Снігу вже давно не видно,

Співають весело пташки.

Сонце тепліше пригріває

Щоб квіти швидше проросли.

Кохання в серці розцвітає 

Й пишуться нові вірші.

Моє серденько теж співає

Відтоді, коли ще восени

Дівчину з гір карпатських, де водограї

Зустрів я в місті на Дніпрі.

Вона сама немов весна

Красиві карі її очі!

З плеча спада така коса!

Про неї я думаю щоночі.

Букетик квітів весняних

Сьогодні їй подарую я.

Засяє помішкою її обличчя

Набіжить радості в очах сльоза.

Я кохаю тебе Марійка, Марічка, Маруся кохаю я!

Телевізор, той взагалі став ЗБРОЄЮ впливу на свідомість людей - хочеш здоровішим бути, краще вимкни, або не дивись тупу фігню!!!!!!! Постійно нав"язують - пий, а то "тільки гудзики будуть відриватися", пали - "звільни себе", колись , нюхай..... а люди забилися - "моя хата з краю - я нічого не знаю".... всі хочуть бути лише - співаками, танцюристами, музикантами, акторами, та ін... ну блін прям країна шутів при дворі короля Артура.

За 20 років, як би голова була на плечах - можна було б так країну розвинуть ( а то тільки на іграшках можуть "розвивати цілі імперії"), що отримувати гідну платню, нормальні умови до життя (а не те що зараз - для більшості - умови виживання!!!!!!), так ні - простіше вкрасти, вбити, задушити, забити до інвалідності, зрадити друга, згвалтувати дівчину, зробити їй "презент", а потім кинути.... мало одне одного вбивають так і ще й природу загажують..... воно і недивно, що там землетрус, там цунамі, там буревій......  

люди настільки заклопотані погонею за матеріальними цінностями і зароблянням купи грошей, що це вже і не людина(за уявленням більшості), якщо в тебе немає авта, квартири, не їздиш по "заграницах", і якщо не якийсь там "начальник" (добре ще коли не тупий) - то вже життя марно проходить.... все місто завалене рекламою "ну купити ти мене, ну купи!!!!!!!" (добре коли той щит ще на голову не впаде, а то скільки випадків).... колись читав книжку про фізкультуру 1985 року видання і там було щось на зразок цього "що може через 15-20 років питуща людина буде такю рідкістю, як зараз(1985р) не питуща" - дзуськи!!!.. он пройдись по набережній, майже кожен другий з пляшкою пива та сигаретою, кальяном та іншею фігнею(і оце майбутнє, майбутні батьки і матері!?!?!?!?!?)... - ніякої моралі(була втрачена в туалеті нічного клубу), ніякої свідомості(спущена там же в унітазі напередодні)...... 

Так, є люди, які ще свідомі, які пропагують здоровий спосіб життя(спорт, турники та ін...) по собі знаю, коли починаєш займатися спортом - так затягує, що потім без тренувань вже не можеш. Залежність? Так! Але ж яка!!!!!!(висновки очевидні)...Головне не лінитися!!!!!!! В погоні за наживою і розбещеною насолодою люди перетворюються на таких собі вовків, які горлянки одне одному ладні перегризти аби отримати "СВОЄ", "ХОЧУ", "ХОЧУ" (а що ти можеш????тьфу...)..... зовсім втрачають віру, а от коли вже припече, то - "Боже поможи!!!!" 

як там в пісні групи "Тартак": 

"А насправді так просто змінити життя!

Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,

Полюбити свою землю, свою рідну природу,

Відчути себе часткою єдиного народу.

Бо ми не безрідні, бо ми – українці!

Тож досить плювати в дідівські криниці,

Досить боятися вірити в краще,

А своє на чуже не міняти нізащо!

Спільнота розумних, міцних, незалежних,

Без "правобережних", без "лівобережних",

Добрих, привітних і незрадливих,

В усьому єдиних, в усьому щасливих.

Лиш уявіть, якою стане країна,

В якій кожна людина живе, як людина,"

Якби люди НЕ лінилися і не йшли на поводку у таких горе КЕРУЮЧИХ, то було б все зовсім 

інакше - КРАЩЕ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! а так "маємо, що маємо"...

         

               

               

                

                

                  

                        

                             

                               

                                

                                        

 

Зелений шовк пророста з-під землі,

На схилах лук лисиця спочиває,

Рябенький перепел дрімає не траві.

Я люблю, як сонце сходить,

Відбиті промені на вранішній росі.

Ввійшовши в ліс, зробивши свіжий подих,

Відчути, що щастя є ще у житті.

Я люблю тоді, коли вже темно - 

На небі зорі мерехтять.

Коли місяць зійде понад степом

На копиці сіна іх я буду споглядать.

Я люблю, коли тепло влітку,

Дощу краплини стікають по щоці.

І кучугури снігу взимку

Сніжинка тане у руці.

Я люблю пожовкле листя з клену,

Повні жмені в парку назбираю я.

Підкину високо його у небо

І піде дощ казковий мов з полотна.

Я люблю надвечір сидіти біля річки,

На березі крутому й дивитись в синю гладь.

Промінням сонце ще світить трішки,

Ляже за обрій й до ранку буде спать.

Я люблю тебе, ти моя доле,

Хоча не знаю вже де її шукать.

І кожен вечір дивлюсь на ту саму зорю,

Я знаю, ти теж на неї будеш поглядать.

Я люблю очі твої милі,

Бачу їх лише у снах.

І тепло ніжної долоні

Відчуваю у своїх руках.

І посмішку чарівну, що розквітне

     поцілунком на щоці

І сльози радості твої,

Коли зустріну, то міцно обійму,

Ти знаєш, я ж тебе люблю!

 P.S. забув вимкнути світло, коли йшов з дому. А так приємно бачити у вікні світло, знаючи, що тебе хтось чекає. Світло, від якого захоплює дух. Світло, яке зігріває. Світло, від якого чиєсь серце б'ється швидше, ніж завжди.  Світло, яке дає комусь надію. Світло, яке...

До горизонту лиш пустота.

Врожаї вже давно зібрали

Чорніє там одна рілля.

Пішов я до тієї річки,

Де колись плавав юнаком.

Води зосталося вже трішки

Й стала вона тепер ставком.

Ось там он є криниця,

Вода смачнюча в ній була.

Я міг до схочу її напиться,

Дивлюся, вже висохла вона.

А поруч є галявина,

Де влітку квіти там цвітуть.

Давно вона занедбана,

Лиш гори сміття на ній ростуть.

І що ж це трапилось з народом,

Що квітку топче, яка росте?

Любіть природу й одне одного,

Життя ж у нас одне!

Чимало людей мені траплялось - 

В очах жадоба й пустота.

Хотів би там побачить сонце

І щиру посмішку на їх вустах.

Та є ще на світі щирі люди,

В серцях у них вогонь пала.

Прийдуть вони на поміч всюди,

Куди б їх доля не завела...

Темніти стало вже довкола

Та й час вже було мені йти.

Сонце спати лягало знову,

Лишень стежину віднайти.

Я йшов по ній, не раз спіткнувшись - 

То камінь, то яма або рілля.

І знову вставши, озирнувся -

Шлях важкий, та впертий я.

І раптом мене охопила

Самотність в обійми ті пусті.

Побіг до дому з усієї сили,

Щоб відірватись від пітьми.

Поріг порожній привітався,

Зустріли стіни мовчазні.

Узяв я тоді ручку

Та й записав думки:

Душа в хатині там кричала

Та тільки її ніхто не чув,

І сльози по щоках рікой стікали.

Поставив крапку, натис гачок й навік заснув......

(14.02.2012р.)