Українська, за назвою, влада впродовж усіх двадцяти років незалежності так і не спромоглась до системного відновлення в історичній пам’яті суспільства одного з визначальних етапів нашої боротьби за власну державність в новітній історії – українських визвольних змагань 1917–1921 років. Видається, що при відповідній державній політиці (якби ж то така була!) визвольна війна українського народу на початку ХХ століття, що велась без підтримки світової спільноти, на всій території сучасної України, часто-густо на 2-3 фронтах одночасно – проти білих і червоних російських військ та проти поляків, а ще й з тифом – мала б стати стрижнем формування національної самосвідомості та об’єднавчим фактором. Адже, тоді нашим опонентам не вдалось би протиставити схід і захід, штучно локалізувати та опорочити визвольну ідею й боротьбу. Бо тоді за волю України, за українську державність воювали предки нинішніх мешканців Поділля і Київщини, Слобожанщини й Запоріжжя, Херсонщини і Луганщини. Підтвердженням тому є зафіксоване у чекістських документах біографічні дані розстріляних повстанців листопадового рейду Армії УНР, про який йтиметься нижче. У списку страчених, що зберігся в архівах є вояки з усіх центральних, південних і східних областей України, особливо багато – родом з нинішніх Вінницької (58), Хмельницької (50), Київської (34), Полтавської(32) та Черкаської (25) областей.
Отож, у вересні-листопаді цього року минає вже 90 років від подій Другого зимового походу Армії УНР, який став останньою відчайдушною спробою інтернованих формувань збройних сил УНР ввести в Україну свої військові частини, об’єднати всі партизанські загони, поширити збройне повстання на всю територію радянської України, і вимести звідти більшовицьку владу. Може здатись, що сама ідея відрядження менше двох тисяч вояків проти півторасоттисячного регулярного, навченого війська, значну частину якого складала кіннота, була божевільством. Але ж, задум походу будувався на тому, що для походу на Україну, охоплену широкомасштабним антибільшовицьким повстанням спрямовується організоване ядро, в основному із старшинського складу, з завданням очолити повстанські сили, зкоординувати їх дії, та, по-суті утворити нову Повстанську армію. І підстави для таких планів були дуже вагомими. Особливо, якби вдалося реалізувати ще й спільний російсько-білоруський наступ, що теж планувався.
Внутрішньо українські чинники
В Україні ситуація на той час була дуже важкою. Впродовж 1920 – 1921 років большевиками здійснювалась грабіжницька “воєнно-комуністична” політика з репресивними каральними акціями та примусовим, із застосуванням військової сили, вилученням хліба та інших продуктів. На підтвердження дослідники наводять показовий фрагмент із листа В. Леніна до командувача Південним фронтом М. Фрунзе: “Тов. Бухарін каже, що урожай на Півдні прекрасний. Тепер головне питання всієї радянської влади, питання життя і смерті для нас, – зібрати з України 200-300 млн. пудів“.
А “збирати” вони навчились.
Селянинові дозволялося залишати собі всього близько30 фунтівзбіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, більшовицька партія організовувала з люмпенів комнезами, члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % «здобичі», залучала голодних пролетарів з Росії.
У відповідь на це більшість селян бойкотували посівні кампанії. Водночас із зменшенням виробництва продуктів харчування, центральні й південні райони України охопила посуха, наслідком чого й став перший організований комуністами голод 1921-1923 рр., що забрав життя сотень тисяч людей.
Така політика породжувала масовий спротив. Селяни зрозуміли, що відсидітись у своїй хаті не вийде. Україна знову стала до боротьби. Повстанці відбивали обози з награбованим майном і реквізованим хлібом, влаштовували залізничні катастрофи, чинили атентати проти комісарів та більшовицьких активістів.
За даними дослідників, у різні роки на території Великої України діяли 692 підпільні організації та їхні осередки, 1435 повстанських загонів, з них — 689 відомих, 746 маловідомих. Із 268 селянських повстань, що мали місце в Україні від 1917 до 1932 року, переважна більшість відбулось в цей період. У чекістських донесеннях значилось, що “загальна кількість бандитів у 1921 р. досягала 40 тисяч чоловік“.
Навесні і влітку боротьбу проти окупантів вели 42 тільки великих партизанських формувань, що перебували на зв’язку з емігрантським урядом. Серед них виділялися: загін Заболотного(район дій Ольвіополь – Балта), чисельністю – до 6000 багнетів і шабель, 6-8 гармат, кулемети; загін Струка (Коростень – Житомир – Козятин), до 3000 осіб; загін Брови (Новомосковськ – Павлоград), 3000 багнетів, 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати; загін Мордалевича(Радомишльський повіт), до 1220 багнетів; формування Бондарчука, Завгороднього і Хмари(Черкащина), до 1200 багнетів; загін Удовиченка (Полтавщина), до 1000 багнетів; “Надбузька Повстанська дивізія” (Гайсинський і Уманський повіти), до 4000 багнетів і шабель.
Крім того, ще ж діяло повстанське з’єднання Нестора Махна (до 30 тисяч осіб). Щоправда, воно не підлягало уряду УНР і дотримувалось власної тактики, а уже в серпні – зазнало поразки.
Повстанські формування вели бойові операції проти цілих з’єднань, окремих загонів і залог регулярної Червоної армії, здійснювали диверсії на комунікаціях і лініях зв’язку, атентати проти партійних і радянських працівників та активістів, відбивали реквізоване зерно й худобу, вели пропаганду і агітацію, збір розвідувальної інформації.
Але більшість повстань, що стихійно вибухали проти грабунку і знущань більшовицької влади, були не координовані. Орудували повстанці невеличкими групами, збираючись при потребі у великі з’єднання і розпускаючись, коли минала потреба, щоб легше було переховуватись.
Уряд УНР та особисто Головний отаман Симон Васильович Петлюра вважали ситуацію в Україні на зламі 1920-1921 рр. сприятливою для нового етапу розгортання народної боротьби проти поневолювачів України. Тож, для керівництва повстанням у Києві в березні 1921 р. створюється Центральний Український Повстанський Комітет на чолі з українським старшиноюІваном Андрухом, делегованим в Україну ще наприкінці 1920 р. По всій Україні виникають губернські, повітові, міські і сільські повстанкоми, котрі розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп.
Партизансько-підпільному рухові протидіяли регулярні війська Червоної армії та загони чекістів. Закінчення війни на інших фронтах дозволило більшовикам кинути на придушення повстанців значні сили радянських військ і органів держбезпеки, кращі частини на чолі з досвідченими душителями протибольшевицьких повстань – М. Фрунзе, В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком.
Міністерство закордонних справ УНР у донесенні-огляді Головному Отаманові від 10 вересня 1921 р. інформувало: “Починаючи з середини серпня, большевицьке командування підводить безпосередньо під кордон (на відтинок Проскурів-Камянець-Могилів-Ямпіль-Бірзула) багато нових піших і кінних частин з відповідною кількістю артилерії і інших різних допомогаючих родів військ… Большевицьке командування до бувшої раніше на Правобережжі в певному стратегічному угрупованні Червоної армії підтягує значні сили з Москви, Лівобережжя і Кавказу“.
На липень 1921 р. лише у безпосередній близькості до польського кордону розташовувалось126 000 багнетів і 22 000 шабель. Додатково кордонна охорона складала 15 000 багнетів і 1 000 шабель. Вони здійснювали каральні акції щодо мирного населення із застосуванням кінноти, кулеметів та, навіть, гармат. По селах проводилася мобілізація молоді до Червоної армії. З дезертирством велася шалена боротьба: ув’язнювались родини втікачів, конфісковувалося їхнє майно, спалювалися оселі, спійманих втікачів розстрілювали.
Нарощуючи потужність ударів по повстансько-підпільному руху, більшовики нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи та підпільні групи в містах. В Києві ЧК був заарештований та 28 серпня 1921 року розстріляний вже згадуваний керівник Центрального Українського Повстанського Комітету Іван Андрух. Впродовж 1921 року загинули в боях або були знищені окупантами відомі повстанці чорноліський отаман Микола Кібець-Бондаренко, звенигородський кошовий Вільного козацтва Семен Гризло, Кость Пестушко (Степовий-Блакитний), Отаман Степової дивізії, головний отаман Холодного Яру, Максим Терещенко, начальник Холодноярського повстанського штабу, отаман з Чернігівщини Іван Васильчиков-Галака, Віра Бабенко, зв’язкова Катеринославського повстанкому, розвідниця 1-ї Олександрійської (Степової) повстанської дивізії, подільський отаман Яків Шепель.
Дослідник Г. Бурнашов підрахував, що чекісти разом з частинами Червоної армії у 1921 р. зліквідували: “бандитських” отаманів – 444, рядових – 29 тисяч 612. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб… Важко уявити, – зазначає він, – щоб такою величезною кількістю зброї могли володіти “банди”. Ні, це була всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави!”.
Тож, до початку осені більшість повстанських формувань було зліквідовано. Залишились невеликі загони, які нараховували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості. Більша ж частина повстанців, у відповідності до партизанської тактики, при ранніх снігах, що в той рік випали дуже рано та морозах, розійшлися по домівках. На прикладі Холодного Яру знаємо, що й зв’язки з емігрантським урядом були вже порушені або взяті під контроль чекістами, тож багато повстанських вожаків навіть не були повідомлені про початок походу й не отримали завдань на з’єднання з повстанською армією.
Еміграція
Підготовка визвольного походу Армії УНР на території тодішньої Польщі теж здійснювалась у складній неоднозначній обстановці. Для керівництва повстанням урядом УНР був сформований спеціальний орган - Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ), що з дозволу польської влади був розміщений у Львові. Очолив ППШ генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, досвідчений фахівець повстансько-партизанської боротьби, що був одним із керівників Першого Зимового походу і мав значний вплив серед повстанців на Україні.
На той час, армія УНР яка, в листопаді 1920 р перейшовши кордон Польщі в непоганому організаційному й моральному стані, була роззброєна та інтернована в табори. Але Симон Васильович Петлюра оцінював тодішню ситуацію «…не як ліквідацію нашої державності, не ліквідацію наших державних зусиль, а як ліквідацію однієї з мілітарних спроб боротьби з окупантською владою України». Всього в таборах на 20 січня 1921 р. нараховувалося 17 464старшин і козаків. Згодом чисельність інтернованих в польських таборах зростала, і на кінець 1921 р. сягала близько 30 тисяч чоловік. І, якби утворились умови, щоб відновити боєздатність війська такого складу, то мрія українців на вигнанні про скоре повернення на рідну землю, могла б здійснитись.
Тож, на початках, завдячуючи домовленостям С. В. Петлюри з польським урядом, інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р. було внормоване правне становище армії. У ній армія УНР трактувалася як дружня та союзна. Інструкція зобов’язувала польську адміністрацію забезпечити відповідні умови перебування інтернованих у таборах: організувати харчування та медичне обслуговування, підготувати необхідну кількість бараків.
Та на час завершальної фази підготовки визвольного походу, за спиною С. В. Петлюри уже був підписаний Ризький мирний договір 1921 року між Росією, радянською Україною і Польщею, за яким до Польщі відійшли Волинь і Галичина, що стало зрадою УНР.
Таким чином, офіційна Варшава опинилася у вельми незручній ситуації. З одного боку, поляки не хотіли іти на повний розрив союзницьких стосунків з українцями, оскільки відновлення УНР як буфера з Росією для Польщі залишалося життєво важливим питанням. З цих міркувань польські військові власті, які допускали можливість нового антибільшовицького походу, сприяли здійсненню планів українського керівництва.
Та Москва жорстко вимагала від Польщі дотримуватися умов Ризького договору, яким заборонялось існування антирадянських збройних угрупувань на території Польщі. А 7 жовтня був підписаний протокол, згідно з яким польська влада зобов’язувалась навіть роззброїти українські війська.
Тому є підстави припустити, що допомагаючи у підготовці походу, Польща також намагалась позбутись зі своєї території організованої сили, що, окрім усього іншого, ще й могла підтримати визвольні намагання галичан і волиняків, котрі опинились під польською окупацією та ще не забули про боротьбу Української Галицької Армії.
У цій надкритичній ситуації уряд УНР та особисто С. В. Петлюра продемонстрував високу політичну зрілість і розуміння того, що єдиним шансом, який давав надію на звільнення України від більшовицької окупації, було продовження співпраці з Польщею. Тому Головний отаман Армії УНР докладав усіх зусиль для її зміцнення.
У висліді, польська влада все ж таки дозволила використовувати частину інтернованих українських старшин і козаків як посланців в Україну, тож звільнила з таборів 2 тисячі українських вояків та взяла на себе зобов’язання забезпечити їх необхідною амуніцією. Та ці обіцянки були виконані лише частково, про що можемо довідатись із донесень призначеного на той час командувачем Української повстанської армії генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, що наведене трішки нижче.
Похід у безсмертя
Все ж таки, незважаючи на те, що польська влада надала українцям лише мізерну частку необхідної кількості обіцяних коней, озброєння та набоїв (одна рушниця на двох-трьох), що в умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена, що повстанський рух в Україні був уже розгромлений, що у прикордонній смузі большевики розгорнули майже стопятдесяттисячне угруповання регулярних військ, що їм, стараннями багато чисельних шпигунів навіть в оточенні С. Петлюри та Ю. Тютюнника, був у деталях відомий план походу, після неодноразового відкладання терміну його початку (спершу планувався на 20 травня), наприкінці жовтня 1921 р. головні сили Повстанської Армії розпочали похід.
25 жовтня з нагоди початку походу, С. Петлюра послав Ю. Тютюннику листа такого змісту: “п. Генерале! Виряжаючи Вас, Повстансько-Партизанський Штаб та старшин і козаків на велику справу звільнення Батьківщини нашої від московського ворога, від щирого серця хочу побажати успіху в тій тяжкій боротьбі, яку прийдеться провадити на Україні. Прошу передати старшинам і козакам мій привіт, а при розпочаттю справи з’ясувати їм всю історичну вагу та патріотичне значіння того великого акту самопосвяти, який вони виявляють, вирушаючи в Україну, щоб від ворогів її звільнити та розпочати працю для національно-державної відбудови її. Щасти Боже і Вам, і всім старшинам, і козакам, що вирушають в далеку та тяжку дорогу, успіху і слави на добро і щастя нашій Батьківщині“.
Ю. Тютюнник із Штабом виїхав зі Львова до Рівного 29 жовтня. 2 листопада 1921 р. з селаБалашівка, що біля самого польсько-радянського кордону, він доповідав С. Петлюрі: “До п. Головного Отамана! Подільський загін (під командуванням підполковника Палія) 700 чол. ((лише 12 кінних, а мав бути кінний), 200 рушниць, 10 000 набоїв, 5 кулеметів, 4 стрічки з набоями і 5 – без набоїв, з 25 на 26 – перейшов Збруч. 27 – зайнято Кам’янець-Подільський і Проскурів.
Волинський загін генерал-хорунжого Янченка разом з штабом генерала Тютюнника 900 козаків, 417 рушниць, набоїв 70 000, 32 кулемети з набоями і стрічками, 300 шабель, 15 списів, 500 ручних гранат. 35% роззуті (босі), 50% без шинелей, одяг решти козаків старий і подертий. Великий брак відчуваємо в білизні. Від 1-ї повстанської групи Гулого донесень не поступило. Тютюнник”.
Тож, згідно плану в похід виступило три повстанські групи: Волинська - головна, під безпосереднім командуванням Ю. Тютюнника, Подільська – під командуванням підполковника М. Палія; Бессарабська - генерала (за іншими даними – полковника) А. Гулого-Гуленка, яка була ще в стадії формування. Загалом вони нараховували більше 1500 осіб. Самостійно діяли відділ Гопанчука – Падалки, який мав зв’язатися з поодинокими повстанськими загонами на Житомирщині і підіймати місцеве населення та повстанський загінгенерал-хорунжого В. Нельговського, що мав завдання налагодити зв’язок між Волинською групою Тютюнника і повстанськими загонами Волині.
Найбільш успішними були дії Подільської групи підполковника Палія у складі якої воював й знаменитий отаман Орлик. 25 жовтня вона перетнула радянський кордон в районі Гусятина і з безперервними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією через Проскурівський, Летичівський, Любарський повіти, повертаючи на північ у Житомирський і Коростенський повіти, а потім – на південний схід, на м. Малин та с. Бородянку. Але їй не вдалося з’єднатися з Волинською групою для спільних операцій, хоч і сходились вони з протилежних боків в одному бою з більшовиками під с. Леонівкою, не знаючи про це самі. Цей прикрий факт нез’єднання груп мав фатальні наслідки, особливо для Волинської групи та й для усього походу. Деякі з дослідників вважають його основною причиною, що повстанцям не вдалося взяти Київ. 17 листопада Подільська група сягає сіл Гута Катюжанська та Вахівка під самим Києвом, але змушена була повернутися на захід і 6 грудня перейти польський кордон.
Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від від західного кордону та головного угруповання Ю. Тютюнника. Але, перейшовши з околиць Бендер на радянську територію лише 19 листопада, вона зіткнулася з переважаючими силами ворога і після кількаденних виснажливих боїв, зазнавши чималих втрат, змушена була відійти на територію Румунії. Група в дійсності була останньою, коли йдеться про її виступ, і першою, яка повернулася назад.
На початках відзначився вдалими діями й загін Василя Нельговського, що перейшов в Україну ще в ніч з 19 на 20 вересня, але діючи у складних умовах ворожого переслідування, що скеровувалось діючим в загоні агентом, загін втратив зв’язок зі штабом і не зміг виконати завдання, а з боями і великими втратами через декілька днів відступив за кордон.
Успішними були дії загону поручника Гопанчука, котрий згодом очолив сотник Василь Падалка. Цей загін пробився на Шепетівку, пройшов міста Славуту, Полонне та Брусилів і 24 листопада, коли основні сили повстанців уже були розбиті, досягнув села Гурівщина, що на Житомирському шляху в 25 кілометрах від Києва, маючи намір визволити групу командирів, захоплених під Міньками. Повернувся до Польщі на початку другої декади грудня.
А головна Волинська група під командуванням Ю.Тютюнника перейшовши кордон в ніч на 4 листопада 1921 р., 7 листопада здобула Коростень. Однак втримати місто не вдалося. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського. Під натиском переважаючих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Дідковичі з подальшим маневром на південь в район Радомишля, а потім на північний схід на Київщину.
Але набагато сильніший та поінформований ворог скрізь чекав на них – на всіх маршрутах і у всіх важливих пунктах. Було неможливо відірватися від кінноти ворога, а до того ж в кожному селі були червоні відділи і треба було пробивати собі шлях з боями. Як свідчать учасники рейду, “не було дня, майже не було години, щоб не було бою. Якщо не більші маневрові бої з частинами Червоної армії, то дрібні сутички з окремими відділами чону, чека, міліції”.
Втративши надію з’єднатися з Подільською групою Палія і не відшукавши загонуНельговського, Ю. Тютюнник, виключаючи можливість дальшого руху вглиб України, вирішив повернути назад до кордону.
Як згадує учасник цих подій Р. Сушко: “План, рішучість, хоробрість, консеквентність – все було, але був масово міцніший ворог, а що найголовніше – він уже чекав на нас“.
Постійний ворожий натиск, безперестанні бої без сну і відпочинку, голод, сильні морози, бездоріжжя, надлюдська перевтома до решти виснажували напівроздягнуте, майже беззбройне українське вояцтво. Лише фанатична віра в боротьбі за волю допомагала переносити ці нелюдські умови.
17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. В запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 вояків загинуло, понад 500 потрапили в полон, 359 із яких більшовики розстріляли. Вони були засуджені до страти Комісією Особливого відділу Київського військового органу 22-23 листопада 1921 року. Встановлені особи із числа зверхників були переведені для подальшого слідства до Києва та Москви.
Замість післямови
Таким чином, Другий Зимовий похід, що мав за мету скоординувати повстанські дії і призвести до повалення радянського режиму на Україні, за складних і несприятливих обставин та під тиском цілої низки вищенаведених причин закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів.
Він став останньою відчайдушною і героїчною спробою Армії Української Народної Республіки у листопаді 1921 р. збройним шляхом відновити українську державність. Але героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я виборення української державності, їх патріотизм і любов до України мали б слугувати взірцем виконання обов’язку перед народом і державою. Переконаний, що закатовані українські патріоти, у висліді, своєю кров’ю змили і гризню політиків, і прорахунки командирів, і байдужість населення й віроломство союзників.
Тож українці, здавалось би, повинні зробити все, щоб не допустити повторення трагічної історії і зробити кроки до демократичної держави. Першу спробу вшанування пам’яті героїв Базару здійснили житомирські рухівці ще 90-го року. Тоді збили дубового хреста, хотіли встановити його на братській могилі. Міліція заборонила. Василь Овсієнко згадує, що автомобілями перекрили тоді дорогу до села. Майор міліції злукавив: мовляв, захищатимуть від селян. Через бійку хрест не встановили. Рік він пролежав схованим в базарівських кущах. Згодом тодішній голова колгоспу все ж дав розпорядження нагорнути могили. На них напередодні референдуму 91-го року поставили хрест з табличкою, а на ній – триста п’ятдесят дев’ять прізвищ. Нині страчених під Базаром за поданням СБУ реабілітовано Генеральною прокуратурою.
2000 року на цьому святому місці зусиллями українських патріотів Великобританії, особливо світлої пам’яті майора Святомира Фостуна та поручника Петра Кіщука зведений і 28 серпня освячений величний меморіальний монумент. З 2003 року діє Оргкомітет з підготовки та проведення заходів вшанування пам’яті українських героїв – повстанців, які загинули у селищі БАЗАР нині Житомирської області. Активну участь у цих заходах постійно бере Народний Рух України. 2007 року рішенням Політради НРУ, один із ініціаторів та фундаторів встановлення монументу загиблим, Петро Кіщук нагороджений відзнакою НРУ. Уже починаючи з 2005 року ці заходи проводяться за підтримки Міністерства оборони України, Житомирської та Рівненської обласних державних адміністрацій.
Та вивести традицію вшанування пам’яті полеглих повстанців Армії УНР на держаний рівень, як це робиться по відношенню до Героїв Крут, на превеликий жаль, до цього часу не вдалося.
Петро ПРОЦИК
Заключенная экс-премьер Юлия Тимошенко просит Еврокомиссию продолжить сотрудничество с Украиной несмотря на ее арест. Об этом говорится в ее :
