Джанлука Іанноне, лідер Casa Pound

Casa Pound - одне з найчесленніший правих рухів сучасної Європи. Фактично їх можна вважати послідовниками ідей NAR. Історія і досвід Casa Pound може бути цікавим для України.

Поява Casa Pound пов'язана з рухом формування правих громадських центрів. У 80-х колись монолітний правий рух Італії почав давати тріщину (як і лівий). Часто головні очільники партій почали перетворюватись на звичайних міщанських парламентарієв, загалом втрачали свій запал, стаючи звичайними системними підпспівайлами, тільки з більш радикальною риторикою (європейські Жириновські). Той актив, який залишався на старих нонконформістських позиціях не погодився з такою метморфозою і протестував. Так створилася ідея "громадських центрів" (щоправда ідея сама належала лівим ще у 70-х, однак чого не взяти гарну ідею?). Молодіжне крило, особливо Молодіжного крила MSI почало самозахоплювати будівлі, які занепадали і належали або владі, або недобросовісним забудовникам. Там почали організовуватись громадські центри, де збиралися члени правих, а також праві надавали житло тим, хто був позбавлений квартир через банківські кредити. Однак спочатку спроби були не дуже вдалі - хлопці не мали сил боротись з поліцаями. Перше вдале захоплення відбулося лише у 1990 році, коли члени невеликого угруповання "Фронт дій"окупували занедбану школу в Римі і зуміли її забарикодувати, щоб туди не потрапили поліцаї. Однак протримались вони там лише рік - не здалися рексам, зате погрзлися між собою.

Більш вдалішим став рух з Варезе - Comunita Giovanile, що організував представник італійських "нових правих" Джованні Бліні. Самозахоплення будівель вони перетворили у декілька центрів, зокрема центр по борротьбі з наркоманією і реабілітації наркоманів, також центри де давалася сцена молодим рок-співакам, та центри італійської та кельтської культури, а також для просування молодих художників. Comunita Giovanile працює і досі - вона управляє молодіжним театром Vertex, організовує туристичну групу "Білі вовки", а також концерти фолк і рок музики та різні спортивні секції.

Але найбільш вдалий проект "громадських центрів" реалізувала і досі реалізовує (рух молодий) Casa Pound. Створення її пов'язано з її незмінним лідером Джанлукою Іанноне. В початку 2000-х центром правих у Римі був бар "Катті Сак". Тут і народилася концепція "нонконформіської окупації" (Occupazioni Non Conformi). Автором її став вже тоді відомий в правих колах Іанноне, який був лідером правого рок-гурту Zetazeroalfa, а також тримав клуб "Фаренгейт 451" та декілька клубів муай-тай (в народі - тайський бокс).

Основні ідеї Casa Pound: це по-перше повний нонконформізм - активісти не беруть участі у виборах, не балотуються і взагалі з владою в них одні відносини - ідіть нах, ну звісно спроби її порвалити. Друге - неприйняття лібералізму, капіталізму і буржуазного духу у всіх формах. Третє - націоналізм, вони проти міграції і знищення італійської культури та в стані ментальної війни. Це питання Casa Pound цілком в рамках ідеології "нових правих", я про неї вже писав, думаю не треба повторювати. П'яте - допомога жертвам плутократії. Це виражається у захопленні будинків для сімей, яких виселили за борги банкіри, допомога жертвам іноземних агресій, які робить НАТО і коаліція (зокрема вони здійснювали гуманітарну допомогу Іраку), допомога колишнім наркоманам в реабілітації і взагалі суспільно-корисна праця. Щосте - екологізм, боротьба із забрудненнями природи та знищенням тварин і т.д. Сьоме - здоровий спосіб життя. І головне - захоплення будівель, які належать банкам, державі або недбайливим власникам задля організації там національно-культурних центрів.

Перше вдале захоплення - будинок на вулиці Тіберіна, колишня резиденція Мусолліні, яка вже десятки років пустувала і занепадала від недбайливості влади. Casa за три місяці будівлю почистили, організували там бібліотеку, зал для рок-концертів, притулок для покинутих тварин, міні-ботанічний сад, а також декілька кімнат у якості готелю для приїжджих товаришів по боротьбі. Центр отримав назву "Будівля Монтега".

Далі пішло більше. В Римі була створена велика бібліотека-магазин правої літератури 2.11 (назва - порядкові чилса латинського алфавіту - 2 - B - Benito, 11- M - Mussolini), організована почесна варта біля могили Мусолліні у Предаппіо і ними вона ж охорлняється від лівих вандалів, ними був заснований  великий щорічний концерт кельтської музики Fairylands.

  У 2003 році друге відоме захоплення - шестиповерховий будинок на вулиці Есквіліні, в якому засновано громадський центр імені Езри Паунда, американського поета і послідовника ідей Мусолліні (за що багато відсидів в США). "Центр імені Езри Паунда" став центром соціальних програм Casa Pound, зокрема тут реалізується програми "Громадська позика", направлена на допомогу тим малозабезпечиним з кредитним ярмом, а також "Допомога знедоленим", бо там живуть всі ті, хто був позбавлений банками житла. Також діє програма з реабілатіції і захисту жінок, що постраждали від насилля. Також Casa Pound організовує видавництво книжок, які б ліберальна преса хотіла б замовчувати, як классику, так і нових авторів, таких як Джузеппе Ардікі чи Луки Телезе.

Фактично з 2005 року "Центр імені Езри Паунда" стає координатором всеіталійських захоплень, причому не тільки самою Casa, багатьма правими, що слідують за ними. Наприклад захоплення в Торіно на вулиці Делла Сіньо завдяки допомозі Casa відбивалось від поліцаїв цілих два роки і всеодно мєнти програли, полишивши хлопців в спокої.

На сьогоднішній день Casa має у власності ( не рахуючи "незаконні захоплення") 15 бібліотек, 20 клубів, 8 спортивних організацій, самодіяльний театр "Teatro Non Comforme", туристичний клуб "La Murva",  3 центри доступного житла ( де розміщено більше 100 малозабезпечених сімей), інтернет телебаяення і інтернет-радіо,  25 друкованих видань. Щороку проводиться більше 150 конференцій і зустрічей, здійснються соціально-громадські акції (допомога бездомним, боротьба із незаконними забудовами) та агітаційні (концерти, кампанії в учбових закладах, спортивні змагання).  І Casa має куди розвинутися.

А тут можете почитати інтерв'ю українця, що живе в Італії і бере участь у русі http://molotoff.info/rozdumi/interview/6139-aktivist-casa-round-spilnota-%D1%94-silnoju-koli-vona-zgurtovana.html

Ми не козаки і навіть не реєстрові, що вже казати про вільних? Нас пресують мусора, нас трахає бюрократія, але ми все заспокоюємо, що це ж наша держава, нашим можна нас мати в усі діри. "Пан це ж пан, ось якби наш пан польским королем був, то просто французи та шведи в Варшаві сидять, нашого треба, ось тоді заживемо" - промовляв би козак з сучасним менталітетом. Вірніше не козак, а якийсь лавочник-шинкар. До речі нас сьогоднішній менталітет міг би вправно відвернути національні заворушення і ми б досі жили в Річі Посполитій, бо по-перше в козаки б ми не йшли (тьху, радикали-провокатори), по-друге ми б стали всі шинкарями замість євреїв, одночасно вирішивши всі національні проблеми і євреїв різати не треба (ми їх би, сук, конкуренцією задавили б) і поляки були б спокійні, шинкар це "добже, бардзо добже".

Звісно зараз час інший. Тоді не вистачало реєстру, а зараз відбулася наша національна мрія - нас усіх внесли в реєстр. Я б назвав нашу національну ідею - "реєстрова". Щоправда реєстрові козаки також бунтували, але, як справжні серйозні академіки, ми просто закриємо очі на цей факт, щоб він тут не псував таку вдало придуману концепцію. "Якщо факти суперечать теорії, тим гірше для фактів" - як казав старий добрий Гегель. А так нічого не змінилося особливо. Блиск варшавського пристола нам замінює блиск брюсельських кабінетів, російських стрільців - Чорноморський флот, а шинкують досі євреї. А ні, є, зміна. Ми навчилися вилизувати дупи. Реєстрові козаки просто вели себе спокійно і це вже було щастя для "еліти", воно нервово дивились на реєстр...Сьогодні спокою мало, сьогодні треба володіти мистецтвом Камасутри - тут відсмоктати європейському комісару, там підставити дупу Москві, шинкарю поцілувати башмак, прогнутися під "бізнесманів". Бо відмова в оральному сексі "демократичним стандартам" виглядає підозріло і попахує, знаєте, факельним маршем на Adolf Hitler platz під пісню Zieg Heil Victoria.

Звісно якісь біологічні гени в нас лишаються, а в рамках нашої псевдонаукової концепції, які сьогодні в край модні, я б увів термін "ментальний ген". Козацький ментальний ген відсутній. Наш ментальний ген народився не на Січі (підберемо но гуртом губу з підлоги), він народився не в загонах батька Махно або отамана Зеленого, не серед нескорених холодноярців, не в загонах УПА. Ні, він народився десь в протиприродньому акті Грушевського з папером у вигляді його десятитомника. Він народився не в творчих муках Стуса (ніяк губу не підберемо), а сірих кабінетах спілки письменників УСРР біля Івана Драча (він ще живий? В принципі пох), в тих "муках", коли вдень писалися прорадянські памфлети, а вночі в тоненький зошит під одеялом писалися нонконформіськи тексти, окраплені "сльозами поета". На щастя, світова коньюктура сприяє нам. Зараз в моді порно і соплі. Ми навчились ублажати всіх і перед всіма плакати. Сильно агресивних і сильно гонорових не люблять в бюрокатичних кабінетах. Євреї знищують народи в Палестині, але плачуть. Їх вибачають і перед ними вибачаються увесь час. (Євреї, вибачте і мене - падаю на коліна і ллю сльози перед картинками Холокосту). Мігранти ріжуть на вулицях білих, але ж плачуть і плачуть про "колоніалізм" і черства душа європейського бюрократа тане. Підараси і ті плачуть і черства душа бюрократа мимоволі стягує штанці... Ми даємо і порно, і сльози. Треба це ще з'єднати - "порно зі сльозами на очах". Ми всі ультрарадикали - але не ультраправі чи ультраліві, ми ультраконформісти, ми конформіськи радикали. В ЄС просто не здогадуються про нашу патологію, їм би перенести свій офіс з Брюселя до Києва, і виключити всі країни з ЄС, включивши і залишивши там одну Україну. Тільки так вони б змогли побудувати своє утопічне толерантно-демократичне суспільство. Тільки тут би не було заколотів і бунтів, а максимум "мирний мітинг", та й те часто западло, в нас найактивніший "майдановий" субстрат - пенсіонери. В нас герой так званої революції (це унікальна суто українська революція) - баба Параска (треба до речі знести вже пам'ятники Хмельницького, бо по-перше євреї нервують, по-друге щось в цьому є агресивне, а замість нього - пам'ятник бабі Парасці). Тільки в нас революція може бути побудована на лозунгах - "тільки без провокацій". Тільки у нас при революції захоплюють не стратегічні об'єкти, а площу, яка нах нікому не потрібна і не охороняється. Тільки в нас влада може злякатися мітингу конформістів і пасти. Як би там не було, ЄС треба визнати, що ми сьогодні Прометеї нової європейськості, чистий продукт конформістської і толерантної нації, а не вони. В них занадто довгий шлейф, в них іноді ні-ні, та прокидається щось то від Бісмарка, то від парижської комуни, то від загонів СС. В нас вже давно поснуло все від радикальної частини. Тому нам треба змінити тактику. Ми увесь час намагаємось вибороти (сльозами звісно) право на Русь в Москви. Але ж яка з нась Русь? Там хулігани і радикали були, імперівець Святослав, деспот Ярослав, феодальні війни...Нам треба інше - забрати в Заходу право бути союзом толерастів, сказати, що на правду ЄС не вони, а ми. Яка з них толерантість? В них то ультріліві підривають банки і урядовців, то праві підриваюють іноземні гетто, якісь поляки, черногорці і навіть французи бьють підарів. В нас такого немає. Ні. ЄС це ми і хай вони опустяться до такого рівня конформізму спочатку, а не нам диктують. 

Треба тільки перестати "марити козацтвом" і визнати - ми поки що лише печатка сорому на могилах наших пращурів. Я сказав поки що. Біологи кажуть що гени еволюціонують мутуючи. Якби ж вони могли мутуючи регресувати, десь до рівня 16-17 століття. Якби ж то. А поки так...

Окрім критики сучасного світу "нові праві" пропонують і дещо, що може стати суцільною альтернативою глобальній цивілізації. Замість заклику "повернутися до природи" вони кажуть про потребу повернутися до культури - того істотного, що відрізняє людину від дикого світу і гарантує збереження її людськості. Культура розглядається ними і як осередок очищення і відродження, в зв'язку з чим згадується концепція протиставлення культури, а більш точно гами культур єдиній механічній цивілізації, сформована Освальдом Шпенглером. Він вважав, що існує власна культура як органічний розвиток громади в усіх сферах, як виявлення і реалізація усіх потенцій, закладених у душі цієї культури, цивілізація ж є періодом занепаду культури, коли вироджується духовність, відбуваються процеси урбанізації, масовізації і глобалізації. Культура для "нових правих" виступає першопочатком і гарантом гармонічного розвитку європейської цивілізації. Згідно з визначення А.де Бенуа культура у широкому сенсі є сукупністю "знань і літературних, художніх чи моральних цінностей, що становлять культурну традицію і мають її продовжувати". Культура безпосередньо пов'язана правоприємністю з давниною і спадщиною та несе в собі риси лінгвістичної, географічної та етнічної своєрідності. Глибина культури визначається можливостями пам'яті, яка з'ясовує фрагменти минулого: чим глибша пам'ять, тим більший культурний потенціал мають ті, хто живе зараз. Першоелементи будь-якої культури походять з традиційної культури або правільніше - культури тесматичної (від грецької Thesmos - звичай, освяченний традицією, святий закон, даний Богами).

Традиція органічно пов'язана з колективною спільнотою, вона ілюструє конкретну ментальну схему, що протягом столітть уособлюється у різних соціокультурних формах. Традиція - це не те, до чого долучаються, традиція це те, в чому народжуються. Згідно з А.де Бенуа "традиція - це не минуле...так само і не теперішнє і не майбутнє. Вона поза часом і не відповідає тому, що було "перед нами" і своє віджило, а тому, що перманентне, що існує в нас самих"; людина не існує сама по собі, вона належить до тієї чи іншої культури з її власними характеристиками і особливостями, "людина істота біологічна, але в ще більшій ступені вона продукт культури. Людина не відлучна від своєї культури, осередку і спадщини, що характерні для цієї культури. Однак остання не відлучна від свого народу, який її створив". Індивід може мислити про щось у відповідності з тим, в якій культурі він народився. На визнанні якісної різнородності культур грунтується основний методолігічний принцип "нових правих", який сягає своїм корінням ще середньовічного номіналізму: відмова від об'єктивного існування "універсальної логіки" і відповідно универсальної етики, моралі, цінностей і таке інше.  Номіналізм протистоїть усім універсалістським течіям, він антиегалітарний у своїй основі, бо з його погляду, відмінності між людьми не можуть бути зведені до якоїсь загальної форми. Жан-Ів Ле Галю (Jean-Yves Le Gallou) тлумачить:

"Дещо може бути добрим, правдивим, красивим для такої кількості людей, чиєму етнічному субстрату, психічному стану, генетичному складу, а так само соціальному і расовому оточенню це дещо відповідає...Кожному етнічному субстрату відповідає його власна логіка, власне бачення світу".

Різність культур "нові праві" розуміють як різномаїття спеціальних або навіть альтернативних способів існування людини в світі, яке склалися історично, ймовірно через пристосування народу до особливостей середовища. Ми не можемо казати про людину взагалі або про абстрактне людство, бо є лише конкретні люди, які у свою чергу належать до певних народів - кожний зі своєю культурою. Плюралізм культур на Землі вимагає і ексклюзивність певної культури на її Батьківщині - в окресленній території та у регіонах.

........................................................................................................................................................................................

Дослідження стародавньої спадщини для виявилення духовної специфіки єропейської культури скаладє один з основних напрямів діяльності "нових правих". Вивчаючи витоки європейської цивілізації, у приватності, у особливостях міфологічного мислення і державного облаштування, авторитенті науковці (Ж.Дюмезіль, Е.Бенвеніст, Ж.Одрі) виявили, що кельтська, германська, грецька, римська, індо-іранська, балто-слов'янська культури сходять до загальної моделі  ідеальної організації індоєвропейського соціуму. Ця модель мала у своїй основі ідеологію, наділену трьома функціями, які забезпечували стабільість, осмислення дійсності і формування соціальних систем. Перша функція сприяє встановленню влади і порядку сакрального, друга передбачає оборону і військовий порядок, третя пов'язана із забезезпеченням родючості і добробуту. Перераховані функції встановлюються у громадських структурах, кожна з яких співвідноситься з певним громадським станом. Перша - зі священниками, друга - з воїнами, третя - з творцями матеріальних коштовностей. Ця трьохчасна структура, яку спеціалісти прослідковують протягом віків, утворила певним чином європейський менталітет, що знаходить своє вираження у самих різних філософських,  релігійних і соціальних доктринах. Європейські спільноти зберігали цю структуру зі своїх прадавніх джерел аж до 1789 року у вигляді у вигляді традиційного поділу на духівництво, шляхту і третій стан, її ілюстрацією була і ієрархія цінностей. Тільки пізніше, під впливом світських егалітарних доктрин, ця ієрархія розмилася разом з різницею між трьома станами і перевернута таким чином, що сьогодні економіка і вироблення матеріальних цінностей займають перше місце і формують менталітет. "Сьогодні ж бажання мас керують вчинками влади, клас виробників і торгашів підпорядкував собі класи воїнів, носіїв ідей і суверенів" - констатує А.де Бенуа.

Вихід з сучасного занепаду і можливість зупинення поширення торгашесько-споживацької психології вбачається "новим правим" у поверненні до органічної концепції громади, де опозиція між особливими "функціями" не переростає у класову боротьбу, настільки ж безглузду, як прикладом боротьба органів всередині тіла. Хоч у світі немає a priori натурального порядку, автори "нової культури" твердять, що існує натуральна тенденція до організації усіх живих систем. Усіляка організація, яка цій тенденції відповідає, не може не бути органічною, а усілякий порядок, який з неї витікає і відповідає своїй назві, є неминучи ієрархічним. Трьохфункціональна модель поділу сучасних суспільств (до речі самих функцій ніхто не скасовував) - не утопія і не анахронізм. В любому соціумі, який би не існував в історії, завжди є ліпші у будь-якій царині, соціальній чи професійній та й завжди існує клас політичних керівників. Мерітократія (Мерiтократія - від латинського meritus - гідний і грецького kratos - влада - влада найбільш обдарованих, здатних і компетентних), грунтована на відборі кращих з усіх класів, які б забезпечували виконання соціальних функцій, була б, вважають "нові праві", найкращою формою соціальної справедливості.

"Нових правих" не треба плутати з прихильниками простого вертання, реставрації давнього ладу або з "реакціонерами". Це скоріше революційний рух, який має консервативну основу - це так звана "консервативна революція", яка за визначенням  відмовляється від ефимерного поняття прогресу, протиставляючи йому органічний розвиток. Як писав один з найвидатніших німецьких консерваторів ХХ століття Артур Меллер ван ден Брук (Arthur Moeller van den Bruck)

"консерватизм - це інтуітивне знання своїх корінь. Є в нашій природі щось вічне, що поновлюється завжди і до чого має прагнути всяка знищенна або померла еволюція...Консерватизм є поверненням до власних джерел, які не цураються революційних засобів".

Консервативна революція протистоїть лінійній концепції історії, яка робить з часу шеренгу незворотніх подій, нівелюючи тим самим вартість традиції і минулого. Замість однолінійного бачення часу "нові праві" пропонують позичену з індоєвропейської космології циклічну або сферичну концепцію історії, завдяки якій, згідно з А.де Бенуа

"усіляка дійсність це не пункт, а перехрестя, кожне теперішня мить актуалізує сукупність минулого і робить можливим сукупність майбутнього. Питання про те чи можна чи ні "оживити минуле", втрачає силу. Минуле завжди живе у теперішньому. Це одна з перспектив, дякуючи якій людина може розробляти проекти і кувати свою долю".

Історія може розвиватись у будь-якому напрямку за умови, що досить міцна воля буде визначати її рух. Воля активістів "нової культури" скерована на відродження духу справжньої Європи, осмислення її спадщини і відтворення її у нових формах. Цей шлях можна назвати словом, винайденим Г.Фаєм, - археофутуризм.  Автор терміну уточнює, що "архаіка" не значить того, що належить виключно сивій давнині:

"Треба повернути слову "архаїчний" його правдиве значення, яке у своїй грецькій етимології Arche має позитивний і незневажливий сенс, позначаючи разом "основу" і "початок" - тобто "творчий порив". Arche так само має значення того, що "творче і незмінне" і відсилає до центрального поняття "порядку".

Самий важливий фактор, який мобілізує волю людей і надихає їх на діяння і одночасно виступає основою і початком любої цивілізації - це міф.  Патріарх італійських "нових правих" Джорджіо Локі (Giorgio Locchi) називає міф великою історичною силою, яка "дає суспільству життя, його організує", "структурує суспільство, надає йому спосіб життя і так само структурує окремих діячів". Міф це не тільки повсякчасне вертання до витоків, але, як вважає Мірча Еліаде, космологічне бачення майбутнього, він повідомляє про можливий кінець світу, який може бути одночасно і початком вітворення світу (народу) і навіть відновленням всього світу. Має свій міф і "нова культура": "Змагаючись за відродження Європи, GRECE прагне рішуче встановити основоположний міф: міф суверенної, звільненої Європи, що повернулася до своєї власної долі" (П.Віаль).

Далі буде...

Політичні і філософські рухи минулих століть пройшли на Заході під знаком секуляризації понять та перспектив, позичених з християнської метафізики, яка була зведена до профаного рівня після очищення її від усіх ознак трансцедентності. Ці рухи характеризувалися п'ятьма паралельними процесами: індивідуалізацією через руйнування належності до давніх органічних спільнот; масовізацією через прийняття стандартизованих способів життя і поведінки; десакралізацією через відхід від релігійного світогляду до наукової інтерпритації світу; раціоналізацією через панування інструментального розуму, вільного ринку і технічної ефективності; універсалізацією через планетарне поширення моделі суспільства, яку видавали за єдино раціонально можливу і тому найвищу...

Різні філософські школи сучасності, конкурентні, а часом і суперечливі у своїх основах, поєднанні переконанням, що існує унікальне і універсальне розв'язання усіх соціальних, моральних і політичних питань.Людство сприймається як механічна сукупність якихось раціональних індивідуумів, які через інтерес, моральні встановлення, симпатію або страх неодмінно повинні звернутись до єдності у історії. В такому баченні різнорідний світ стає перешкодою і все що відрізняє одну людину від іншої сприймається як другорядне або випадкове і небезпечне. Найбільш ефективним методом підпорядкування індивідуумів універсальному способу асоціації став ринок.

Лібералізм уособлює собою панівну ідеологію сучасності, яка зробила з ринку самостійну інстанцію усякого громадського життя і відділила економіку від моралі. Ця доктрина виявилася найбільш вдалим відображенням західної егалітарної моделі, яка претендує на "останнє слово" у історії людства, оживляючи утопію - всесвітній ринок без меж і відмінностей. А.де Бенуа каже "одна з головних характеристик ліберальної економіки - це її байдужість і безвідповідальність у відношенні до культурної спадщини, колективних цінностей, національних інтересів і здобутків". Економічна ентропія лібералізму узаконила доктрину вигоди і примат матеріалізму, які є його невід'ємною рушійною силою. Лідер французьких "нових правих" тлумачить, що матеріалізм і зацікавлення єдино особистою користю

"є нічим іншим як розчиненням душі, відмовою від усіх людських мотивацій, які не можна зрозуміти в сенсі особистого інтересу або миттєвого існування. Один світ, відкритий для наших мізків - це світ тут і тепер власного ЕГО. У цьому світі немає місця тому, що має вартість поза мною, що стримує мене, що надає мені форму...Парадигма декадансу: падіння від духовного до матеріального, від душі тільки до тіла - ера homo economicus, щільно пов'язана з появою буржуа, але не стільки як представника класу, скільки типу, який нав'язує певну систему цінностей. Аристократ прагне зберегти те, ким він є, буржуа - те, що він має".

Індивідуалістичне змагання в ім'я матеріального добробуту до крайності полярузує суспільство і перетвоює його в місце, де йде війна всіх проти всіх.

Початковий класичний лібералізм був доктриною, яка грунтувалася на законах виживання індивіда. У своїй самій поміркованій формі лібералізм просто підкреслював індивідуальну свободу дії і осуджував чрезмірну бюрократизацію уряду.  Але наскільки вартим схвалення був захист лібералізмом свободи індивіда взагалі, настільки ж небезпечною для цієї свободи виявилося прагнення лібералів до такої ідеальної системи, де був би якомога зменшений акцент на аспекті спільного походження. У своїй крайній формі класичний лібералізм розвинувся в універсальне лібертарьянство, яке в свою чергу уже вельми близьке просто до ухвалення анархії.

"З поширенням чисто егоїстичних життєвих цілей коштом альтруїстичного ставлення до сім'ї та нації - пише А.де Бенуа - особа починає казати більше про свої права, ніж про свої обов'язки - бо не має більше ніякого почуття промислу і належності себе до чого-небудь, не відчуває себе як частку більшого і тривалішого співтовариства. Індивід більше не радіє з власної певної віри у свою спадщину, яка є часткою його обов'язку захищати своє - він не відчуває більше, що має дещо спільне з тими, хто навколо нього. Так він почувається одиноким і пригніченним. Усі цінності стають суто персональними, тому все тепер дорівнює всьому - а значить не дорівнює нічому".

Законною реакцією на викликану лібералізмом відчуженність людини була поява у ХІХ столітті соціалістичного руху, який однак був опанований марксистською теорією. Між тим і марксизм, і лібералізм мають шмат спільного - спільні монотеїстичні витоки. А.де Бенуа і Шарль Шампетьє (Charles Champetier), ставлячи ці ідеології в одну шеренгу, роблять висновок, що

"не зважаючи на свою опозиційність, лібералізм і марксизм належать до одного і того ж світу, який отримав у спадщину думки Просвітництва: той же індивідуалізм, той же руйнівний універсалізм, той же примат економічного фактору, та ж велика увага до визвольної цінності праці, та ж віра у прогрес, та ж сама ідея кінця історії. Майже в усьому лібералізм тільки більш ефективно досягнув тих цілей, які він поділяє з марксизмом: викорінення колективних ідентичностей і традиційних культур, розколдовування світу, універсалізації системи виробництва".

Марксистська і ліберальна одержимість всезагальною рівністю була скерована так само і на знищення високорідної еліти громадства. Професор Ріхард Герштайн (Richard Herrstein) пише:

"Від джеферсонської "самоочевидної істини" людської рівності до французького "egalite", і крім того до революцій, які охопили Європу після того, як Маркс і Енгельс оголосили свій "Маніфест", центральним політичним фактом їхнього і нашого часу було знищення аристократичних і привілійованих станів, спеціальних прав для "спеціальних" людей.  Не дивлячись на різні плани досягнення, марення безкласовим суспільством було і грунтом " Декларації про незалежність", так само, як і "Комуністичного маніфесту".

Популярність лібералізму у порівнянні з марксизмом в немалій ступіні була обумовлена, що він діє більш делікатно, створивши привабливий фантом і уяву людського щастя та комфорту (переконання, що ліберальна демократія - найліпший лад, який коли-небудь існував в історії людства, менше з усіх лих і т.д.). Але зіставляючи комунізм і лібералізм, видно, що має рацію А.де Бенуа: "Правда в тому, що є дві форми тоталітаризму, різні в причинах і наслідках, але обидві небезпечні. Тоталітаризм на Сході зневолює, переслідує і вбиває тіла, залишаючи надію. Тоталітаризм на Заході створює щасливих роботів. Цей тоталітаризм є таким собі пеклом з кондиціонером, що вбиває душу. На думку видатного етолога Конрада Лоренца (Konrad Lorenz), ліберальна релігія споживатцва і знищення органічного громадства призвела до того, що він назвав "генетичним занепадом" (Genetischer Verfall). Ліберальне суспільство не потребує няких зусиль, окрім максимального спрощення і полегшення життя, а так само вічного миру і економічного зросту, що робить з нього привабливу жертву для завтрашніх завойовників. К.Лоренц передбачає:

"Результат розкоші, отриманий через порочне коло ескалації попиту і пропозиції рано чи пізно зруйнує західний світ і в частності Сполучені Штати. Незабаром західні люди не зможуть здолати менш розбещенного і більш здорового народу зі Сходу".

Знищення живого світу на користь інтструменального розуму, матеріального прибутку і розвитку сформували пусту і бездушну цивілізацію. Мова реклами стала взірцем для всіх соціальних мов, панування грошей зробило торгаша символом усього суспільства. Ліберальна економіка перетворила ідеологію прогресу у культ виробництва: чим більше споживання і продукції, тим більше щастя і комфорту. Гроші стають єдиною мірою і універсальним еквівалентом всіх речей. Культура перетворюється у конвеєр, де штампуються речі, придатні для якомога більшої кількості споживачів і які можуть принести якомога більший прибуток. А.Габар каже:

"Мова йде навіть не про перемогу однієї культури над іншою, а про поширення комерційної культури продукції, принцип якої лежить у глибинній відмові від усіх культур, що розчавлені млином мас-медія, котре перемелює мистецтва, стилі, епохи, країни, релігії у дещо накшталт безкінечного гамбургера, навіть не американського, а просто споживацького".

П.Кребс до цього додає:

"Масове споживання, яке не лишає місця для цінностей, призвело до руйнування культури. Зайва інформація узалежнила від себе наших сучасників: вони більш не здатні розрізняти істотне від мізерного, збиті з глузду всім тим збродом, який несе безліч марних образів і нікчемних промов і яка до того ж пройшла крізь десятки рук".

Лібералізм прагнув до реалізації максимальної людської свободи, але зробив людину заручником своїх вад, він все толерує, але нічого не цінує, він знає всьому ціну, але нічого не цінить. "Свободи", подаровані ліберальним суспільством, найчастіше просто не існують, тому що являють собою симулякри того, як мають виглядати справжні свободи.Щоб щось робити мало просто "свободи". Швидше те, що потрібно при цьому - це здатність приймати участь у визначенні напрямку історичних подій. Суспільства, захоплені сучасними ліберальними ідеями, дозволяють дещо тільки доти, доки такий дозвіл не стикається із загальною громадською макростабільністю, що відмовляє населенню в праві брати участь у будь-якому фактичному процесі управління. І оскількі сфера, у якій населенню дозволяється "робити все", збільшується, почуття національного паралізується і втрчає напрямок.

"Нові праві" шанують свободу дій, слова і совісті, підприємницьку ініціативу і право власності, але вони проти фетишизму універсальних "прав людини", меркантильності і комерціалізації. Принципи якими керується ліберальна доктрина: економічний редукціонізм, ринкові цінності, споживацтво, індивідуалізм і гедонізм. Вони ведуть до незворотного розпаду громадства, остаточного розпилення колективних цінностей та історичної смерті людства.

Виступаючи проти монополії прокомуністичних ідеологій у культурі, "нові праві" почали оздоровлювати культурне життя і стимулювати повільне перетікання громадської свідомомсті від однієї системи цінностей до іншої. Йдеться про культурну революцію, яка передусім мала б привести до зміни ідей у свідомості, перегляду змісту цілої культури і у наслідку до зміни всього політичного клімату. Це титанічне завдання вимагало і особливого розуміння методів власної діяльності. За словами колишнього генерального секретаря "GRECE" Пьєра Віаля (Pierre Vial), група

"не має і не бажає ніяких політичних цілей. Вона не мала і не буде мати в подальшому відношення до маневрів і інтриг світу політики. Група намагається зайняти інший, більш фундаментальний рівень...GRECE, як школа мислення, готує революцію ХХІ століття, яка з'єднає найдавнішу духовну спадщину з найсучасними науково-технічними досягненнями".

Відмова від існування виключно в рамках Realpolitik на користь поперечного способу мислення якісно вищого рівня і вивчення усіх галузей знань, які допомогли б пропонувати суцільний, всеохопний погляд на світ, отримав назву метаполітичної стратегії. Метаполітику можна визначити як "комплекс цінностей, які не належать політиці, але мають безпосередній вплив на соціальний консенсус, яким займається політика" (П.Віаль). Білоруський філософ Сяргей Санько визначає метаполітику "як саму сферу того, що лежить в основі (в самому центрі) політичного, так і специфіку теоретичного підстпупу до цієї сфери", називаючи її основними складниками геополітику і традицію (історичними формами реалізації традиції виступають, наприклад, ідеологія і релігія).

Метаполітична практична діяльність реалізується у вивченні, аналізі і синтезі досягнень літератури, філософії і науки, пов'язані з минулим і майбутнім європейської цивілізації, створюванні груп, які цими дослідами займаються, публікацією їхніх праць, іфнормаційному обміні і координації. Окрім всього така робота має безпосередній і практичний характер. Як зазначає один з секретарів GRECE Жак Бруя (Jacques Bruyas), 

"ми не маємо бути Шампольонами ( Жан-Франсуа Шампольон - видатний французький науковець, історик і географ, першим розшифрував єгипетські ієрогліфи - прим.моє), бо це клопіт науковців, а маємо бути дослідниками, які бажають вивільнити дух відкриття. Пріорітет узагальнення означає встановлення зв'язку між відкриттями інших, висвітлення ідей, недостатньо оцінених або деталей, що свідомо ігноруються. Ми використовуємо працю інших, довершуючи її".

Таке ідейне конструювання логічно злучає між собою усі дисципліни, від біології до історії, воно виконує роль, подібну, наприклад, до інтеграційної ролі марксистської ідеолоігї.

Діяльність на ниві духовних і культурних розробок утворює поле битви, значно важливіше за вузькополітичні дебати. Щира віра у те, що тільки політичними осередками можна істотно змінити ситуацію, спостерігається у нас, наприклад, у вигляді протистояння оппозиції режиму Лукашенко, марної і такої, що веде лише до хронічної апатії. Граничний стан громади вимагає розуміння того, що потрібні або крайні і надзвичайні форми політичної боротьби, або потрібна розробка ефективнішого і більш досконалого ідеологічного арсеналу. При цьому, за словами одного з найпопулярніших авторів "нових правих" Гійома Фая (Guillaume Faye) треба усвідомити, що

"сила - не на спускових гачках рушниць, вона має не професійно-політичну природу, вона при початкову пункті ідей, вона має культурний, духовний та історичний характер...Справжня політика, "велика політика" (як її розумів Ніцще), що промовляє історичну долю народу, не уособлюється у "політичних інститутах". Їхнє завоювання нічого не дасть. Таким чином метаполітична стратегія грунтується на ідеологічній боротьбі і системі поширення культурних цінностей".

Сьогоднішній наступ з усіх флангів на споконвічні традиційні цінності, культурну самоідентифікацію і етнічну ідентичність можна охарактеризувати як стан війни - війни культур. Розмірковуючи на логікою того, що відбувається сьогодні навколо, дослідник Анрі Габар (Henri Gobard) твердить: "Війна культур іде в головах, вона паралізує, а не вбиває, вона завойовує через виродження і збагачується на цьому виродженні культур і народів". Час добровільного етноциду і виродження своєї самобутності, який сьогодні прийшов у дім кожного корінного народу, можна назвати апогеєм деструкції європейського космосу. У таких умовах тим, хто не хоче брати участь у екстатично-шаленому танці на кістках своїх пращурів, залишається тільки одна альтернатива: "Або в універсумі є порядок і задвдання людини в тому, щоб йому відповідати...Або універсум є хаосом і завдання, яку людина може на себе взяти в тому, щоб надати йому форму" (А.де Бенуа). Надання цієї форми і повернення до принципів європейської культури порядку і є метою метаполітичної стратегії європейських "нових правих". П'єр Кребс (Pierre Krebs), засновник німецького осередку "нової культури" "Thule Seminar" декларує:

"Ми окреслили нашу програму як тотальне відродження Європи. Ми окреслили також стратегію реалізації цього проекту: метаполітика та війна культур...Метаполітику треба вважати за революційну війну, яка ведеться на рівні світоглядів, способів мислення і культур. Тим не менш цей метаполітичний рівень є нашим відправним пунктом. Ми хочемо бути лабораторією думки. Відповідно і наше завдання в тому, щоб протиставити егалітарному етосу та егалітарній соціально-економічній думці світогляд, що грунтується на дифференціаіції - тобто таку етичну і соціально-економічну систему, яка шанує право на відмінність".

Зрозуміло, що при той ролі, яку взяли на себе "нові праві", не треба сподіватись на миттєвий результат і захоплення масами. Зрештою це для них і не пріорітетне завдання - в передмові до одного з перших номерів "Elements" говориться: "GRECE ніколи не буде масовим рухом, ми не синдикат і не політична партія. Але наше завдання привабити не більше декількох тисяч людей, але тих, хто буде керувати країною...Кілька тисяч це не цифра у абсолютному вимірі, але коли кілька тисяч мають єдність мети і методів - це можливість революції". Екстраполючи це на тутешню ситуацію і виходячи з досвіду усього білоруського руху, можна цілком погодитись з А.де Бенуа в тому, що "наша епоха потребує не якоїсь "нової еліти". Вона потребує скоріше характеру, ніж інтелекту, більше хребта, ніж мозку. Але "еліта характеру" - це не просто одна з еліт. Вона має своє ім'я: це аристократія". Перевага активної "еліти характеру", яка розраховує на довготривалу перспективу, виникає з того, що вона тверда серед суцільно м'якого середовища, діюча серед загальної анонімності і обивательщини, мотивована і розумна (тобто розуміє сутність речей) серед засліплених, зомбованих і байдужих людських мас.

Клерки - конформісти; сама природа їхньої діяльності, нормування і типізація їх життєвих умов, їх професійна діяльність, що своїм механізованим підходом до справи знищує будь-яку відповідальність - все це "стандартизує" всі їхні внутрішні пориви, та й самі потреби. Це живі шаблони, в котрих воля до особливого буття ніколи не прокидається. Їх політична орієнтація і участь в політичному житті не виходять за межі стандартної схеми: їх всіх можна причесати під одну гребінку...

Оскільки під впливом "клеркизму", що набирає оберти все більше, старі партії стають схожі одна на одну, колись живе почуття взаємного протистояння згасає. Задоволення від збільшення життєвого рівня, задоволення, викликане почкттям відносної безпеки, подавлює дух боротьби: людині здається, що вона (якщо вона взагалі про це думає) занадто багато б поставила на карту. Щоправда у клерків є один ворог: незначна кількість людей, що розпоряджаються засобами виробництва і фінансами. Заради свого власного правильно зрозумілого інтересу ця вервства не спішить обьєднуватись в якусь конкретну партію; їм вигідніше діяти залишаючись в тіні, вигідно здійснювати своє володарювання непомітно. Ця "темна сила" тим більш сильна і впливова, чим менше вона кдається на очі. Це справжні володарі клерків, котрі заважають самим клеркам побачити свою власну могутність. Якщо б клерки це колись би ясно зрозуміли, над володарюванням цієї купки нависла б загроза. Установка на створення комфорту - це сукупність мір, що спрямована на те, щоб клерки цього не зробили. З точки зору цієї "темної сили" класова свідомість є абсолютним злом, а відчуття загальної соціальної гармонії навпаки добро, яке керк увесь час має перед собою бачити. Привілігійована, дуже могутня верхівка теж може бути залучена в цю загальну соціальну гармонію; вона не хоче виділятись і всіляко уникає будь-якого диссонансу.  Їй доводиться підносити себе так же непомітно і ненав'язливо, як і клерку. Вона має гасити усіляку відмінність між собою і клерками.  Це стратегічна заповідь, котру вона не переступить, не ризикуючи накликати на себе лихо. Загальний ритм, що задає техніка, конвеєр, перетворює все на механізовану контору.

Ліберальний парламентар був людиною з освітою і власністю. Він відстоював інтереси своєї власності і свого привілійованого становища. Відчуваючи себе економічно незалежним, він і поводив себе впевненно; він жив не за рахунок політики, а задля політики і тому міг висловлювати свою власну думку, ні на кого не споглядаючи.

Після виникнення масових партій статус парламентарія змінився. Електорат являв собою маленьких, залежних людей і самі обранці в більшості своїй були такими. Керівництво масовими партіями взяли на себе функціонери, поведінка яких визначалася потребами партійної машини і котрі, живучи на гроші, які отримували від партійного апарату, не мали права мати власну думку або висловлювати її. Їхні слова і дії визначалися "партійною доцільністю". Всередені самих парламентських фракцій вони зобов'язані були стремитись до створення більшості і це не вимагало від них занадто багато зусиль, оскільки вони мали відповідний партійний авторитет; більшість членів фракцій в своїх політичних оцінках відчували себе невпевнено і підкорювались тим людям, котрі були висловлювачами партійної догми. Коли фракційне рішення приймалося більшістю голосів, всіх члени фракції зобов'язані були голосувати не дивлячись на власну незгоду і вся фракція голосувала, як єдине стадо. Вага окремого парламентарія була втрачена; він деякою мірою став нулем, приєднавшись до тої кількості, котру являв собою лідер партії.

Оскільки втрата ваги окремим парламентарієм ще мала місце, вона могла відбутися лише в рамках демократії клерків. Якщо існує декілька партій, то вони всеодно за своєю природою роблять одну і ту ж справу. Партійні відмінності існують лише на основі попередньої домовленності і є лише видимістю. Із міркувань доцільності ще досі розігрується деяка подоба політичної боротьби, але всередені кожної фракції будь-який парламентський клерк перетворюється на звичайного статиста, до котрого звертаються тільки тоді, коли є необхідність створити враження, що рішення "вождя" - це воля мас, воля народу. Кабінет міністрів також формується тільки із обранних клерків, котрі виконують приписи і накази вищої інтстанції, що тримає в своїх руках всі ниточки влади. Вся парламентська демократія перетворилася в звичайний балаган, учасники якого є лише тінями, що не мають ні краплі власної крові.