Людське обличчя для нелюда?

  • 26.09.13, 15:25
"В наш час, коли усюди править бал посередність, все справжє має бути або в стороні, або проти течії"
Сальвадор Далі


Я противник теорії "людських обличь". Коли вели мову про те, що можна побудувати "комунізм з людським обличчям" це значило лише, що партноменклатура бажала підфарбувати монстра, зробити так званим "ребрендінг", як знаєте є картинки зірок з макіяжем і без і це показує, що насправді то це і люди різні. Комунізм з людським обличчям виявився...капіталізмом, напевно і Маркс без бороди був би схожий чимось на Адама Сміта. 

Словенський філософ Славой Жижек якось вирішив дослідити таке цікаве питання. Після падіння соцблоку, буквально за декілька років про комунізм згадували лише як страшний сон, але що пройшов. І ось по прошестю десь 10-15 років країни соцблоку раптом охопила антикомуністична істерія - знову труп підняли з могили. В странах колишнього соцблоку, особливо в Угорщині, Польщі,Словенії і Хорватії (а він чомусь не звернув увагу на Україну) виникла теорія "прихованої комуністичної еліти". Звідки це, запитав сам себе Жижек? І дав цікаву відповідь. Згадаємо, що наприклад польський рух за незалежінсть мав назву "Солідарність", тобто люди виступали фактично не за "людина людині вовк" і "необмежену конкуренцію", що дає капіталізм, а за солідарність, права нації проти бюрократії, пригнічень, за справедливість і т.д. Фактично, як помічає Жижек, дослідивши основні лозунги борців проти системи - був мітинг антикапіталістичний в своїй суті. Але такі поважні організації як "Голос Америки" чи "Радіо Свобода" сказали, що wellfare state, тобто держава процвітання і благоденства, яку "продавали" ліві демагоги створив їхній опонент. Тому капіталізм - є a priori хороший. Поживши так, люди почали помічати, що wellfare state не настало, бюрократія не зникла, права попираються і т.д. А оскільки "Голос Америки" всім пояснив, що не капіталізм поганий, а лише деякі погані його впроваджувачи, то звісно ж винувата не система, а просто "прихована еліта комуняк" якось пролізла в апарат і нічого не змінилося. Отже так виникла теорія "комуністичної змови". Інша справа, як вірно помічає Жижек, що людям то ніхто не пояснив, що сама система ліберальної демократії передбачає існування незалежних від "волі народу" еліт, гру крупного капітала у наперстки з виборцем і т.д. Фактично, побачивши лише "ребрендінг", а не реальні зміни висновок напрашувався сам собою - комунізм не зник, він прикрився "макіяжем" людського обличчя. Інша справа, що Західна Європа не знала "реального соціалізму" і "комунізму з людським обличчям", тому їй порівняти ні з чим, на відміну від країн соцблоку.

Тобто в суті своїй "надання людського обличчя" це не зміна порядків, а лише створення ілюзії, накладення на морду монстра "макіяжу благородності", створення симуляції або як той же Жижек любить казати "реальності віртуального". Я не прихильник психоаналізу, але у психоаналітика Жака Лакана була цікава ідея "інтерсуб'єктності соціальної фантазії". Фактично Лакан стверджував, що соціальна фантазія не є чимось грубо кажучи "віртуальним", воно є радше реальністю ілюзії, котра заповнює вакуум порожнечі між суб'єктивною реальністю і об'єктивним бажанням чогось чи когось. Тобто коли суб'єктивна реальність суперечить об'єктивному стремлінню, когнитивний диссонанс породжує щось на кшталт "суспільного психозу" у вигляді ілюзії. Більш того, як показував Лакан, ця "інтерсуб'єктна соціальна фантазія" не є тим, що породжується підсвідомим бажанням до якоїсь мети, а навпаки сама інтерсуб'єктна фантазія/ілюзія породжує бажання і уяву про оточену дійсність. Це дєбрі з однієї сторони, але з іншої сторони, якщо пригледітись до цієї думки Лакана ми побачемо, що саме так працює "суспільство споживання", адже тут не потреби породжують виробництво необхідного, а виробництво формує бажання споживання, тобто не попит породжує пропозицію, як торочать економісти, а зовсім навпаки - пропозиція, вірніше реклама пропозиції породжує попит. Так власне і заведено "порочне коло" виробництва і споживання. Точнісенько таким же є і "надання обличчя". Насправді ж будь який монстр носить маску і так само комунізм мав своє обличчя, мав свою "інтерсуб'єктну соціальну фантазію" в термінах Лакана, але з часом ця фантазія/ілюзія випарувались, лишивши одну мордяку нелюда і "надання обличь" є лише одягненям нової маски, створенням нової інтерсуб'єктної соціальної ілюзії, а не власне забиття самого монстра.

Історія з наданням "обличь" не наша совкова, вірніше не тільки наша, але зустрічалася усюди. На Заході теж говорили про "людське обличчя". Першим закликав одіти "маску благородності" на обличчя капіталізму канцлер ФРН Віллі Брандт, соціал-демократ і канцлер коаліції соціал-демократів і християнських демократів. Ребрендінг пройшов успішно, так само як у Франції його провів Франсуа Міттеран. Народилась ідея "wellfare state". Висновок, який офіційно оформив комуніст Сантьяго Карілльо, кажучи, що засобами капіталізму, котрий ми конвергуємо з соціалізмом ми досягнемо комунізму. Тоді ж народилася ідея конвергенції соцблоку і західних ліберальних суспільств, котру совок радо прийняв. Загадаємо, що радянський академік Джермен Гвішіані та лорд Соллі Цукерман (лорд Цукерман, як звучитьdevil), члени Римського клубу, створили навіть окремий інститут з проблем конвергенції - Міжнародний інститут прикладного системного аналізу в Австрії, відділ якого з 70-х років і досі стоїть в Москві, на проспекті 60-тиріччя Жовтня і який виховав багатьох "хлопчиків 90-х", що співали нам про "людське обличчя" в купі з щастям тотальної приватизації, як наприклад Єгор Гайдар. Загалом тяга до "ребрендінгу" почалася десь приміром одночасно і в совку, і в капкраїнах, а ідея конвергенції була таким собі "міжнародним макіяжем" для всіх, хто встиг себе скопрометувати за ці роки.

Політологи часто плутають терміни, зокрема вважаючи термін Welfare state перекладом терміна Лоренца фон Штейна Sozialstaat. Лінгвістично може і так, але фактично на цю помилку вказала Ханна Арендт. Вона показувала, що ідея Sozialstaat це ідея "соціальної держави" Бісмарка, котра на думку Арендт, призвела до нацизму в Німеччині і бла, бла, бла. Welfare state це також соціальна ілюзія "щастя і благодентсва", але в системі капіталізма (державний він як в совку чи ринковий як на заході не важливо), а до Бісмарка і його ідей немає ніякого відношення. Грубо кажучи розшифруємо пані Арендт - Sozialstaat Бісмарка і фон Штейна це реальний державний устрій, це система, "тоталітарна" на думку Арендт, а по-суті та, що творить не реальність віртуального, а саме впровадження системи для реалізації цієї ілюзії, що надумку Арендт і фон Гаєка призводить до "поганих наслідків". Wellfare state натомість це якраз образ для прикриття зовсім іншої системи, це симулякр третього порядку в термінах Бодрійяра. На думку Ханни Арендт головний злочин Бісмарка був в тому, що він почав реалізовувати ідею sozialstaat в той же час розчищаючи поле симуляції боротьби за нього, тобто реалізучи ідею соціальної держави він в той же час виступав проти демагогії про нього, парламенту і прочого. І саме це, тобто віра Бісмарка в можливість Sozialstaat призвела до нацизму кінець кінцем. Цікава метаморфоза думки чи не так? Грубо кажучи, знову дешифруємо пані Арендт - допоки справедливість лишається лише лозунгом - все добре, а коли починається його реальна реалізація - пиши пропало. Цю ж думку висловлює і Карл Поппер в книзі "Відкрите суспільство і його вороги" і цьому ж питанню присвячена головна, я вважаю, книга Фрідріха фон Хаєка "Шлях до рабства".  Цю ж тезу виклала і культова для США письмениця Айн Ренд в своєму трьохтомнику "Атлант розправив плечі". Я відразу скажу, що три тома я не осилив, двох вистачило, щоб зрозуміти потік думки пані Ренд. Основна ідея роману це те, що існують люди, яким глибоко класти і на ближнього і на дального, котрі вважають всіх за бидло і недолюдків, а є мрійники-ідеалісти, котрі бажають справедливості, "волі народу" і т.д. І ось коли виникає ситуація, що "мрійники" приходять до влади, починається Апокаліпсис. І як добре, вважає пані Ренд, що в нас ще залишились справжні люди - брутальні, жорстокі, цинічні і лицемірні і на тих тримається велич США. Тобто це реінкарнація ідеї Мандевіля про "суспільство пороку" як про благо. Тільки більш нудна за "Басню про бджіл" Мандевіля.

Але головна проблема апологетів ліберальної Realpolitik в тому, що вони зіткнулися з реальністю, а саме те, що народи, а особливо європейці не схотіли клюнути на просту формулу капіталізму, що показали так звані "свинцеві роки" в Західній Європі. Можна все списати на "комуністичну пропаганду" на Заході, а совколюбам списати повстання в Угорщині чи Чехословаччини на "капіталістичну пропаганду", але факт в тому, що люди йшли партизанити і в праві, і в ліві, і повставали проти совка як за ідею справжнього комунізму, так і за ідею демократії - загалом за все, але проти того устрю ринкового чи державного капіталізму, яку нав'язували їм чи то на Сході, чи то на Заході. І wellfare state разом з "людським обличчям" був рятівним кругом для еліт. Wellfare state треба виводити не з Sozialstaat, а з ідей знакового для США філософа Лео Штрауса. Філософія Лео мала величезний вплив на політичне життя американських еліт, а для радикального крила республіканців була визначальною, так послідовником ідей Штрауса є і Пол Вулфовіц, і Річард Перл, і Роман Подгорець, і Френсіс Фукуяма і т.д. Ідея Штрауса доволі проста. Існує всього два типи людей - господарі і раби, тобто свідомість володаря і рабська свідомість. На думку Штрауса в усі епохи існував певний клас людей, які розуміли головне - вся ідеологія, віра, ідеї справедливості, патріотизм або існування Бога - повна чушь, головне грубо кажучи "кувати бабло". Вони за висловом Штрауса "здатні прийняти порожнечю нігілізму", а всі інші - слабкі для цього. Але є велика кількість бидла і їм треба вірити в добро, справедливість, Бога і т.д. Вони звісно ж, на думку Штрауса, слабкі істоти, але біда в тому, що їх багато, перебити всіх не получиться. Для цього господарі влаштовують бидлу суспільство спектакля у вигляді - релігій, лозунгів і т.д., щоб бидло не ворчало, а господарі займались своєю праведною справою - зароблялли бабло на експлуатації наївних ідіотів. І ось Штраус, котрий змушений був покинути Європу через свою належність до єврейства, заклиикав до США на прикладі нацизму, що лібералізм в небезпеці, бидло повірило у справедливість, велич держави і т.д. Господарів можуть знести мрійливі ідіоти зі своєю "національною солідаризацією" і "суспільстовм справедливості". Штраус каже політичному істеблішменту, що не грайте з вогнем і не недооцінюйте ілюзорних інституцій і постановки політичних спектаклей, бидлу треба вішати лапшу на вуха, інакше - кірдик: нацизм, фашизм і комунізм в одному флаконі.  "Дайте цим покидькам трохи віри" - каже Штраус.

Ось це штраусеріанство і є онсовою ідеї "обличь" та wellfare state. Звісно не можна недооцінювати й інший бік - економічний цієї ідеї. Адже ліберальна доктрина основа "суспільства споживання" і так званий зріст економіки залежить насамперед від споживання. Чим бистріше круговерть грошей і фінансових оборуток, тим більше наростає ілюзорна цифра капіталізації держави, фактично держава при турбокапіталізмі перетворюється не в традиційну державу, а в корпорацію. Нещодавно збанкуртував Детройт в США. Вдумайтесь - збанкрутувало місто. Таке можливо тільки при турбокапіталізмі, такого навіть Маркс з Енгельсом вигадати не могли. Фактично місто перетворилось на корпорацію, яка може стати банкрутом. А активом міста є не тільки матеріально-сировинна основа, але й людський капітал. Тобто в цій ситуації відбувається щось протилежне ідеї Маркса, хоч про це примарно натякав Енгельс, в тому плані, що капіталізм дійсно відчужував працівника від свого труда, але турбокапітлаізм робить навпаки - він конвергує в собі результат труда та носія цього труда, тобто це вже не відчуження результатів труда і його носія, а навпаки метастаз одного з другим, коли сама людина перетворюється в капітал, що може мати свою товарну цінність. Це не фетишизм товара у Маркса, це вже щось на кшталт симбіоза людини і товара. Маркс в своїх працях казав, що ринок послуг не значний і того він його в розрахунки не включав. Сьогодні ринок послуг і віртуальний оборот (такого Маркс і уявити не міг) становить 80% ринку, а в тіні залишається реальний сектор, не в марксовій логіці, що реальний сектор визначає незначний ринок послуг, а навпаки віртуальний ринок, те що Бодрійяр називав "Уол-Стріт на околоземній орбіті" визначає реальний сектор, бо якщо акції, ця віртуальність в квадраті, впадуть на біржі (віртуальність в кубі) - кінець реальному підприємству, за котрим стояли ці акції. Тобто, як Маркс зневажливо казав, що він "перевернув Гегеля з ніг на голову", то сьогодні вже треба Маркса перевернути догори дригом. А ще краще забути про нього і повернутись до Гегеля. Так і держава стає корпорацією, яко може збанкрутувати (дефолт) або ж бути поглинута мегарпорацією (Митний союз чи ЄС, а колись і вони погглинуться один в одне - якись Митний ЄС). А нація стає в корпорації не просто працівниками, це примітивний класовий марксизм, фактично вона стає товаром, певним брендом. 

Але ж де тут місце wellfare state? А місце в тому, що певна соціалізація дозволяє створити споживача, котрий при турбокапіталізмі має більшу вагу аніж працівник. Це експлуатація вже не робітників, а експлуатація споживачів. Якщо негр з Африки приїхав у Францію йому не треба працювати, йому дадуть допомогу по безробіттю, але для того щоб збільшити ринок споживацтва. Неконтрольованою еміграцією в Європі капітал вбив двох зайців - з однієї сторони збільшив "еластичність ринку праці", як сказали б економісти, а по-просту здешивив робочу силу, з іншої - збільшив ринок споживача. Турбокапіталізм побудований на ідеї розвитку, що не зупиняється. Дивіться, коли кажуть сьогодні, що зріст економіки на рівні скажімо 2-3% це криза, зупинення економіки - це колапс для турбокапіталізму. Що значать ці 2 чи 3 відсотка? Це нарошення виробництва товарів та послуг. Але ж треба спитати - невже нарощувати виробництво треба вічність? Турбокапіталізм каже так. Саме тому ринок переходить з реального виробництва у виробництво послуг, з'являється купа дебільних і непотрібних професій - іміджмейкер, поп-зірка, мерчендайзер, хай йому грець, бо ринок послуг бездонний - товар треба оприходувати, послуга зникає в момент її надання і якщо розкрутити конвеєр послуг і віртуальної економіки, "зріст еконміки" може бути невпинним і не буде кризи перевиробництва. Тобто варто лише запустити білку в колесу і сподіватись, що вона ніколи не здохне. Але чи можлива тут справедливість як така, в сенсі справедливого перерозподілу? Ні, бо гонитва, біг економіки, передбачає круговерть фінансів, те що економісти кажуть про "зміну довгострокових контрактів на короткострокові" значить збільшення бігу, а функціонування турбокапіталізму можливе лише через циклічність падінь і всплесків ринкової активності, а отже капітал має бути емансипований від перерозподілу, а звідси самому механізму потрібен розділ на бідних і багатих, з переодичним збільшенням і зменшенням цього розриву, лишаючи простір для бігу, грубо кажучи, якщо "great americam dream" буде реалізоване, то бігти вже нікуди не треба буде, а зупинка рівнозначна смерті. Оскільки "білих плям" на мапі немає, о отже "відкриття ринків" не можливе, звідси є ідея емансипувати робочу силу - це ті самі "кортоткостокові контракти" і "збільшення еластичності робочої сили", тобто відкриття кордонів для бігу робочої сили і транснаціональних капіталів по ринку, експалуатуючи споживача, а для цього потрібне зменшення соцальних гарантій в той час "збільшення" пропозицій на ринку. Це те що Ульріх Бек назвав "Суспільство ризику", коли бажання комфорту і захищенності переноситься з реальності у лаканівську "інтерсуб'єктну соціальну ілюзію". Тобто турбокапіталізм торгує вже комфртом і захищенністю, але коли це перетворюється на товар, сам комфорт і стабільність зникають, полишаючи свій міраж. Відрив людини від свого коріння відкриттям кордонів і ультраіндивідуалізмом створює оце "бродіння еластичної робочої сили по ринку". Тобто та сама ідея лібералізма, що в суті все життя "це діяльність суб'єкта підприємнитва на вільному ринку".

Тут і відбувається симбіоз лівої і ліберальної ідеї. Те що не вдалося комунізму: перетворити всіх людей і нації на пролетаря, вдалося ринковому лібералізму - перетворити всіх у шаблон споживача. Те що не вдалося комунізму: "відкрити всі кородни між державами для єдиного планування господарства" словами Троцького, вдалося ринку. Те що не вдалося комунізму: стерти національність і навіть перейти до єдиної всесвітньої мови (такий заскок був у Троцього з ідеєю есперанто), майже вдалося ринку - нації гинуть під горнилом універсалізації і навіть світовою протомовою у вигляді американського суржика англійської мови. Те що не вдалося комунізму: створити єдину універсальну вселюдську культуру "соціалістичного реалізму" вдається ринку у формі так званого "американського способу життя". Варто вже казати про тотальність ліво-ліберальної ідеології, котрою пронизано все - починаючи від голівудських фільмів і ТіВі шоу закінчуючи філософським дискурсом. Відверто про це сказав німецький філософ, прихильник ліберально їдемократії Юрген Хабермас: "Я думаю в нашому суспільстві є мімце тим, хто не пройнявся духом Просвітництва, але їхнє місце десь у гетто за колючим дротом". Задача ліво-лібералів і турбокапіталізму перекриває масштабність фашизму. Фашисти будували концтабори на конкретній території для конкретних людей, ліво-ліберали будують один глобальний концтабір "вільного ринку", де замість печі екран телебачення, який стимулює виробництво "фабрикою гріз" "інтерсуб'єктної соціальної ілюзії" свободи, вільного вибору і комфорту.

Тепер останнє. Теодор Адорно в своїй праці "Три трактати про Гегеля" висловив цікаву думку, що нам треба покінчити з нашим шовінізмом по відношенню до минулого і не питати: "що сьогодні є актуальним у Гегеля", а спитати як би Гегель подивився на цю ситуацію. Я думаю в цьому руслі не треба казати про "новий час" постіндустріального суспільства де "старі ідеї" не прцюють, якщо сьогодні епоха постмодернізму та постіндустріалізму, це не значить, що треба всі свої ідеї підкорювати "вимогам епохи", навпаки треба бути ще більш нонконформістським, як казав Сальвадор Далі. Ідея Бісмарка про Socialstaat, ідея Штрассера про "національний соціалізм" актуальні як ніколи. Не дарма Штрассер свою концепцію цехового синдикалізму взяв з ідеї середньовіних цехів і гільдій, ідею земельного майорату він брав з феодальних відносин Середньовіччя. Не треба боятись бути архаїчним, сьогодні в епоху постмодерну, тільки архаїчність і є викликом йому. Треба подивитись на цю всю ситуацію з позицій класицизму, тому що бажання бути ультрамодерним і призвело до того, що "маємо що маємо". Я архаїчний і вірю в справедливість і солідарність. Не треба йти на поводу Арендт чи фон Хаєка і слухати їхні страшилки, що боротьба за права і справедливість призводить до нацизму, а відстоювання правди веде до бідності. "Не бійтися досконалості. Ви її ніколи не досягнете" - як казав той же Далі, але чому не прагнути? Як показали Ніцще і Хайдеггер у них ліво-лібералів по-переду є лише одне - ніщо, більше там порожньо, пусті лозунги про "права людини" в стилі штрусеріанства. Тому я раджу послідувати пораді Адорно і перестати дивитись на минуле з висоти власної "просвченої гордині", рецепти Сореля, Донцова, Бісмарка, Гегеля чи Штрассера актуальні і сьогодні. Ідея боротьби за свободу - боротьби проти ринку актуальна, ідея солідарності нації - актуальна як ніколи та ідея справедливості також, якщо її перетворити з лаканівської "інтерсуб'єктивної соціальної ілюзії" у реальну річ, за яку варто боротись.

Ну а всі тези про "людське обличчя" для капіталізма чи комунізма лише лозунги і маски, які знову хочуть надіти на все того ж монстра. Тому боротись треба не за "людське обличчя", а за смерть самого монстра - монстра бюрократичного ринкового капіталізма.



Тіаго Хойсел "Капіталізм"

Ален де Бенуа: Смерть у кредит

  • 25.09.13, 15:31
Езра Паунд, у своєму славнозвісному канто XLV «Через лихву» писав:

…через лихву
не побачить жоден з Ґонзаґів ні нащадків, ні коханок своїх
жодна картина не пишеться на довгі літа чи до скону
та тільки на продаж і продаж швидкий
все через лихву, гріх проти природи,
Чи ж бо твій хліб не огризки черстві,
Чи ж бо твій хліб не сухий як паперу шматок,
без пшениці гірської й грубого борошна
через лихву стираються межі

через лихву нема вже чіткого кордону

 

і жодній людині нема для оселі вже місця.
Лихва вбиває дитя в материнській утробі,
Вона ж не дає парубкам залицятись
Вона приносить судоми до ложа,
Вкладаючись поміж молодим й молодою
ПРОТИ ПРИРОДИ САМОЇ
Вже повії прийшли на Євлезій
Мертвяки тепер бенкетують
на запрошення лихви.

Зловживання пов’язані з грошовими позичками засуджувались у давньому Римі, як про це свідчив Катон, який також зазначав, що крадії священних реліквій заслуговують подвійного покарання, а лихварі покарання збільшеного в чотири рази. В своїй книзі «Політика», Аристотель, викриваючи хрематистику, тобто одержимість грішми, видається ще радикальнішим:

Способи отримання статків, як ми зазначали, бувають двох видів: перший є видозміною торгівлі, натомість інший належить до галузі домогосподарства, причому останній обумовлений необхідністю і заслуговує пошани, обмінна ж діяльність заслуговує на справедливий осуд, як діяльність, обумовлена не природними причинами , але [постала через необхідність взаємного] обміну [між людьми]. Найбільш ненависним способом отримання статків, з повною на те підставою, слід вважати лихварство, оскільки воно робить самі грошові знаки предметом власності, які, відтак, втрачають те своє призначення, заради якого вони були створені: адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж відсотків саме собою призводить до збільшення кількості грошей. Звідси це і отримало свою назву; як діти схожі на своїх батьків, так і відсотки є грошовими знаками, породженими самими ж грошовими знаками. Цей вид наживи є найбільш протиприроднім.

Словом «лихва» називається отримання прибутку з грошей (foenus або usura латиною, tokos грецькою). Воно означає, що гроші «народжують своїх власних маленьких дітей». Починаючи з пізнього Середньовіччя, Церква, зі свого боку, вдавалась до розрізнення, що вже допіру робилось в римському праві, типів надання в оренду рухомого майна: існують речі, що перебувають у вжитку шляхом їх використання, проте існують також речі, які ніколи не можуть бути спожитими і тому мають назву коммодатуму (безоплатна позика рухомого майна для використання і подальшого повернення орендодавцю).

Вимога оплати коммодатуму суперечить загальному благу, оскільки гроші є активом, який не можливо спожити. Позики під відсоток були засуджені Нікейським собором 325 від Р.Х. на підставі Святого Письма, хоча Біблія ніколи безпосередньо не забороняла лихварства! В XII столітті, Церква, слідом на Аристотелем, продовжувала викриття хрематиски. Фома Аквінський також засуджував, щоправда з деякими застереженнями, надання грошових позик під відсотки, твердячи, що «час належить тільки Богові». Іслам, будучи більш суворим, взагалі не робить різниці між отриманням грошей з оренди і лихварством.

Капіталіст Кальвін

Практика надання грошових позик під відсоток, одначе, поступово набирала обертів в поєднанні зі зростанням класу буржуазії та наступом торгашеських цінностей, що стали відтоді інструментом її могутності. Починаючи з XIV століття банкам, торговим компаніям, а пізніше фабрикам, було дозволено отримувати винагороду за позичені кошти виключно з дозволу короля. Поворотною точкою стало народження і поширення протестантизму, а особливо кальвінізму. Жан Кальвін був першим теологом, що прийняв практику надання грошових позик під відсотки, практику, що відтак почала поширюватись засобами банківських мереж. За Французької революції позичання грошей під відсотки стало повністю вільним, а нові банки стали множитись у великий кількості, оснащені чималими фондами, отриманими переважно від спекулятивних афер з національною власністю. Капіталізм відтоді помчав вперед щосили.

Спершу лихва означала відсоток з позики без огляду на його величину. Сьогодні ж, термін «лихва» використовуються для надмірного рівня відсотку, прив’язаного до грошей наданих в кредит. Але лихва також є процедурою поневолення отримувача позики боргами, які він не в змозі надалі виплачувати, а відтак більше не може повернути собі своє майно, яке раніше погодився віддати в заставу. Це саме те, що нині відбувається в глобальному вимірі.

Кредити таким чином уможливлюють розтрату майбутнього вже цієї ж миті. Вони ґрунтуються на використанні віртуальних грошей, яким може бути надана нова ціна через відсоткову ставку. Широке їх застосування затьмарює основний принцип, за яким кожен повинен обмежувати свої витрати можливостями своїх ресурсів, оскільки ніхто не може жити вічно поза межами своїх засобів до існування. Зростання фінансового капіталізму наразі є заохочуваним процесом: настав час коли торгові ринки тотожні десятьом ВВП світу, що яскраво показує відокремленість розширення ринків від реальної економіки. В час, коли кредитна система стала центральною рисою капіталу, останній увійшов порочне коло. Однак, припинення роздачі кредитів виллється у повсюдний колапс банківської системи. Саме завдяки роздуванню примари такого хаосу банкам постійно вдається діставати допомогу від держави.

Повсюдне вживання кредитів, що, власне, означає отримання грошей під відсотки, було ключовим інструментом експансії капіталізму та розвитку суспільства споживання після Другої світової війни. Безсумнівно, європейські та американська домогосподарства, вирішивши завезти себе в борги, доклались, між 1948 та 1973 роками, до заможності періоду, знаного нині як «славне тридцятиріччя». Проте, все зазнає змін, коли система іпотечного кредиту замінює інші форми позики. Жан-Люк Ґрьо зазначає, що:

механізм використання іпотеки як застави для реальних позик становить собою дещо більше, ніж просто запоруку повернення позичених грошей, оскільки він руйнує логічні рамки розміщення, оцінки та посідання наданої позики [...]

Таким чином, поміркований ризик поступається місцем ризикованій грі, в яку змушений буде вступити боржник у випадку банкрутства. Кредитор, відтак, може взятись на іпотеку і накласти арешт на майно з метою подальшого його перепродажу на вигідних для нього умовах.

Саме такі маніпуляції з іпотеками, перетвореними в фінансові активи в поєднанні зі зростанням числа дефолтів отримувачів позик, не здатних виплачувати свої борги, призвели до кризи осені 2008 року. Зараз ми спостерігаємо повторне застосування того ж сценарію, спрямованого на суверенні держави, що стали перед лицем кризи національного боргу.

Ми – свідки великого повороту в лихварській системі. Те, що Кейнс називав «режимом кредиторів» є тотожним сучасному визначенню лихварства. Кредитні процеси постають як спосіб у який фінансові ринки та банки прибирають до рук реальні активи країн-боржників та захоплюють їхнє добро за борг, основну частину якого складає гора віртуальних грошей, які ніколи не будуть виплачені. Власники акцій та кредитори суть Шейлоками нашого часу.

Проте, борг просто подібний до економічного зростання: ніщо не може тривати вічно. «Варто було Європі пов’язати себе з фінансами», писав Фредерік Лордон, «як фінанси потягли її на дно». Ми твердимо вже тривалий час: система збудована на грошах буде знищена самими грішми.

Автор: Ален де Бенуа

Джерело Molotoff.info


Якоб Йорданс "Лихварство - велике зло", 1645 рік

Права перспектива Отто Штрассера

  • 24.09.13, 16:40
Лідер англійських соціал-націоналістів Трой Саутгейт вірно зауважує (стаття "Revolution vs reaction"), що головна помилка правих завжди була в тому, що вони боротьбу за соціальну справедливість завжди полишали для лівої демагогії. Лівий дискурс вже давно вичерпався і тому ліві стали підгавкайлом крупного капіталу, їхня критика гротескна.

Насправді ліві давно вже грають на руку крупному капіталу. Навіть якщо і не так яскраво виражено, як це робить наша Компартія. Як бачемо ліві на Заході сьогодні закликають під свої знамена не народ, а здебільшого асоціальний елемент так званих меншин - педерастів, кольорових або ультразнедолених. Але тим самим вони, носячи на руках своїх фріків, вносять розкол в сам національний субстрат, призводять лише до відчуження індивідів, якому і так сприяє лібералізм своїм ультраіндивідуалізмом. "Пролетаріат", що ми вимушені визнати сьогодні зник, він розчинився і годиться хіба що для філософських роздумів фрейдо-марксистів, що ще лишаються не зрозуміло для чого і як Славой Жижек, безумовно талановитий і цікавий рок-філософ (як він сам себе називає), в дебрях лаканівського психоаналізу може  і знайде його слід, але не більше. Але Славой радше філософ з минулого, він пролетів свій час років на 20 - пролетарська революція і була міфом, стала ілюзією у фрейдо-марксистів, то сьогодні вже навіть не фантазм Бодрійяра, пролетаріата немає. Маркс не дарма казав, що пролетарем є лише той, хто вважає себе таким. Сьогодні вже ніхто себе таким не вважає, класів не лишилося. Бодрійяр вірно зауважував, що існував лише один справжній клас в історії - буржуазія, оскільки вона усвідомлювала себе таким, все інше - вигадка Маркса і його послідовників. Боротьбою проти "одномірної людини" (в термінах Маркузе), боротьбою проти метанарративу (в термінах Ліотара) і за детериторіалізацію (в термінах Дельоза) ліваки зіграли на руку капіталу, призведши до ще більшого "відчуження" (в термінах Маркса), тобто вхопили самих себе за дупу. Тому всі "ідейні" пішли кінець кінцем в служіння йому ж, як "ікона" лівих студентів Андре Глюксман писати памфлети на підтримку вільного ринку і терористичній діяльності крупного капіталу. Ліваки і фрейдо-марксисти, "робочі" рухи і анархісти, збираючи під свої знамена різнорідну шоблу, ідучи проти національних інтересів, проти культур і традицій задля ефимерного "об'єднання людства" роз'єднують національні організми, роблячи їх ультраконформістами і не здатними до дії, прикриваючись ефимерними класовими інтересами, коли вже і класів немає, бо все поглинуло єдине желе мілко-буржуазної свідомості. Їхня діяльність перетворює національний організм на поле атомарних індивидів, конформістських і згоджуваних з усім, гіперіндивідуалізованих і здатних продатись за пайку з барського столу. Їхня боротьба - фарс в кращому випадку, в гіршому - лизання дупи лібералізму і крупному капіталу.

Але зникнення класу не значить зникнення відчуження чи гноблення. Сьогодні відбувається гіпервідчуження і гіпергноблення, але не класу, а націй. Поза відсутності класу єдиним реальним і справжнім, а не надуманим як у Маркса, засобом солідаризації і колективної свідомості є нація і колективна культура. На роль культури у соціальних процесах вказував ще Грамші, критикуючи Маркса за неуважність до неї. Але якщо вони (ліві) вирішили емансипувати клас знищенням культури, то ми маємо емансипувати культуру знищенням економіки, не в сенсі національної господарки, а в сенсі політеконмії і турбокапіталізму, що визначають всі аспекти національного життя. Тепер дуже вдалий час вже не для лівої революції, а для правої в тому плані, що якщо клас вже зник (якщо він і існував взагалі, це ще питання), то нація ще дихає під ударами універсалізації. А значить спражнім ворогом капіталу є не ліві, а праві. Це не дивує, якщо подивитись історію, загроза "правого реваншу" завжди об'єднувала лівих і лібералів в єдиному акті, який тільки ззовні здається протиприроднім. Проти "нових правих" у Франції поруч з лібералами волали "ліві нонконформісти", такі як Бурдьє чи Глюксман, лівак Бернар-Анрі Леві сьогодні пише статті в глянцевих журналах і консультував ліберала Саркозі і т.д. Ліві начеб то не помічають капітала, вони зайняти правами педерастів і боротьбою з релігією, в єдиному оргазмі лібералів проти тероризму. А отже це хороший шанс нарешті звернути увагу на справжнього ворога і трудящих мас, і нації в цілому.

Тут варто оглянутися назад, адже ці проблеми розуміли ще в початку ХХ століття. Треба згадати Отто Штрассера, Ернста Нікіша, Раміро Ледесму і Шарля Морраса. Про Нікіша, Ледесму і Морраса (нагадаю Моррас ідеолог інтегрального націоналізма, як визнавав сам Донцов - його вчитель, а сам Моррас визнавав себе учнем і послідовником ідей синдикаліста Жоржа Сореля) згадаємо якось пізніше, їхня позиція мало цим відрізнялась від позицій Отто Штрасера, а в суті націонал-синдикалізму. 

За висловом Гілберта Честертона, Штрассер був "безстрашна людина величезної щирості і чарівності". Власне брати Штрассери довели свою вірність ідеям, зокрема Грегор навіть життям. Штрассер запропонував три пункта для економіки:

1. На противагу існуючому "класу" капіталістів виникне "стан" управлінців, вне залежності від багатства чи походження, будуть створювати функціональну аристократію, котра завдяки інтенсивній методиці відбору, буде складатися, можна сказати, з "капітанів промисловості" або "офіцерів промислового життя".

2. Знедолений "клас" пролетаріату зникне, його місце займе "стан" всеціло привілійованих робітників, що прямо чи косвено братимуть участь в своєму "цеху". Вони більше не будуть "об'єктами" економіки, а стануть її "суб'єктами".

3. Відносини між державою і економічним життям будуть докорінно змінені. Держава більше не буде ані "нічним сторожем і поліцейським" капіталізму; ані диктаром, бюрократія котрого б'є хлистом, ставлячи робітників на місце і стимулюючи їх таким чином до роботи, воно стане опікуном людей, в якості котрого матиме великий вплив, але тільки в рамках самовизначення робочих виробників, а саме в області управління і підтримки робітників (що складається в збереженні відповідних пропорцій канцелярських і других робітників інтелектуальної праці з однієї сторони і робітниками фізичної праці з іншої).

Ідеї Штрассера і взагалі націонал-синдикалізм відрізняється від марксизму і цю різницю чітко виклав Отто Штрассер:

Чим німецький соціалізм відрізняється від марксизма:

а) Приватна ініціатива відповідальних керівників зберігається, але підкорюється потребам суспільства

b) В рамках систематичного управління всією національною економікою (що структурно гарантовано тою третиною впливу, яку Держава володією в кожному промисловому підприємстві) державою, підтримується здорова конкуренція між приватними підприємствами

с) Відносини держави та економічних підприємств, а точніше посадових осіб і виробничих керівників на рівноправній основі відміняються, оскльки нерегульована влада держави утискає робітника в його правах

d) Кожний зайнятий на підприємстві є, на підставі того, що він власник долі як громадянин, одним з безпосередніх і впливових власників свого "цеха" і може повною мірою впливати цим своїм правом на наглядову раду підприємтсва. Форма фабричного товариства, що заснована на узаконеній ідеї феода і така, що дає життя  великій масі самовправних рад робітників і службовців, з однієї сторони і промислових та торгівельних рад з іншої, складає нову економічну систему німецького соціалізма, котра в рівній мірі відмінна від західного капіталізма і від східного більшовизму, і в той же час відповідає вимогам крупної промисловості

В земельному питанні Отто Штрассер також викладав ідею, відмінну як і від радянських колгоспів, так і від ринку землі на заході, це ідея "майорату". Земля належить виключно нації і передається у користування самоврядним сільським корпораціям, які створюється самими селянами. Земля буде виділена у максимумі, який корпорація має змогу обробляти і у мінімумі, в якому кожний член корпорації має не тільки мати змогу прогодувати свою сім'ю, а мати певний надлишок для його реалізації. Оскільки корпорація цілком залежна від кількості самих селян, то звісно його діяльність залежить від розвитку самого села і зацікавленності в цьому держави, а тому замість смерті села, яку творить сьогодні крупний капітал, буде його відродження.

Отже ідея Штрассера грубо в плановості загальнонаціональної економіки, боротьба проти зосередження капіталу в руках елітарних кіл буржуазії шляхом впрвадження цехового синдикалізму, стимулювання малого підприємництва на противагу великого, солідаризація нації проти як державного планового капіталізму радянського зразка, так і ліберального ринкового. 

І що головне, Штрассер і його ідеологія визнає з одніє сторони особистість індивідуума тим, що виступає проти гомогенізації нації у єдиний шаблон пролетаря і "створення" нового виду людини на відміну від більшовизму і комунізму, з іншої він визнає колективні ідентичності, визнає існування колективної свідомості і солідаризації народного організма на противагу гіперіндивідуалізму лібералізма. Він не зтирає кордони і не перетворює все у "желе" єдиного ринку, він визнає ідентичності на всіх рівнях, починаючи від расової і національної, закінчуючи економічною і культурною. Не дарма Отто Штрассер казав саме "німецький соціалізм", так само як він може бути і українським, не як готовий "шаблон", а лише як дороговказ. Не існує універсальної демократії, універсальних ринкових законів чи законів історії, не існує універсального соціалізму - це все іллюзія, це ідеологія крупного капіталу, яка лише нав'язує себе в якості панівної моделі. 

Сьогодні справді революційною є права ідея, тому її так бояться. Тому лівакам довзоляють печататись в гламурних журналах і "поважних" газетах, ідеолога Червоних бригад Антоніо Негрі і його книгу піарили на Заході, з начеб то критикою капіталізму, а правих замовчують, типу це "не респектабельно" бути правим. Але це добре - революційний рух завжди не респектабельний, завжди андеграудний і маргінальний. Тут можна перефразувати слова Мао, що якщо правих так критикують, то це значить лише одне - ми на правильному шляху. Варто лише вирвати маси з опіумного співу лібералів і псевдореволюційної демагогії лівих. Варто лише менше жити минулими національними подвигами, гратись у іграшки, що підсовує система, і звернутись до майбутнього. Повернути історії сенс, а життю - буття. В противному випадку нас чекає омріянний лібералами "кінець історії". Але ми скажемо лібералам - хай засунуть свій кінець собі у дупу.


Капітал

  • 21.09.13, 18:11
Карл Маркс був неправий, а Макс Вебер цілком правильно думав. Карл Маркс хотів нащупати капіталістичні відносини товарообміну в усіх епохах, а Вебер показав, що капіталізм мав свій початок і свого автора. Капіталізм це дитя кальвінізму і Кальвін батько капіталу, Маркс лише його піарщик. Жан Бодрійяр в своїй книзі "Символічний обмін і смерть" вдало розкритикував обох батьків критики буржуазних суспільств - Маркса та Фрейда, а за ним і їхніх учнів фрейдо-марксистів. Так ми живемо в суспільстві витісненого і суспільстві поглинання усього капталом, але це не значить, що так жили всі до нас. Песимістична книга Бодрійяра стає навпаки надоптимістичною, більш оптимістичною за Фрейда і Маркса, бо показує, що їхні закони не данність всесвіту, а лише, що це вигадка буржуазних епох, не більше. Досліди Вебера показують яскраво, що капіталізм це форма західного протестантизму, а ніяк не якісь "прогресивні етапи історії". Кальвін і Цвіглі створили нову віру, котра мала конкурувати з католицизмом на Заході, але в кінці кінців капіталізм позбавився від моральної ноші, в яку ще окутували цю ідеологію швейцарський юрист і сільській буржуа. До речі цікаво, ніхто не задумувся, в суті то яку ще релігію могли вигадати юрист і заможній буржуа? 

Томас Гоббс помилявся, а Фрідріх Енгельс був правий. Гоббс вважав, що держава це Левіафан, а Енгельс вважав, що справжній монстр це капітал, який з'їсть державу, як таку (так принаймні він пророкував в книзі "Розвиток соціалізму від утопії до науки"). Як показав Едвард Люттвак зараз ми знаходимось в стадії турбокапіталізму, тому Маркса треба забути (як показував Бодрійяр у вказаній вже вище книзі), його закони не діють, бо оперують застарілими поняттями політекономії (більш докладно Ж.Бодрійяр "До критики політичної економії знака"). Капітал має свою історію емансипації. Спочатку йому треба було позбавитись усього духовного - це забеспечив Кальвін і Реформація, адже католицька церква на Заході ставила духовне вище мирського, а капітал тяжіє до матерії. Потім капіталу треба було позбавитись вищості політичного над економічним - це забеспечили буржуазні революції і Карл Маркс, зі своєю теорією економічних формацій і надбудов. Реалізувавши лозунг "Економіка - вище всього", марксистський лозунг, що прийшовся до вподоби буржуазії, капітал побачив, що насправді існує ще безліч речей, що не є економічними, хоч і підкорюються економічному. Це гальмує експансію і тут наступає стадія турбокапіталізму Люттвака. Лозунг турбокапіталімзу - "Нічого окрім економіки". На заваді стоїть багато речей - релігія, держави, кордони, культура, раси і т.д. Левіафан капіталізму прийнявся це все пожирати, щоб створити єдиний майданчик вільного ринку без кордон, рас, релігій, культур, з єдиними уніфікованими "правилами гри". 

Капітал цинічний і через те, він кращий стратег за усіх. Коли треба поборити своїх критиків він часто вступає у вимушені коаліції. Тут він в коаліції з комуністами проти "релігійних забобонів" та "правої реакції", саме так коаліція капіталу і "лівих" знищила всіх справжніх консерваторів, починаючи від роялістів закінчуючи фашистами. Тут він з націоналістами проти "лівих", коли треба знищити свою власну критику, так залякуванням "лівим терором" здолали наприклад RAF у Німеччині, коли дали карт-бланш на створення BND у ФРГ, яку створили колишні нацисти і запровадили ефективну методу протидії "лівому терору", напевно зігравши на почуттях нелюбові колишніх членів імперських інституцій Третього Рейху до комуністів. Коли справу було зроблено, усунили і всіх колишніх нацистів, як використанний матеріал. Кінець кінцем гру коаліцій виграв крупний капітал. Всі "ліві" сьогодні вже не критикують капітал, вони зайняті насамперед правами підарасів і прочих недолюдків, бо "ліві" на Заході зрозуміли головне - капіталізм реалізував всі їхні ідеї - урівняння, світ без меж і кордонів, расове перемішування, знищення національних рухів і т.д. Тому їм лишається лише просувати ідеї одностатевих шлюбів, щоб зовсім не випасти з політичного поля.

Антиглобаліст і повстанець Субкоманданте Маркос в своїй статті "Четверта світова почалась" пише:

"Всі національні культури, які формувались століттями і тисячоліттями, шляхетне тубільне минуле Америки, блискуча європейська цивілізація, мудра історія азіатських народів і давня багата спадщина Африки і Океанії - усе роз'їдає американський спосіб життя. Неолібералізм також нищить народи і цілі групи народів, заганяючи їх в уніфіковану модель. Тому слід говорити про найжорстокішу і найжахливішу світову війну, що її неолібералізм веде проти людства".


Тому на правду світ поділений на два табори - глобалісти та антиглобалісти, ті хто бажає бути "підприємцем на вільному ринку без меж і кордонів" і ті, хто бажає збереження свої культури і захисту її від пащі капіталістичного Левіафана. Ті, хто задурені казками про "загрозу радикалів", правий реванш чи лівий терор, ті хто живе в ілюзії комфорту, яку начебто захищає терором коаліція капіталу під лозунгом "захисту демократії" і ті, хто здатен угледіти смерть нації і всіх націй у горнилі єдиного ринку, унифікованих стандартів і правил гри. Єдиний плавильний котел ринку проти націй, рас і релігій. Єдина бездушна механізована цивілізація, де люди лише гвинтики у порочному колі виробництва і споживацтва проти культур, як цю дилему описав Освльд Шпенглер.

Роялісти сиділи у французькому конвенті з права, тому лише той насправді праий, хто виступає проти всіх здобудків буржуазних революцій. Першим до революції проти революції закликав Де Местр і він же був першим консервативним революціонером. Тому консервативна революція найбільш права ідея з усіх і має викрити лібералів, які криються під своєю правістю, будучи лише трохи правіши від комуністів. Буржуазний дух і капіталізм не сумісні з правою ідеєю. Юліус Евола писав:

"Стандартизація, конформізм, демократична зрівнялівка, манія виробництва, гвалтівний brain trust, матеріалізм і кінець кінцем американізм лише розчишюють шлях до кінцевої фази - комуністичному ідеалу людини-маси...Справжня держава має бути направлена як проти комунізма, так і проти капіталізма".


Мас-медія і політикани завжди намагаються звести дискурс в іншу площину, відвести очі від спражньої проблеми, розповідаючи байки про "всесвітній тероризм", "загрози для демократії", вихоплюючи якісь мілкі і несуттєві проблеми або ж проблеми, котрі є лише наслідками, а не як не прчиною (скажімо корупція), щоб зосередити увагу і відвести удар від основного винуватця - системи. Але за кулісами завжди лишається основна проблема. Скажімо на заході проблему мігрантів виставляють на перед, бо її не можна ігнорувати, але всі мовчать, як мігранти там опинилися? А чи не крупний капітал їх завозив під час бунтів і протестів 70-80-х років, як дешеву робочу силу? Коли страйкували шахтарі у Великобританії, уряд консерваторів (а читати треба лібералів) не знайшов кращого виходу, щоб завести туди тубільців і знизити попит на робочу силу. Чи не християнські демократи в Німеччині в змові з капіталом "підіймали економіку" ФРН неконтрольованою міграцією? А потім прийшли соціал-демократи і сказали, щоб їм навіть працювати не треба, треба їм виплати по безробіттю платити, лише як би вони інтегрувалися. Але як вірно показував Бодрійяр в книзі "Символічний обмін і смерть" система ладна кидати об'їдки зі столу аби тільки соцалізувати всіх в систему, тут вже не питання рентабельності, а питання експансії у всі сфери життя. Тобу цей "збиток" тактичний, що несе прибуток "стратегічний".

Мирне співжиття з капіталом, що начебто може тримати певне статус-кво з якимись духовними цінностями, взагалі всіма цінностями,що ще не перетворилися на товар, такими як нація, релігія чи культура, це заспокійлива колискова капіталу, який будує музеї для для лицарських латів знищуючи самих лицарів, який будує храми, але відправляє всіх "духовних" у маргінес або собі на службу, яка створює магазини вишиванок, які зроблені в Китаї. Торгаш не може миритися з ким не було, він встановлює свої торгашеські правила, перетворюючи у торгівлю політику, культуру і все навколо. Торгаш все буде продавати і все купувати, бо не знає окрім цього нічого іншого. Боротись за суверенітет і свободу нації, при тому цілуючи башмак капіталізму, це кусати самих себе за дупу. Бути націоналістом і закривати очі на транснаціональні корпорації, які душать Україну у своїх обіймах - це дурити самого себе. Тому вірні слова іспанського фалангіста Раміро Ледесми Рамоса:

Порвіть з усім, що пов’язує вас з інтернаціоналістськими, ліберально-буржуазними ілюзіями та парламентаризмом. Ви повинні знати, що саме серед їхніх лав приховані знамена привілейованих, великих землевласників та банкірів. Позаяк усі ці люди є інтернаціональними, так само як їхні гроші чи їхня комерція. Вони – ліберали, тому що їхня ліберальність дозволяє їм створити міцну феодальну владу, націлену проти Національної Держави Народу. Вони – парламентаристи, тому що в їхніх руках зосереджена вся електоральна машина: преса, радіо, мітинги та пропаганда.


Все інше від лукавого і затрвака лише для чергового шоу у суспільстві спектакля, щоб убаюкати обивателя мантрами про стабільність і процвітання на "вільному ринку".


Український Тибет

  • 19.09.13, 13:55
Багато хто не зрозумів, можливо хтось і образився за мій попередній негативний пост, ну давайте про позитив. Хоча я вважаю, що любити свою Батьківщину в тому числі і казати жорстку правду, бо мати силу сказати правду у вічі зачасту ми дозволяємо тому, кого любимо і за що переймаємось, а на кого паралельно - можна і злецимірити стандартними виразами зі словника етикету. Як би там не було, будь-який Інь має мати свій Янь, а отже і негатив має мати свій позитив.

Україна унікальна, тому тут ніколи не діятиме ніякий стандарт, тут не вживається ані бюрократичні механізмі, ані ідеологічні пориви, вони всі розбивається об дійсність української нірвани. Кочові народи завжди поклонялись Небу, оскільки вони були не осідлі, єдиним незмінним атрибутом їхньої життєдіяльності було незмінне і вічне небо. Але українець не такий - українець ніколи не ходив по небу, він вріс в землю. Метафізика землі притаманна багатьом індоєвропейським народам, згадаємо містичну формулу німців "крові і грунту", але німецька метафізика землі була більш механістична за українську. В українців земля - це сакральний абсолют. Німці вивозили український чернозем, українці б ніколи цього не зробили, не тому що в них її вдосталь, а тому що лише українець здатен зрозуміти, яке це богохульство. Ми живемо в країні, де ідеології бьються між собою непримиримо, ладні роздерти один одного і лише одне може поєднати всіх українців - це земля. Таких дебатів про землю немає жодна країна, навіть з вуст політиків, цих прагматичних лицемірів, тема землі віддає душком якоїсь релігійності і сакральності. Росіяни, німці і навіть поляки вже давно торгують землею, торгашество вже виїло все сакральне, одне тільки в Україні і Білорусі тема землі залишається питанням mysterion, це національна меса і вже навряд чи хтось пояснить коріння цього, але те що це відчувається видно досі.

Оскільки українець вріс в землю, він того і такий малорухомий. Йому залишається одне - метидитувати у хатинці біля тину. Те що зветься хуторянством не передбачає навіть повної соціалізації, оскільки українець самодостатній, якщо в нього є земля. Російський письменник Іван Бунін був фанатично закоханий в Україну, він казав, що Україна не має своєї історії, вона поза часом і історією, вона розчинилася у вічності. Лише потрапивши сюди, Бунін одразу вирішив, що ось де вона Батьківщина, який там Петербург? Ця малорухомість і розчиненість українця бісить, але є й позитив. Річі у тім, що які б сюди не приходили копачі, чи зі Сходу, чи із Заходу, чи з Півдня, чи з Півночі в них не вистачить сил підкопатись під це коріння, воно занадто вросло в землю. Поляки намагалися, росіяни намагалися, зараз намагаються єврокомісари підкопатись під нас "демократичним стандартом", росіяни - "рускім міром", а українець сидить і споглядає. Що він чекає? Напевно коли таки залетить черговий вареник до рота, адже тільки ми знаємо, що вареники самі мають летіти до рота, а не як інакше. Як писав в одній статті Густав Водічка, якщо вареник не літає, це не значить, що це неможливо, просто сьогодні погода не літна.

Козак Мамай сидить під деревом як Будда під Бодхі. Він споглядає, як будували імперії і як вони падали, він споглядав на будівлю комунізму і його крах, він споглядає на копошіння Газпрома і єврокомісарів, він споглядає на "впровадження правильних стандартів", але ж ми знаємо що насправді його цікавить - в яку таку турбулетність попав вареник, що він досі не тут? Наша драма лише в тому, що ми не тибетці, а європейці. У білої раси є якась така маніакальна потреба в почуттях, в сильних драмах, комедіях, трагедіях, ми як би не хотіли, так ніколи і не потрапимо у Нірвану. Наша карма в тому, що іноді нам треба піднятись і стати гайдамаками, щоб перетворити все навколо в життєдайній хаос, адже тільки ми і греки знаємо, що життя дають не стандарти, не закони і регламенти, а лише хаос, оформляти цей хаос ми полишимо іншим, бо в кінці кінців ми завжди повернемось під наше дерево.

Ми містична і загадкова нація, яку ніхто так і не зміг зрозуміти, і напевно не зможе. На Заході питанням України завжди не хотіли займатись, віддаючи перевагу приєднати її до Росії, бо Україна завжди їм псувала картину, як загадка в їхніх концепціях. Але росіяни дуже добре знають, хоч часто і бояться собі зізнатись, що вони нас не розуміють, тому і намагаються закидати нас своїми штампами. Нас ніхто не розуміє, може і ми самі себе не до кінця зрозуміли. Але ми існуємо як факт, як може остання біла пляма на мапі історії. І питання скільки років Україні - 20, 300 або тисяча, це питання яке личить радше росіянину або американцю, ні, ми то знаємо, що ми вічні і бул завжди. І будемо. І хай "вони", апологети стандартів і руского міра думають, що зможуть нам імплантувати свою матрицю, ми ж то знаємо, що нас жодною матрицею і жодним стандартом не відьмеш, коли вони це зроблять, ми будемо вірусом в їхній програмі, ми будемо гайдамаками серед бюргерів і бояр.

Брюс Лі якось сказав, що "амириканці схожі на дуб, вони не гнуться при вітрі, але ламаються при бурі, а ми, китайці, схожі на бамбук, ми можемо гнутись, але потім завжди розправляємось і стаємо ще сильніші". Ми також напевно китайський бамбук на європейському просторі. Нас можна зігнути, але не зламати. Занадто багато хто намагався і завжди це значило одне - смерть того, хто це робить. На жаль в світі ще багато суіцидальних держав і блоків, але ми сидемо і дивимось, тільки ми й індуси знаємо, що бог аскетизму і медитації Шива одночасно є й богом руйнації. Їхньої, не нашої. Ми ж бо вічні.


Casa Pound - італійський досвід

  • 18.09.13, 20:22
"Casa Pound - виступає за повернення верховенства національного суверенітету
над інтернаціональними силами та олігархією, котра пустопово знищує наше суспільство"

Джанлука Іанноне, лідер Casa Pound


Casa Pound - одне з найчесленніший правих рухів сучасної Європи. Фактично їх можна вважати послідовниками ідей NAR. Історія і досвід Casa Pound може бути цікавим для України.

Поява Casa Pound пов'язана з рухом формування правих громадських центрів. У 80-х колись монолітний правий рух Італії почав давати тріщину (як і лівий). Часто головні очільники партій почали перетворюватись на звичайних міщанських парламентарієв, загалом втрачали свій запал, стаючи звичайними системними підпспівайлами, тільки з більш радикальною риторикою (європейські Жириновські). Той актив, який залишався на старих нонконформістських позиціях не погодився з такою метморфозою і протестував. Так створилася ідея "громадських центрів" (щоправда ідея сама належала лівим ще у 70-х, однак чого не взяти гарну ідею?). Молодіжне крило, особливо Молодіжного крила MSI почало самозахоплювати будівлі, які занепадали і належали або владі, або недобросовісним забудовникам. Там почали організовуватись громадські центри, де збиралися члени правих, а також праві надавали житло тим, хто був позбавлений квартир через банківські кредити. Однак спочатку спроби були не дуже вдалі - хлопці не мали сил боротись з поліцаями. Перше вдале захоплення відбулося лише у 1990 році, коли члени невеликого угруповання "Фронт дій"окупували занедбану школу в Римі і зуміли її забарикодувати, щоб туди не потрапили поліцаї. Однак протримались вони там лише рік - не здалися рексам, зате погрзлися між собою.

Більш вдалішим став рух з Варезе - Comunita Giovanile, що організував представник італійських "нових правих" Джованні Бліні. Самозахоплення будівель вони перетворили у декілька центрів, зокрема центр по борротьбі з наркоманією і реабілітації наркоманів, також центри де давалася сцена молодим рок-співакам, та центри італійської та кельтської культури, а також для просування молодих художників. Comunita Giovanile працює і досі - вона управляє молодіжним театром Vertex, організовує туристичну групу "Білі вовки", а також концерти фолк і рок музики та різні спортивні секції.

Але найбільш вдалий проект "громадських центрів" реалізувала і досі реалізовує (рух молодий) Casa Pound. Створення її пов'язано з її незмінним лідером Джанлукою Іанноне. В початку 2000-х центром правих у Римі був бар "Катті Сак". Тут і народилася концепція "нонконформіської окупації" (Occupazioni Non Conformi). Автором її став вже тоді відомий в правих колах Іанноне, який був лідером правого рок-гурту Zetazeroalfa, а також тримав клуб "Фаренгейт 451" та декілька клубів муай-тай (в народі - тайський бокс).

Основні ідеї Casa Pound: це по-перше повний нонконформізм - активісти не беруть участі у виборах, не балотуються і взагалі з владою в них одні відносини - ідіть нах, ну звісно спроби її порвалити. Друге - неприйняття лібералізму, капіталізму і буржуазного духу у всіх формах. Третє - націоналізм, вони проти міграції і знищення італійської культури та в стані ментальної війни. Це питання Casa Pound цілком в рамках ідеології "нових правих", я про неї вже писав, думаю не треба повторювати. П'яте - допомога жертвам плутократії. Це виражається у захопленні будинків для сімей, яких виселили за борги банкіри, допомога жертвам іноземних агресій, які робить НАТО і коаліція (зокрема вони здійснювали гуманітарну допомогу Іраку), допомога колишнім наркоманам в реабілітації і взагалі суспільно-корисна праця. Щосте - екологізм, боротьба із забрудненнями природи та знищенням тварин і т.д. Сьоме - здоровий спосіб життя. І головне - захоплення будівель, які належать банкам, державі або недбайливим власникам задля організації там національно-культурних центрів.

Перше вдале захоплення - будинок на вулиці Тіберіна, колишня резиденція Мусолліні, яка вже десятки років пустувала і занепадала від недбайливості влади. Casa за три місяці будівлю почистили, організували там бібліотеку, зал для рок-концертів, притулок для покинутих тварин, міні-ботанічний сад, а також декілька кімнат у якості готелю для приїжджих товаришів по боротьбі. Центр отримав назву "Будівля Монтега".

Далі пішло більше. В Римі була створена велика бібліотека-магазин правої літератури 2.11 (назва - порядкові чилса латинського алфавіту - 2 - B - Benito, 11- M - Mussolini), організована почесна варта біля могили Мусолліні у Предаппіо і ними вона ж охорлняється від лівих вандалів, ними був заснований  великий щорічний концерт кельтської музики Fairylands.

  У 2003 році друге відоме захоплення - шестиповерховий будинок на вулиці Есквіліні, в якому засновано громадський центр імені Езри Паунда, американського поета і послідовника ідей Мусолліні (за що багато відсидів в США). "Центр імені Езри Паунда" став центром соціальних програм Casa Pound, зокрема тут реалізується програми "Громадська позика", направлена на допомогу тим малозабезпечиним з кредитним ярмом, а також "Допомога знедоленим", бо там живуть всі ті, хто був позбавлений банками житла. Також діє програма з реабілатіції і захисту жінок, що постраждали від насилля. Також Casa Pound організовує видавництво книжок, які б ліберальна преса хотіла б замовчувати, як классику, так і нових авторів, таких як Джузеппе Ардікі чи Луки Телезе.

Фактично з 2005 року "Центр імені Езри Паунда" стає координатором всеіталійських захоплень, причому не тільки самою Casa, багатьма правими, що слідують за ними. Наприклад захоплення в Торіно на вулиці Делла Сіньо завдяки допомозі Casa відбивалось від поліцаїв цілих два роки і всеодно мєнти програли, полишивши хлопців в спокої.

На сьогоднішній день Casa має у власності ( не рахуючи "незаконні захоплення") 15 бібліотек, 20 клубів, 8 спортивних організацій, самодіяльний театр "Teatro Non Comforme", туристичний клуб "La Murva",  3 центри доступного житла ( де розміщено більше 100 малозабезпечених сімей), інтернет телебаяення і інтернет-радіо,  25 друкованих видань. Щороку проводиться більше 150 конференцій і зустрічей, здійснються соціально-громадські акції (допомога бездомним, боротьба із незаконними забудовами) та агітаційні (концерти, кампанії в учбових закладах, спортивні змагання).  І Casa має куди розвинутися.

А тут можете почитати інтерв'ю українця, що живе в Італії і бере участь у русі http://molotoff.info/rozdumi/interview/6139-aktivist-casa-round-spilnota-%D1%94-silnoju-koli-vona-zgurtovana.html



Джанлука Іанноне


Вперед в минуле

  • 18.09.13, 12:33
Ми часто любимо повторювати, що ми "козацька нація". Якби ж то... Є такий є старий французький фільм з Жаном Рено "Прибульці" (подивіться хто не бачив, дотепна комедія часів, коли ще не все було заражено "тупорилим голівудським гумором"), там середньовічний лицар потряпляє в сучасну Францію і далі йде історія його дотепних курйозів. От цікаво було б, якби козак раптом опинився б в нашому сьогоденні. Я думаю тут би було не до курйозів. Його б одразу прийняли мєнти за "незаконне володіння зброєю" і заклики до "розпалювання ворожнечі". Далі б вийшла п'ятнична програма Савіка Шустера про "загрозу фашизму в Україні" (а козак хто як не фашист-ретроград для "просвіченного" еуропейця з пейсами як Савко?), а Українська правда в єдиному оргазмі з газетою Сегодня назвали б його ультра, не знаю чи ультраправим, чи ультралівим, але радикалом так точно, бо він би закликав до братства, що було б загрозою для лібералізму, так і до національної гідності, а це вже вибачайте фашизм. По країні б пройшли масові мітинги "антифашистів" і наш козак в кращому випадку би опинився в футбольних хуліганах на маргінесі, періодично попадаючи в соплі журналюг про  новини з лагерю "ультра", в гіршому - спився б. На протилежність комедії "Прибульці" у нас би вийшла трагедія, на кшталт оцих дебільних західних "навчально-просвітницьких" фільмів проти правих типу "Фанатика" чи "Американської історії Х", з соплями і сентиментальним висновком.

Ми не козаки і навіть не реєстрові, що вже казати про вільних? Нас пресують мусора, нас трахає бюрократія, але ми все заспокоюємо, що це ж наша держава, нашим можна нас мати в усі діри. "Пан це ж пан, ось якби наш пан польским королем був, то просто французи та шведи в Варшаві сидять, нашого треба, ось тоді заживемо" - промовляв би козак з сучасним менталітетом. Вірніше не козак, а якийсь лавочник-шинкар. До речі нас сьогоднішній менталітет міг би вправно відвернути національні заворушення і ми б досі жили в Річі Посполитій, бо по-перше в козаки б ми не йшли (тьху, радикали-провокатори), по-друге ми б стали всі шинкарями замість євреїв, одночасно вирішивши всі національні проблеми і євреїв різати не треба (ми їх би, сук, конкуренцією задавили б) і поляки були б спокійні, шинкар це "добже, бардзо добже".

Звісно зараз час інший. Тоді не вистачало реєстру, а зараз відбулася наша національна мрія - нас усіх внесли в реєстр. Я б назвав нашу національну ідею - "реєстрова". Щоправда реєстрові козаки також бунтували, але, як справжні серйозні академіки, ми просто закриємо очі на цей факт, щоб він тут не псував таку вдало придуману концепцію. "Якщо факти суперечать теорії, тим гірше для фактів" - як казав старий добрий Гегель. А так нічого не змінилося особливо. Блиск варшавського пристола нам замінює блиск брюсельських кабінетів, російських стрільців - Чорноморський флот, а шинкують досі євреї. А ні, є, зміна. Ми навчилися вилизувати дупи. Реєстрові козаки просто вели себе спокійно і це вже було щастя для "еліти", воно нервово дивились на реєстр...Сьогодні спокою мало, сьогодні треба володіти мистецтвом Камасутри - тут відсмоктати європейському комісару, там підставити дупу Москві, шинкарю поцілувати башмак, прогнутися під "бізнесманів". Бо відмова в оральному сексі "демократичним стандартам" виглядає підозріло і попахує, знаєте, факельним маршем на Adolf Hitler platz під пісню Zieg Heil Victoria.

Звісно якісь біологічні гени в нас лишаються, а в рамках нашої псевдонаукової концепції, які сьогодні в край модні, я б увів термін "ментальний ген". Козацький ментальний ген відсутній. Наш ментальний ген народився не на Січі (підберемо но гуртом губу з підлоги), він народився не в загонах батька Махно або отамана Зеленого, не серед нескорених холодноярців, не в загонах УПА. Ні, він народився десь в протиприродньому акті Грушевського з папером у вигляді його десятитомника. Він народився не в творчих муках Стуса (ніяк губу не підберемо), а сірих кабінетах спілки письменників УСРР біля Івана Драча (він ще живий? В принципі пох), в тих "муках", коли вдень писалися прорадянські памфлети, а вночі в тоненький зошит під одеялом писалися нонконформіськи тексти, окраплені "сльозами поета". На щастя, світова коньюктура сприяє нам. Зараз в моді порно і соплі. Ми навчились ублажати всіх і перед всіма плакати. Сильно агресивних і сильно гонорових не люблять в бюрокатичних кабінетах. Євреї знищують народи в Палестині, але плачуть. Їх вибачають і перед ними вибачаються увесь час. (Євреї, вибачте і мене - падаю на коліна і ллю сльози перед картинками Холокосту). Мігранти ріжуть на вулицях білих, але ж плачуть і плачуть про "колоніалізм" і черства душа європейського бюрократа тане. Підараси і ті плачуть і черства душа бюрократа мимоволі стягує штанці... Ми даємо і порно, і сльози. Треба це ще з'єднати - "порно зі сльозами на очах". Ми всі ультрарадикали - але не ультраправі чи ультраліві, ми ультраконформісти, ми конформіськи радикали. В ЄС просто не здогадуються про нашу патологію, їм би перенести свій офіс з Брюселя до Києва, і виключити всі країни з ЄС, включивши і залишивши там одну Україну. Тільки так вони б змогли побудувати своє утопічне толерантно-демократичне суспільство. Тільки тут би не було заколотів і бунтів, а максимум "мирний мітинг", та й те часто западло, в нас найактивніший "майдановий" субстрат - пенсіонери. В нас герой так званої революції (це унікальна суто українська революція) - баба Параска (треба до речі знести вже пам'ятники Хмельницького, бо по-перше євреї нервують, по-друге щось в цьому є агресивне, а замість нього - пам'ятник бабі Парасці). Тільки в нас революція може бути побудована на лозунгах - "тільки без провокацій". Тільки у нас при революції захоплюють не стратегічні об'єкти, а площу, яка нах нікому не потрібна і не охороняється. Тільки в нас влада може злякатися мітингу конформістів і пасти. Як би там не було, ЄС треба визнати, що ми сьогодні Прометеї нової європейськості, чистий продукт конформістської і толерантної нації, а не вони. В них занадто довгий шлейф, в них іноді ні-ні, та прокидається щось то від Бісмарка, то від парижської комуни, то від загонів СС. В нас вже давно поснуло все від радикальної частини. Тому нам треба змінити тактику. Ми увесь час намагаємось вибороти (сльозами звісно) право на Русь в Москви. Але ж яка з нась Русь? Там хулігани і радикали були, імперівець Святослав, деспот Ярослав, феодальні війни...Нам треба інше - забрати в Заходу право бути союзом толерастів, сказати, що на правду ЄС не вони, а ми. Яка з них толерантість? В них то ультріліві підривають банки і урядовців, то праві підриваюють іноземні гетто, якісь поляки, черногорці і навіть французи бьють підарів. В нас такого немає. Ні. ЄС це ми і хай вони опустяться до такого рівня конформізму спочатку, а не нам диктують. 

Треба тільки перестати "марити козацтвом" і визнати - ми поки що лише печатка сорому на могилах наших пращурів. Я сказав поки що. Біологи кажуть що гени еволюціонують мутуючи. Якби ж вони могли мутуючи регресувати, десь до рівня 16-17 століття. Якби ж то. А поки так...

Фашист

  • 17.09.13, 17:09
Ти фашист! Бо вдягнув вишиванку.
Вишиванка – це ж символ фашистів!
На Адольфа ти молишся зранку":
Прокричать тобі в слід кумуністи.

"Ти фашист! Поважаєш країну,
Та героїв, що її здобували.
І мета твоя – Новий Освенцім":
Аж заслиняться ригіАнали.

"Ти фашист! Бо цінуєш родину,
І ненавидиш й дух підарастів.
В гітлерюгенд віддаш свого сина":
За спиною шиплять толерасти.

Хай Фашист – бо ціную державу!
Хай фашист – бо шаную героїв!
І якщо вас так бісить це слово
Я горджусь, що це слово зі мною! 

Юрій Руф

Європейські "нові праві" ч.6

  • 16.09.13, 10:24


Проти нової інквізиції

Безкомпромісна оцінка представниками європейських "нових правих"  самих основ сучасного світу, виявлення причин його глибокої кризи і занепаду, зробила з їх ідей дещо накшталт "філософії непримиримих істин" для тих, кого цей світ і його тенденції цілком задовольняють. Незабаром по офіційній появі "нових правих" у Франції їх спробували маргіналізувати - у кращому випадку, а в гіршому - дискредитувати рух як чергову "фашистську реінкарнацію". Після невдалої спроби замовчивути новий плин думки, її неприятелі обрали тактику астракізму . Міркування "нових правих" часто підносяться у вельми деформованому, карикатурному вигляді, їм відмовляють навіть у можливості дебатів і діалогу на підставі їх нібито одіозного характеру, "дурної" репутації, створенням якої зайнялися самі автори безапеляційної критики. Окрім такої дискредитації ставилася мета збудження ненависті і нетирпимості, що мала застерігати публіку від читання творів "нової культури", посилання на них та обговорення (порівняйте методи лукашенківської пропаганди, скеровану проти "свідомих панів", "націоналістів" та інших "ворогів народу"). Показовий в цьому сенсі вислів, який дозволив собі по відношенню до "нових правих" головний редактор соціал-демократичного щотижневика "Le Matin": "Любі дебати мають виключати людей і ідеї, чиє виявлення навіть не повинно існувати у демократичному суспільстві". Прикро, але в ім'я оборони демократії від "правого реваншу" багато die-hard "демократів" готові відмовити своїм опонентам у фундаментальному демократичному праві - праві на свободу слова. Ось як реагує на це А.де Бенуа:

"Якщо вірити деяким людям, свобода слова обмежується лише толерантими висловлюваннями. Але насамперед тут вона тільки починається; принаймні так завжди визначали свободу ті, хто змагався за її перемогу. Свобода слова не мала б ніякого значення, коли б нею могли би користатися лише для того, щоб поширити лише такі думки, які кожен би визнавав за слушні і розумні. Бо вона - перша передумова вільного розвитку ідей і разом з тим існування демократичної дискусії".

"Нових правих" найчастіше звинувачують у расизмі, ксенофобії і фашизмі, мовляв, це всього навсього більш інтелектуальний замінник ультрпправої ідеології. Однак насправді все далеко не так просто і однозначно. Безперечно расова (і ширше біологічна) проблематика користується певною увагою "нових правих", але їх погляди ніяк не можна назвати расистськими. По-перше расизм не можна окреслити як надання переваги ендогамії (єврейський народ, наприклад, не в останню чергу зобов'язаний своїм виживанням забороні змішаних шлюбів). По-друге расизм - це теорія, яка твердить, що поміж расами існує ієрархія з поділом рас на "нижчі" і "вищі", що вартості індивіда цілком виводяться з його расвого походження і що раса констатує центральний факт людської історії. На думку "новой культури" усі ці твердження хибні. Расизм не хвороба розуму, народжена "досучасними" примхами і забобонами. Ця доктрина - історично датована і походить з наукового позитивізму, згідно з яким можна "науково" вимірять з абсолютною точністю людські спільноти, і з соціального еволюціонізму, який намагається описати історію людства як унітарний процес, поділений на "стадії", що відповідають різним етапам "прогресу" (ніби деякі народи були більш "прогресивними", більш "розвиненими" ніж інші).

Всупереч расизму існує універсальний антирасизм та дифференційований антирасизм. Перший походить з тих самих основ, що і відкидаємий ним расизм. Вони мають аллегорію щодо відмінностей, універсальний антирасизм не визнає їх, а замість того культивує одну суспільну належність до цілого виду і намагається розглядати специфічні відмінності як перехідні та другорядні. Зводячи інше до однакового через ассиміляційну перспективу, універсальний антирасизм за визначенням не здатен визнавати і шанувати інаковість за те, чим вона є. Дифференційний антирасизм "нових правих" виходить з того, що різномаїття людських видів скаладє справжнє багатсво.  Він намагається надати позитивне значення "універсальному" не всупереч відмінностями, але грунтуючись на них. А.де Бенуа твердить:

"Я вірю, що ця різномаїтність є скарбницею світу і що егалітаризм знищує її. Для цього треба не просто шанувати інших, але всюди живити найбільш законне бажання, яке тільки може бути - бажання стверджувати індивідуальність, неподобну ні до чого іншого, боронити свою спадщину, залишатись тим, ким ти є. І з цього виникає фронтальне розходження як з псевдоантирасизмом, який відмовляє у відмінностях і з тим небезпечним видом расизму, що також заперечує інаковість, заперечує різномаїття".

Для "нових правих" боротьба з расизмом не зводиться до заперечення рас і бажання розпустити їх у недиференційованій масі. Навпаки, боротьба з расизмом має на увазі скасування і расової виключності, так і асиміляції: ні апартеїд, ні плавильний котел.

"Нові праві" не мають ворожості до інших рас. А.де Бенуа каже:

"...Натовпи мігрантів не збагатили ані себе, ані нашої держави. "Дика" міграція своєю злочинністю принесла державам тільки одні проблеми та гігантські труднощі. І результат цього - втрата культурної ідентичності, як їхньої, так і нашої".

Через свій широкий зріст і масові масштаби іміграції, яку ми бачемо сьогодні у Європі - вона безумовно негативне явище. Вона існує головним чином як кшталт примусового викорінення, причина якого передусім економічна - спонтанні або організовані рухи з бідних перенаселенних країн у багаті країни, які знаходяться у демографічній кризі. Є так само і символічна причина - привабливість західної цивілізації, як взялася за винищення традиційних культур на користь споживацького способу життя. "Нові праві" в першу чергу покладають відповідальність за це в першу чергу не на мігрантів, а на індустріальні ліберально-демократичні суспільства, які звели людину до рівня позбавленного місця товару, систему, яка "завезла мігрантів і не відсилає їх обратно". Іміграція не бажана не для прибульців, які змушені покидати рідні краї, де вони приймаються лише дублери робочої сили, ні для тутешніх мешканців, які проти свої волі стикаються з брутальними змінами у своїх людському і міському оточеннях. Якобінська держава змогла лише запропонувати модель поглинання і ассиміляції чужинців у абстрактному громадянстві, котре не визнає колективних ідентичностей і культурних відмінностей. "Нові праві" вбачають співпрацю з чужинцями лише через розділення громадянства і національності.

Підозра у фашищзмі грунтується на поверховому знайомтсві з ідеями Nouvelle Droite. Згідно з чорно-білою логікою, що вживається до них, фашистом можна було б назвати і американського президента Джона Фітцджеральда Кеннеді, який колись сказав: "Не питайте, що для вас може зробити держава, поцікавтеся краще, що я можу зробити держава". Розуміння держави "новими правими" дуже близьке до розуміння її генералом Шарлем де Голлем, винуватити якого у фашизмі нонсенс. Голістська політична філософія визначає державу як те, без чого не можливо установити ні порядок, ні справедливість, ні зовнішню безпеку, ні внутрішню безпеку. Держава найважливіший інструмент політики, яка творить стабільність, вона повинна віддавати накази в інтересах Батьківщини і може навіть вимагати людських пожертв; держава знаходить своє найвище виправдання у тому, що виконує роль вартового, охоронця, спостерігача, але так само і рішучій обороні інтересів особного інидвіда. При чому тільки сильна держава здатна дати індивіду можливість почуватися свободним. Суспільства і держави мають права, мають права і нації. Людина не може відкидати державу, не відмовлячись при тому від самого себе і від своїх прав. Коли держава не здатна забезпечувати свої функції, коли воно несправедливе, антинаціональне і тоталітарне - в цьому винна не державна організація, а конкретні уряди і керівники, які прикриваючись суспільним інтересом, за допомогою держави забезпечують свої власні інтереси або нав'язують їх у якості панівної ідеології. Задача політичного змагання - в обороні державної влади від демагогів та авантюристів, що намагаються нею заволодіти. Автоматичне ототожнення усіх хто бажає бачити мсіцну і авторитетну державу, а так само і етнокультурну ідентичність замість безмежного вільного ринку, "порядку" транснаціональних корпорацій і сірого натовпу, де усі (білі, чорні, жовті) перемішані...

Проти курсу "нових правих" неодноразово проводилися серйозні медіа-кампанії залякування. 13 липня 1993 року газета "Le Mond"  надрукувала "Заклик до пильності" ("Appel a la vigilance") - відкритий лист сорока французьких і європейських діячів ( у тому числі Умберто Еко, Жак Дерріда, Пьєр Бурдьє), які закликали "уважно слідкувати за всіми діями ультраправих". Підписанти так само зобов'язалися не брати участі у виданнях, зустрічах, теле- і радіопередачах з людьми, пов'язаними з "крайніми правими". "Заклик до пильності" був переважно скерований супроти Nouvelle Droite/Nouvelle Culture. Склалася, як це коментували "нові праві"  парадоксальна ситуація: колишні радикальні теоретики, нонконформісти, творці підривних текстів фактично стали на оборону ліберально-буржуазних суспільств і глобального капіталізму, на оборону споживацького і тезнократичного МакГлобуса, фатальної гомогенізації світу і створення майбутнього "палнетарного супермаркету".

Кампанія дефомації проти "нових правих" , не змогла принизити їхню роль та позбавити їх потенційних прихильників.  Стиль "нової культури" - стриманість, пристойність, солідарність, грунтовність - вабить багатьох представників інтелектуальної еліти. Серед сотні видантих мислителей, наковці, діячів і людей мистецтва з європейських і американських країн, які співробітничали і співробітничають з GRECE, можна пригадати хоча б лауреата Нобелівської премії К.Лоренца, археологів М.Гімбутас, Л.Кільяна, істориків релігії М.Еліаде, Е.Паламе, істориків П.Шаню, Ф.Дюрана, Ф.Альтгайма, лінгвістів Ж.Одрі, Г.Гіпера, антропологів К.Куна і Б.Лундмана, генетиків С.Дарлінгтона, Є.Гафмайера, Д.Райфа, психологів П.Дебре-Рітцена, Г.Айзенка, медиків К.Бернарда, Ж.Цванга, письменників М.Друона, М.Брадеша, А.Кестлера, Е.Йонеску, політиків М.Понятовського, У.Босі та інших.

На наклепи і спроби обмежувати свободу слова у Франції А.де Бенуа від імені "нових правих" відповідає:

"У нашій країні, як і в деяких інших, існує група інтелектуалів, що мають достатньо мужності для об'єднавчої  ініціативи супроти нової інквізиції; поки ми живемо - ми будемо продовжувати говорити.  І поки ми живемо - ми будемо і надалі говорити відмінні від інших слова і боронити привілей критичного мислення. Нарешті, допоки ми живі - ми продовжимо брати участь у роботі думки. У момент, коли конформізм знаходиться у своєму апогеї, йдеться про те, щоб апелювати до самотніх вільних душ і нескорених сердець".

Епілог

"Нові праві" згенерували і накопичили великі маси знань, які, не маю сумніву, рано чи пізно будуть затребувані громадськістю. Значушість "нової культури" виявляється не тільки в тому, що вона стала чинником панєвропейського масштабу - окрім Батьківщини, Франції, її міцні осередки існують у Німеччині, Бельгії, Іспанії, Австрії, Англії, Португалії, Греції (відбулося і проникнення їхніх ідей і у країни колишнього соціалістичного лагерю: Хорватію, Угорщину, Румунію, Польщу, Литву, Латвію, Україну), але так само в тому, що бодай у перше в новітній історії з'явився рух, який веде невпинну грунтовну і принциповну роботу для відродження і об'єднання Європи. Єдиної Європи різноманітних корінних етносів, зі своїми культурними основами і давньою спадщиною. Вже сам цей чин, наслідком якого є виникнення багатьох блискучих ідей і проектів, озвучених "новими правими", вражає і викликає увагу. Поки ще вельми далеко до реалізації цих ідей, а тому робота, як і належить кожній гідній справі, буде продовжуватись. Дивлячись з перспективи пройденого шляху, А.де Бенуа нещодавно підсумував:

"Нашим завданням була зміна ідей і концепцій через енциклопедичний процес, створення структурованого дискурсу у кожній галузі мислення і знань. Я неможу сказати, що мета вже досягнута. Пройшло тридцять років - робота продовжується".

Погляди "нових правих" - далеко не універсальний набір готових концепцій. У кожної європейської країни своя специфіка і відмінності, має їх безперечно і Білорусь. В нашій країні, яка напевно знову опиниться у стані interregnum, ідеї "нових правих" можуть послужити певним орієнтиром всім тим, хто хоче її аутоетнічного існування і розвитку. Однак за всією специфікою, разом з суспільими етнокультурними коріннями є дещо, що лучить всі європейські народи сьогодні, який насправді нагадує кульмінацію "залізної ери". Дуже добре сказав з цієї нагоди Валянцин Акудовіч: "Білорусь сьогодні - це Франція завтра. Коли культура як ціле перестає бути основним фундаментом буття, то всіх нас чекає однакова доля. І, напевно, єдине що незабаром нас буде відрізняти один від одного - це кількість волі до спротиву ситуації Ніде і Ніщо". Франція має людей, які цьому протистоять. Чи є такі у Білорусі? (А в Україні? - моє)

Європейські "нові праві" ч.5

  • 14.09.13, 17:19


Європа тисячі стягів

Головним результатом Другої світової війни стала кардинальна зміна системи міжнародних відносин, що існувала до того. Повстання і боротьба двох наддержав - СРСР та США - сформували нову систему. Світ був поділений на антагоністичні лагері, де Європі не знайшлося місця. Колишня Європа померла, ставши полем змагання комуністичного і капіталістичного способу життя. На думку Ганса-Дітріха Зандера (Hans-Dietrich Sander), "перемога 1945 року означала тріумф лібералізму і комунізму. Тріумф світового альянсу росіян та американців не розв'язав усіх проблем, а тільки загострив їх. За декілька десятеліть вони перетворили світ у Авгієві конюшні". Втрата Європою своїх колишніх позицій разом з демографічними проблемами і напливом іноземців-гастарбайтерів засвідчили культурний декаданс, трансцедентну безпритульність європейця, який став бездомним через забуття своєї ідентичності.


Ганс-Дітріх Зандер

Тоді чи має іще на щось сподіватись Європа та її діти? "Нові праві" відповідають, що так, але для цього потрібні певні заходи. Одним з таких заходів має бути перегляд геополітичного і цивілізаційного місця Європи. Передусім це означає скасування уявного єдинства так званої євроатлантичної цивілізації. Треба визнати очевидне: європейський континент та Америка - це два світи, які мають різні позиції та інтереси. Історично і географічно ненатурально і помилково прилучати Європу до Заходу, звідки і апеляція до "західної" солідарності тратить будь-який сенс. Представник італійської "нової культури" Клаудіо Фінчі (Claudio Finci) переконаний:

"Кожен хто вживає термін "Європа" і "Захід", не відрізняючи їх, ніби це синоніми або ніби друге  включає в себе перше, робить тяжку історичну і політичну помилку. Сподіваючись на входження Європи у Захід, ці люди, свідомо або несвідомо, засвоюють американський погляд на світ...Ті європейці, які сьогодні уявляють себе паладинами Заходу - це люди, які підпорядкувалися світу буття і мислення американців і які свдомо або ні, вважають, що були врятовані і "визволені" американцями. Відрікшись від європейської традиції, ці люди насамперед потрапили у духовне рабство".

Глибинний поділ між Європою і США має історичне, геополітичне, культурне, метафізичне обгрунтування, яке тягне за собою однозначні висновки.  Як оголосив напередодні 1992 року А.де Бенуа:

"тепер ми відмічаємо п'ятсот років відкриття Америки і, думаю, вже настав час, коли треба про неї забути. Забуття Америки означає повернути перспективу укорінення в часі, що нас істотно різнить від Сполучених Штатів з їх містикою простору. Означає це повернення до історичного виміру, до коріння, до естафети поколінь. Забути про Америку - означає вернути усвідомлення сутності політики, яку американці загалом не знають, не розуміють, що політика - це не звичайний додаток до моральності, права або економіки. Забуття Америки означає вийти з панівної філософії сучасного світу: філософії утилітаризму. Людина живе на світі не для того, щоб збагачуватись, але щоб досягати найвищих ступенів екзистенції, стану духу, що не досяжний для американців".

Редактор німецького часопису "нових правих" "Nation & Europa" Карл Ріхтер (Karl Richter) так само окреслює, яким має бути наступний крок: "Прийшов час грунтовної світоглядної переорієнтації європейських народів. Від чужих їм, насадженим їм міжнародними жандармами, ідей - до нового континентального порядку (Grossraumordnung), який відповідає справжнім інтересам Європи і дозволить їй знову стати суверенною суперсилою". Повернення Європі її куолишнього статусу і здобуття потрібної їй мощі можливе лише при об'єднанні всіх європейських країн у континентальну потугу.


Карл Ріхтер

"Нові праві" послідовні і принципові прихильники європейської єдності, бо у глобалізованому світі майбутнє належить великим культурам і цивілізаціям, здатним організовуватись у автономних просторах і володіти достатньою силою, щоб протистояти впливу інших. Загальноєвропейська ідентичність виступає для них символом величі і відвродження (слова А.де Бенуа: "Я означаю себе найперш і передусім європейцем, як такого чия Батьківщина знаходиться у Європі. Можна навіть сказати, що воля бачити Європу такою якою вона є насправді - прикладом для світу, що відновляє колективну ідентичність та існування - незмінна справа усього мого життя"). Але "нові праві" не приймають ліберального "маастріхтського" проекту європейської інтеграції, яка сприяє інтересам американського культурного і економічного імперіалізму. Замість "Європи торгашей" і "раю Макдональдса" вони пропонують ідею європейської етнічної федерації нового кшталту. Майкл Уокер (Michael Walker), англійський протагоніст "нової культури", закликає: "Нам не потрібна Європа під одним стягом, нам потрібна Європа тисячі стягів свободних спільнот".

Спільний етнокультурний субстрат, який має об'єднати переважну більшість європейців у майбутній спільноті - їх індоєвропейське коріння. Нова Європа покликана будуватись на федеративній основі, яка визнає самостійність усіх своїх складових часток, організуючи співпрацю регіонів та націй. Супроти централістської традиції, що позбовляє всіх повноважень на одному рівні, проти бюрократичної та технократичної Європи, проти Європи великого ринку, уніфікованого свободною торгівлею, проти Європи, де національні его не зданті ладити між собою, на грунті плюралізму особливих статусів, які злучаються статусом суспільним, має постати зовсім інше об'єднання. Кожен рівень добровільного об'єднання повинен виконувати свою роль і мати власну гідність, що не походять від вищих інстанцій, а грунтований на згоді усіх тих, хто бере в цьому участь...

Таким чином саме гомогенні європейські регіони або етнії - Нормандія, Бретань, Каталонія, Галісія, Валія, Шотландія, Фландрія, Баварія, Латгалія і т.д., а не якобінські держави (хоч там де треба вони також залишаться), будуть першочерговим елементом нової Європи, резервуаром аутоетнічних цінностей, укоріненності і органічної спільноти. Етнічний регіон може бути тою структурою, яка дозволить проводити делікатне розв'язання проблеми масової еміграції у європейській спільноті. Він встановлює натуральний, а не бюрократичний барьєр супроти мігрантів. Іншими словами ліберальна держава , відповідальна за недолугу іміграційну політику, здатна виступати проти міграції лише доти, поки вона має підтримку парламенту і громадської думки. Як видно цього не достатньо, щоб ненасильницько припинити колонізацію європейських країн прибульцями. На відміну від цього етнічний регіоналізм не буде випробовувати чужинців драконівськими законами і примусовою "націоналізацією". Регіоналізм зводить позитивні, але нездоланні культурні обмеження, навіть для тих, хто бажає інтегруватися в це національне суспільство, пов'язуючи концепцію представничого громадянства з особливим етнокультурним корінням. Принцип ексклюзивності відповідної регіону культури не означає, що "нові праві" відкидають інші культури, навпаки, покладаючи відповідальність за завезення іноземців та їх примусову асиміляцію на ліберально-капіталістичну державу, вони кажуть про загрозу не тільки для аутоєтнічної європейської ідентичності, але й для культур не автохтонних: "Жертвами іміграції є й як самі імігранти, так і ті хто терплять їхню ідентичність. В цьому сенсі проблема іміграції показує на хибність французької моделі якобінського проекту, що інтегрує індивідів, примушуючи їх відмовлятись від свого культурного коріння" (А.де Бенуа)". Європа етносів і регіонів - протилежність Європі метисів і ліберального мультикультуралізму, який сприяє утворенню культурних гетто і втраті самобутності всіма учасниками "інтеграції".

Наскільки актуальний "європейський міф" для Білорусі? Тенденція останніх років чергового втягування нашої країни у російсько-євразійський союз не можуть зневілювати факту належності Білорусі до європейського світу. Але реалізація слушного і високорідного лозунгу "Білорусь - в Європу!" не обов'язково має тягнути за собою вступ до теперішнього Європейського союзу (наприклад, Норвегія яка не стала членом ЄС, не скільки не втатила своєї європейськості). Шлях до справжньої Європи якраз через пізнання і переосмислення сутності своєї культури, історїі, геополітики. Витоки цього всього сховані не у Брюселі, Вашингтоні або Москві, а на своїй землі. Тутейшість вертає кожного білоруса до свого коріння і першопочатків, які, в свою чергу, лучать її з європейським космосом. Не зважаючи на те, що сучасний регіоналізм у сучасній республіці Білорусь репресований централістським авторитаризмом, етнотериторіальні елементи білоруської нації мусять відіграти ключову роль у формуванні національної та європейської ідентичності...

 Європейські федеральні спільноти (Europaische Bundesreich) зроблять можливим зв'язок суверенних народів, спільною основою яких буде етнос, культура та історія. П.Кребс впевнений:

"Така Європа індоєвропейських народів відкине неопримітивні форми цивілізації індивідуалізму і як єдина Європа Прометея, грецьких богів, Фауста, поверне людину і природу до життя. Це наша Європа рішучого надмодерну (Uber-Moderne) і очищення пам'яті про нащих пращурів".

Далі буде...