмы, от которой хотели избавиться в эпоху оранжевой революции. - Что еще осталось от той революции, которая произошла в 2004 году? - Остался большой исторический момент, который мы упустили. Я надеюсь, что он еще вернется в будущем как возможность новой революции. Но я боюсь, что она уже не будет такой мирной и прекрасной, как оранжевая революция. - А почему так? - Нынешние правители, собравшиеся вокруг Януковича, делают все для того, чтобы сжечь мосты в отношениях с оппозицией. Они представляют собой следующее поколение - это, так сказать, дети Кучмы. Все они родом с Донбасса, с находящегося под сталинистским влиянием востока Украины. Это означает, что они выросли в совершенно определенной политической культуре – лучше сказать: в антикультуре -  и теперь стараются ее поддерживать.  - Сохранились ли сегодня в Украине какие-нибудь остатки демократии? - Нет. Судебный процесс над Тимошенко – наиболее известная история. В принципе, каждый украинец, пребывающий в общественном пространстве, находится в опасности. Любой человек может пострадать от действий полиции, и подобного рода вещи происходит ежедневно. Это возвращение к временам Кучмы, но с одним отличием – все происходит более грубо, чем раньше. Для него еще было значимо, что скажут о нем западные демократии. Для сегодняшних правителей это совершенно неважно. - Средства массовой информации сообщают о таких вещах? - Телевидение этого не делает, оно больше не может свободно работать. Мы можем свободно высказываться в интернете. Конечно, существует и пример Китая, где интернет контролируется. Нашим правителям это бы очень понравилось. - Насколько свободно вы еще сами можете высказываться? - Каждую неделю я публикую в интернете мои статьи, и там они не подвергаются цензуре. Но это, конечно, всего лишь вопрос времени. В настоящий момент правители страны занимаются теми, кто им непосредственно мешает – например, оппозиционными политиками. Когда они с ними разделаются, настанет очередь писателей и интеллектуалов. - Во время революции 2004 года на улицах было особенно много студентов. Каковы сегодня настроения в университетах? - Там ситуация драматическая. Университеты теряют свою автономию. Так, например, в прошлом году служба безопасности потребовала от ректоров университетов, чтобы они с ней сотрудничали. Ректораты должны теперь регулярно сообщать спецслужбам о политической активности студентов и сотрудников. Из всех ректоров только один отказался это делать и проинформировал об этом общественность. Это был ректор католического университета в Лемберге (Львов). - И что с ним произошло? - Пока ничего. Этот университет не является государственным, и поэтому существующая система не располагает непосредственными возможностями оказывать на него давление. Теперь он считается островом свободы. Но все имеет свою цену: дипломы католического университета официально в Украине не признаются. И этого достаточно для того, чтобы нынешние правители могли его маргинализировать. - А его коллеги? - Тысячи ректоров просто согласились сотрудничать. Очень мало протестов в университетах, и на проводимые акции приходит, может быть, 30 или 40 человек. Настоящего студенческого движения не существует. - Почему так? - Потому что студенты, как, кстати, и общество в целом, не созрели еще для новых протестов. Люди не видят в этом смысла или цели. - Неудача оранжевой революции мешает дальнейшему сопротивлению? - Конечно. Кроме того, не существует также ни одной фигуры, вокруг которой могли бы объединиться разрозненные оппозиционные силы. Это очень глубокий, разрушительный кризис политики и общества. На этой волне может плыть любая власть. - Какую роль способны сыграть заключенные, в том числе Юлия Тимошенко? - Они, несомненно, могут стать опасными для власть предержащих. Если Тимошенко окажется на свободе, она может победить на президентских выборах. Но, судя по всему, свободных выборов вообще не будет. Еще и потому, что нынешнего президента Виктора Януковича очень не любят. В экономике успехов у него нет, и люди сейчас намного беднее, чем раньше. Население недовольно правителями страны, но одновременно люди не видят никакой политической альтернативы. Для современного положения Украины характерны жалобы и ожидания.

- Украина тяжело пострадала от финансового кризиса. Существует ли в Киеве движение под лозунгом «Оккупируй…» (Occupy)? - Нет. Нам бы такие проблемы! Мы были бы счастливы. Все понимают: даже если кризис серьезно затронет Европу, там все равно все будет лучше, чем у нас. У нас есть только кризис, и больше ничего. - А как обсуждаются в Украине революции в арабских странах? - Вообще не обсуждаются. На самом деле  мы провинциальная страна. Мы не мыслим глобальными категориями. Каждый день мы наблюдаем за тем, как полицейские шпики арестовывают людей, как эти люди затем  исчезают при загадочных обстоятельствах или как полиция применяет против демонстрантов слезоточивый газ. Такого рода сообщения сужают взгляд, ограничивая его только нашей собственной страной. В Украине достаточно тем для обсуждения. - Какую роль еще играет Евросоюз в Украине? - Правители страны хранят свои деньги на западных счетах, они не доверяют нашим или российским банкам. Помимо этого, им принадлежит недвижимость в Европе - в Баден-Бадене, например, есть целые украинские улицы. То есть им есть что терять в Европе. А они ушлый народ. Они сами хотят быть европейцами и одновременно намерены держать свою страну под контролем как автаркическую деспотию. Вы знаете, какая европейская страна больше всего инвестирует денег в Украине? - Россия, наверно. - Нет, Кипр. Потому что там низкие налоги, и многие олигархи вложили свои деньги в теневые фирмы на Кипре и уже оттуда инвестируют средства в Украине. И не платят налоги, естественно. - Евросоюз разумно ведет себя в отношении Украины? - Они должны играть роль хороших друзей, так как Украина важна с точки зрения политики в области безопасности. Евросоюз не может просто так от этого отказаться. И в результате любое правительство в Украине получает возможность вести свою игру. Если давление из Брюсселя становится слишком сильным, оно склоняется в сторону Москвы. И наоборот. Это бесконечная игра.

- А что будет дальше с Украиной?

- Внутри страны существуют две перспективы: сегодняшняя ситуация может быть законсервирована. В таком случае, помимо России и Белоруссии, появится еще одна авторитарная система в Европе, система антиевропейская и антизападная. Вторая перспектива – новое правительство. Путем мирных выборов мы его не получим. Нынешние правители не допустят проведения свободных выборов, мы это видели уже в 2004 году. И в таком случае это означает, что революция будет жестокой - с кровью и насилием. Обе эти перспективы ужасны. - Насколько реально кровавое восстание? - Я считаю его реальным, но это будет не сегодня и не завтра.

Литвин в Криму змайстрував на місці дитсадка шикарний особняк

Литвин в Криму змайстрував на місці дитсадка шикарний особняк (10 фото)
У цивілізованих країнах дружини перших осіб держави зазвичай займаються благодійністю, допомогою дітям. В Україні - інші пріоритети
Наприклад, дружина спікера Верховної Ради Володимира Литвина - Тетяна Литвин - засвітилася в одному ганебному бізнес-проекті в Криму. А саме: в селищі Ореанда під Ялтою був знищений дитячий садок, який справно працював, а на його місці побудували житловий комплекс "Ореанда плаза".
Він має три багатоповерхові будинки з рестораном, салоном краси, критим басейном 17 метрів, тренажерним залом і вертолітним майданчиком на даху.
Співвласницею комплексу є дружина голови ВР. Очевидно, не обійшлося в цій скандальну історії і без глави сімейства. Адже санаторій Верховної Ради "Нижня Ореанда" подарував "Ореанда плазі" землю, пляж і повітряний простір як раз в той час, коли спікером був Володимир Литвин.
Видання зазначає, що ця історія почалася в далекому 2004-2005 році, коли у дітей Лівадії був забраний і зруйнований дитячий садок. Але історія актуальна і зараз, адже дітей в Лівадії народжується більше, а виховувати їх ніде.
"Викладені факти дають більше інформації про те, ким є Литвин. Незважаючи на любов до моралізаторських промов він не відрізняється від цілої когорти чиновників в Україні, які торгують державною власністю, що знаходиться в їх управлінні. Разом з тим, на жаль, оприлюднення цього фрагмента сімейного бізнесу Литвина нічого не змінить для дітей Лівадії, адже дитсадок вже зруйнований".[ Читати далі ]

Партнери ПР в ЄП не будуть адвокатами української влади

У четвер, 27 жовтня, у Страсбурзі Європарламент (ЄП) розгляне екстрену резолюцію про ситуацію в Україні.

Вчора політичні групи ЄП зареєстрували свої проекти, після чого стало очевидно, що підсумкова резолюція буде жорсткою. З вимогою переглянути рішення Печерського суду у справі Юлії Тимошенко виступила не тільки Європейська народна партія (ЄНП), яка послідовно захищає екс-прем'єра, а й група соціал-демократів (СД), яка є партнером Партії регіонів у ЄП. Група соціал-демократів, яка офіційно оголосила торік про партнерство з Партією регіонів, досі була адвокатом української влади в ЄП. Однак тепер представники СД вирішили відмовитися від цієї ролі. Соціал-демократи висловили «розчарованість вироком колишньому прем'єру, лідеру опозиції», «щиру стурбованість позбавленням волі колишнього голови МВС Юрія Луценка» і «глибоке розчарування» тим, що президент Віктор Янукович не вніс у свій законопроект про гуманізацію Кримінального кодексу норму про декриміналізацію 365-ї статті. Найжорсткіші оцінки та деталізована критика діяльності нинішньої української влади традиційно утримуються в заявах ЄНП, партнером якої є очолювана Юлією Тимошенко партія «Батьківщина». Однак цей випадок став винятком. «Народники» обмежилися коротким і емоційним документом, в якому висловили «рішучий протест проти необґрунтованого вироку Юлії Тимошенко». «Якщо вирок не буде переглянуто, це відтермінує угоду про асоціацію і ще далі відсуне Україну від реалізації її європейської перспективи», — вважають в ЄНП. Стислість заяви ЄНП компенсували інші фракції Європарламенту, детально розписавши своє бачення ситуації в Україні та шляхи виходу з неї. «ЄП засуджує політично мотивовану суть звинувачень на адресу Юлії Тимошенко і закликає до її негайного і безумовного звільнення. Всі кримінальні звинувачення щодо неї має бути скасовано. ЄП наполягає, щоб Юлії Тимошенко дозволили реалізувати її право на повноцінну участь у політичному житті та в майбутніх виборах в Україні», — йдеться у проекті Альянсу лібералів і демократів (АЛД). Слід зазначити, що три фракції — комуністи, зелені та Європейські консерватори і реформатори (ЄКР) - запропонували резолюції, що оцінюють нинішню ситуацію в Україні стримано або, у випадку комуністів, позитивно. Однак ці політичні групи становлять лише 19% ЄП.

Ежель:Украина разрешит России модернизировать ЧФ

Министр обороны Украины Ежель:Украина разрешит России модернизировать ЧФУкраинской контрразведке запрещено проводить операции против Российской Федерации. Рассматривать Россию как "потенциального противника". Вопрос: так кто же наш потенциальный противник? Румыния? Турция? Или США? Или НАТО? Нет ответа... 
Как заявил во вторник министр обороны Украины Михаил Ежель, Украина разрешит России заменить устаревшее вооружение Черноморского флота, который базируется в Крыму. Однако при этом он отметил, что переговоры с российской стороной по этому вопросу продолжаются, сообщают РИА Новости.
По мнению министра обороны Украины, все проблемы, связанные с пребыванием российского Черноморского флота в Крыму, могут быть решены в процессе украинско-российских переговоров.
Министр напомнил, что срок эксплуатации кораблей составляет 25-30 лет и сегодня корабли Черноморского флота сильно устарели. При этом он подчеркнул, что Украина не будет препятствовать замене устаревшего оборудования.
"Прошло 30 лет, естественно, корабли будут обновляться, будет проводиться замена, и это - предмет переговоров. Как раз тех переговоров, которые проходили, когда приезжал министр обороны РФ 19 октября", - цитирует Ежеля "Интерфакс".
Напомним, министр обороны РФ Анатолий Сердюков посетил с визитом Украину и провел 19 октября переговоры с министром обороны Украины.
После того как московские власти решили сократить свою помощь севастопольским морякам, встал вопрос о судьбе социальных программ в Крыму. Украинский министр подтвердил в ходе переговоров заинтересованность местных властей в том, чтобы Россия продолжила участие в комплексном развитии полуострова. Анатолий Сердюков обещал оказывать в этом вопросе содействие.
Ответным шагом Украины могла бы стать ускоренная работа над соглашениями по российскому Черноморскому флоту. Условия его пребывания в Крыму до конца не проработаны, и это доставляет командованию нашего ВМФ немало проблем. Анатолий Сердюков, в частности, говорил о замене на Черноморском флоте устаревших вооружений и техники.
- Мы не собираемся увеличивать количество кораблей, а будем их менять на новые в рамках установленных лимитов, - заявил в ходе переговоров министр обороны.

Янукович повертає Україну у часи СРСР?

Під гучні лозунги важливості інтеграції з Європою і європейського вибору режим Януковича повертає крок за кроком Україну у часи СРСР і Брежнєва. І хоча це офіційно донецька влада ніде не декларує, але всі факти її діяльності свідчать про те, що цей вибір нею зроблений. «Совок» в Україні почали повертати з лютого 2010 року (від часу приходу Януковича до влади), а з 2011-го це повергнення набуло нових обертів. Для режиму «януковичів» за цієї ситуації головне протриматися до 2012 року, коли його політичний патрон Володимир Путін знову повернеться на президентську посаду. Адже всі публічні газові протиріччя «донецьких» з путіністами лише для сторонніх очей – план совітізації і русифікації українців неухильно виконується.

Одним із вагомих підтверджень цього стало те, що українською освітою (не дивлячись на протести), як і раніше займається особа, котра є одним із найбільших прихильників входження України до складу «Великої Росії». Що виглядає приблизно настільки ж логічно, якби у сучасному Ізраїлі міністром освіти був би високопоставлений представник ХАМАСу. Однак режим «януковичів» вважає цей факт цілком прийнятним явищем і нічого не збирається змінювати. Та й навіщо? Адже Партія регіонів на чолі з Віктором Януковичем нічого іншого, як в усьому діяти по-«совковому», не вміє. У головах регіоналів настільки міцно засів «совок», що питання совісті і моралі стали непотрібними атавізмами. А «совок», у свою чергу, породжує владу однієї партії, одного непомильного вождя, який неухильно починає прогресувати в сторону маразму.  Вторована путінська стежка Власне, Януковича можна зрозуміти, він іде второваною стежкою свого наставника Путіна. І нічого він у цьому політичному спектаклі нового і не міг придумати. Лише за тим винятком, що роль «Ходорковського-по-українськи» «донецькі» відвели Юлії Тимошенко. Тоді виходить, як їм здається, усе надзвичайно просто. Політичних суперників садити, а якщо перший термін не пішов, – давати другий. Перевірений спосіб залишитися президентом до самого кінця. Однак, з усього видно, що Віктор Янукович ніяк не дотягує до хорошого режисера вистави. Актори, зайняті в його політичному спектаклі, дуже поспішають і фальшивлять. Відбарабанили механічно підготовлені їм тексти своїх ролей, пауз не тримають, і одна сцена наповзає на іншу. Тому цей спектакль виглядає правдоподібним лише для самих лише регіоналів. І то, мабуть, не для всіх. Сьогодні Юлія Тимошенко стала однією із ключових фігур української політики, навколо якої точиться боротьба за майбутній демократичний чи тоталітарний вибір України. Це велика гра, в якій Янукович вже встиг підтвердити загальну думку щодо відсутності в нього таланту бачити ситуацію хоча б на декілька ходів наперед. Те, що відбувається в Україні з 2010 року – це урок усім: якщо вільні і самостійні особистості не знаходять між собою порозуміння, то перемагає сіра маса, яка й виштовхує нагору «лідерів», схожих на неї. Небезпека такої ситуації полягає ще й у тому, що правляча нині в Україні «еліта» цілком здатна, в обмін на політичну підтримку Росії, здати всі інтереси держави, якою вона керує. Янукович і його оточення впродовж усього суду над лідеркою опозиції намагалися довести українцям, що засудити Тимошенко – це в інтересах держави та українського народу. Лобіювання інтересів олігархів Однак, узявши собі за взірець розправу Путіна над Ходорковським, «донецькі» прорахувалися. Гребти під одну гребінку Ходорковського і Тимошенко явно не виходить. Адже до моменту арешту опального олігарха переважна більшість населення Росії навіть і не підозрювала про його політичні розбіжності з Путіним, а Тимошенко була і залишається й зараз найсильнішим опонентом Януковича. Крім того, якби навіть Ходорковському вдалося донести до населення свої ідеї, наївно вважати, що він зміг би щось протиставити Путіну, враховуючи надзвичайно високий на той момент рейтинг останнього і вкрай негативний імідж олігархів у Росії. А Віктора Януковича привели до влади олігархи, і тому він із таким завзяттям лобіює інтереси тих, хто його підтримав. Очевидно, що цим олігархам вкрай необхідний дешевий газ для підвищення рентабельності своїх підприємств і отримання на цьому надприбутків. А Тимошенко стала просто знаряддям для досягненні цих цілей, які бумерангом з часом можуть ударити по самому Януковичу. Звичайно, повернення до сталінських методів терору проти політичних опонентів і все те, що сьогодні відбувається в Україні, не може не насторожити. І насторожує не тільки тупість та агресивність влади, насторожує втома українського народу, який втрачає надію і бажання щось робити. Але, з іншого боку, ця безмірне нахабство з боку влади змушує політично активну частину українського суспільства замислитися і штовхає її до дій. Віктор Янукович не хоче враховувати, що Україна – не Росія. Він не має можливості «заткнути» рот народу нафтодоларами та газовими євро. І він не дзюдоїст, не аквалангіст-мисливець за амфорами, не гірськолижник і т.д., як Путін. В Україні немає Чечні і взагалі ворогів-держав, як у Росії – Грузія чи та ж Україна, або країни Балтії. Українська політика все ж відрізняється від російської навіть тим, що в Україні поки що є прямі ефіри на телебаченні, а несвобода слова не стала тотальною. За менше, аніж два роки Янукович майже призвів себе до міжнародної ізоляції. На кого він збирається спиратися? Адже якщо справа Тимошенко і надалі розвиватиметься подібним чином, то шлях на Захід йому буде заказаний. З Росією він також горшки побив, посварившись з Путіним і Медвєдєвим через газ. Хіба ще Китай гіпотетично буде готовий його підтримати. І то лише у тому випадку, якщо мова піде про продаж китайцям «Південмашу» чи корпорації «Антонов». Хоча не можна виключати того, що сьогоднішнє протистояння Януковича із Путіним – це спектакль для необізнаної публіки, як і задеклароване зближення режиму «донецьких» з Європейським Союзом. І дійсні наміри полягають у зовсім протилежному. Адже під нав’язливі мантри зближення з ЄС «януковичі» розтоптали Конституцію України, перетворили Верховну Раду на зборище покірних владі кнопкодавів, по-рейдерськи захопили законодавчу і судову владу та силові органи, за дуже короткий термін монополізували увесь бізнес. Правління однієї партії – шлях в СРСР Монополія однієї партії – це саме те, що було в Україні під час її радянської окупації. Але тепер в якості КПРС виступає її фактична правонаступниця – Партія регіонів, а в ролі генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва – Віктор Янукович. Регіонали з усіх сил прагнуть повернути українців в часи «розвинутого маразму» СРСР. Сьогодні «совок» в Україні відчувається в усьому. Починаючи з репресій проти інакомислячих до тотальної вседозволеності для ставлеників режиму. До цього ще можна додати утиски самодостатніх людей, котрі здатні заробляти, застосовуючи власні знання, професійні навички і розум, та «червоний опіум» в освіті і культурі. Ненаситна зграя малограмотних олігархів і їхніх ставлеників замінили політичне життя в Україні на концтабірне існування в режимі виживання одного дня. І тому лише від українців нині залежить, чи встигнуть вони нарешті відчути себе повноцінною націю і спроможуться дати відсіч тим, хто знищує їхнє майбутнє, чи далі будуть намагатися адаптуватися до життя в країні, в якій діють закони концтабору, що прирікають їх на неминучу загибель… Віктор Каспрук – незалежний політолог

Бунт безпорадності


Історія українських протестів доводить, що масові виступи можуть бути успішними, лише якщо за протестувальниками стоїть організована координуюча сила
Усі вияви суспільного протесту, незважаючи на відмінності в перебігу та результатах, доводять одне: повстають не найбільш гноблені, знедолені та упосліджені, а ті, що мають можливість це зробити. Результативність соціального опору натомість залежить не так від динамізму та рішучості протестувальників, як від наявності послідовних очільників, здатних відлити аморфну і хаотичну масу повстанців у чіткі форми організованого протесту з визначеними цілями та програмою дій.

СВІЙ ПОВСТАНЕ ЗА СВОЄ

 Навіть побіжного погляду на вітчизняну історію останніх 300–400 років достатньо, щоб переконатися в тому, що духу волелюбності й протесту в ній не бракувало, а форми активного опору були найрізноманітнішими: від зорганізованих у правових канонах шляхетських рокошів до кривавих і моторошних козацьких бунтів. На думку істориків, така ситуація стала наслідком химерного поєднання відкритості й слабкої заселеності українських теренів на схід від Волині, що давало широкі можливості для колонізаційних процесів, витворюючи специфічний типаж підприємливої й свободолюбної людини, готової повсякчас до будь-яких небезпек та викликів, із дуже деталізованим становим правом, котре від XVI століття надавало шляхетству, а згодом і козацтву максимально широкий набір соціальних, політичних та майнових прав водночас із ґрунтовно прописаним у цьому самому праві механізмом їх реалізації та захисту.

 Суспільна свідомість, густо замішана на обстоюванні соціальних прав і привілеїв, – річ для домодерних суспільств звичайна й дуже позитивна. Саме вона вела козацтво до битв під прапорами Хмельниччини. Утім, коли в інтересах еліти така свідомість починає домінувати над іншими й не переходить до стадії політичних категорій, це закінчується трагічно. Так, не секрет, що в доленосних для української державності 50–60-х роках XVII століття вимоги козацької старшини на переговорах у Кремлі чи Варшаві часто починалися з вузькосоціальних проблем: чисельності реєстру, гарантування прав землеволодіння та обрання очільника-гетьмана. Хоч яким дивним це може здаватися зараз, але перші звернення козаків до московського царя щодо прийняття у підданство стосувалися власне... самого козацького війська, до яких лише згодом долучилася формула «із землями та містами». Фактично лише Гадяцький трактат 1658 року, що постав як синтез козацького та шляхетського розуміння правильно організованого суспільства й держави, чи не вперше продемонстрував рівень справжнього стратегічного мислення, давши змогу козацькому повстанню піднятися до рівня революції, котра заклала фундамент нової держави.

 Хоч як сумно, але подальша доля козацької державності вкотре схилила шальки соціальної активності й ментальних пріоритетів у бік соціальних матерій. Ліквідація в 1764 році гетьманської влади в Україні, того інституту, який творив власне політичний дах, «штаб влади» козацької держави, відбулася, на диво, тихо й спокійно. Викликаний до Петербурга останній гетьман Кирило Розумовський був більшою мірою російським придворним, аніж козацьким регіментарем, тож із булавою розлучився доволі спокійно. Так само не прореагували на це жодним чином українська старшина та козацтво, хоча, за легендарною оповіддю «Історії Русів», імперські війська, розташовані на Лівобережжі, було приведено в бойову готовність і російські резиденти «чаяли от малороссов всякого лиха». Лиха не сталося. Принаймні одразу. Натомість уже за рік, коли новопоставлена російська адміністрація почала ревізувати службові обов’язки та повинності різних категорій козацтва, маючи вписати їх у загальноімперські рамки, розпочалися хвилювання. Спочатку заколот виник у колишній гетьманській гвардії, потім такі настрої охопили селян і козаків рангових маєтностей тощо.

 Одним із наймасштабніших виступів стало повстання Дніпровського і Донецького пікінерних полків 1769-го. Пікінерні полки почали формуватися з населення Південного Лівобережжя саме в рік скасування гетьманства, становлячи гібрид регулярних частин і поселеного козацького війська. Приваблені податковими пільгами, козаки охоче вступали до них, отримуючи в користування нові землі. Утім, ситуація змінилася вже за кілька років із початком війни з Туреччиною. Незвичні до «регулярства» пікінери, поміж яких було чимало колишніх січовиків, швидко збунтувалися, але повстання не мало жодних шансів на успіх. Російське командування натомість більше схвилювало те, що з повстанцями намагалися встановити зв’язок старшини-автономісти, невдоволені ліквідацією української автономії. Однак опозиціонери, які за кілька років уже пробували шукати підтримки української справи в іноземних дворах, – 1792 року до Пруссії вирушив нащадок старовинного полковничого роду Василь Капніст, – так і не спромоглися скористатися з вибухів невдоволення козацтвом новими порядками.
ТЕРПІТИ ЧИ СТРАЖДАТИ?

 Діапазон соціальних протестів в Україні імперської доби був доволі широким, але образ уярмленого і нещадно визискуваного кріпака, котрий перекочував із народницької літератури до підрадянської історіографії, насправді мало відповідав дійсності. Спалахи невдоволення, супроводжувані насильством, справді були непоодинокими, але їхні причини та учасники геть несхожими між собою. Головною перешкодою в успіху протестних дій була соціальна атомізація. Селяни і козаки, дворяни та міщани судилися різними судами згідно з різними правовими нормами, ходили до різних шкіл і часто спілкувалися навіть відмінними мовами. Усе це довгий час унеможливлювало те, що ми нині назвали б соціальною солідарністю.

 Поступово, протягом ХІХ століття, сформувалася нова модель держави та суспільства, дуже схожа на сьогоднішню, що висунуло на порядок денний так само сучасні соціальні проблеми: низький рівень життя, корумпованість суддів та правоохоронців, недотримання норм трудового права тощо. Селянські заколоти, описані класичною літературою, були лише верхівкою айсберга – бунтували через зловживання карантинних влад під час епідемій холери, несвоєчасну оплату праці на заводах і мануфактурах тощо. Найпоширеніший мотив протесту серед селян – намагання повернути собі козацький статус, себто вийти з-під будь-якої опіки: поміщицької чи то державної. «Шукання козацтва» з вилами та сокирами в руках почалося ще 1789 року повстанням у селі Турбаях, що на Дніпропетровщині, а продовжилося 1855 року під час «Київської козаччини», коли, схвильовані царськими маніфестами про скликання ополчення, цілі повіти знімалися з насиджених місць і з сім’ями, реманентом та худобою рухалися на південь, де цар роздавав землю й записував у козаки.

 Стихія селянського бунту, майже завжди некерованого, емоційного та ірраціонального, довгий час трималася і в робітничому середовищі, яке здебільшого складалося з учорашніх селян. Те, наскільки нездоланним виявився цей дух, добре видно на прикладі отаманського руху 1919–1923 років. У цей час сформувалося й діяло близько семи селянсько-повстанських республік, котрі спромоглися на власні уряди, збройні сили, судочинство й навіть примітивні фінансові системи. Спільною ідеологією для них стала суміш архаїчних землеробських ідеалів (особиста свобода, вільне землепорядкування) з республіканізмом, що межував з охлократією. Відхрестившись від більшовиків (популярне гасло селянських республік «Хай живе радянська влада! Геть більшовиків!»), отаманські державки не знайшли спільної мови й з національно-демократичним рухом. Уряди, що складалися з професорів, виявляли тотальне нерозуміння урядів учорашніх наймитів, а бунт соціальний протистояв, а не співдіяв політичній революції, лишивши по собі руїну.

 Попри всю несхожість, соціальні протести мають багато спільного. Окрім непередбачуваності вони творять дуже серйозне випробування суспільства на міцність. Бунти посилюють тоталітарні режими, надаючи їм ореолу охоронців порядку й захисту ладу від безладу, а суспільства дуже часто дезінтегрують та дезорієнтують. Розхитавши корабель української революції, селянська отаманщина була приспана більшовицькою демагогією, аби схаменутися й прокинутися збройними повстаннями напередодні та під час колективізації. Та було запізно.

Олексій Сокирко
http://www.ut.net.ua/History/31848

Януковича рейтинг виборців вже не цікавить, нас також

Януковича рейтинг виборців вже не цікавить – нас він також не повинен цікавити1. На «Українській правді» часто пишуть про те, що «опозиція безсила», «Юля нікому не потрі-бна», що «влада Януковича протримається більше, ніж 15 років»…
Навіть неупереджені та співчуваючі читачі весь час думають про «Майдан в півмільйона чоловік».
Але зі зміною методів боротьби змінюється кількість та склад учасників. 
Але історія людства так не відбувається – по заздалегідь визначеному плану чи чиємусь бажанні. 
Згадаємо декілька речей:
Революція 1905 року пройшла під знаком робітничих барикад та селянських бунтів.
Але в революції 1917 році барикад вже не було, бунтів як таких – теж. 
Тобто, кожного разу форми боротьби змінювалися невпізнанно. 

2. Нам вже ніколи не повторити Майдан 2004 року: це подія не на десятиліття, а на ціле століття. Тобто дещо унікальне. 
Зараз встановилася тоталітарна диктатура – саме тому деякі форми боротьби, протистояння втратили сенс взагалі. 
Наприклад – влада Януковича діє так, наче ніяких виборів вже не буде. Їх і дійсно не буде: опозиційні партії знімуть з виборів, суди штампуватимуть рішення вигідні владі, виборчі комісії складатимуться лише з правлячих партій. Озброєні міліціонери та солдати будуть патрулювати наші міста та села. 
Ось такий план диктатури. 
Юлія Тимошенко – не засуджена, а військополонена у руках бандитів від влади та їх заручниця. Усі дії влади – під гаслом: «А що ви нам зробите, ми – господарі становища!». 

3. Отже – треба погодитися з владою – і спитати – «ЩО саме ми зробимо з такою владою?»
Ніяких дискусій з супротивником. Тільки стосовно нього – не з ним. 
На ефірах регіонали знущаються з своїх опонентів – але наші, навіть бютівці, намагаються у чомусь переконати владу та суспільство – аби визволили Юлію Тимошенко та Юрія Луценка. 
Треба полишити ці намагання: наших політв’язнів визволить не суд, а народна революція, справедливі вибори можливі лише після або під час революції. 
Ще і ще раз нагадаємо: від тоталітаризму до демократичного ладу демократичного шляху немає. 
Політв’язнів з тюрми доведеться визволяти як з Бастилії. Іншого шляху немає. 

4. На ефірах треба говорити прибічникам диктатури: «Ми від вас нічого хорошого не чекаємо – і вам не обіцяємо!». Шкіль під час «Республіки» з Анною Безулик був надто коректним. Поки наші лідери сидять в тюрмі – ми вважаємо їх як командирів, які сидять у полоні. Якщо ми їх не захистимо – не треба сподіватися, щоб з’явилися «нові, ще кращі лідери»… яких ми ладні у черговий раз зрадити. 

5. Ті, хто ризикуватиме своїм життям – мають покладатися на наші співчуття та всіляку підтримку. Якщо ми готові захистити їх, наших лідерів та інших скривджених – за нами не прийдуть, якщо ні – прийдуть. 
Дуже просто чи примітивно? 
Але дійсно – Олександра Кужель права: Янукович готовий фізично вбивати опозицію – тобто діє «третій закон Ньютона» - зараз працює логіка не права, а холодної (поки що) громадянської війни. Можемо лише зауважити пані Олександрі Кужель: Янукович дійсно ХОЧЕ вбивати своїх ворогів – але БОЇТЬСЯ за наслідки для самого себе. Через те, що не користується підтримкою населення. 
6. Наша кінцева мета: диктатор мусить залишитися без озброєної охорони. Для цього треба попрацювати з силовиками. 
Це – і просто і жахливо, але інша логіка подій ще гірша: зрада самої України як держави.
У захисті України як держави ми ладні підтримати кого завгодно, «Свободу», навіть «Фронт змін» незважаючи на його бутафорність.
Може, з них ще будуть люди…
svetiteni.com.ua

Зухвалість Януковича, парламентський абсурд і гра на трубі

Віктор Янукович дав зрозуміти європейцям, що не збирається йти на поступки у справі Тимошенко. Україна бере  участь відразу в двох зонах вільної торгівлі. Верховна Рада продовжує  дивувати. Віктор Ющенко прогнозує консорціум із «Газпромом».

Януковичу Європа не указ

Глава держави відреагував на публічні демарші європейських політиків у  властивій йому манері «великого і жахливого». Віктор Янукович заявив, що не бачить сенсу у виході Юлії Тимошенко на свободу, оскільки проти неї  відкрито ще декілька кримінальних справ. Бютівці постаралися довести  ситуацію до абсурду, говорячи про 11 справ проти свого лідера, але поки  їх набагато менше. Хоча Віктор Федорович сердиться на європейських політиків, які не вірять у його рівновіддаленість від всіх українських  судів, у їхньому скептичному ставленні до української Феміди є чимала  частка його провини. Президентська команда крутить судовою системою «за  царським велінням», і вибудовує конфігурації, зручні для себе, коханої.  Недивно, що українського президента показово вирішили не приймати в  Брюсселі. Янукович скористався можливістю і знову зайняв «сильну  позицію», заявивши, що готовий перенести підписання угоди про асоціацію з ЄС. Крім того, він наполягає на згадці в угоді перспективи членства  України в Євросоюзі, на що численні євроскептики безумовно не готові.  Схоже, до грудня нас чекає обмін заявами з різним смисловим наповненням і емоційним зарядом. Триллер «Україна і ЄС» наче написаний маститими  голлівудськими сценаристами – так багато натяків і нагнітання напруги.

Росія розкриває обійми

Зате у відносинах із Росією подібної двозначності практично не буває:  там не приховують своєї зацікавленості в поверненні нашої країни в сферу монопольного впливу Кремля. З нагоди охолодження стосунків між Україною і ЄС,  Володимир Путін з панського плеча навіть дозволив підписати угоду про створення в СНД зони вільної торгівлі в рідному Петербурзі.  Мабуть, Володимир Володимирович був інформований, що Україна успішно  проводить переговори про ЗВТ з ЄС, і зіграв на випередження. Операцією  прикриття для подяки Путіна став візит Медведєва до Донецька, де  майбутній екс-президент Росії продовжив імітувати власну значущість.  Ходити з високо піднятою головою у Дмитра Анатолійовича виходить  непогано, а ось впливати на реальні політичні розклади виходить куди  гірше. Микола Азаров, який поставив автограф під угодою про  створення ЗВТ СНД, був змушений не лише виправдовуватися перед  опозицією, що звинуватила його в перевищенні повноважень, але  демонструвати сподівання на досягнення нового компромісу з газового  питання. Аналогічний «прорив» анонсував і Віктор Янукович після  спілкування з Медведєвим. Чесно кажучи, після європейського «батога»  чомусь не віриться, що Росія підкине «пряників». Скоріше, Москва спробує  скористатися ситуацією і нав'язати Києву черговий варіант  нерівноправної угоди. Там добре розуміють, що з усіма бадьорими  рапортами Кабінету Міністрів діватися Україні особливо нікуди –  вітчизняна економіка дуже залежить від ціни на російський газ.  Віктор Ющенко, допущений к студію Савіка Шустера для критики Юлії  Тимошенко і укладених під її патронатом газових домовленостей,  припустив, що нас чекає створення газотранспортного консорціуму (ГТК)  або оренда української труби. Подібні варіанти обговорювалися ще за  часів президентства Кучми, і не варто забувати, що можливі європейські  партнери в створенні ГТК можуть бути в долі з «Газпромом».

Театр абсурду під куполом

Тим часом без президентської відмашки парламентська більшість навідріз  відмовилася ухвалювати рішення по декриміналізацію статті Кримінального  кодексу, за якою винесено вирок Юлії Тимошенко. Поставив своєрідний  «рекорд принциповості» регіонал Михайло Чечетов, який до обіду заявляв,  що відміна рішення Верховної Ради – «ніж в спину Медведєву і Януковичу», а після обіду жваво брав участь у голосуванні, що повернуло Україні  перехід на зимовий час. Депутатський корпус буквально охоплений  політичним мазохізмом: законодавці, за словами віце-спікера Миколи  Томенко, не врахували 99% відсотків поправок до бюджету-2012. Зате  знайшовся один парламентарій – народник Олег Поліщук – який добровільно  склав із себе депутатські повноваження. Але це скоріше виключення, ніж  правило – справжнього оновлення парламенту доведеться чекати ще рік.  Євген Магда

І МВФ запитає Україну про Тимошенко

В Україну прибула  місія Міжнародного валютного фонду. Вона інспектуватиме виконання Києвом вимог, необхідних для отримання чергового траншу кредиту stand-by. В  українському уряді сподіваються отримати відразу дві черги позики  загальною сумою 3 мільярди доларів і вважають, що Україна має шанси отримати гроші попри невиконання певних умов. На думку ж представників  опозиції, якщо Київ виконає всі взяті на себе зобов’язання, рівень життя українців знизиться.

Місія МВФ мала  прибути в Україну ще наприкінці серпня, проте візит був перенесений. Як  заявляв голова представництва МВФ в Україні Макс Альєр, для отримання чергового траншу кредиту Україна повинна виконати низку  вимог. Зокрема, провести пенсійну реформу, відкоригувати тарифи на газ  та тепло для населення, зменшити бюджетний дефіцит та скасувати вимогу  щодо обов’язкового викупу рекапіталізаційних облігацій, що на думку МВФ, знижує незалежність Нацбанку. За словами заступника голови фракції Партії регіонів Анатолія Кінаха, Україна виконала більшість вимог. Найбільшою ж проблемою наразі залишається підвищення тарифів на газ та тепло для населення. «Україна починає дуже непросту, дуже болісну пенсійну реформу. Її  потрібно продовжити, але ще більш системно, – зазначає Кінах. – Зараз  зроблені серйозні кроки щодо зниження бюджетного дефіциту. І потрібно провести серйозну, високопрофесійну дискусію з місією щодо чергового  підвищення цін та тарифів. Місія МВФ повинна розуміти, наскільки  серйозною для України є проблема бідності». Минулого тижня голова Національної комісії, що здійснює державне  регулювання у сфері комунальних послуг Валерій Саратов заявив, що ні  підвищення, ні коригування тарифів на тепло для населення не буде,  допоки Київ та Москва не домовляться щодо зниження ціни на російський  газ. Проте, на переконання Анатолія Кінаха, в України є шанси знайти  щодо цього компроміс з МВФ. Виконання вимог вдарить по українцях Якщо кредит буде отриманий на нинішніх умовах, Україна зможе виплати всі кредити іноземним банкам та компаніям вчасно, зазначає перший заступник голови парламентського комітету з фінансів та банківської діяльності,  «б’ютівець» Сергій Терьохін. Разом з тим, наголошує він, рівень життя українців стане нижчим. «У золотовалютному резерві Національного банку ліквідних грошей, тобто  тих, які можна забрати за секунду, є лише 12 мільярдів. А у наступному  році нам потрібно заплатити 52 мільярди, як повернення кредитів та процентів на них, – каже Терьохін. – Тому хотілося б, щоб місія МВФ  досягла успіхів у переговорах. Але якщо це буде за рахунок пенсій жінкам чи скасування пільг пенсіонерам, тоді краще пережити дефолт». Не без політики Між тим, голова Комітету економістів України Андрій Новак не виключає, що під час переговорів України та МВФ, окрім економічних питань, будуть поставлені і політичні. «На сьогодні політична репутації України і у Європі, і у США, через  відомі судові процеси, є не найкращою, – говорить економіст. – Тому, думаю, що у переговорах з місією МВФ, крім економічних аспектів, будуть  поставлені і суто політичні питання до українського керівництва. І,  можливо, буде навіть певна залежність того, як будуть вирішуватися політичні проблеми в Україні, і того, наскільки лояльним буде МВФ». Якщо ж Україна найближчим часом не отримає коштів МВФ, це, на думку  Андрія Новака, поставить у складну ситуацію як уряд, який не матиме коштів для латання бюджетних дірок, так і Національний банк, що не  матиме достатніх резервів для забезпечення стабільності гривні.