Янукович відмовився від мажоритарки?

Президент Віктор Янукович ветує закон про вибори народних депутатів, який був прийнятий парламентом 17 листопада. Про це  Gazeta.ua повідомило джерело у Верховній Раді.

За його словами, "регіонали" проаналізували ситуацію і зрозуміли, що їм не вигідна мажоритарна складова виборів. "У Партії регіонів знайдеться 50 людей, що засинають і просинаються із ім'ям Януковича на вустах, які можуть пройти по мажоритарці. Але ж кандидатів 250. Очевидно, що можуть з'явитися особи, які не належать до влади чи опозиції, але візьмуть округ. Ті ж Леонід Кучма чи Віктор Пінчук.З ними "регіоналам" доведеться домовлятися в парламенті. Але на це потрібні великі кошти та ресурси. Крім того, у самій партії є депутати, які можуть піти на вибори самостійно – Василь Хара чи Володимир Ландік. Не варто забувати і про того ж Нестора Шуфрича, у якого вистачить ресурсів та харизми, аби пройти до парламенту без Партії регіонів", - зауважив співрозмовник. Нагадаємо, парламент ухвалив закон про вибори народних депутатів, згідно з яким вибори пройдуть за змішаною, пропорційно-мажоритарною, системою: 225 депутатів обираються за пропорційною системою,  225 депутатів - за мажоритарною

Тимошенко посетил комитет Совета Европы по пыткам

Об этом сообщил защитник экс-премьер-министра Сергей Власенко, передает пресс-служба партии  Батькивщина". По его словам, встреча продолжалась более двух часов. "Делегацию возглавил председатель комитета Летиф Гусейнов, вместе с ним был еще один представитель комитета и медицинский эксперт, который должен сделать свои выводы относительно состояния здоровья Юлии Тимошенко", - сказал Власенко.

Защитник подчеркнул, что этот визит Европейского комитета был внеочередным. При этом представители комитета стали первыми европейцами, допущенными в СИЗО к Юлии Тимошенко. "Делегация смогла встретиться с экс-премьером благодаря тому, что, по европейской конвенции, имеет мандат на свободное посещение задержанных. Вместе с тем, представители комитета были шокированы тем, что до сих пор суд ни разу не дал разрешения на встречу с Юлией Владимировной ни украинским, ни европейским политикам, ни даже тем членам семьи Тимошенко, которые не являются ее защитниками. Кроме того, европейцы были неприятно поражены той "показухой", которую устроила пенитенциарная служба. Именно в канун этого визита Юлию Тимошенко ночью срочно перевели в медсанчасть, а собственно встреча происходила в помещении, в котором даже не выветрился запах свежей краски", - сообщил Власенко.

По его словам, делегация получила полное представление об условиях содержания и состоянии здоровья Юлии Тимошенко и вскоре должна обнародовать свой официальное заключение.Европейский Комитет по предупреждению пыток и бесчеловечного или унижающего достоинство обращения или наказания - это специальный орган Совета Европы, который посредством посещений изучает обращение с лицами, лишенными свободы, с целью усиления, при необходимости, защиты таких лиц от пыток и бесчеловечного или унижающего их достоинство обращения или наказания.

КУПР планує з 1 грудня безстрокову акцію "за визволення України"

КУПР планує з 1 грудня розпочати безстрокову акцію "за визволення України"

Коаліція учаснкиів Помаранчевої революції заявляє, що з 1 грудня розпочинається безстрокова акція протесту. "Вона триватиме доти, доки не буде очищено владні інституції від узурпаторів, які заволоділи владою в Україні задля власного особистого збагачення, і створено Народну владу, котра захистить кожну людину", - наголосили в організації. У КУПР повідомили, що день 1 грудня був призначений Рішенням Загальних Зборів, що відбулися в ході відзначення Дня Свободи і 7-ї річниці Помаранчевої революції. В організації також нагадали, що саме 1 грудня 1991 року, 20 років тому, вищий орган влади - Всенародний Референдум - законодавчо затвердив Незалежність України як суверенної соборної держави.

"Ми не утримали даровану Долею Незалежність. Ми забули, що влада - це ми, і стали називати "владою" найнятих нами виконавців. Ми просили у них милості і вимагали порядку, а вони сміялися з нас і робили своє. Нарешті вони убили одного з нас. Вони оголосили нам війну. Настав час сказати їм "досить!". Настав час сказати "досить" собі. Досить вклонятися власним слугам, досить бунтувати і протестувати проти їхньої рознузданості. Влада - це ми. І слід взяти її до рук. А слуг поміняти - на більш слухняних і сумлінних. Досить мітингів і протестів - де ви бачили, щоб господар протестував і мітингував проти власних слуг? Ми лише поставимо їх на місце", - йдеться у заяві КУПР, оприлюдненій прес-службою організації.

Сорок шесть миллионов «за», а Янукович «против»

 Представитель Украины при ЕС Константин Елисеев  считает, что   «ситуация вокруг парафирования об ассоциации  Украины с ЕС очень  сложная, но не безнадежная. Шансы, хоть и мизерные, но существуют, и ближайшие дни станут в этом плане решающими». Об этом он по телефону  сообщил пятому телеканалу.  Вместе с тем из МИДа прозвучали два  противоречивые заявления, вначале директор департамента информационной  политики Волошин сказал, что ключевая цель – это парафирование  соглашения 19 декабря. Спустя несколько дней, заместитель министра  Климкин заявил, что для Украины парафирования соглашения не является  принципиальным. Кому же верить?   Елисеев отказался прокомментировать такие противоречия, звучащие их самого МИДа. Вместе с тем, он отметил, что это лишь свидетельствует о том, что украинская  дипломатия борется за достижение цели.  Цель же для всех понятна –  заключить соглашение с ЕС. И первым шагом к ассоциации, которого ждут 46 миллионов граждан Украины, является этап парафирования соглашения.  Из 46 миллионов граждан, не ждет парафирования соглашения  лишь президент Украины Виктор Янукович. Украинские эксперты считают, что Соглашение об ассоциации Украины с ЕС - это  мощный инструмент для модернизации страны, ее приближение к ЕС, а также и усиление демократических ценностей, на что обращают внимание наши  партнеры.  Ни на один день не прекращается работа от технических  моментов до парафирования, - говорит представитель Украины при ЕС  Константин Елисеев.  Вместе с тем, сегодня пока что отсутствует политическая готовность, в первую очередь со стороны президента Виктора Януковича парафировать соглашение. Главной причиной такой неготовности  эксперты называют тайные договоренности Януковича с Кремлем и нежелание прекратить преследование со стороны власти оппозиции.

 [info]katerizanch ,  UAINFO

З плавильного казана імперії

Особливості поведінки нинішніх можневладців сформовані еволюцією Донбасу впродовж останнього століття

Поява Донбасу як специфічного соціально-еконо­мічного та етнокультурного регіону пов’язана з освоєнням Донецького кам’яно­вугільного басейну. Він був значно менший від території штучно накреслених Донецької та Луганської областей. Більша частина (за площею) нинішньої Луганщини – на північ від Сіверського Дінця – була і є  аграрною територією з невисокою густотою населення, яка зберегла  традиційні риси Слобідської України. Подібною до неї є й  південно-західна частина Донеччини, єдиний індустріальний осередок якої – місто Маріуполь. Відтак якщо дві названі області мають площу понад 53  тис. км, то власне Донбас – лише 23–25 тис. км.

У ХVIII столітті ці території становили частину Кальміуської паланки Запорозької Січі та меншою мірою південно-західні окраїни Області Війська Донського. Першою спробою адміністративного виокремлення краю стало створення 1752 року Слов’яносербії – територіальної одиниці для воєнізованих переселенців із Ба лкан (сербів, хорватів, чорногорців, болгар), які поряд із козаками мали охороняти кордони Російської імперії від кримських татар. Проте слідом за нечисленними військовими поселеннями до Слов’яно­сербії почали масово переселятися селяни із Харківської, Чернігівської та Курської гу­берній, переважно українці. Тож 1764 року російський уряд ліквідував її, а на території майбутнього Донбасу, яка входила до Катеринославської провінції (з 1802-го – губернії), було створено два повіти: Бахмутський та Слов’яносербський (Луганський).

 До середини XIX століття Донбас, як і решта земель українського степу,  все ще залишався регіоном із невисокою густотою населення, левову частку якого становили селяни-українці (за 10-ю ревізією 1858-го – 75%), а  росіяни, яких було 13,5%, проживали переважно в малочисленних містах –  центрах імперської адміністрації. Але за наступне неповне століття  соціокультурне обличчя краю до невпізнання змінилося. Якщо в 1860-х  роках на власне Донбасі проживало близько 400 тис. осіб і вони фактично  не виділялися на тлі решти населення Степової України, то до кінця  1950-х на цій території мешкало вже бли­зько 4,8 млн людей, а сам він і в етнокультурному, і в соціально-економічному сенсі різко вирізнявся  з-поміж навколишніх українських аграрних територій як Донецької та  Луганської областей, так і Харківської, Запорізької та  Дніпропетровської.

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ У ХІХ – першій половині ХХ століть значення вугілля було аналогічним тому, яке в сучасному світі мають нафта і газ. Місцеві козаки давно використовували його в побуті, однак промисловий видобуток розпочався лише з кінця ХVIII – початку ХІХ століть. Перша копальня в Лисячій Балці (сучасний Лисичанськ) почала функціонувати 1796-го. Після скасування кріпацтва 1861-го, початку освоєння родовищ залізних руд на сучасній Дніпропетровщині та будівництва залізниць у 1870–1880-х роках усе змінюється. Якщо в 1880-му видобуток вугілля становив 1,4 млн т, то в 1913-му – вже понад 25 млн т, а до 1940-го збільшився майже в 60 разів – до 83,3 млн т. Усе супроводжувалося швидким зростанням кількості міст і робітничих селищ та чисельності їхніх мешканців.

На відміну від міст решти України та й усієї Європи ці поселення стали  типовим продуктом запізнілої модернізації, яка супроводжувалася  гіпертрофованою індустріалізацію. Виникаючи як придатки до окремих великих підприємств, вони не мали органів місцевого самоврядування, що блокувало в зародку розвиток громадянського суспільства. Усі рішення  приймали власники, які дуже нагадують сучасних олігархів. Наприклад,  увесь сучасний Донецьк (тоді Юзівка) фактично був власністю англійського підприємця Г’юза (Юза), керівництво металургійного заводу якого регулювало всі аспекти  життя міста. Так само, на відміну від класичної урбанізації, в умовах  Донбасу вона відбувалася не шляхом припливу сільських мешканців довколишніх територій, а шляхом імміграції з-поза меж краю та України  загалом.

Розвиток вугільної, а потім і металургійної промисловості по­требував десятків і сотень тисяч нових робочих рук. За порівняно високої забезпеченості місцевого селянства землею воно неохоче йшло працювати в промисловість, де умови були жахливими. Тож основна частина робітників прибувала з аграрно перенаселених регіонів, причому переважно російських. Перший Всеросійський перепис населення, проведений 1897 року, виявив, що російські губернії були батьківщиною 46,7% усіх переселенців, українські – 37,9%, білоруські – 0,8%, решта мігрантів походили з інших частин імперії, зокрема з Кавказу. Наслідком стало те, що з 507 тис. осіб, які на той час проживали в Бахмутському та Слов’яносербському повітах, українців (за мовою) було вже лише 55%, а росіян – 37%.

 Це спричинило внутрішній розлам в етнокультурній структурі краю на  російськомовне «місто», яке в умовах Донбасу включало і численні  робітничі селища, та українське «село», що майже не відрізнялося від решти наших земель. Цей дуалізм зберігся до сьогодні, а зміна загального соціокультурного обличчя згаданого регіону відбувалася виключно за  рахунок зміни співвідношення часток цих двох світів у його складі.

Якщо серед сільського населення Донбасу за переписом 1926 року українці, як і за ревізією 1858-го, й далі домінували (75,1% проти 19,5% росіян), то поміж міського становили лише 40,4%. За таких обставин вони швидко втрачали рідну мову. Наприклад, у містах Луганської округи 26,2% їх уже вважали рідною російську. Тим часом аграрна північ сучасної Луганської області,– Старобільський округ, який не був зачеплений  індустріалізацією та міграціями, – зберігала етнічну структуру населення: 89,3% – українці, 10,1% – росіяни.

ТОТАЛІТАРНИЙ МАСШТАБ

З початком сталінської модернізації індустріальний Донбас перетворився  на зразковий «пролетарський регіон». Масштаби переміщення населення, яке до того ж у попередній час було стихійним, а відтепер стало планомірним, зросли в рази. Сам «плавильний казан» тепер почав працювати з притаманною тоталітарній епосі всепоглинаючою силою. Подолання  зумовленого форсованими методами індустріалізації 1930-х років дефіциту робочих рук поєднувалося із завданням формування «нової історичної  спільності – радянського народу». Донбас став таким собі Вавилоном  сучасності. Його підприємства тепер масово заповнювалися за рахунок вихідців не лише з центральних областей Росії, а й із Білорусі,  Татарстану та інших віддалених регіонів.

Унаслідок здійснення зов­нішніх керованих міграцій за роки між двома переписами (1926–1939) чисельність населення краю майже подвоїлася, а міське зросло вчетверо й становило 74%. Під час Другої світової війни завезені, часто примусово, люди масово покидали регіон. Тож після відновлення контролю над його територією московське керівництво повернулося до централізованого заселення, що до невпізнання змінило його соціокультурне обличчя. До комсо­мольськомолодіжних призовів та наборів тепер додалися депортації, спрямування репатрійованих та інтернованих, розконвойованих та мністованих, поселення війсь­ковополонених з армій нацистського блоку. Лише за 1944–1959 роки на Донбас прибуло 7,85 млн осіб, вибуло 5,32 млн, механічний приріст становив 2,53 млн осіб, а чисельність населення зросла більш ніж на 300%.

Таким чином, упродовж майже 100 років Донбас поглинав вихідців із  теренів усієї Російської імперії, а потім СРСР. Сюди масово їхали після  відбуття покарань у місцях позбавлення волі, особливо після низ­­ки  амністій у 1950-х. Російська мова та авторитарно-кри­міна­льний тип  місцевої міської ментальності (останнє притаманне практично усім  гірничим регіонам світу) розмивали етнічну належність поселенців. У  відірваних від звичного середовища людей тоталітарний режим  цілеспрямовано викривлював систему цінностей. Особистість «перемелювалася», нівелювалося відчуття культурної або політичної  спільності, неважливими ставали національна ідея, рідна мова, віра тощо. Натомість готовність до захисту первісних цінностей  (самозбереження,  отримання засобів до існування тощо) була гіпертрофованою.

Цілеспрямовано формувалися люмпенські якості, нав’язу­валися відмова від ініціативи і цілковита покора державі, уособленій у місцевій партійно-гос­подарській номенклатурі. В руках останньої потужним важелем впливу було диференційоване забезпечення соціальними благами тих чи інших категорій громадян. Адже керівництво підприємств мало можливість значно поліпшити – або по­гіршити – соціально-побутові умови своїх робітників, наприклад, надаючи житло, пільги при отриманні кредиту на індивідуальне будівництво або забезпечуючи товарами та продовольством через відділи робітничого постачання. Насаджувався культ  «пролетаря» як безмовного виконавця волі правлячої партії та господарської еліти.

ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ДО ДОНБАСУ?

Впродовж останніх півстоліття запущені в попередні 100 років тенденції до деукраїнізаціїДонбасу лише поглиблювалися, але тепер визначальну роль відігравала вже не  імміграція, а денаціоналізація місцевого населення. Від перепису до  перепису зменшувалася частка українців, які зберігали рідну мову.  Наприклад, на Луганщині 1959-го таких було 87,6%, а 2001-го – тільки  50,4%, на Донеччині – 41,2%. А в самому Донецьку, де за переписом 2001  року проживала зіставна кількість росіян (493 тис.) та українців (478  тис.), лише 23% останніх усе ще вважали українську рідною.

Причому відповідна тенденція спостерігалася і після здобуття нашою державою незалежності, а неспроможність центральної влади скористатися дієвими механізмами інтеграції Донбасу до українського простору знайшла відображення в показовій зміні настроїв населення регіону. У 1991 і 1996 роках місцеві часописи «Жизнь Луганска» і «Наша газета» провели опитування з визначення само­ідентифікації мешканців Донбасу. Частка тих, хто вважав, що «населення Донбасу – особлива спільність людей, котрі мають корені як в Україні, так і в Росії», зменшилася з 54,9% 1991-го до 45,4% 1996-го. Але це відбулося не на користь української ідентичності (відсоток тих, хто був переконаний, що «тут живуть переважно українці», теж знизився за відповідний період із 16,4 до 10), а на користь російської (частка тих, хто відповів, що «тут живуть  переважно росіяни і представники інших народів, які обрусіли», зросла більш як утричі – з 9,4% до 31,9%). Якщо за даними згаданого опитування населення в 1991-му українізації регіону в майбутньому очікували 53,2% респондентів, то 1996-го – лише 13,3%.

Інакше навряд чи могло статися: центральна влада якщо й приділяла увагу регіону, то здебільшого в питаннях контролю над місцевими ресурсами і  підприємствами. Однак і в цій сфері зазнала поразки. Сформовані в описаних вище специфічних умовах, представники як старої управлінської  номенклатури, так і верхівки  угруповань Донбасу об’єднали зусилля в  протистоянні призначеним із Києва управлінцям. 14 травня 1997 року ставленик тодішнього пре­м’єра Павла Лазаренка, голова Донецької ОДА  Сергій Поляков пішов у відставку. Його змінив Віктор Янукович, якого  підтримували і «нові донецькі» (з-по­між яких вибився в лідери Рінат Ахметов), і старі управлінці та промисловці.

Неспроможність Києва до реінтеграції Донбасу призвела до зворотного  феномену: спроби донецького істеблішменту «інтегрувати» до нього всю  Україну – насадити відповідні норми, цінності та практики через посередництво вихідців із регіону, розставлених на ключових державних  посадах.

Олександр Олексієнко

ДТ

В Дагестане началась Революция. За выход из России?!

Жители Республики Дагестан преподнесли правящей в России партии  «Единая Россия» прекрасный подарок к назначенным на 4 декабря 2011 года  очередным парламентским выборам. В пятницу, 25 ноября 2011 года, в столичном городе Махачкала прошёл митинг мусульманских активистов,  направленный против «беспредела спецслужб, произвола чиновников,  коррупции, похищения и убийств людей без суда и следствия». Что же останется в таком случае от политики федеральных властей на  территории края? Этот вопрос тоже звучал в выступлениях многих  собравшихся. Ничего, надо вести речь о суверенном государстве Дагестан, - в голос, но пока что ещё не до конца уверенно, заявляют местные  политики и эксперты. Параллели с арабскими революциями в Северной Африке очевидны. 

Символично, что собравший 3-4 тысячи присутвующих мужчин (проживающие в республике женщины не принимают участия в общественно-политической жизни) митинг проходил у здания Русского драматического театра. Собираться в других местах запретили правоохранительные органы. И в правду, происходящее сегодня в крае, иначе как «русской драмой» назвать сложно.  По информации блога Word You, толпа скандировала – «Ла илаха илаллах!» («Нет бога, кроме Аллаха»). По периметру театра поднялись плакаты – «Мусульмане устали от произвола спецслужб!», «Инквизиция власти загоняет народ в леса» и др.Опять же парадоксально, но на афише Русского драмтеатра значилась премьера спектакля «Без вины виноватые». Перед митингующими выступил Магомед Карташов, представитель общественной организации «Союз справедливых». Он напомнил собравшимся, что мусульмане Дагестана переживают сегодня тяжелые времена: «Мы не можем молчать и скрывать истину, когда преступления и беспредел стали очевидными. Мы собрались, чтобы доказать, что исламская умма – это одно целое», - призвал он.

После каждой, на взгляд толпы, удачной фразы оратора звучало традиционное «Аллаху акбар!». Магомет Карташов выразил общее желание –  сделать подобные акции регулярными, раз в неделю, по пятницам. Оратор  заверил, что митинги буду проходить до тех пор, пока не закончится  произвол со стороны спецслужб.

Точно также всё начиналось в Тунисе, Египте и Ливии. Во время митинга, некоторые участники вели прямую трансляцию в Фейсбуке, Твиттере, ЖЖ и других социальных платформах. Подобное в Махачкале впервые.  Свои акции протестующие договорились также координировать с помощью соцсетей.

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=lFDhPXjUYV4

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=lFDhPXjUYV4

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=FpRWfle-aP8

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=KvoE5Qj_1GY

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=Xp98itafFQM

Росіяни у Львові:патріоти України чи«п’ята колона»?


Л
ьвів – Скільки росіян за національністю мешкає у Львові? Як вони інтегруються в українське
суспільство? Які їхні політичні та релігійні погляди? Чи російськомовні  люди у Західній Україні є носіями російської культури і заручниками  кремлівської політики? Про це йшла мова на засіданні Галицького  дискусійного клубу «Митуса» у Львові.

Росіян у Львові іноді називають «москалями», «визволителями»,  «окупантами», комуністами, нащадками енкаведистів і кадебістів. Досить  часто на їхню адресу лунають заяви місцевих радикальних політиків,
мовляв, не можете тут бути, тоді – «валізка, вокзал, Росія».
Однак не всі росіяни мали стосунок до Другої світової війни, до окупації Галичини чи визволення Західної України. Хтось покинув Галичину, а  хтось залишився тут назавжди і вважає Львів своїм рідним містом.
У 1951 році росіяни становили майже 39% населення у Львові
До 1939 року у Львові більшість населення становили поляки, євреї,  українці. Росіяни прийшли в Галичину у 1939 і стали окупантами, в липні  1944 визволяли Львів від німецьких військ. Як люблять вже десятиліттями
повторювати львів’яни слова свого славетного земляка, композитора  Людкевича, «і нема на то ради».
Ті два приходи радянської влади супроводжувались масовими репресіями,  кровопролиттями, винищенням місцевого населення, переважно інтелігенції. Після війни «нову територію», де звільнились розкішні  помешкання і  будинки, кремлівська влада почала активно освоювати, зокрема, заселяти  партноменклатурою.
Вже у 1951 році у Львові майже 39% населення становили росіяни. У Києві, Чернігові та Сумах цей відсоток був значного менший. До 1955 року у Львів перенесли переважно з Росії 25 фабрик і заводів, а  це спричинило хвилю заселення міста російськомовним населенням. Друга  така хвиля спостерігалась у 60-70-х роках, коли освоювали природні надра Галичини.
Після 70-х багато росіян почали покидати Західну Україну і роз’їжджались по усьому Союзу. Масова міграція почалась у 90-х роках, але не у Росію, а в Канаду, Німеччину, Ізраїль та інші західні країни. На сьогодні
росіяни становлять 8,7 % населення Львова.
Росіяни «не є носіями модерної культури у Львові» – львівський культуролог
Голова асоціації «Русский дом» Тетяна Швецова каже, що  коли перемогли національно-демократичні партії, росіян почали  виштовхувати з керівних посад, чинити на них моральний тиск, зачиняти  російські школи. До 1990 року у Львові було 24 російські школи, сьогодні їх залишилося п’ять.
«Більшість росіян не винні, що вони опинились у Львові. Так склалась  їхня доля. Російський Львів існує, щоб там не казали, він розпорошений,  там різні люди. Росіянам тут важко з моральної точки зору. Бо панує
постійна спроба довести, що вони винні у всіх бідах місцевого населення. Їх ідентифікують із комуністичною партією. Але мій власний досвід  показує, що всі секретарі парторганізацій, які мені зустрічались у  житті, були місцеві люди. Росіяни у Львові живуть відокремлено», –  зауважила Тетяна Швецова.

У 1988 році росіяни у Львові створили свій культурний центр, місцева  влада надала їм приміщення у центрі Львова. Однак цей центр, загалом  російськомовне населення у Львові, не є носієм модерної російської
культури, стверджує культуролог Ірина Маґдиш. Вона вважає, що росіяни не є і носіями чистої російської мови, існує проблема з самим визначенням росіян у Галичині.
«Російська громада має намагатись стати конкурентноспроможною на ринку  культурної продукції багатокультурного Львова. А для цього треба думати  про споживача, про ринок і що пропонуєте», – каже Маґдиш.
Росіяни – заручники політики Кремля – історик
Щодо політичних уподобань, то росіяни у Львові на останніх місцевих  виборах підтримували комуністів і соціалістів, але багато не голосували. Росіяни, котрі живуть у Галичині, часто стають заручниками російської
зовнішньої політики. Українці переносять спротив і свій негатив щодо  кроків російської влади на російську громаду, каже історик Василь Расевич.
Він наголошує, що не можна також кожен крок у сучасному житті  пов’язувати з історичним минулим: «Не можна складати списки спільних  образ, ми маємо їх переосмислити та усвідомити їх і рухатись в
майбутнє».
У Львові відсутній діалог між українцями і росіянами. Втім, розмежування за національними та релігійними ознаками аж ніяк не сприятиме побудові  єдиної спільноти, переконаний модератор дискусії Володимир Павлів. Він вважає, що у Львові є багато впливових і заможних росіян, а це достатньо, щоб не замикатись у гетто.
Розмова у клубі «Митуса» стала початком обговорення досить складної і  дражливої теми «росіян у Галичині». Але передусім, казали учасники, самі росіяни, російськомовне населення мають визначитись, чи почуваються
вони галичанами, чи хочуть, зрештою, ними бути, чи хочуть інтегруватись у львівську громаду і нести відповідальність.
Галина Терещук
Радіо "Свобода"

Коморовський вже без надії сподівається

Президент України Віктор Янукович у своїй заяві розповів, що під час зустрічі з Президентом Республіки Польща Броніславом Коморовським  вони говорили про євроінтеграцію, екс-прем'єрку Юлію Тимошенко та ЄВРО-2012. Також В.Янукович доручив відповідним державним структурам  створити гідні умови для лікування, обстеження та загального утримання  лідера партії "Батьківщина" Юлії Тимошенко та зазначив, що Україна  врахує рекомендації Ради Європи під час внесення змін до  кримінально-процесуального кодексу. В свою чергу Б.Коморовський,  зазначив, що Україна має знайти таке вирішення справи Юлії Тимошенко, яке отримає схвальну оцінку серед європейських партнерів. Крім  того, Президент Республіки Польща обговорить питання декриміналізації  365-ї статті Кримінально-процесуального кодексу України під час зустрічі з представниками партії "Батьківщина" в рамках свого візиту до  України. Також користуючись нагодою, президент України В.Янукович  зачіпив питання "чорнобильців".

Президент України Віктор Янукович у своїй заяві розповів, що під час зустрічі з Президентом Республіки Польща паном Броніславом Коморовським вони говорили про євроінтеграцію, екс-прем'єрку Юлію Тимошенко та ЄВРО-2012. "Я щиро радий вітати сьогодні в Києві Президента Республіки Польща пана Броніслава Коморовського. Зовсім нещодавно ми зустрічалися у Вроцлаві. Такі наші активні контакти є цілком природними. Впевнений, що цей крок, як і створення на місці трагедії  Меморіального комплексу, сприятиме належному відновленню історичної правди про злочини, скоєні в Биківні радянським тоталітарним режимом. У рамках сьогоднішнього візиту ми обговорили питання подальшого поступу України на шляху європейської інтеграції. Хочу ще раз висловити пану Коморовському і польському уряду вдячність за незмінну підтримку нашої держави на цьому шляху, яка особливо була відчутною під час головування Польщі в Європейському Союзі.

Ми обговорили багато питань наших двосторонніх відносин – економічних, торговельно-економічних. Однією з тем було завершення  переговорного процесу щодо Угоди про асоціацію і проведення Саміту  Україна – ЄС у Києві", - сказав В.Янукович. Він також додав, що вони торкнулися насамперед тих питань, які  залишаються відкритими і потребують політичних рішень. У першу чергу  йдеться про європейську перспективу України.

"Ми також торкнулися питання Тимошенко. Ми приділили окрему увагу і питанням українсько-польського співробітництва в економічній сфері, реалізації перспективних спільних проектів у галузі торгівлі, інвестицій та енергетики. Актуальним напрямом нашої спільної роботи є підготовка до проведення Чемпіонату Європи з футболу ЄВРО-2012. Вже за декілька днів відбудеться урочиста церемонія жеребкування фінальної частини цього змагання. В Україні будуть вітати представницьку польську делегацію на цьому заході", - зазначив В.Янукович. Президент додав, що "ми налаштовані й надалі підтримувати таку динаміку двосторонніх відносин та сподіваємося, що у наступному році будемо вітати пана Президента Коморовського в Україні з державним візитом".

Також під час виступу Президент зазначив, що доручив забезпечити гідний рівень обстеження та утримання Ю.Тимошенко. "Я останнім часом почув багато зауважень від адвокатів колишнього  прем’єр-міністра Тимошенко щодо утримання її у в’язниці. І я дав  доручення всім установам, які опікуються цим питанням, створити всі  умови, які передбачені сьогодні на європейському рівні. Мається на увазі і лікування, і обстеження, і утримання", - сказав В.Янукович.

 Президент України нагадав, що розслідування справи відносно Ю.Тимошенко було ініційоване у 2009 році, коли вона не була в опозиції, а обіймала посаду Прем’єр-міністра України.В.Янукович наголосив, що Україна врахує зауваження Ради Європи під час внесення змін до КПК. Глава держави сказав, що проблеми недосконалості кримінально-процесуального законодавства залишились Україні від радянських часів, тому сьогодні постало питання про внесення змін до даного документу. "Невдовзі ми отримаємо висновки Ради Європи щодо кримінально-процесуального кодексу, які будемо враховувати під час розгляду цього кодексу в парламенті", - зазначив В.Янукович. В свою чергу Б.Коморовський, зазначив, що Україна має знайти таке вирішення справи Юлії Тимошенко, яке отримає схвальну оцінку серед європейських партнерів. "Я бажаю, щоб ця справа якомога менше впливала на питання щодо майбутньої асоціації між Україною та ЄС. Водночас усвідомлюю, що у деяких держав-членів ЄС ця справа викликає багато емоцій. Хочу сказати, що є важливі справи, але є й найважливіші справи. І до найважливіших належить перспектива європейської інтеграції України. Ми розуміємо, що справа Юлії Тимошенко є важливою справою, і ця справа має вирішуватися таким чином, щоб отримати відповідну оцінку щодо України від країн-членів ЄС, бо це ті держави, які пізніше будуть парафувати та підписувати договори про асоціацію та про зону вільної торгівлі", – зазначив Б.Коморовський. Крім того, Президент Республіки Польща обговорить питання декриміналізації 365-ї статті Кримінально-процесуального кодексу України під час зустрічі з представниками партії "Батьківщина" в рамках свого візиту до України. "Я мав великі надії у зв’язку з можливістю декриміналізації 365 статті. Саме тому я буду обговорювати це питання під час зустрічі з представниками опозиційних партій, у тому числі з представниками партії Юлії Тимошенко. Я маю зустрітись з представником партії Юлії Тимошенко в польському посольстві", - зазначив Б.Коморовський. Він зауважив, що неможна політизувати складнощі між Україною та ЄС, що виникли через ситуацію навколо справи Ю.Тимошенко.

Між іншим польський глава держави задоволений тим, що В.Янукович приділив увагу обстеженню Ю.Тимошенко. "Я задоволений словами Президента України про те, що він звертає увагу на умови, в яких перебуває колишній прем’єр-міністр України", - зазначив Б.Коморовський. Також користуючись нагодою, президент України В.Янукович зачіпив питання "чорнобильців". Він зазначив, що його дуже вразив випадок зі смертю "чорнобильця" в наметовому містечку у Донецьку.

Випадок, який вчора стався в донецьку, коли померла людина мене дуже вразив. Я, перш за все, співчуваю родині загиблого. Я дав доручення Генеральній прокуратурі упродовж десяти днів дослідити цю ситуацію і оприлюднити висновки", – зазначив В.Янукович. Крім того, президент пообіцяв, що соціальні виплати інвалідам-чорнобильцям збільшаться вдвічі. "Ситуація, яка стосується виплат чорнобильцям у 2012 році, вона зараз розглядається урядом, і внесені відповідні пропозиції до бюджету на 2012 рік. Загальна тенденція така: інвалідам-чорнобильцям будуть підвищені соціальні виплати порівняно з нинішнім періодом майже вдвічі", – зазначив В.Янукович. Президент України наголосив, що соціальні виплати для інших категорій чорнобильців, а також для афганців у 2012 році збільшаться на 25%. "Це ті можливості, які є в бюджеті. І, я сподіваюсь, що і уряд, і парламент разом ухвалять ці рішення", – додав він. Денис Шпігов УНН

«Вождь» і його «плем’я»

Кадрові пертурбації у владі логічно випливають не лише з особистих інтересів сімейства Януковичів та їхнього найближчого оточення, а й з усієї логіки побудови соціального життя Донбасу.

У нових призначеннях чиновників жодної сенсації немає. Так чи інакше, ці призначення (вслід за якими розпочнеться неминучий кадровий землетрус у верхівці МВС та ДПСУ) логічно випливають не лише із особистих  інтересів сімейства Януковичів і їхнього найближчого оточення, а й із  усієї логіки побудови соціального життя Донбасу. Донбас – це особлива територія не тільки у складі України, а й в усьому колишньому СРСР. Бурхливий розвиток видобувної та важкої індустрії з  кінця ХІХ століття йшов пліч-о-пліч із менш бурхливим формуванням дуже  своєрідної напівурбаністичної культури, де патріархальні, традиційні, «сімейні» відносини були перенесені в межі міст та робітничих селищ, а  пізніше міських агломерацій. Донбас, попри переважну кількість етнічних  українців поміж його населення, – нововитвір Російської імперії, коли націєтворчі процеси тільки розгорталися. Понад те, людський матеріал  Донбасу за умов Першої світової війни, коли на шахти і заводи пішов вельми специфічний контингент, не випадково став у пригоді більшовикам («большакам», як їх називали в  масах; большак – це головний чоловік у великій традиційній сім’ї). А перетворення «нахаловок» на більш-менш сучасні міста в повоєнний час (за збереження здебільшого відсталої індустрії з відповідною соціальною  структурою) закріпило радянський характер регіону.

Після Другої світової війни на шахти силоміць посилали нестандартну публіку – як спецпоселенців, так і в’язнів ҐУЛАҐу; там тримали здебільшого не «політичних» (на тих чекали віддалені місця), а кримінальників і колишніх поліцаїв та інших «зрадників». Традиції зміцніли: у пізні радянські часи в деяких містах Донбасу до третини чоловіків мали щонайменше приводи до міліції, якщо не відсидки; ось вам і специфічне плем’я зі своїми табу, татуюваннями, ціннісними настановами і жаргоном...

При цьому на Донбасі переважає не російська культура і російська  ідентичність, як дехто переконаний, а совєтська вперемішку з місцевою.  Там (якщо вести мову про більшість населення, про домінуючу тенденцію) взагалі відсутня національна ідентичність як така, бо остання формується за ґрунті спільноти вільних (чи таких, що прагнуть бути вільними)  громадян. Натомість панують соціально-регіональна, по суті, трайбалістська свідомість та ідентичність, що знаходять свої вияви на всіх рівнях.

Класичне значення поняття трайбалізм чи трибалізм (англ. tribalism, від лат. tribus– плем’я) – це настанова на культурно-побутову, культову і соціально-політичну племінну відокремленість, відрубність, одрізненість. Трайбалізм – характерна риса суспільств, що перебувають у процесі переходу від архаїчного, племінного устрою до ранніх форм капіталізму. 

Його практика полягає в наданні привілеїв вихідцям з однієї етнічної чи  субетнічної групи під час добору кадрів у державному апараті за рахунок  інших груп населення. Трайбалізм використовує в неусталених національних державах формально демократичні інституції для здобуття певною  регіонально-етнічною спільнотою контролю над усім державним механізмом;  голосування на виборах відбувається не на ідеологічній основі чи відповідно до харизми політичного лідера, а за принципом «наш, земляк,  місцевий» – «чужий, не наш». У постколоніальній Африці й частково Азії,  де поширений трайбалізм, формування органів державної влади на підставі  етнорегіональних зв’язків виливається часом у сепаратизм і призводить до громадянських воєн.

Гадаю, не так важко знайти відповіді на запитання: населення якого українського регіону, окрім Криму, зазвичай практикує (принаймні це стосується людей старшого віку) словесний зворот: «Я поехал на Украину»?

У якому регіоні нашої держави достатньо поширеним, якщо не домінуючим, є звернення: «Земляк, землячка, земеля»? У якому регіоні найбільше  пишаються своїм «особливим», «унікальним», «істинно чоловічим» (так!) характером?

Або за кого ж голосували на минулих парламентських виборах на Донбасі? Партія регіонів: Донецька область – 72,05%, Луганська – 73,53%. Із першої десятки списку ПР  семеро – донбасівці. З урахуванням голосів за комуністів і соціалістів, на Донбасі за «своїх» проголосувало близько 85% виборців.

У жодному регіоні України такого не було й не могло бути. У Криму  вималювалася приблизно така сама картина уподобань електорату, але  підґрунтя більш ідеологічне: проти «бандер», за «братерство з Росією». В інших областях Сходу й Півдня Партія регіонів мала скромніші  результати: від 43% (Херсонщина) до 55% (Запоріжжя). Опоненти  регіоналів, БЮТ і НУ-НС, у жодній області на Заході не здобули захмарних показників. Наприклад, в областях Галичини першим із них дісталося  50–52% голосів, другим – близько 36%. НУ – НС, 36,02%, 36,78% і35,16%. І при цьому в перших п’ятірках списків цих блоків – жодного галичанина. І їхні лідери, на відміну від «своїх» у ПР та КПУ, були з інших регіонів. Знову-таки на першому місці не «земляцтво», а щось подібне до ідеології, причому всеукраїнської.

Що ж стосується панівної ідеології Донбасу, то її навряд чи в повному сенсі слова можна назвати політичною. Це трайбалістська міфологія зі стрижнем у вигляді «образу Донбасу – зразкового радянського краю з богатирським людом, якому «все задачи по плечу» і який гордо крокує по життю з високо піднесеною головою «гегемона», як писав академік Іван Дзюба, виходець із цього краю, що добре знає своїх земляків. Це, за його ж словами, вельми специфічний «донецький патріотизм, у чомусь щирий, у чомусь облудний, у чомусь і трагікомічний, а швидше, може, та розпливиста донецька ідентичність, в основі яких – відчуття (хай і перебільшене) унікальної ролі Донбасу в життєзабезпеченні країни (колись– СРСР, тепер – України)». Причому дійсний стан справ тут, за Дзюбою, не має якогось значення: «Знаменитий слоган: «Донбасс никто не ставил на колени и никому поставить не дано» – народився саме тоді, коли Донбас, як і вся радянська країна, стояв на колінах».

З інших позицій, але той самий феномен описав співак, бізнесмен,  депутат Держдуми Росії від партії «Єдиная Россия», також виходець із  Донбасу Іосіф Кобзон: «Що таке Донбас, знає весь світ... Багато хто тут каже, що він зайняв усі ключові позиції в Україні, тому що президент із  Донбасу. Так це нормальне явище. Він знає, кого призначає. Знає своїх  земляків та колег, довіряє їм і є відповідальним за те, що на всіх  ключових позиціях перебувають його земляки... Над нами всевишній  побудував якусь таку ауру й оберігає нас, розповідає про те, що вихідці з Донбасу – це обраний народ. Досі говорили, що обраний народ в Ізраїлі. А я кажу, що обраний народ на Донбасі».

Проте проблеми інтегрування Донбасу в загальноукраїнський політичний та культурний простір з обов’язковим подоланням совково-трайбалістських міфологем – це окрема (і надзвичайно важлива) тема. Натомість достатньо констатувати факт «племінної» ідентичності більшості населення регіону та ті наслідки, які звідси випливають.

По-перше, йдеться про те, що окреслив щиросердо Кобзон, – про  призначення на всі ключові позиції земляків, «своїх». Аж до начальників  райвідділів міліції по всій країні, коли на полковничі посади приходять  майори й капітани з Донеччини та Луганщини. «Земляк» – значить надійний. Годі й казати, що добір тут відбувається не на основі професіоналізму, а взаємини між «своїми» аж ніяк не регулюються ані законами, ані  загальними моральними нормами: є специфічні «племінні» поняття,  побудовані на принципі «свої – чужі».

По-друге, з огляду на окреслену вище об’єктивну специфіку формування «донецького характеру», неминучим є перенесення кланових відносин на всю державну систему. Класична мафія була побудована на патріархальних, донаціональних засадах, які вивезли до США емігранти з Південної Італії, передусім із Сицилії. Іншого зразка ефективних відносин ті емігранти, які не хотіли «розчинятися» в американському «плавильному казані», просто не уявляли. Врешті-решт переплавило всіх, але за ціле століття...

По-третє, всередині самого сучасного «племені» так само об’єктивно існують різні «кола» довіри і посвячення. Приміром, донецькі мають перевагу над луганськими, єнакіївські – над горлівськими тощо. Але це  загальний принцип, є і винятки, які ґрунтуються на наближеності до «вождів» регіону, на засвідченій учинками відданості їм.

По-четверте, у групі «вождів» неминуче має виокремитися «головний вождь», який водночас є й своєрідним «живим тотемом» трайбалістської спільноти, символом, уособленням її реальних та міфологічно змальованих чеснот. Він так само неминуче прагне передати владу у спадок та спиратися на кревних родичів (передусім синів) та їхніх «побратимів». Отож, скажімо, поява на владному Олімпі Олександра Вікторовича Януковича, віднедавна мультимільйонера, разом зі своїми молодими й енергійними «побратимами» (так само як вивищення інших «майже кревних» персонажів, наближених до «Самого») – це об’єктивна тенденція сьогодення. Питання лише в тому, що з нею робити і чи, зрештою, навіть на Донбасі всі згодні жити на основі родоплемінних звичаїв дикунського світу.

Сергій Грабовський

для УТ