Наша країна  і в  давні часи зовсім не виглядала на терра інкогніта, як це зручно уявляти собі деяким постмодерним історикам, що вихоплюють яскраві цитати з різних баронів Мюнгаузенів і віртуозно їх інтерпретують, відповідно до тієї чи іншої концепції історії. І у ХХ ст. знаходились поляки, які щиро вірили, що по Москві досі ходять ведмеді, тож варто не плітки переповідати, а шукати авторів, які сумлінно ставились до подорожніх нотаток. Як, наприклад, чернігівський  ігумен Данило Паломник, який залишив опис своєї подорожі до Святої Землі – Єрусалиму. У "Житии и хождении Данила Руския земли игумена" він описав  подорож, яку здійснив у 1106-1108 pоках. Його записи були настільки багаті на відомості з географії, історії, етнографії, що їх навіть переклали грецькою, німецькою та  французькою мовами. На жаль, наші історики рідко використовують  такі джерела хоча б для такої вкрай потрібної справи, як популяризація історичних знань, не кажучи вже про те, щоб створити повну картину світу минулого, пронизану шляхами, зв’язками, стосунками. Досі не написано історії прочанства в Україні, хоч ця тема більш ніж актуальна з огляду на потяг до мандрів,  такий потужний нині в нашому суспільстві.

Мандрівники намагались справити гарне враження, щоб здобути прихильність господарів. І саме прочани, купці, дипломати закладають перші основи толерантності до звичаїв різних народів. А їхні подорожні нотатки, не надто розлогі в 15 чи 16 столітті, потребують наукового дослідження і вміння читати поміж рядків. Усе, що написане в минулому, є історичними документами, навіть поезія. Вони часом дають правдивішу картину життя суспільства, ніж офіційні літописи чи укази. Особливо, коли йдеться про повсякденне життя.

Середньовічні мандри як засіб самореалізації

Саме життя спонукає нас до подорожей, але вибираються з серединного світу лише найвідважніші й найдопитливіші. Втім для середньовічних лицарів подорожі були обов’язковими. На початку 15 ст. лицар Західної  Європи, щоб досягнути певного статусу, мусив взяти участь у битвах з язичниками у чотирьох країнах – Прусії, Литві, татарських землях і, звісно, в Палестині. Дарма, що населення Литви було на той час хрещене, і тевтонські лицарі про це чудово знали, однак приховували, щоб отримувати фінансування  від європейських монархів. Жільбер де Ланнуа (Gilbert de Lannoy) – (1386-1462), який став доволі пізно лицарем (у 27 років), потрапляє у Прусію та Литву після Грюнвальду, битви, що поклала край традиційним хрестовим походам і, практично, знищила орден, який поставив себе над іншими державами і вже не відповідав новому часу. А для народів Східної Європи  це – ще й початок Ренесансу.

І тому в житті Жільбера де Лануа, який шукав місця під сонцем разом з іншими синами шляхетних, але незаможних родин, було більше дипломатичних, ніж ратних успіхів. Та це не завадило йому разом з братами стати першими лицарями Ордену Золотого Руна, найбільш аристократичної спільноти всіх часів і народів. Започаткував цей орден Філіп ІІІ Добрий, герцог бургундський, 1430 року у день весілля з принцесою Ізабеллою Португальською. Але під час першої подорожі на слов’янський схід  1413 року Жільбер де Ланнуа був ще не надто значною особою і мусив покладатися на свої людські риси. Яким він був – треба читати між скупих рядків. Насамперед – комунікабельним. Жодного разу під час зустрічей з монархами, шляхетними особами він не мав конфліктів чи непорозумінь, ніколи не дозволяв собі висміювати чужі звичаї. Складається враження, що він намагався не помічати межі між цивілізованістю і варварством, сприймаючи християнський світ як щось однорідне і спокійно ставлячись  до різних конфесій. У мемуарах він постійно згадує всіх жінок, дружин, сестер і доньок монархів, звертає увагу на їхні зачіски, спілкується з ними. Куртуазність – без неї лицарям не можна, це частина їхньої культури. Найбільшим культурним шоком для нашого фламандця стало те, що у Новгороді жінок продають на ринку. Принаймні, йому так здалося. «Вони мають у своєму місті ринок, на якому продають і купують собі жінок, маючи на це право, (але ми, істинні християни, (francs сristiens) не наважились би нізащо чогось такого вчинити) і купують своїх жінок одну замість іншої за шматок чи два срібла як  погодяться – так, щоб один дав достатньо». Це зауваження досі викликає подив у російських істориків. Описуючи шляхетних новгородців та псковитян, Ланнуа знаходить європейські відповідники їхньому становищу: наприклад, бояри для нього – сеньйори, посадник – дюк. Він накладає європейську станову матрицю на слов’янський світ, знаходить аналогії, порівнює на основі власних спостережень.

Ланнуа подає, де це можливо, відстані між населеними пунктами, що дозволяє встановити втрачені назви. Оскільки все сприймалося на слух, то деякі назви трохи деформовані або скорочені.

Важко знайти людину 15 століття, яка б так багато мандрувала світом. Перед тим, як потрапити  в наші краї, Ланнуа часто відбував прощі, зокрема до Палестини, й  мав що розповісти. Тому його дуже радо сприймали в Новгороді та Пскові, куди він приїхав, властиво, як турист, коли виявилось, що війни у Прусії не буде. Грюнвальдську битву він пропустив, бо воював тоді з іспанцями проти мусульман, тому міг сподіватись на прихильність князя Вітовта, одного з героїв цієї битви народів. Для самооцінки Ланнуа не меш важливою була щедра гостинність новгородців, серед яких він почувався дуже комфортно. Звісно, він був людиною свого часу, як і ми – свого, тобто трохи обмежений і наївний, але завжди готовий здобути нові знання. Усі ж гріхи він спокутував на  численних прощах. Девіз на  його гербі – «Для спасіння душі».

Галицькі враження фламандського лицаря

Для нас, українців, особливий інтерес становить подорож 1421 року, коли Жільбер де Ланнуа побував на Галицькій Русі, зокрема у Львові. Потрапив він туди після полону в англо-французькій війні. Через рік його викупили за 1200 золотих дукатів та бойового коня. Бургундський герцог Філіп Добрий призначає Лануа камергером двору і посилає його у велику подорож, маршрут якої вражає і сьогодні: Прусія, Литва, Польща, Молдавія, Крим, Константинополь, Єгипет, Сирія і Палестина. Жільбер де Лануа вирушає  вже не як шукач військових пригод, а дипломат. Місія його полягала в тому, щоб повідомити монархів про мирну угоду між англійцями та французами і розглянути перспективи можливого хрестового походу проти турків, щоб відновити Єрусалимське королівство. Подорож тривала два роки. Послухаймо самого Лануа. Ці свідчення мали б увійти в підручник української історії.

«Я відшукав  короля в глибині пустель Польщі, (у значенні – незаселені місцевості) в одному бідному місці, що його називають Озимини (Oysemmy) (зараз це два села – Велика Озимина і Мала Озимина),  й виконав стосовно нього своє мирне посольство від 2-х королів згаданих і представив коштовності (подарунки?) короля Англії. Він пошанував мене, вислав  наперед за тридцять льє загін, щоб відпровадити мене своїм коштом, і наказав у згаданій пустелі зробити для мене дуже хороше помешкання із зеленого листя та гілля для того, щоб я перебував біля нього. Король водив мене на свої лови, такі, на яких брали ведмедів живцем, зробив для мене 2 розкішні  учти: одна парадна, на якій було більш ніж 60 пар страв, посадив мене за свій стіл і посилав мені постійно їжу. Король вручив мені листи, які я просив у нього; вони були адресовані імператору турецькому, з яким він перебуває в союзі проти короля Угорщини; вони мали служити для мене захистом в Туреччині. Але він сказав мені, що згаданий імператор ( Магомет ІІ) помер, внаслідок чого у всій Туреччині війна, і потрапити туди суходолом неможливо. Я пробув у нього 6 днів. При від’їзді він дав мені двох коней, дві кобили, два відрізи шовку, сто соболиних шкурок, руські рукавиці, три чаші накладного золоченого срібла, сто флоринів угорських і  сто флоринів богемськими грошами».

Цього літа я побувала в селі Велика Озимина, яке розташоване біля траси Самбір – Дрогобич, на берегах Бистриці. Саме село – на рівнині, але за трасою починається пасмо пагорбів, вкритих густим лісом, де очевидно й відбувались королівські лови. Не уявляю, як це спіймати ведмедя живцем, але ще в часи мого дитинства там водились ведмеді, які проганяли людей, що приходили збирати малину. Саме село дуже маленьке, але ошатне, там навіть зберігся старовинний цвинтар біля церкви, тоді як за радянських часів місцева влада їх усі позносила. І з цього села походять також прадід, дід та батько Івана Франка.

Очевидно, таке просте життя  в  курені видавалось звиклому до багатих замків європейцю досить екзотичним, а тому гостинний Владислав Ягайло  вирішив показати йому Львів, на той час ще густо населений німцями.

І так як король був там в аустельному місці, він послав мене до одного руського міста, що звалося Лемберг (Lombourg), що в Русі, щоб влаштувати  для мене щедре прийняття (bonne chiere). Там сеньйори та міщани влаштували для мене дуже велику учту й подарували шовкову тканину,  а вірмени (Hermins)  влаштували танці й дали мені нагоду гарно пообідати і побесідувати з дамами (et me firent faire bonne chiere avecq les dames). Згаданий король наказав провести мене впродовж кількох днів за межі держави його коштом.

Як бачимо, Ланнуа добре розбирався в політичній географії. Львів для нього – руське місто, яке знаходиться в Польщі. Що прикро, в матеріалах до історії Львова  не знайшлося місця про цю зустріч.

Яким побачив Львів Жільбер де Ланнуа? На той час у місті проживало 10 тисяч мешканців з дуже сильною вірменською громадою. На площі Ринок стояла нова готична ратуша з годинником на вежі. У місті будинки були побудовані на пруський штиб: будинки мали дерев’яний каркас, закладений цеглою, працював також водогін, що проводив воду з Погулянки. Місто мало цілком готичний вигляд, про який нагадує нам зараз  лише Латинська катедра.

Далі зі Львова  Жільбер де Ланнуа їде до Белза (Beltz), що належав тоді мазовецькому князеві Земовиту IV Земовитовичу, але згадує лише про те, що опікувалась ним княгиня Олександра, сестра Ягайла, яка забезпечила мандрівника  всім необхідним. Там же Ланнуа міг зустрітися з домініканцями, які надійно укріпились в місті, і власне їм завдячуємо тими архітектурними пам’ятками, які роблять нині Белз надзвичайно привабливим для туристів. У Кам’янці (деякі дослідники вважають, що це був Кременець), лицар зустрівся з литовським князем Вітовтом. Інші ж дослідники вважають, що, повернувшись знову до Львова, Ланнуа  поїхав у замок Кам’янець, що у Кросно. На це вказує і Ян Длугош у 9-й книзі своєї «Історії»: «В найближче місто Кросно прибув сам Польський король незабаром після того, як йому відрекомендувався в Озиминах де-Ланноа». Отже, ми маємо підтвердження факту перебування  в Озимині посланця Філіпа Доброго. У 15 столітті  ці «безлюдні» терени починають активно заселяти волохи.

До Кам’янця (Подільського) великий симпатик лицаря князь Вітовт відправляє його вже з охороною, що складалася з русинів, волохів і татар. А замок в цьому місті викликає захват у фламандця, який чимало вже бачив. Місто 1393 року захопив Вітовт. І знову ж про ці відвідини не згадують в хроніці міста, наче бургундські камергери часто навідували Україну в 15 столітті й писали про неї у мемуарах. Варто зауважити, що там, де це потрібно, Ланнуа вміє влучно й професійно описати політичну ситуацію. Великий князь Вітовт для нього – центральна постать  слов’янського світу того часу. Від нього лицар отримує також охоронні грамоти, писані руською (староукраїнською), татарською і латинською мовою, для подальшої подорожі в мусульманський світ.

Історія без кольору і смаку

Про фламандського лицаря Жільбера де Ланнуа, який на відміну від  братів, що теж були лицарями Ордену Золотого Руна, залишив мемуари про свої подорожі, пишуть бельгійці, французи, а також литовці, росіяни, білоруси, поляки, бо в їхніх краях він побував, але немає жодного українця. Якась сіра зона. Не згадують у нас і венеційського дипломата Амброджо Контаріні, що побував у Луцьку, Житомирі, Києві та Причорномор’ї у 1474 році  й написав про це. Не згадують біженця з Риму поета Філіпа Буонакорсі, що написав життєпис архиєпископа і першого гуманіста Григорія із Сянока і знайшов притулок у Львові  та Дунаєві. Безперечно, поодинокі згадки про це є, але як щось несуттєве, не варте особливої уваги, бо з нетрів української історичної науки  досі визирає політичний монстр з його байдужістю до життя окремої людини. Деякі теми ігнорують як такі, що про них вже написали історики інших країн. Власне, український погляд на історію мандрівки Жільбера де Ланнуа потрібен не менше, ніж коментарі росіян  чи білорусів до його нотаток. 15 ст. в історії України подається як щось невиразне, тьмяне і здебільшого у зв’язку з виникненням  православного козацтва з виразною неприязню до католицької шляхти. По суті, в історичній науці досі триває романтична доба з постколоніальними реверансами в бік інших народів. Наші науковці зашорені академічними вимогами і не вміють писати  про  історію цікаво. За це їх зараз уже критикують, але мине ще багато часу, поки з’являться науковці, які володіють пером.

Аргумент «не пора» і вибірковість тем завдають більше шкоди самоідентифікації молодого покоління, ніж «радянізація» підручників. Де потрібно вибирати між білим і чорним, виникає короткозорість. Пора би вже історикам України врешті звільнити нас від незаслуженого прокляття читати нашу історію з бромом. Вона не лише трагічна, а й прекрасна, вона не лише чорно-біла, а й барвиста. Це залежить від того, з якими намірами ми відчиняємо двері в минуле нашої батьківщини. Щоб побувати на понурій тризні чи на справжньому бенкеті з вином, музикою і вродливими жінками у завжди гостинному Львові.