Взагалі США треба окупувати все, треба увести війська в кожен куточок цього гнилого глобального світу, щоб на кожному вуглі стояла якась мавпа з чікагського гетто з нарукавником ножа в трикутнику, зірково-полосатою нашивкою або з орлом на ініціалах U.S.M.C. Якось по тупому - долар усюди, а де гауляйтери доларів? Макдональси і дядя Дональд усюди, а де морські піхотинці? Soft power Обами річ фігова, вона робить вигляд чогось законного і правильного, треба повернутись до хардкору імені Буша. Дитя джунглів має слухатись свого поплічника дезертира і труса Керрі, треба воювати, краще взагалі з усіма одразу. Було б круто під час нападу на Сирію одну ескадрилью стелсів і парочку безпілотників послати і їб...ти пару раз по Берліну, так для профілактики, щоб фріци не придумали б собі нового фюрера, пару бомб скинути на Лондон, бо Лондон щось сдрейфиф нападати на Сирію, так тих лордів провчити десантом лос-анджелеської голубої дивізії на чолі з лідером останніх гей-парадів Цукербергом і дати їм тиждень на мародерство в столиці країни Шекспіра, хапй дрюкають палату лордів, яка дозволила гомошлюби. Париж можна не чіпати, там все круто і в коаліції, і Батьківщина торгашеських революцій і підарастічних оргій, країна негрів і тотальної толерантності, лягушатники єдина рідна душа для янкі. Не для всіх, окрім хіба шо брутальних реднеків з Техасу, але тих треба виткористовувати як м'ясо в пустелях Близького сходу, щоб більше простору було для маршів під проводом Цукерберга. Тепер десь в Далласі, Хьюстоні чи Остіні, коли всі ковбої виїдуть помирати за "демократію" і інтереси Ізраїлю.

Все треба окупувати, fucking sheet! Давайте янкі, нападайте на всіх і вся, протягніть свою демократію усюди, пропитайте кожен куточок цього світу своїми Макдональсами і фаст фудами, щоб половина світу перетворилася на таких же жирних ублюдків, протягніть підарів парадами від Дубліна до Могадішо, покажіть всім тупорилі голівудські фільми з дешевими сентиментами, зробіть все політкоректним, щоб навіть вища університетська програма підходила останньому дауну з піною у рота, щоб всі рахували 2 на 2 на калькуляторі. Зробіть все навколо США, щоб всіх, хто залишиться при мап'яті просто почало вернути від слова демократія, щоб світ став глобальним штатами і розділіть його нарешті на янкі і не янкі, на унтерменшей і надлюдей. Вергніть все в хаос, і самі зникніть в ньому, як невдала пародія на країну, як невдала мессіанська ідея пастуха-нездари, котрого затовптали власні вівці. Зробіть глобальний ринок, перетворіть всіх на торгашей, в котрих єдина цінність жрать і срать, щоб вони продали і вас самих подорожче. Досит півкроків, пане Обама, нападайте на всіх, окуповуйте всіх, несіть всім "світло демократії", віру в прогресс і свободу. We want it, we want it here and now. І ніяких компромісів, все або нічого, США має стати всюди і ніде. Таке тупориле існування середньостатистичного янкі (посередність в усьому) має перемогти, щоб вже ясно стала диктатура посередностей, диктатура торгашів і менеджерів, чандали, найнижчі касти стануть всім, бо були нічим. Як сам Обама, син шалави і африканця, років 50 тому був би максимум драгдиллером в гетто, сьогодні робить вигляд президента метрополії світу. Йому треба взяти другим віце-президентом Януковича (бо Керрі той ще персонаж, теж чандала, як він є), ворішка ставший президентом в парі з так і не добившимся успіху драгдиллером з гетто та дезертир і пацифіст Керрі, що говорить увесь час про війну, а десь на задньому плані треба поставити папугу на ім'я Діма Мєдвєдєв, який буде як мантру повторювати "інновація", "модернізація", "онанотехнології" і його дресерувальник Вова, який має бути завжди за кулісами. Це ж суперчетвірка глобального світу, це нові герої нового часу: Обама, Керрі, Янукович і Мєдвєдєв. Найкрайняк їм би хоч бойз-бенд якийсь створити, щоб співати пісеньки для 16-тирічних дівчаток. Так треба жити, треба сторити однe глобальну імперію зі столицею у Лос-Анджелесі (Вашингтон занадто по-пуританські) і поставити правити світом цей квадровірат. Яка епоха, такі і герої.

Obama, let's do it, motherfucker!

Спектакль не молжна розуміти не як викривлення видимого світу, ні як продукт технології масового впровадження образів. Це скоріше світогляд, Weltanschsuung, що реалізувався у дійсності. Це бачення світу, що раптом стало обьєктивним.

В усій своїй повноті спектакль це одночасно і результат, і зміст існуючого способу виробництва. Він не є яким би то не було доповненням до реального світу, надбудовою до нього чи декорацією. Це наріжний камінь нереальності реального суспільства. В усіх своїх проявах, чи то інформація, чи то пропаганда, реклама чи безпосереднє споживання розваг, спектакль є моделлю переважаючого способу життя у суспільстві. Спектакль це повсякчасне утвердження вибору, котрий вже був зроблений у виробництві, не кажуче вже про наступне споживання. Форма і зміст спектаклю слугують повним виправданням умов і цілей існуючої системи. Але спектакль окрім того є ще і постійною наявністю цього виправдання, адже він заповнює основну частину часу, що переживається поза рамками виробництва...

Спектакль - це безперервне міркування, ода існуючому порядку, його похвальний монолог самому собі...Подивимся спектакль у вузькому сенсі "засобів масової інформації". Масс медія є найбільш поверховим і в той же час найбільш яскравим проявом спектаклю. На перший погляд ЗМІ втрутились в наше життя як просте обладнання для миттєвої комунікації, чергова зручність - однак це ноу хау обернулося справжнім Троянським конем, зі своїми егоїстичними цілями і думками про саморозвиток. Якщо вже так вийшло, що суспільні потреби епохи, в яку розвинулась така техніка, можуть бути задоволені за допомогою цієї техніки; якщо керування цим суспільством і контакти між людьми більше не можуть відбуватися інакше, як за допомогою миттєвої комунікації, то це тільки тому, що ці "комунікації" по суті своїй стали односторонніми. Концентрація "комунікацій" є таким чином, накопичення в руках владної еліти існуючих засобів, котрі допомогають їм продовжувати нав'язувати всім свій диктат... 

Відчуження глядача і підкорення його об'єкту, що споглядається (котрий є продуктом власної несвідомої діяльності глядача) виражається наступним чином: чим більше він споглядає, тим менше він живе; чим з більшою готовністю він дізнається про свої власні потреби в тих образах, котрі йому підсовує пануюча система, тим менше він усвідомлює своє власне існування і свої власні бажання. Вплив спектаклю на діючий суб'єкт виражається в тому, що вчинки суб'єкту не є вже його власними вчинками, проте належать тому, хто їх пропонує.Ось чому глядач ніде не відчуває себе вдома - навколо нього суцільний спектакль...

Спектакль - це капітал, що знаходиться на такій стадії накопичення, коли перетворюється в образ самого себе...

Спектакль - це нескінченна опіумна війна, котра ведеться з ціллю знищити навіть в думках людей різницю між товарами та життєвими цінностями, між розвагами та виживанням. Звісно! Поняття "виживання" стає все ширше, туди включається навіть те, що раніше вважалося небувалою розкішю. Але якщо споживання виживання має постійно зростати, то це значить, що воно зобов'язане продовжувати містити в собі зайве... 

Капіталістичне виробництво уніфікувало простір, тепер вже він не граничить ні з якими зовнішніми по відношенню до нього суспільствами. Ця уніфікація є одночасно і екстенсивним, і інтенсивним процесом вульгаризації та знеособлення. Накопичення товарів масового виробництва в абстрактному просторі ринку призвело до знищення всіх регіональних та митних кордонів, а також корпоративних обмежень середньовіччя, котрі забезпечували перед усім якість ремісничого виробництва; тепер це призвело до знищення автономнії і якості місць проживання людини. Сила усереднення та уніфікації виявилася тою самою важкою артилерією, котра мала знести усі китайські стіни...

Уся внутрішня логіка ідеології веде до появи "тотальної ідеології", як її визначав Мангейм, тобто до деспотизму фрагмента, котрий нав'язує себе у якості псевдознання завмерлої тотальності, як тоталітарне бачення. Це бачення вже реалізовано в сучасному нерухомому антиісторичному спектаклі. Однак ця реалізація передбачає також дезінтеграцію ідеології в усій суспільній системі. Разом із практичною дезінтеграцією цього суспільства має зникнути і ідеологія, ця остання нераціональна завада, що перекриває доступ до історичного життя.

Спектакль - це головним чином ідеологія, так як в усій своїй повноті він проявляє і окреслює сутність всіх ідеологічних систем, що полягає в зубожінні, підкоренні і запереченні реального життя. Матеріально спектакль є "вираженням розділення та відчуження між людьми". "Брехня, що уведена в нову ступінь" існує в самій серцевині спектаклю, в його виробництві: "одночасно з масою речей, як сніжний ком наростає...нова область чужих сутностей, котрим підкорюється людина". Це вища стадія тої експансії, що нацькувала потреби проти життя. "Жага грошей - це вища потреба, що викликана політичною економією, причому єдина її потреба" (К.Маркс "Економіко-політичні рукописи). Спектакль поширює на все суспільне життя принцип, який Гегель в "Йенській реальній філософії" називав принципом грошей, тобто "життя мертвого, що рухається саме в собі"...

...Повсякденне життя, що підкорене спектаклю, шогодини нав'язує нам брехливу діалектичну свідомість і по суті, втечу від реальної діяльності. Все це направлене на те, щоб люди розучилися впізнавати один одного: завдяки галюцинаторній організації суспільства виникає помилкова свідомість, "іллюзія зустрічі". В суспільстві, в якому ніхто не може відрізнити одну людину від іншої, індивідуум вже не здатен усвідомити свою реальність...

...Свідомість глядача заточена в карцер вульгарного всесвіту. Цей всесвіт строго обмеженний екраном спектакля, за котрим і нудиться все особисте життя глядача. Тепер він спілкується лише з вигаданими співрозмовниками, котрі йому розповідають виключно про свій товар і про політику свого товару. Спектакль за своєю суттю є відображенням у дзеркалі. В центрі його позбавленних смаку декорацій знаходиться шикарно інкрустована дверь, через котру начебто можна втекти від всезагального аутизму. Та за цими дверима лише павутина та пил - нікуди через неї не втечеш...

Спектакль зтирає кордони між "Я" та оточуючим світом, шляхом деформації "Я", котре повсякчасть долає відсутність реального світу. Таким же чином людина, що опинилася у спектаклі, перестає відрізняти правду від брехні, з тої причнини, що усяка правда, що переживається, губиться за реальною присутністю брехні, що забезпечується самою організацією видимості...

Гі Ернест Дебор "La societe du spectacle"

Заснування NAR пов'язано з трьома прізвищами: Алессандро Алібранді, Валеріо Фіорованті та Франко Ансельмі. Алессандро Алібранді виховався цілком в поглядам свого батька судді Антоніо Алібранді, який у 1970 році разом з іншими діячами намагався вчинити фашистський державний переворот. Алессандро став швидко політично активним і вступив в MSI (Молодіжний фронт), праву організацію. Там він знайомиться з Фіорованті та Ансельмі. Валеріо Фіорованті виріс в багатій сім'ї і батько відправив його вивчати юриспруденцію в США, однак в штатах Валеріо пробув лише півроку і втік звідти проти волі батька. Він зненавидів цю "смердючу країну", як він сам казав. Він повернувся в Італію і вступив в Молодіжний фронт і розірвав свої зв'язки з буржуазним світом, де до речі мав успіх, бо батько увесь час прилаштував Валеріо грати у мильних операх та фільмах і він навіть став зіркою італійського масштабу після зйомок в серіалі "Сім'я Бенвенутті". Однак таке овочеве існування було не для Фіорованті. Ансельмі був навпаки з міського пролетаріату, виховувався на вулиці і швидко став вуличним бійцем з правого флангу. Одже в Молодіжному фронті зійшлися троє різних людей: син заколотника і фашиста, син мільйонера і буржуа та пролетар з вуличним вихованням.

Ідея створення Озброєнних революційних осередків належала Ансельмі, спочатку організація планувалась як захист і відповідь лівим формуванням. Ідея виникла 7 січня 1974 року, коли біля будівлі Молодіжного фронту активісти Червоних бригад розстріляли трьох правих, причому вбили лише двох, а приїхавша поліція застрелела пораненого третього. Ансельмі вважав, що вони мають дати гідну відповідь і вони дали. 28 лютого вони вбили двох активістів Червоних бригад, братів Роберто і Ніколу Скілабба. Потім стався поворот у ідеології NAR. Пов'язано це було зі смертю Ансельмі - намагаючись захопити магазин зброї Ансельмі застрелив власник магазину. Лідером став Валеріо Фіорованті. Валеріо переосмислив сутність NAR. Він вважав, що граючись у вуличні бійки та стріляючи лівих і наражаючись самі на кулі вони лише підігрують плутократичній державі та системі, а значить головною мішенню NAR має стати система, а не ліві, котрі часто були просто задуреними лівою ідеологією проповідників за рублі з Москви, хлопці, що також вважали, що з Італією щось не так. Щоправда за Ансельмі також відповіли - магазин зброї, власник якого застрелив Ансельмі, було підірвано.

В рамках такого погляду NAR робить свою першу гучну акцію - захоплення лівої радіостанції Radio Citta Futurra, котра пропагувала лівим нападати і вбивати "фашистів". Працівники були зв'язані і виведені на вулицю, а саму станцію закидали коктейлями Молотова.  Вони ж залишають там перше офіційне звернення NAR наступного змісту:

"Ми нанесли удар по лігву рабів системи...Ми втомилися дивитись на те, як наша молодь - червоні і чорні - завдяки таким ось прислужникам режиму вбивають один одного. Ми не хочемо наносити удари по слабоумним ідіотам, котрі не дивлячись на своє слабоумство, все ж таки є нашими товаришами по боротьбі і також рішуче виступають за повне знищення плутократичного режиму. Ми сподіваємось що компаньері (самоназва лівих) не втратять голову і не дадуть провокаторам запудрити собі мізки брехнею про "фашистський терор". Ми сподіваємось, що ви не дозволите маніпулювати собою реакційним силам системи і ми всі - і чорні, і червоні, і білі - не перебьємо один одного в безсенсовій люті, як це бажає держава. Ми не вибачаємо Radio Citta Futurra - одному з інструментів системи - довгої провокаційної роботи по нагнітанню ненависті між комуністами та фашистами. Ми і далі будемо знищувати провокаторів як з лівої, так і з правої сторони. Будьте пильні, компаньєрі! Думайте і дійте".

Що саме цікаве, то це те що радіостанція дійсно перевиховалась жорстким вихованням і перестала нести провокації проти "фашистських молодиків" і навіть коли у 1981 році було вбито правого Паоло ді Нелла, станція закликала "знайти і покарати бешених собак, що це зробили". На заклик NAR відгукнулися і деякі ліві. З лівих вийшли групи молодих хлопців, котрі створили об'єднання Terza Posizione та Costruiamo l'Azione, котрі спочатку співпрацювали з NAR, а потім взагалі влилися в неї, ставши на праві позиції. Однак догматичні ліві, зокрема єврокомуністи, пішли на союз з системою і продовжували переслідування правих. Зокрема від рук членів Комуністичної партії Італії загинув 19-річний правий Франческі Чекьїн. NAR дала гідну відповідь - офіс Комуністичної партії Італії був закиданий гранатами під час зібрання всіх бонз партії.

Проблема організації була в грошах та в зброї. Вона була вирішина в стилі концепції "міської партизанської боротьби", а саме нападами на військові склади де бралася зброя та пограбуванням банків. NAR скоїло найбільш гучне вдале пограбування - в Римі було пограбовано Chase Manhattan Bank, з якого в казну організації потрапило 100 мільйонів лір. 

Фіорованті розробив ідеологію правого підпілля. Основною діяльністю NAR було силове визволення політичних арештантів, теракти проти влади, владних установ і крупних чиновників та налагодження взаємозв'язку з іншими свідомими антисистемними організаціями. Власне Фіорованті закріпив автономний статус осередків в регіонах, можна було не зливаючись повінстю діяти від імені і за допомогою NAR. Ціль була об'єднати всіх патріотів Італії в боротьбі проти системи. І це дало свій результат, вже за рік пропаганда повністю запбула про існування ЧБ, тепер повісткою дня стало NAR. Владі це слово внушало жах.

23 червня 1980 року влада взагалі впадає в транс, було здійснено гучний замах, координатора по боротьбі з підпіллям і заступника головного прокурора Італії Маріо Амато вбив учасник NAR Джильберто Кавалліні. І тут стається відомий таємничий теракт 2 серпня 1980 року в Болоньї на залізничній станції. Власне сьогодні вже вся інформаці є і документи оголошені, тому таємниці з теракта немає. Відповідальними за теракт була славнозвісна масонська ложа Пі-2, членами якої були деякі представники уряду. В цей час в ложі готовився переворот, радикальне крило уряду з Пі-2 хотіло увести надзвичайний стан, щоб розправитись з підпіллям. Для цього був скоєнний теракт в Болоньї, однак списки планів та імена заколотників попали до рук поліції, а звідти до преси, що стало причиною падіння промасонського кабінету Форлані і заколот не вдався. Тим не менш до того, як списки були опубліковані, в ЗМІ почався істеричний скандал і винними оголосили NAR, хоча NAR зробила офіційну заяву, що "не воює з мирними мешканцями Італії, а за терактом стоять вороги Італії". Однак ЗМІ роздуло скандал, а в комуністичних країнах взагалі в усіх книгах і підручниках теракт повісили на NAR, як на "зверинне обличчя фашизму". Те що головним винним система зробила не розпіарене ЧБ, а NAR насправді свдчить кого найбільше боялась влада. До речі ЧБ не особливо то відрізнялись принциповістю і не гидували відвертими замовами і джинсою. Як описував наприклад колишній співробітник МІ-6 Джон Колеман, коли Генрі Кіссінджеру стала занадто заважати незалежна фігура італійського премьера Альдо Моро, Кіссінджер увійшов в контакт саме з ЧБ і на замовлення Кіссінджера за серйозні гроші і відбулася акція ЧБ проти Моро. Звісно така "конструктивна" організація не дуже заважала, на відміну від принципової позиції NAR.

Однак істерія, спеціально розв'язана ЗМІ та приховання документів справи Пі-2 (перша інформація про Пі-2 з'являється лише за рік, піся того, як поліція їх здобула, що наводить на роздуми), довзолила надати поліції спеціальних повноваження і зайняти фактично всю поліцію Італії на боротьбу з NAR. Так звані "розстрільні рейди", коли поліції дозволено стріляти фактичн в усіх підряд, сильно бьють по NAR. Однак лідери організації не полишають своїх товаришів по боротьбі. Алессандро Алібранді приїзжає в Ліван і за дпомогою друзів з Християнської фаланги організовує масове і успішне переправлення членів осередків в Ліван. Не полишив і справу з терактом, Алібранді спеціально покидає Ліван і виїзжає до Лондону, щоб вбити члена Пі-2 Паоло Сіньореллі, який втік туди, однак спроба на жаль не вдалася. Інший лідер Валеріо Фіорованті відмовляється тікати в Ліван і залишається в Італії, боротись до кінця. Прибуває в Італію і Алібранді, він ховатись також не забажав. Фактично від NAR залишається невелика група у складі Алібранді, Фіорованті, Вале, Содеріні, Мамбро і Соде, як і було в початках. Але діяти вони не припиняють.

В чей час в тюрьмах ізбивають і катують пійманих членів NAR,зокрема відмітився жорстокістю офіцер Франческо Страула, котрий забив деяких ув'язнених до смерті. Він стає мішенню NAR - 21 листопада 1981 року вони вбивають Страулу. Наступна жертва NAR - офіцер Чіро Колобьянко, котрий також забив до смерті бійця NAR Начарено де Анджеліса. Але під час нападу їх чекала засідка - Вале та Алібранді були вбиті, однак перед смертю Алібранді таки вбив Колобьянко. Через декілька місяців був затриманий останній голова NAR - Фіорованті, коли в Падуї приїхав в сховок зі зброєю. Фіорованті посадили пожиттєво, причому впаяли і теракт в Болоньї, не дивлячись що це було в час, коли всі документи по справі Пі-2 були розкриті. Фіорованті не розкаявся, визнав себе винним у всьому, окрім теракту в Болоньї. На суді він заявив: "Ви що, свині, думаєте я гівно, яке буде вбивати мирних мешканців?". Єдиний пункт з терактом в Болоньї Фіорованті оскаржив у Верховному суді, справа досі до кінця не розглянута.

Така історія спротиву NAR, котрі принципи ставили вище життя.

 

Ульріка Майнхоф 

Навіть такий ідеологічний противник комунізму як я, питаю до деяких лівих персонажів симпатію і не можу встояти перед їхньою чарівністю. Товарищ Че, до котрого з правої сторони не тільки я питаю повагу і симпатію, як я вже знаю, з цієї категорії. Але є ще одна особа, це фрау Ульріка Майнхоф, головний ідеолог Rote Armee Fraktion (RAF). Але я відмовляюсь розглядати Ульріку, як догматичну комуністку. Як вже видно з цитати, це була комуністка, яка оголосила війну демократії за збереження німецької ідентичності! І хоч в середовищі RAF в силу догматики було звично розмовляти про "солідарність з Третім світом" і "борьбою с імперіалізмом", Ульріка насамперед боролась не за них, а з окупантами, котрі на той час оволоділи Німеччиною, тобто елітою з космополітичних олігархів та маріонеток Вашингтону. Вона боролась проти системи.

Цікавість і незвичність Ульріки починається вже з її сім'ї. Вона народилася в сім'ї священників і до речі була до кінця життя віруючою, що також не вписується в стандарти марксизму. ЇЇ батько Вернер Майнхоф був окрім того, що священником, ще заснував в 1930 році ультраправу організацю "Союз борьтби за німецьку ідентичність" а в 1933 році став активним членом НСДАП. Тези про збереження німецької ідентичності Ульріка збереже у філософії RAF. Цим до речі RAF відкрізнялось скажімо від італійських Червоних бригад, хоча варто зазначити, що Червоні бригади повінстю залежали і фінансово, і практично від СРСР та її сателітів, в той час, як радянське керівництво до RAF відносилось негативно, так як в свою чергу і Ульріка до СРСР. Ульріка Майнхоф заявила, що СРСР є таким же окупантом Німеччини як і США, а також "зрадником ідеалів справжнього комунізму, машиною з нещадної експлуатації націй", а в свою чергу Штазі вважало RAF однією з найнебезпечніших організацій, вона була заборонена, а декілька людей в НДР сіло у в'язниці, як "шпигуни RAF". Тобто RAF в своїх тезах дуже наблизилось до концепції народжених тоді в Європі Нових правих - "Проти Заходу, проти Сходу, за європейську Європу".

Ульріка вступила в Марбурзький університет, де показово вивчала не щось "абстрактно-теоретичне", а германістику, культуру Німеччини, її літературу та мову. Але вона вважала атмосферу університету "затхлою та міщанською" і перевелася в Мюнстерський університет. Тут вона вперше вступила в комуністичні організації: Соціалістичний союз німецької молоді та в Соціал-демократичну партію Німеччини.  Але вона швидко розчарувалася в цих організаціях, адже вони були конформістськими стаелітами СРСР і направлені були лише шляхом маніфестації відмови від ядерної зброї послабити західний блок. Ульріка покинула союз, а з СДПН її вигнали за "радикалізм", як роблять всі конформістські партії з активними людьми. Тому вона вирішила створити щось своє і цим новим став RAF. Тут їй допомогла праця бразильця Жуана Карлоса Марігелли "Міська геррилья".Концепція міської геррильї стане визначальною для всіх антисистемних рухів Європи, як правих, так і лівих. На підставі праць Марігелли Ульріка сформувала власну концепцію міської партизанської боротьби: Das Konzept Stadtguerilla, котра стала в принципі базовою для всього радикального руху Європи 70-80х років.

Оскільки на відміну від Червоних бригад, СРСР зброю не поставляв і на території Чехословаччини не було баз для тренування бійців, як це мали Червоні бригади, Ульріка зійшлася з палестинським антиізраїльським рухом ФАТХ, де власне пройшло вишкіл перше покоління RAF. Першим об'єктом терактів RAF стали військові бази США у Німеччині. Другими цілями RAF були напади на інкасаторів та теракти проти крупних банкірів, як символів продажної плутократії. RAF була першою організацією, котру дійсно злякалась космополітична фінансова кліка, жертвою RAF пав наприклад Юрген Понто, голова Дрезднер-банку, а також генеральний прокурор ФРН Зігфрід Бубак. Безумовно ФРН кинуло всі сили поліції на захист системи і у 1972 році Ульріка була захоплена поліцією і посаджена до в'язниці.

8 травня 1976 року Ульріка начебто покінчила із собою, хоча церква, активним членом якої була Ульріка, відмовилась визнати Майнхоф самогубцею і похоронила її на кладовищі в Марієндорфі за церковним обрядом, як вбиту. Після смерті Ульрікі RAF скотився в конформізм, спочатку туди проникли агенти НДР (про що казала до речі Ульріка ще будучи у в'язниці) і вона перетворилася, як і ЧБ на засоби політичного впливу з Москви та її сателітів, а потім взагалі вирішила, що її "революційна боротьба закінчина", і це у кінці 80-х, коли космополітичний капіталізм впевнено крокував по планеті. Ульріка Майнхоф не дорівнює RAF і не дорівнює комунізму, вона ширша, вона як сама визнавала степовий вовк, що рухаеться навколо картонних людей.

Здавалось би ультраправа Беата Чепе мала б бути антиподом ультралівій Ульріці Майнхоф. Однак їх долі дуже схожі, як Майнхоф, Беата сама створила організацію, продекламувала її теорію і десятеліття наводила жах на всіх захисників системи. А саме головне, що і Беата, і Ульріка існували поза системою. 

Беата Чепе народилас в Йені і в 90-х стала політично активною. Вона вступила в "Вінцерклуб", патріотичну організацію, однак як і Ульріка в свій час, зрозуміла конформітську сутність цього утворення. Її вигнали звідти за "радикалізм", вона забрала звідти своїх майбутніх товарищів по боротьбі Уве Мундлоса та Уве Беркхардта.  Вони створили разом з членом НДПН Тіно Брандтом організацію "Анти-Антифа", котра переросла в напівбойову організацію "Тюрінгська самооборона". Беата швидко стала головою самооборони. Як визнає потім поліція, Беата була мозковим центром організації.  Так виникло "Націонал-соціалістичне підпілля", ідеолог якого стала Беата. Вона повінстю застосувала концепцію "міської геррильї", сформованої Ульрікою. Було здійснено близько 50 нападів на банки і було здійснено близько 10 терактів в турецьких кварталах, де розташовували свій бізнес інородці, захоплючи німецьку землю і витісняючи німців. Також були скоєні напади на декілька поліцейських участків, псів системи.

8 листопада 2011 року Беату схопили, а Уве Мундлос та Уве Беркхардт загинули при затриманні. Протягом десяти років троє людей наводили жах на систему. Беата заявила на суді, що буде мовчати. А що вона їм скаже? Її мовчання буде красномовніше за тисячу слів.

Як би не здавалися ці дві жінки різними, вони наче близнята. Вони обидві здійснили вихід з системи - Ульріка зліва, а Беата справа, та так вийшли, що систему кинуло в холодний піт. А чи так ідеологія Ульріки була далекою від Беати? Чи не ця космополітична олігархія наповнила вулиці Німеччині інородцями, тому що для бізнесу вони дешевше? Чи не так звана "демократія" є коспополітизмом в чистому вигляді? Чи не ця олігархія викидає на вулиці німців і переводить свої активи в третій світ, бо там дешевше і дивиться на націю лише як на купу машин, котру можна замінити неграми без втрати властивостей раба, зате зменшевши свої видатки? І чи не ці "мирні бізнесмени" з Туреччини, а по суті спекулянти заробляють на німецькій нації, влаштовуючи в центрі великої держави свої смердючі квартали?

Ульріка вдарила систему хуком з ліва, по тим жирни, нахабним, комполітичним банкірам-фінансістам та зажравшійся еліті поілтиканів, котрі зрадили націю і довзолили себе окупувати, котрі вважають нації лише своїми гвинтиками і котрі завозять туди туземців щоб здешивити собі ці гвинтики, Беата вдарила хуком з права, бо цій смердючій ідеології мульткультуралізма, як знищує німецьку ідентичність, за яку боролась і Ульріка. Вони це зробили на Батьківщині Гегеля. Будемо вважати, що Ульріка Майхоф була тезою, Беата Чепе - антитезою, звідси має родитися синтез, синтез великої європейської революції, котра знищить космполітичний капітал, утвердить націю і зробить Європу європейською.

Закінчемо відомою фразою Ульрікі:

"Вони використовують поліцію як військову силу проти нас, ми маємо відповисти також військовою силою, адекватною їхньому тиску на нас. Жарти скінчились...Протест це коли я кажу: мене щось не влаштовує, а спротив це коли я роблю так, що те, що мене не влаштовує - зникло".

 

Герман Гессе "Der Steppenwolf"

Кінець сьогодні став популярним трендом для означення суспільних явищ. Причому оцінки кінця можуть бути діаметрально протилежними. Жан Бодрійяр з сумом і навіть дещо з жахом описував кінець соціального і кінець трансцедентого. Френсіс Фукуяма навпаки з радістю описував кінець історії. Джон Хорган сухо констатував кінець науки. Суспільство тотальної есхатології змінило суспільство тотального прогресу. Справді цікаво, старі суспільства помирали с тріском і грохотом, валили цілі вічності у вигляді тисячолітніх імперій, а ось Новий час помер як старий сифілітик, мовчки, трохи подригавшись в конвульсіях і пустивши піну. Дійсно апологети прогресу здається вже радіють рефлективно  та інертно, сподіваючись на наукові досягнення. В початку ХХ століття кипіли спори, нобелівські лауреати були на рівні титанів і хто не знав Ернеста Резерфорда чи Сантьяго Рамона-і-Кахала? Сьогодні вчені займаються створенням кращого функіонально поліетеленового пакета. Хорган вірно зауважував, що раніше Нобелівську премію давали тому, в кого відкриття гучніше, хто зробив епохальний крок. Зараз будь-яку нову суміш для правльного порошка витягують на рівень сенсаційного відкриття і прискіпливо намагаються віднайти серед тисяч посередніх робіт, яка з них сенсаційніше. Вченні вже не займаються вивченням світу, вони займаються прикладними спробами вдосконалення девайсів і при тому насміхаються з тих мрійників, типу Едварда Віттена, котрі ще намагаються пізнати сутність Всесвіту. Є такий жарт серед американських фізиків щодо теорії суперструн, котра сьогодні одна з небагатьох намагається зазирнути за край: "Зустрічаються два фізика, один каже: ти знаєш скоріш за все Всесвіт складений зі струн - І що? - І нічого". Так вони жартома показують, що їм насправді глибоко плювати на ті струни, якщо з них не можна зробити поліетеленовий пакет. У 80-х вона ще була популярною, коли вважалося, що вона принесе практичні результати, коли вони в перспективі стали недосяжними, її закинули і вся сенсаційність зішла на ні. І їх можна зрозумити, міщанин вимагає нових девайсів і нових пральних порошків, а не теоретику щодо причин Всесвіту. Його навчили утилітаризму самі науковці і цей утилітаризм з'їсть їх. Вони витратили мільйони євро, щоб знайти бозон Хіггса і зараз постало питання, ще серйозніше для наукового істемблішменту, бо їх питають прямо: що ми з цього матимо? А перспектив утилітарного використання мільйонних результатів БАКа поки що не видно і "остання людина", їхній утилітарний примат, колись і дуже скоро їх запитає: що нам з того? І Стівен Вайнберг може скільки завгодно писати петицій з приводу того, що гроші бюджету переходять з теоретичних галузей в практичні, його ніхто не слухає. Він герой старої епохи, для останніх людей він лише "мудрьонний чудак". Їхні герої це безіменні винахідники нових формул для прального порошку.

Кінець не значить зникнення. Кінець трансцедетного не значить зникнення храмів, зникнення ворожок на блакитних екранах 

В цьому есхатологічному ландшафті можна все. Можна бути націоналістом, віруючим, можна бути навіть революціонером. Але все це має бути рафінованим. Ти можеш бути релігійним лише у відрізку маршруту з дому до храму і не приведи Боже винести свою релігійність за чітко визначені кордони відрізку. Показово як у Великобританії вже заборонено ходити з релігійними символами в державні заклади. Зрозуміло чого: остання людина боїться, це екзестенційний страх, бо інша релігійна людина свідчить про, те що є істоти, для котрих комфорт, споживацтво та матеріальні блага не є вищою цінністю. Це страшна істота для останньої людини, це коріння фашизму, це коріння іншої породи, остання людина дивиться на цю істоту, як на кіноцефала, що увірвався в затишне бюргерське місто. Можна бути націоналістом, але лише у відрізку між виборчою скринькою та домівкою, за межою цих кордонів можливий лише рафінований фетиш у вигляді філателізму державинх символів та збирання народного мертвого фольклору. Можна бути революціонером, але лише на площі чітко очерченої нарядом ОМОНа, що захищає державні установи. Можна волати лозунги, але заборонено брати пошту і телеграф. Коли хтось переходить ці межі, там за межею починається справжнє життя, там пульсує Всесвіт, але останній людині там страшно, йому затишно в цих кодронах мертвої площі, де як у Плюшкіна в коморі, нагромаджені якісь мертві предмети побуту. Ні, кінець не значить зникнення, кінець значить лише рафіновану смерть. "Ми знайшли щастя - кажуть останні люди і моргають", як написано у Ніцще.

Є звісно й інша категорія людей, це ті про кого писав Герман Гессе та Фрідріх Ніцще. Це степовий вовк Гессе (вірніше Stepennwolf, я думаю це особлива категорія, її не варто було перекладати), котрий рухається в картонному світі міщан, не знаходячи для себе нічого вартого уваги або Заратустра Ніцще, котрий одиноко покидає місто, тягнучи за ногу труп канатоходця. В свій час в середовищі ліваків було модно порівнявутати себе зі Steppenwolf на кожному вуглі, але я більшості з них не вірю. Вони часто моргають. Бо Steppenwolf живе в особливому просторі, як казав Хайдеггер, це "зазор між сущим та буттям". Коли про це казала Ульріка Майнхоф, я їй вірю, вона десь там і існувала - поза системою. Я вірю, що десь це відчуває Беата Чепе, але більшість "інтернетних вовків" навряд чи. Доля Steppenwolf'а не сулить нічого позитивного, найчастіше він герой драми, він або сходить з розуму, як Гаррі Геллер у Гессе, або скочується у відвертий асоціальний маргінес, в кращому випадку стає аскетом, в гіршому - терористом, як Майнхоф та Чепе. Але від цієї драми Steppenwolf'а тягне живим, відчувається подих чогось справжнього, а від останньої людини тягне смородом смерті. "Що таке любов? Що таке творіння? Устремління? Що таке зірка? - так запитує остання людина і моргає", як писав Ніцще.

Михайло Булгаков "Майстер і Маргарита"

Існує так хибна думка про неповоротно загублені знання наших предків, начеб то що сучасність кардинально змінює саму людину. Взагалі треба звернутись до цієї теми. Карл Маркс, внесок якого в сучасну соціологію все ж значний, вважав, що людина є продукт соціуму абсолютний і продукт цей сформований класовою свідомістю. І звідси за Марксом зі зміною економічних формацій незмінно змінюється самосвідомість соціуму і змінюється неповоротно за рахунок домінування інших надбудов. Один з батьків соціології Еміль Дюркгейм вслід за Марксом заявив, що людина взагалі то є "соцальна одиниця, котра формується соціумом". В класичній соціології людина сама є тим, що називають "набір статусів" (як каже американська соціологія "status set"). Такий погляд класичної соціології, всеціло детермінованої класичним марксизмом і дозволяє казати про безповоротні втрати на шляху прогресу.

                            

Але ж мало хто знає, що класична соціологія сьогодні на грані своєї смерті, щоправда є дві базові соціологічні концепції, які сьогодні боряться, щоб замінити класичну соціології на свій підхід - це системна соціологія та структурна соціологія. Якщо структурна соціологія розглядає соціум як структуру, вслід за думками Пітіріма Сорокіна та Жильбера Дюрана, то система соціологія, широко виражена Чікагсьскою соціологічною школою (Альбіол Смол, Флоріан Знанецький, Ернст Берджес та ін.) дивиться на суспільство як хаотичний рух мінісистем, сформовані атомарним індивідом. Системна соціологія це лібералізм крізь призму соціології, тому я на ній зупинятись не буду, кому цікаво читайте класиків Смола чи Берджеса.

        Видатний соціолог Пітірім Сорокін перший подивився на соціум, як структуру де діють постійні константи. Сорокін казав, що теорія кардинальних змін соціуму Маркса-Дюркгейма в суті своїй хибна. Сорокін показував, що соціум фактично на протязі всієї своєї історії займається лише тим, що перебирає константи і формує суспільство на цих базових константах. Сорокін каже, що всі форми суспільного устрою виділив ще Аристотель, коли поділив суспільства на 6 можливих устроїв, а саме позитивні устрої: монархія, аристократія і політія, та устрої негативні, як виродження позитивних: тиранія як виродження монархії, олігархія як виродження аристократії та демократія як виродження політії. Сорокін показує, що виходу за цю шістку народи не здійснили ніколи і лише відбувався кругообіг цих устроїв, а нове в цій схемі визріти просто не може. Сорокін копнув ще глибше і виділив три базові форми світогляду, за рамки яких суспільства ніколи не виходили і навколо яких крутиться колесо історії. Він розділяв суспільства ідеаційні, де духовне переважає матеріальне, суспільства ідеалістичні, де духовне знаходиться в гармонії з матеріальним та суспільства матеріалістичні, де матеріальне вивищується над духовним. Сенс історії за Сорокіним, це постійний кругообіг цих форм у суспільствах і на прикладі Римьскої імперії та Греції показує, що зараз цивілізація переживає матеріалістичну стадію, яка колись за Сорокіним знову зміниться суспільствами ідеаційними.

          

           Пітірім Сорокін

       Але Сорокін не відповів на головне питання: звідки беруться ці константи? Як соціолог Пітірім Сорокін просто константував, що вони є і казав, що плясати треба від цього. Але на це питання надійшла відповідь зовсім з іншої дисципліни - з психології. Розшифрувати цей прадокс зумів Карл Густав Юнг. Про теорію Юнга я вже писав, сильно на ній зупинятись не будемо, окреслимо загальні контури. Юнг якоюсь мірою підтвердив тезу Дюркгейма, що людина істота колективна, але базове протиріччя було в тому, звідки соціум накладає свої рамки - ззовні чи зсередини. Дюркгейм та Маркс вважали ззовні шляхом екстраполяції економічних формацій у надбудови, а ті в свою чергу на індивіда. Карл Густав Юнг казав навпаки, індивід формується зі своєї індивідуальної підсвідомості, а та в свою чергу формується з колективного несвідомого, котре стоврене на базі архетипів. Розслідучю природу архетипів Юнг дійшов висновку, що основа архетипу це міф.

                       

                        Карл Густав Юнг

      Далі Юнг підти не міг, оскільки він не був знавцем міфології, а лише психіатром та психологом. Однак щоб дослідити це питання у Швейцарії Юнгом створюється спеціальний клуб, куди він запрошує багатьох видатних особистостей Європи в сфері науки, психології, історії, міфології, щоб шляхом дискусії дослідити поставленні Юнгом питання. Цей клуб звався "Еранос", куди входило багато видатних людей і не тільки гуманітарієв, постійними членами клубу були такі гіганти фізики як Ервін Шрьодінгер та Вольфганг Паулі. Зокрема в клуб "Еранос" входили два найбільш авторитетні дослідники європейські міфології: угорський філолог та релігієзнавець Карл Кереньї та румунський філософ-традиціоналіст та релігієзнавець Мірча Еліаде. Вони в більшій ступені і розшифрували базові міфи європейської цивілізації.

    

     Карл Кереньї

                             
                              Мірча Еліаде

     В клубі також був учень Юнга та соціолог Жильбер Дюран, саме він своїми працями підсумує відкриття Юнга та дослідження Кіреньї з Еліаде. Підсумок Дюрана можна викласти наступним чином.

     В базі всього (константи Сорокіна) лежить l'imaginaire. Цей термін українською перекласти не можна, бо l'imaginaire це базова структура, котра поєднує в собі уявне, уяву як таку та суб'єкта уяви. Це така безодня несвідомого, де живе і не може померти міф. Коли свідомість (Его по Юнгу) починає копирсатись в безодні l'imaginaire, на поверхню випадає trajet (це ще одне слово, що навряд чи можна перекласти), це три базові для всіх міфа, котри і формують константи Сорокіна. Це героїчній міф, це драматичний міф та містичний міф. В усіх людей пристуня цей trajet, однак в різних народів переважає якийсь один більше за інші. Наприклад в європейців переважає героїчний міф, в азіатів містичний міф, в семітів міф драматичний і т.д., дослідження глибин по методу Юнга може дати кожній нації відповідь, який міф має перевагу в цій конкретній нації або расі.

    В період з Декарта до Фрейда в світі панувала думка, що людина дорівнює ratio (розуму), Юнг та Дюран показують, що ratio є лише міф на поверхні, що він сам сформований з міфу, але вже має ознаки деформації. Так наприклад героїчній міф може деформуватись в лібералізм, коли в героїчному міфі символом є герой, що перемагає обставини, в лібералізмі він перетворюється в крайній індивідуалізм. Тобто лібералізм є переосмислений героїчній міф. Комунізм є деформацією міфу драматичного, коли в суспільстві розігрується драма циклів (те що у Маркса зміна формацій) та віра у прогрес, котру Дюран виводить з міфа про Прометея. На базі міфа про Прометея, Дюран показує, як ratio деформує міф. Відповідно до давньогрецького міфу у Прометея був брат - Епіметей. Якщо Прометей був символом прогресу, який вчить людей наукам, приносить вогонь і знання, то Епіметей був символом регресу, саме Епіметей відкриває в міфі скриньку Пандори, котра руйнує всі здобутки цивілізації. Типовий драматичний міф, де прогрес змінюється регресом. Однак ratio деформує цей міф, залишаючи на поверхні прометеївський міф, повністю відкидаючи міф про Епіметея. Звідси народжується ідеологія прогресу. Ми це бачемо, бо скажімо немає напевно на планеті (ну в Європі так точно) людини, яка б не чула про Прометея, Прометей усюди, а ось скільки людей чуло про Епіметея?

                        
                              Епіметей та Пандора

     Отже Дюран доходить думки, що соціум є лише вираженням базових архетипічних міфів цих народів, котрі деформуються протягом історії, однак нікуди і ніколи не зникають.

     З цим до речі погоджуються і постмодерністи. Однак, якщо Юнг і Дюран закликали відкинути деформовані міфи і націям жити відповідно до свого колективного міфу, постмодерністи з цим категорчино не погодились. Постомдерністи, зокрема спершу Франкфуртська школа неосоціалізму (Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер), а за ними і французька школа постомдерну (Жан Дерріда, Франсуа Ліотар, Жиль Дельоз) визнали, що модерн був лише спробою деформувати міф і в нього нічого не вийшло. Але вони категорично не погоджуються з Дюраном, що міф це доля народів. Вони кажуть нам треба продовжити боротьбу проти міфу, яку почали просвітники. Вони кажуть, що для того, щоб подолати міф, треба порвати всі соціальні зв'язки в суспільстві, котрі формують колективне несвідоме. Для цього вони придумали ідеологію ультралібералізму, те що бачимо сьогодні. Мало хто помітив, як змінилася сама демократія, бо якщо демократія часів просвітництва була "волею більшості", сьогодні демократія розуміється як "захист меншості". Звідси народжується релігія прав людини, людини, котру треба захищати від соціуму, щоб відірвати від колективного несвідомого. Звідси сьогодні такі ярі нападки на церкву, причому всі церкви і традиційні релігії (недавно чув, що правозахисники здійснили вояж в Індію і потім волали на європейських зібраннях, що там досі лишаються касти і з цим треба щось робити), звідси боротьба за права людини, що доходить до абсурду, звідси просування ідеї гей-парадів, що покликані знищити колективне уявлення про сім'ю, як базову ланку громади. Постмодерністи впевнені, що якщо вони знищать міф, від людини залишаться фрейдитьські ерос та танатос, тобто як вони люблять казати "машина бажань", такі свинолюди Дельоза, котрі рухаються без сенсу в пошуках задоволень. Не так давно, радник президента Франції, філософ постмодерніст Бернар-Анрі Леві закликав поскоріше знищити концепт людини, як цілісності і радіє настанню ери постлюдей, я б назвав їх свинолюди.

     Відкриття Дюрана важливо для думаючих українців, які не дуже бажають перетворення на свинолюдей Дельоза та Леві. Це свідчить, що спадок предків ніколи і нікуди не зникав, він живе в колективному несвідомому, в архетипах і в міфах. І це важливо віднайди і головне зберегти. Якщо ми приймемо концепт мультикультурності, як хочуть постмодерністи та демократи, в нас настане те, що передрікав ще Пітірім Сорокін, він назвав це "суспільство звалище", коли всі міфи і архетипи перемішуються, створюючи те, що Освальд Шпенглер називав псевдоморфоз, тобто нежиттєдайні та штучні утворення. Юнг казав про такі суспільства, як про сумпільства неврастеніки, це хворі суспільства. І цю хворобу намагаються сьогодні нав'язати нам, називаючи все українське банальним, туземним та архаїчним, а все закородонне "світочем мулрості". Ми маємо брати з Європи цінні речі, такою цінною річчю є думки великого Жильбера Дюрана або досі ще живого, його талановитого учня Мішеля Маффесолі.



Жильбер Дюран

Григорій Сковорода

Вивченням української філософії глибинно насправді ніхто так і не зайнявся. Єдиним хто задав цей шлях і закликав серйозно осмслити українську філософію був Дмитро Донцов. Але на жаль справу Донцова ніхто не продовжив, залишившись в рамках констатації простих тез з думок того чи іншого автора в хрестоматіях та підручниках. А насправді філософія українська є і вона доволі різна. Великий пласт філософії яку прийнято вважати українською насправді такою не є. Це такі симулякри західної думки просвітництва. В цій категорії можна згадати Дрогобича, Вишенського чи Прокоповича. Ці діячі дійсно особливо нічого у філософію як таку не внесли, тим паче в філософію українську. Прокопович взагалі був копіпастером протестантської думки в Європі та раціоналістичних філософів Заходу, дуже любив Декарта. Це все філософи-модернізатори (євроінтегратори) і вони на правду не цікаві. Але є трійка філософів, яку заслуговують на дуже пильну увагу і пильне вивчення. Це філософи української Традиції. Звісно назвати їх прямо традиціоналістами важко, бо традиціоналізм виник як ідея у ХХ столітті, але якщо відкинути ярлики, то певної мірою я назву їх українськими філософами традиціоналістами. Це Лазар Баранович, Григорій Сковорода та Памфил Юркевич. Це настільки глибокі особистості, настільки глибинна думка, що звісно осягнути в рамках одного поста цих гігантів не можливо, кожен з них заслуговує на окрему багатотомну працю і сподіваюсь колись вийде така, яка дослідить цих філософів не з точки зору профанічної академіки, а саме з точки вектору, який задав Дмитро Донцов осмисленням Григорія Сковороди. Я лише накреслю загальні риси портретів цих людей.

Лазарю Барановичу приділяють не багато уваги, в основному окреслюючи політичні аспекти його діяльності. Він був патріотом України, духовним вчителем Івана Мазепи і борцем за незалежність української церкви від Москви. Але в той же час він був глибоким філософом. Всесвіт Баранович поділив на світ та антисвіт, аналогічно скажімо погляду Геракліта де світ ділиться на буття та не-буття. Варто одразу зазначити, що Баранович використовує термін "антисвіт", а не "небуття" не дарма. В грецькій філософії було два терміна небуття: (uk-on) та не-буття (em-on). Це важливий розділ, адже за досократиками не-буття було існуючою категорією, але було трансцедетне до буття, звідси і не-буття. За більш пізніми греками небуття було ніщо, не існуюче. За Барановичем Бог розділяє світ та антисвіт, будучи одночасно сутністю обох. Світ створений з чотирьох стихій - вогонь, вода, земля і повітря, з яких створений проявлений світ. Але в людині окрім поєднання чотирьох стихій є і інша природа, природа Божественна, що має походження своє з антисвіту. Це те що зветься душа. Це можна назвати п'ятою стихією - ефір. В греків (я впевнений, що Баранович був майстерним знавцем грецької філософії) ефір був якби ідеальної стихією, що знаходилась на Олімпі, серед Богів, тобто Божественна єссенція. І ось в кожному за Барановичем є ця Божественна ессенція. Людина це арена боротьби між матерією та Божественною ессенцією. Ця теза отримає глибоке вираження в філософії Григорія Сковороди. Ярослав Стратій вважає Григорія Сковороду філософом, що продовжив розвиток філософії Барановича. Я погоджуюсь з Ярославом і також бачу правоприємність філософії Барановича та Сковороди. Важливе осмислення Барановичем гріховності людини, яке він зробив цілком в рамках Традиції. За Барановичем Адам був "надлюдиною", що жив в раю (Ас в Асгарді, як сказали б вікінги), але після того почалося падіння людини від велиого предка, від Золотої ери до сьогодення. Завдання людини Баранович бачить у "перехрещенні" людини в "нового Адама", тобто повернення до стану пращура. Засобом для цього в Барановича є містичне споглядання, це вид духовної практики, розвинений у ісіхазмі в православ'ї або те, що індуси звуть медитація. Баранович вступив в полеміку з представниками філософії Просвітництва Іонікієм Галятовським та Стефаном Яворським. Галятовський та Яворський стали на позицію Декарта, тобто розділення буття по лінії об'єкт-суб'єкт, звідси вслід за Декартом вони бачили основне завдання людини у вивченні об'єктів дійсності. Однак Баранович вступає в полеміку, вважаючи, що основним завданням людини є пізнання Божественного принципу шляхом пізнання самого себе через містичне споглядання. Схоже з принципом Дхарми в індуїзмі. Бачимо тут першу полеміку українських традиціоналістів з філософами просвітництва, найбільш гострої критики яких піддасть Григорій Сковорода. Баранович вважає, що перетворення політичних інститутів без перетворення самих людей не має сенсу. Цю тезу також масштабно розів'є Сковорода. Перетворення за Барановичем має стосуватись всіх страт населення. Найбільш цікавою концепцією Барановича є теза про "духовний меч" (так зветься одна з його праць). Баранович закликає, вслід за Біблійним текстом, "продати всі одежі, щоб купити меч". Меч для Барановича, як символ духа в матерії. Це поєднання має стати основою дії "в часи брані", як каже сам Баранович. Цю сентенцію духовного меча дуже добре усвідомив учень Барановича Іван Мазепа, на шаблі якого був напис: "Надія в Бозі, кріпость у руці".

Григорій Сковорода, як я погоджуюсь зі Стратієм, був продовжувачем ідей Барановича. Постать Сковороди для українців не просто займає високе місце, а взагалі якась містична. Дійсно коли кажеш слово українська філософія, я думаю перше що спадає на розум це Сковорода, він вже дійсно став символом України та української філософії. Але така вага Сковороди в суспільстві відбулася не за рахунок осмислення доробку Григорія Саввича, бо всі академічні багатотомники, присвячені Сковороді, навіюють сум і єдиний як я казав, хто робив осмислення Сковороди був Донцов. Скоріше тут Григорій Сковорода просто зачепив такі глибини українців, десь там в колективному несвідомому на рівні архетипів, що власне і сам став українським базовим архетипом. Сковорода був по натурі категоричним нонконформістом. Це ще пішло з часів навчання у Києво-Могилянській академії. Сковорода був класичним платоніком та стоїком, в той час як в Академії в моді були ідеї Просвітництва поєднані зі схоластикою. Тому поважні академіки часто критикували Сковороду, але йому було на це...ну ви зрозуміли. Власне цікавий час в який жив Сковорода. Це час модернізації, час коли всі вирішили "модернізуватись", коли Феофан Прокопович не випускав з рук книжок протестантських теологів, коли Декарт був "наше всьо", "там" були "просвічені", а "тут" недолюди-туземці. Але Сковорода тим "модернізаторам" дав цікаву характеристику, він назвав їх "свині з рогами", в сенсі коли людина сама по-собі свиня, але надягає на себе "просвічений сюртук" і на думку Сковороди схожі вони всі на свиней, що нап'ялили роги. Сковорода продовжив полеміку Барановича з філософами-просвітниками, але в іншому ракурсі. Замість серйозної дискусії, Сковорода їх просто почав висміювати в своїх баснях, порівнюючи то зі свиньми, то з неповороткими ведмедями, то взагалі з порожніми всередені каміннями, які вигукують якісь лозунги. 

Філософія Сковороди унікальна, я думаю він заслуговує, щоб увійти в пантеон не тільки української, а взагалі класиків філософії всієї Європи і звісно ж класиком традиціоналізму, на рівні з тим же Хайдеггером та Майстером Екхартом (паралелі між вченням Сковороди та вченням Екхарта просто унікальні), і я думаю не дарма Папа Іоанн Павел ІІ сказав, що бути таким глибоким філософом як Сковорода, можна тільки з благословення. Сковорода органічно поєднав в своїй філософії грецький платонізм та римський стоїцизм, причому він примирив між собою Платона та Аристотеля, що Аристотель вважав неможливим. Світ за Сковородою це Макрокосм, а людина Мікрокосм, що органічно відображають один одного. Він продовжує думку Барановича про поєднання в людині двох світів і відповідну боротьбу всередені. За Сковородою життя це таке поле битви, те людина може або перетворитись в тварину ("скотський початок" він це називав) або стати "надлюдиною", те що Баранович називав "новий Адам". В той же час у Сковороди (як і в Барановича) немає жорсткого протиставлення матерії та ессенції, як це було в гностиків, для нього воно все може поєднатись в Дусі, у вищому Бутті. Людина у Сковороди стоїть якби між вивищенням і падінням і своїми діями робить те чи інше. Істину Сковорода зображує у вигляді свого відомого фонтану, що наповнює різні форми. Цей фонтан якраз і є примиренням Платона та Аристотеля, коли Платон стає для Аристотеля не тільки другом, а і істинним. Фонтан, тобто те що у Платона всесвітня душа наповнює зі свого джерела різні форми (вчення Аристотеля про форми), що створює таки аристотелівський детермінізм форм, однак Сковорода нагадує, що кожен, хто захоче, може повернутись до джерела, те є абсолютна повність. Сковорода розділяє світ на три світи. Перший світ Абсолюта, істинний світ (антисвіт у Барановича), другий це світ символічний, світ істин, світ ідей у Платона і третій це мікросвіт, тобто відображення істини і символу всереднені людини. Завдання людини у Сковороди це "зріднитись" (схоже на "перехрещення" у Барановича), тобто віднайти свою істинну природу, як казав сам Сковорода: "Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе". Тобто як і в Барановича, основне завдання це містичне споглядання. Він тут в гострій полеміці з просвітниками, котрі споглядають об'єкти. Сковорода нагадує їм, що "цілі великі республіки падали, коли з матерії робили ідола". Сковорода притримується тези стоїків про органічність, звідси його термін зрідність, все має поєднуватись органічно, згідно із законами природи і мироздання. Коли втрачається нитка зв'язку між вищим і цим, для Сковороди настає хаос. Він приводить приклад Греції і порівнює її із сьогоденням, кажучи, що як і в Греції колись, сьогодні повилазили "бородаті мавпи" (це він сам так окреслював "модерністів", Григорій Савич жорсткий дядько був), котрі окрім бороди не мали, ніяких інших ознак мудрості і звідси росла тиранія та невігластво. Він підходить навіть близько до терміну ХХ століття як "симулякр", коли показує на прикладі Греції, коли справжню істину замінюють порожні форми і виверти, пусті і безсенсові, котрі тим не менш видають себе за "єдино правильно істину". Він це все окреслює доволі ємними словами,  це світ де "без смаку їжа, без очей зір, без керми корабель, без сенсу балачка, без природи діло, без Бога життя". Чим не ілюстрація сьогодення? В центр своєї філософії Сковорода уводить тезу римських стоїків "життя це служіння, а служіння це обов'язок".

Прямим продовжувачем філософії Сковороди був Памфіл Юркевич, адже Сковорода перший уводить теорію серця, яку і розвиває Юркевич. Не те, щоб уводить, ми вже якось говорили про традиційне значення серця, як центру Буття. Сковорода це філософськи окреслює, а Юркевич робить остаточну філософську систему, "філософія серця". Юркевич писав також в цікавий час. Це був час, коли в думках володарювали ідеї Канта та Гегеля, але Памфіл ставився до них прохолодно. Він вирішив повернути філософію в русло платонізму і для цього спирався також на європейських мислителей, але зовсім інших. Насамперед Юркевич найвище цінив Якоба Беме та Еммануїла Сведенборга. Власне Юркевич висловлює таку тезу, що після Сведенборга філософія в Європі померла, ловити там більше нічого. Ну звісно основою для нього став Сковорода з теорією серця.  Юркевич постулює тезу про первинність ідеї перед об'єктивною реальністю. Кожний об'єкт є не об'єктом сам по собі, а лише вказівником на вищу ідею. Пізнати абсолютну істину за Юркевичем неможливо, але можна пізнати істину про Абсолют. Для цього є прямий шлях - містичне споглядання (згадаймо Барановича). В світі є абсолютна точка, центр Буття, але ця точка є і в кожного мікрокосма, тобто людини. Вона в серці. Серце не як орган, а як центр, внутрішній стержень. Пізнання себе через центр і дає уявлення істини про Абсолют за Юркевичем. За Юркевичем пізнавати реальність треба мозком, але пізнати "велику таємницю природи" можна тільки серцем. Він не протиставляє мозок і серце, що головне. Для нього все зрозуміло, розум це верхівка, а в серці людське коріння. Саме коли вони співпрацюють разом для Юркевича людина стає людиною. Життя для Юркевича це такий собі виклик, це героїзм буття. Буття це три обов'язки людини - перше це виховання свого духу, друге це виконання своїх обов'язків перед Батьківщиною та родиною, третє це виконання свого покликання, котре можна зрозуміти тільки крізь серце. На жаль життя самого Юркевича було не легким, після своїх публікацій, на нього накинулись марксисти і так звана "просвічена преса", головну роль в якій відігравали соціалісти Плєханов та Чернишевський, він став таким ізгоєм в російський еліті, хоча все ж пізніше деякі філософи такі як Володимир Соловйов, Микола Лосський, Микола Бердяєв та деякі інші визнають в Юркевичі великого філософа.

Вже у ХХ столітті український філософ Дмитро Чижевський підсумує філософію Барановича, Сковороди та Юркевича, зіставить її з філософією Русі, і визнає, що "філософія серця", як він сукупно назве цю філософію, є традиційною українською філософією, яка має своїм корінням ще початки Русі і перші трактати з філософії.

Безумовно ці нариси нічого не дають зрозуміти про глибину філософії Барановича, Сковороди та Юркевича, я лише намітив і сподіваюсь, що можливо когось надихне вивчити і ознайомитись з працями великих українських філософів. Осмислення традиційної української філософії дуже важливе, якщо ми хочемо розуміти Україну, як дещо екзестенційне, а не як територію, де мешкає купа якихось людей. Це розумів Дмитро Донцов. Сподіваюсь з'являться колись його послідовники, які продовжать осмислення української філософії задля відповіді на важливе питання: "хто ми" і "навіщо ми".

"Занепад цивілізації починається з того моменту, коли життя стає єдиною її нав'язливою ідеєю. Епохи розквіту культивують цінності заради цінностей: життя - є лише одим з засобів їх реалізації. Індивід не вміє жити, він просто живе - блаженний раб форм, котрі він сам плодить, пестує і боготворить. Над ним володарюють емоції, заповнюють його до країв...

Жодна нація не може творити безкінечно. Кожен народ покликаний висловити і наділити сенсом деяку сукупність цінностей, котрі вичерпуються разом з породившою їх душею. Громадяни пробуджуються від свого роду продуктивного гіпнозу: починається царство тверезості, в котрому маси користуються лише порожніми категоріями. Міфи знову становляться поняттями - ось що таке занепад. Наслідки цього негайно ж відчуваються: індивід хоче жити і, підлаштовуючи життя під доцільність виростає до рівня незначного виключення. Сукупність цих виключень, що складає втрату тієї чи іншої цивілізації, передбачає її поступове зникнення...

Коли увесь народ - в тій чи іншій мірі - стає ласим на незвичні відчуття, коли, набуваючи все більш витончені смаки, він ускладнює свої рефлекси, він досягає рівня рокової пишноти. Занепад - це лише інстинкт, що втратив свою чистоту під дією свідомості...

В усілякій перезрілій цивілізації існує якесь "перенасиченність падінням". Інстинкти стають більш гнучкими; задоволення стають все більш різноманітними і вже не відповідають їхнім біологічним функціям; хтивість стає самоціллю, її продовження - мистецтвом, виверти з оргазмом - технічним прийомом, сексуальність - наукою. Навіяні читанням прийоми та виверти дозволяють урізноманітнити маршрути бажання; уява слугує лиш тому, щоб зробити більш різноманітними різні ступені насолоди; розум тут вмішується у сфери, що чужі його природі, у сфери, якими він взагалі не має займатись - це все симптоми виснаження організму і хворобливої інтелектуалізації плоті...

Інстинкти були підірвані розмовами...З діалогів ніколи не виходило нічого монументального, вибухового, "великого". Якби людство не розважалося, обговорюючи власні сили, воно б так і залишилось на рівні світогляду Гомера та його героїв. Однак діалектика, що зруйнувала мимовільність рефлексів та свіжість міфів, зробила героїв зовсім кволими. Ахіллеси сьогодення бояться не тільки за свою п'яту... Уразливість, колись часткова і ніколи не рокова, стала якоюсь проклятою привілегією людей, сутністю кожної людини... Ось чому людина тепер живе не по-справжньому, а лише теоретично...

Занепад в'янучих цивілізацій - ознака того, що вони піддалися благородному покаранню. Яку іронічну насолоду вони мають відчувати, коли бачать себе виключеними зі становлення після того, як протягом довгих столітть їм вдавалося бути законотворцями стандартів влади і засновниками критерієм вкусу! З кожною з цих цивілізацій помирає цілий світ...

В епохи розквіту цивілізації створюють цінності. В епохи занепаду, зносивши і потріпавши ці цінності, вони їх знищують. Зачарованність занепадом - це зачарованність епох, коли з істин уходить життя і вони накоплюються, наче скелети, в задумливій та черствій душі, на цьому кладовищі мрій...

Коли в крові народу не лишається більше забобонів, в нього залишається в резерві лише воля до розпаду...Забобон - це якась органічна сила, котра сама по-собі може бути і не вірною, але оскільки вона передається з покоління в покоління, то позбавитись від неї безкарно не можна. Народ, що без коливань від них відрікається, поступово відрікається від самого себе так, що в кінці кінців в нього не залишається нічого, від чого він міг би відріктися. Строк життя і стійкість тої чи іншої громади співпадають зі строком життя і стійкістю забобонів, що вони поділяють. Східні народи зобов'язані своїй довговічністю вірності по відношенню до самих себе: оскільки вони не піддалися еволюції, то вони не зрадили самих себе...

Цивілізація еволюціонує від землеробства до парадоксу.  Між цими крайніми точками розгортається битва між варварством та неврозом, в результаті чого досягається нестійка рівновага творчих епох. Ця битва доходить кінця: відкриваються всі горизонти, но жоден з них не в силах збудити таку цікавість, котра була б одночасно і стомленою, і тим не менш живою. Тут індивіду, що струсив з себе омани, залишається тільки квітнути в порожнечі, а інтелектуальному вампіру - пити зіпсовану кров звироднілих цивілізацій...

"Якщо я іду вперед - йдіть за мною!

Якщо я відступлюся - вбийте мене!

Якщо я помру - помстіться за мене!"

Беніто Муссоліні

29 липня 1883 року народився Беніто Муссоліні, великий син Італії та великий син всієї Європи, який звільнив Італію від лібералізму та не дав їй потонути в комунізмі. Лозунгом Муссоліні були слова: E'miglio vivere un giorno da leone che cento ani pecora". Краще прожити один день левом, ніж жити сто років вівцею. 

Муссоліні будував державу на таких принципах:

"Держава виховує громадян в громадянських чеснотах, воно дає їм усвідомлення своєї місії і спонукає їх до єдності, гармонізує їхні інтереси за принципом справедливості; забезпечує спадкоємність завоювань думки в області знання, мистецтва, права, гуманної солідарності; підносить людей від елементарного, примітивного життя до верхів'я людської мощі". 

Я думаю справа Муссоліні не забута. Він вірно пророкував:

"Через якийсь проміжок часу фашизм знову засяє на горизонті. По-перше через переслідування, котрим він піддасться зі сторони лібералів, показуючи таким чином, що свобода - це те, що ми лишаємо для себе і в чому відмовляємо іншим; і по-друге через ностальгію по "старим добрим часам", котра потроху почне підточувати італійське серце".  

Ricordo caro, Duce!

Французьксий поет і письменник Жан Парвулеско