Для когось ми привід літати під небом,
Для когось найгірше й нікому не треба.
Хось мовчки на нас спогляда краєм ока.
А хтось тихо вірить - ми щастя дорога.

Хтось кожну хвилину до зустрічі, з нами, рахує
Хтось зірку б дістав, але сили бракує.
Хтось скаже можливо, що так не буває
Але то реальність і я це вже знаю.

Ми воїни, лиш обернись -
Побачиш бій з собой кривавий.
У намаганні не скоритись -
Ми коримось втратив звитягу...

Дерева перестав гойдати вітер,
Гілки втомились від утіх,
Їх тихо поглинає темний вечір,
Щоб зрідка чути лише листя сміх...

Натомлене бешкетництвом повітря,
Нарешті спокій відчуває свій.
Замінить спеку свіжість непомітна.
І дасть спочинок пилу із доріг...

А море тільки додавало
У тугу ніби більше сліз.
Воно гойдало і кричало -
Ти більш туди не повернись....

І сльози віри, що море
Назавжди їх розтопе біль,
Що біль в байдужість перетворе,
І вітер їх розвіє пил...

Знову хочеться квіток -
Незбагненне поле.
Знову хочеться ковток
Хочеться у море.

Заплету вінок чарівний
Різнобарвний і духмяний
Буду схожа на царівну
Що живе в квітковій казці)

Ще й у неї певно там
Сережки, браслети.
Те що і не снилось Вам
Все тримає вперто)

Від рядків прочитаних
Хай закриє віченьки
Щоби снів приємноньких
Надивитись ніченькой

Хай бачить він зірочки
І Чумацький шлях
Щоб лишились спогади
У його очах

В очах блакитних довго в пошуках любові
Можливо час безцінний витрачать.
Якщо розібється нестримна брила болю
То щастя там можливо відшукать.

І зовнішність оманлива, як казка
Й метелики в волоссі мов живі
І на обличчі посмішка і ласка
Та очі все промовлять блакитні...

Але напевне вяже
Щасливий нам кінець.
Нікого не образе
Всім вистачить сердець...

В її очах горіла радість,
У рухах легкість і нестрим,
Обличчя проявляло щирість,
Наївність й доброту притім

Не шкодуйте дарувати
Не кажіть - вони зівянуть
Бо для неї можуть стати
Надто дорогим зізнанням