Повернення юлії

Наразі все справдилося. Під час агонії влада справді накоїла «багато лиха», вдаючись до вбивства «Небесної Сотні» та масових репресій. Після цього режим Януковича впав, і не останню роль в його падінні зіграла Юлія Тимошенко, чия фігура борця з режимом Януковича, гаряча підтримка Майдану надихали його учасників стояти «разом і до кінця». На щастя, Юлія Тимошенко вийшла з в’язниці, і режиму не вдалося вбити її ані морально, ані фізично. Яким буде її повернення?

1. Легенда про Великого Інквізитора

Після виходу статті «Голгофа для Юлії» мене часто звинувачували в агіографічному стилі, в неправомірності паралелей між репресіями на адресу Юлії та подіями Священної Історії. На це я намагався пояснити, що йдеться не про буквальну аналогію, а лише про повторення євангельського сюжету про невинну Жертву, її хресний хід на Голгофу та зраду. В цьому контексті я волів би написати і про такий сюжетний хід євангельської притчи, як Воскресіння. Проте, мені згадалася безсмертна «Легенда про Великого Інквізітора» Ф. М. Достоєвського. Звідки така паралель? За часів перебування Юлії в катівні Харківської в’язниці, в українському публічному просторі висловлювалася думка про те, що багатьом політикам, які позиціонували себе як симпатики та навіть соратники Тимошенко, абсолютно невигідне її звільнення. В ідеалі вони б хотіли тримати її за ґратами та використовувати як символ. Інколи навіть писали про те, що як її ворогам, так і її «друзям» була вигідна її смерть, оскільки «Богу, який мовчить, можна вкласти в уста все, що завгодно» (Ж.-П. Сартр).

Але цього не сталося – Тимошенко повернулася. І тут з’ясувалося, що вона виявилася непотрібною тим, хто нібито жадав її звільнення та діяв від її імені як головної «мучениці режиму». Саме в такому контексті доречні слова Великого Інквізитора, який прийшов до Христа у в’язницю: «Навіщо Ти прийшов нам заважати? Адже ти прийшов нам заважати і сам це знаєш».

2. Юля і Майдан.

Перша «ластівка» відчуття, що Юлія потрібна багатьом своїм однопартійцям та революційному народу радше як символ, але аж ніяк не «наживо», з’явилася, щойно вона виступила на сцені Майдану. Триумфального повернення не відбулося. Почасти її підтримали, почасти реакція була помірною та прохолодно-недоброзичливою. Її інколи переривали, інколи кричали «Не вірю». Після першої публічної появи стали лунати голоси про те, що Тимошенко слід відмовитися від активної політичної діяльності (не кажучи вже про претензії на посаду Президента), що вона повинна лікуватися та дати дорогу іншим політикам. Ці тези вкладалися в уста багатьом «майданівцям», один з яких написав в соцмережі «Юля пробач, Юля прощавай!». А давній «юлєфоб» Сергій Лещенко написав про її повернення в неприпустимому та знущальному тоні: «Хай Тимошенко буде вільна, хай займається бізнесом чи благодійністю, буде директором музею «Межигір’я», але не президентом». І знову мені згадалися слова Великого Інквізитора, якими завершується твір Івана Карамазова: «Повторюю тобі, завтра ж ти побачиш це слухняне стадо, яке за першим же мановінням моїм кинуться підгрібати вугіля до вогнища твого, на которому тебе спалять за те, що ти прийшов нам заважати. Оскільки якщо й хто і заслужив на наше вогнище, то це Ти. Завтра, я спалю Тебе. Dixi».

3. «Розіпни Її»

Шалена й брудна інформаційна кампанія проти Тимошенко нагадує символічне «спалювання» та знакове знищення. Вищезгаданий Лещенко не забарився і майже в той же день написав викривальну статтю стосовно корупційних схем ЕЄСУ та стомільйонних хабарів, які вона нібито давала Павлу Лазаренку. В цілому весь «джентльменський набір» звинувачень, який використовувала влада Януковича та який вона передала у спадок новим можновладцям. (Дивно, що в статті не наводилися докази про причетність до вбивства Щербаня). Окрім цього, були вкинуті інформаційні помиї, як от конспірологічні марення професійної І. Богословської про те, що Тимошенко є агентом впливу Путіна та інструментом зриву президентських виборів, розчленування України згідно планам російського очільника, що вона працює над цим планом в тандемі Медведчук – Путін – Портнов. (Щось подібне вкинув у публічний простір і дрібний провокатор Тарас Чорновіл, звинувативши Тимошенко у «державній зраді» та змові з Медеведчуком). Цей бруд цікавий як суспільний симптом. А ще цікаво подвитися на аргументи тих, хто знову візьме естафету «часів Януковича» про те, що епоха Тимошенко минула і що «вона йде з політики назавжди».
В публікації все того ж Лещенка в Українській Правді від 28.03. під назвою «Президентський старт» чорному піару Тимошенко приділено майже третину статті. Стаття вирізняється відсутністю аргументації, домінуванням аподиктичних, бездоказових тверджень, характерних для пропаганди. (В політичній лингвістиці такі судження мають назву «вердикти»). Проблема полягає не в слабкій логіці відверто замовної статті, а у жорсткому політичному запиті: «Мочити Юлю!» будь якою ціною та будь-якими засобами, «зомбувати» читачів тезами, які вони мають ковтати не зважаючи на їхню абсурдність. В одній з них формулюється вбивчий аргумент про те, що час Юлії остаточно сплинув: «Ще одна проблема Тимошенко полягала в тому, що вона була особистим ворогом Януковича. Це протистояння можна було дивитися роками як гостросюжетний серіал. Але зникнення Януковича залишає Тимошенко сам на сам з її нереалізованим «синдромом війни».
Блискуча фраза як взірець «пропагандем» згаданого типу! Очевидно, що ворогом для Тимошенко був не тільки Янукович, а, й передусім, корупцйний олігархат, уособлений фігурою Фірташа. І ця постать, хоча і є ув’язненою, продовжує відігравати свою паскудну роль в українському політикумі. Крім того, до олігархів як об’єктів ненависті Юлі долучився президент Росії В. Путін, якого вона назвала своїм головним ворогом. Говорити про відсутність «синдрому війни» в ситуації реальної війни з Росією – професійна безглуздість і нісенітниця. Після прочитання подібної псевдо-аналітичної макулатури постає питання: «Якщо карта Тимошенко повністю бита, якщо вона перетворилася на «кульгаву качку» в політиці, навіщо витрачати стільки зусиль, щоби довести нібито очевидне»? Отже, є люди, яким Тимошенко заважає, які аж ніяк не впевнені в тому, що намагаються довести в пропагандистському промиванні мізків. Які продовжують її боятися.

4. «Ім’я їм – легіон».

Істерія стосовно участі Юлії Тимошенко у президентських перегонах, виглядає абсурдною на тлі шабашу одіозних персонажів, які повилазили з усіх щілин, наче таргани, претендуючи на президентську посаду. Їх поява нагадує парад нечисті в останню ніч гоголівського «Вія», але ці кандидатури не викликають такої консолідованої ненависті. На деяких з них, так би мовити, «клейма нікуди ставити», а деякі є злочинцями не в метафоричному чи моральному сенсі, а в сенсі буквальному або кримінальному. І це чомусь не обурює професійних «правдолюбів». У них навіть не виникає питань про те, чому постаті типу Р. Кузьміна, організатора та натхненого виконавця політичних репресій, не перебувають під судовим слідством, а піаряться на президентських виборах. Чому відверті сепаратисти, проросійські агітатори Добкін та Царьов без перешкод намагаються зайняти вищу посаду в Україні замість того, що отримати камери в Харківській в’язниці?

Проблема виборів параноїдально замикається на постаті Тимошенко, тоді як політичний непотріб як показник смутних часів та хвороб суспільно-політичного організму країни залишається поза кадром. Чомусь не викликає ненависті змова олігархів та тандем П. Порошенко-В. Кличко як наслідок цієї змови. Чомусь не розглядається питання про візит «солодкої парочки» до Льовочкіна та Фірташа за їх благословенням. Чомусь не аналізується одностайне захоплення вчинком Кличка з боку найбільш одіозних діячів українського політикуму (приміром, у того ж Фірташа, сірого кардинала та «ляльковода» української політитики). Жоден з ненависників Тимошенко не задається питанням про те, на якій підставі пожежник-міліардер, який за злочини сидить у в’язниці і має нахабство вчити українців демократії, продовжує виконувати роль таємного «олігархічного Політбюро», що контролює політичні процеси в Україні.

5. «Не Мир, але Меч!».

Першим підсумком української «революції гідності» є сумний факт: класичне революційне гасло «Вбити Дракона!» поки що не реалізовано. «Дракон» виявився не лише живим, а й навіть не ховається. Приклади з Добкіним та Царьовим є симптомом його відтворення, ознакою буксування революції, знущанням над жертвами Майдану та викликом усім українцям, які всупереч трагічному досвіду минулого вірили в перемогу Сил Добра.

Наразі ми маємо чимало «недо», які супроводжують сучасні процеси та народжують відчуття відчаю й марності зусиль: недо-люстрація, недо-декорумпізація, недо-демократизація. Характеризуючи сукупні «недо» Юрій Луценко влучно зазначив, що «партію холери змінила коаліція дизентерії». Повернення олігархів в якості основних суб’єктів української політики може означати повернення «колективного Януковича» та поставити хрест на стражданнях і надіях Майдану.

Для долі України президентські та можливі парламентські вибори є критично важливими. Їх роль можна проілюструвати назвою культового польського телесеріалу кінця 60-х «Ставка більше, ніж життя». Вони виступлять як продовження революції або закріплять остаточну перемогу Термідору. Ситуація склалася так, що термідоріанські сили уособлює тандем Порошенко-Кличко (та олігархи, які стоять за їхними спинами), а ідею Революції може втілити лише Юлія Тимошенко, за якою може встати весь народ). І в цій ситуації «Третього на дано!» Тимошенко – єдиний кандидат, здатний «зламати хребет кримінально-олігархічній диктатурі» (Ю. Луценко), вигнати «бариг з Храму», вичистити Авгієві стайні наслідків режимів минулого. Можливо, це завдання і є її місією, сутністю її Повернення.

Захисники правлячого режиму за всіх часів прославляли стабільність та соціальний спокій (адже так забезпечувалася стабільність дерибану та накопичення бабла). Про це постійно торочив Янукович, про стабілізацію та єдність говорить з тюрми Фірташ, про «об’єднання» зусиль талдичать Льовочкін, Герман та Богословська. Але євангельська логіка радикального очищення країни диктує інший імператив: «Я приніс вам не Мир, але Меч!». (В іншому перекладі використовується не «меч», а «розділення», що також відповідає надзавданню виживання країни). І у Юлії просто немає вибору, як взяти цей Меч та всю міру відповідальності за долю країни. Тоді її Повернення стане справжнім Воскресінням не тільки для неї, але й для всієї України.

Олексій Шевченко, voronz.in.ua